RomPonomarenko

Бійці 187-го батальйону 123-ї бригади ТрО самовільно покинули позиції на Донбасі та прибули аж в Миколаївську область, де влаштували мітинг, «щоб звернути увагу на недостатню підготовку та нестачу озброєння для участі в бойових діях». Кажуть, нема кулеметів, тому нема з чим воювати. В свою чергу командування ТРО запевнило, що бригада забезпечена озброєнням. І я чомусь думаю, що дійсно так і є. Інша справа, що озброєння може бути втрачене з-за некомпетентних дій командування та особового складу даного батальйону, але то вже інше питання.В принципі, цей бунт (а це саме бунт) є закономірним явищем, враховуючи останні події. Моральний дух в суспільстві та у війську не дуже високий. Перш за все з-за відсутності суспільного консенсусу з приводу продовження війни та її мети.Крім цього на мораль армії впливають популістські заяви влади, на кшталт, що війна завершиться вже цієї осені. Хоча жодних воєнних чи політичних передумов для цього наразі немає, та і широко анонсований «план перемоги» далі папірця не пішов. Про останнє мало хто замислюється, бо більшість бажає жити в ілюзорному, а не в реальному світі. Запровадження тези про швидке закінчення війни шкідливе і тим, що солдати масово задаються питанням – навіщо далі воювати та ризикувати життям, коли війні вже і так скоро кінець? Неспроможність влади на третьому році повномасштабної війни дати чіткі та всім зрозумілі меседжі – «за що саме» та «до якого моменту», які будуть прийняті більшістю українців, стає вагомим деструктивним фактором, який роз’їдає тил.В нормальній армії цей заколот мав би бути швидко придушений, з жорсткими і показовими покараннями для зачинщиків. Тому зараз всі уважно спостерігають за розвитком подій. Якщо бунтівникам все зійде з рук, то це відкриє греблю, і процес розвалу армії буде запущено.

Бойові дії під Авдіївкою, Вугледаром, Селидове, Торецьком та іншими містами наочно демонструють, як за більше ніж два роки повномасштабної війни, російські генерали змінили свою тактику захоплення міст.Раніше будь-яке місто вони штурмували в лоб. Як наслідок, втягувалися в довготривалі вуличні бої, які коштували їм чималих втрат. Проте тепер вони основні зусилля здебільшого зосереджують на флангах, намагаючись обрізати шляхи сполучення та взяти міста в оточення чи напівоточення. Останнє їм найбільше вигідно – шляхи постачання перекриті, тому гарнізон не отримує підкріплень, а евакуація поранених відсутня. Продовжувати бої в місті в таких умовах особливого сенсу немає. Втім, відступати прийдеться полями та посадками. Наслідком неминуче стануть величезні втрати оборонців при відступі, оскільки противник домінує в повіті та має перевагу в артилерії.При цьому в самих містах ворог зазвичай веде стримуючі дії. Постійно турбує гарнізон діями малих груп та обстрілами і бомбардуваннями з землі та повітря. Зазвичай не застосовуючи для того якихось надзусиль.Подібна тактика вже створює чимало проблем для ЗСУ. Ефективно протидіяти їй можна мобільною обороною та контрударами по флангам противника. Утім, як показує практика, для цього у нас немає сил. Залишається стаціонарна оборона, з усіма її плюсами і мінусами.

За тиждень активних дій Курська область вже стала повноцінним напрямком фронту. ЗСУ тримають під контролем біля 30 населених пунктів, з них одне місто – райцентр Суджа. Точну кількість контрольованих сіл наразі взагалі ніхто не знає. Як і скільки російської території ми захопили, бо контроль місцевості в такій операції зазвичай є умовним, і багато пунктів та районів просто сіра зона. Наразі наша тактика в цій операції – не чіплятися за населенні пункти, а тримати під контролем ворожі комунікації, організовувати засідки, шукати слабкі місця в поспіхом створеній обороні противника та бити по ним. Загальний наш план залишається невідомим, але то і на краще. В цілому тут задіяно до 10 000 наших військових. Активно використовуємо БПЛА усіх типів, благо РЕБ на Курщині поки відсутній як явище.Російська влада та пропаганда публічно мінімізують масштаби подій. У них там не військова операція, а контртерористична, під проводом ФСБ, а не генералів. Наслідки не забарилися.Попри анонси пропагандистів, росіяни за тиждень не спроміглися створити потужне ударне угрупування та вибити наші сили зі своєї території. У противника на Курщині задіяні як бригади регулярної армії, так і сили спеціального призначення різних силових відомств. Серед них є дійсно якісні підрозділи, які є серйозними противниками. Проте війська вони стягують з усіх ділянок фронту, вони прибувають нерівномірно, мап місцевості не мають, і зазвичай, непідготовленими з маршу вступають у бій, і нерідко потрапляють у наші засідки. Управління і координація дій на низькому рівні, вже відмічені декілька ударів російської авіації по своїм же військам. Втрати у ворога теж значні, одних полонених наші сили вже захопили від 700 до 1000 осіб, за різними оцінками. Серед них прикордонники, офіцери ФСБ, кадирівці.Якщо глянути на інші ділянки фронту, то події на Курщині найбільше відбилися на Харківщині. Ворог зняв звідти декілька підрозділів, також істотно зменшилося використання росіянами кабів – наразі не більше 10 ударів на добу, замість 30-60, що фіксувалися напередодні.

Вчора ЗСУ почали військове вторгнення на територію РФ, в Курську область. Йдеться не про диверсійний рейд, на кшталт тих, що вже кілька разів робилися проти Білгородської області, а саме про масштабну операцію. В цьому сенсі треба звернути увагу на наступне:1. Операція виглядає добре спланованою та організованою. ЗСУ вдалося забезпечити приховану передислокацію та зосередження значного угрупування військ та техніки біля російського кордону. Вчора МО РФ заявило, що сили для наступу ми перекинули від кордону з Білоруссю. Тобто «всесильна» російська розвідка провалилася, не змігши викрити рухи військ та техніки біля свого кордону.2. Ворог був захоплений зненацька і півдня взагалі не розумів, що відбувається.3. Загальний задум ми не знаємо. Сценаріїв проглядається декілька, в тому числі дуже амбітні, на кшталт захоплення Курської АЕС. Коли останні кілька місяців тільки і говорять про мирні перемовини, на які Україні треба виходити з позиції сили, амбітність, підкріплена діями, не завадить.4. Цей удар для нас значно перспективніший, ніж, наприклад, скерування задіяних військ на Донбас. Це стратегія непрямих дій, в дусі Ліддел-Гарта, коли удар завдається туди, де противник не чекає, і де можна здобути значних результатів меншими зусиллями та втратами. Проте на гарячі ділянки фронту це теж вплине, бо вже вчора розпочалось перекидання на Курщину додаткових ворожих сил.5. З приємного – за вчора підтверджено знищення двох російських ударних гелікоптерів – Ка-52 та Мі-28.

Днями очільник інституту нацпамяті Дробович запропонував визначити принципи меморіалізації нинішньої війни. Найбільше його хвилює, щоб нікого не образити, щоб «збірним образом оборонця» у нас не стала «постать білого молодого військового міцної статури», щоб пам'ять про війну не містила жодної ідеології, особливо «нетолерантної», а також не відбулось «надмірної мілітаризації публічного чи символічного простору». В принципі, нічого нового, все згідно сучасних ліберальних методичок (до речі, чомусь пан Дробович не згадав комунізм у своєму переліку людиноненависницьких ідеологій, але то таке).Маєте розуміти, що в основі сучасного ліберального світогляду лежить постійний страх когось образити. Людей загнали в рамки, маніпулюючи поняттям «вразливі групи» (які, насправді, в переважній більшості ніякі не вразливі, а паразитуючі) чи «нерівність» (тому рівність у нинішніх умовах трактується не як «рівні стартові позиції для всіх», а як «додаткові преференції для членів вразливих груп»). Вихід за ці рамки означає обструкцію та виключення з фахового та суспільного життя.Пан Дробович правий в тому, що у війні задіяні чимало людських колективів. Чоловіки і жінки, молоді і старі. Військові, волонтери, люди цивільних професій, які працюють на оборону тощо. Родичи загиблих, біженці та іншим чином постраждалі від війни цивільні. Всі вони мають право на свою меморіалізацію. І в кожного з цих умовних колективів буде своя пам'ять про війну. З багатьма спільними моментами, але одночасно і з суперечливими. Крім цього у нас присутні інші колективи – люди, які абстрагувалися від війни та ухилянти. Подобається це комусь, чи ні, але вони також частка нашого суспільства та повноправні громадяни з правом голосу. І в них також буде своя пам'ять про війну.З цього слідує, що наше суспільство занадто неоднорідне, щоб загнати у вузькі рамки спільну пам’ять, окресливши це красивими словами про «принципи». І в нас немає офіційної державної ідеології, навколо якої можна було б розбудовувати меморіалізацію. Як це було в СРСР, де держава легко узурпувала пам'ять про Другу світову. В цих умовах неминучими є і будуть суперечності, і буде не можливо когось не образити. Характерний приклад – постать Георгія Тарасенка – лідер організації «Фрайкор» та командир однойменного підрозділу, який загинув в бою 25 березня 2022 року. Посмертно отримав звання Героя України, на його честь у Харкові назвали вулицю. Проте оскільки ідеологія «Фрайкору» відверто суперечить сучасним ліволіберальним цінностям, то певні українські громадські діячи та організації виступили проти вшанування пам’яті Тарасенка. І на думку Дробовича» саме вони мають рацію.Сутність в тому, що загальна пам'ять про війну апріорі жодних рамок не потребує. Кожний умовний колектив у нас вже має і далі буде мати можливість для власної меморіалізації. Згідно своїх цінностей, світогляду та принципів, які він вважає за потрібне. Проте в умовах відсутності державної ідеології, зіткнення різних меморіалізацій будуть неминучими. Уникнути цього неможливо. Тому ображені і невдоволені завжди будуть. Просто прийняти це як даність та далі робити свою справу.

Анонсований на сьогоднішню ніч напад Ірана на Ізраїль, очікувано, не відбувся. Попри палку воєнну риторику та показний релігійний фанатизм, іранські лідери розуміють, що у військовому плані потенціали країн не порівняти. До того ж, Ізраїль має додаткову підтримку з повітря від США та Британії. Починати війну з ним в таких умовах ніхто не буде.Чого чекати? Максимум, вже звичного для цього регіону спектакля, за стандартним сценарієм. Ізраїль чи хтось інший завдає точкового удару. В Ірані починається масова воєнна істерія, яка триває кілька днів чи навіть тижнів. Погрожують війною, джихадом і всіма небесними карами. Далі йде демонстрація іранської «військової потуги», щось типу масованого обстрілу території Ізраїлю ракетами чи БПЛА. При цьому ППО збиває майже все, реальна шкода від цих ударів невелика. Проте картинка ефектна, і на її підставі Іран оголошує «перемогу» для внутрішнього споживача, настає розрядка. Ізраїль також відзвітує про «успішне відбиття агресії». Всі в дамках.Так вже триває не один рік, і буде тривати далі. Бо цей сценарій вигідний обом країнам. На тому все, питання про чергову війну на Близькому Сході можна закривати, і не звертати уваги на періодичні панічні заголовки ЗМІ.До речі, за певних умов, в перспективі подібний сюжет можна буде перенести і на Україну/Росію, коли після перемир’я, обидві країни будуть змушені співіснувати в перманентному конфлікті.

Новий закон про мобілізацію дозволив Україні щомісяця мобілізувати до 30 000 чоловіків. Ця кількість еквівалентна десь 5-6 бригадам. На папері це чимало, бо перекриває щомісячні втрати на фронті та залишає людей для створення нових підрозділів.В реальності ж значна частка цих мобілізованих демотивована. Це невелика проблема, коли збройні сили мають продуктивну систему вишколу, в якій новий рекрут відразу потрапляє в військовий організм, націлений на ефективність (як Корпус морської піхоти США в їхні кращі роки).Проте в Україні система базової військової підготовки загалом залишається малоефективною. Наприклад, до нас у батальйон зараз приходять хлопці, які проходили вишкіл в різних центрах підготовки. Відгуки про це навчання не дуже. Багато в чому воно здійснюється для галочки, бо є наказ і треба відзвітувати про виконання. Деякі інструктори прямо кажуть, щось на кшталт «ми вас навчаємо тому, що в статуті прописано, але на війні буде зовсім по іншому».Мотивацію такий вишкіл не підвищує, а навпаки вбиває. А далі погано навчений, і ще більше демотивований солдат, потрапляє в бойовий підрозділ. Очевидно, що толку від нього буде нуль, бо здебільшого він буде косити і симулювати. Проте на папері підрозділ є укомплектованим, і отримує задачі згідно цього.

Уточнення по розгрому «вагнерів» у Малі.25 липня армія Малі, за підтримки «вагнерів», розпочала операцію проти туарегських повстанців. ПВК забезпечували розвідку, БПЛА, саперів та підтримку в штурмах. Зі своїм завданням не впоралися. 26 липня біля Тін-Зуатіна урядові війська рухалися колоною, з бронемашинами на вістрі. Повстанці влаштували засідку та знищили від 6 до 8 бронемашин та позашляховиків. До вечора колона опинилася в напівоточенні, і почала повільно відкатуватися, розділившись на кілька груп. Туареги невідступно їх переслідували. Протягом наступного дня 27 липня тривав відступ з боями.Ввечері 27 липня група чисельністю до 120 вояків армії Малі та ПВК «Вагнер» потрапила в чергову засідку та була оточена. Вагнерівців там було біля 50. Спроби прорватися з оточення не вдалися. На допомогу їм скерували два гелікоптери. Мі-8 був збитий, екіпаж загинув. Другий дістався кільця, і кажуть навіть зміг забрати кількох поранених. Був підбитий під час зворотнього польоту, проте майже дотягнув до бази, впав біля неї, але тут без людських втрат.Після цього оточена колона була повністю знищена. Біля 80 осіб загинули, інших полонили. Загалом вбито до 25 вагнерівців, інші потрапили в полон. За наявною інформацією кількох своїх росіяни вже викупили у туарегів (звичайна практика для подібних конфліктів). Інформація про намір туарегів передати полонених вагнерівців Україні наразі серйозними джерелами не підтверджена.Серед найбільших сподівань – ближнім часом росіяни знімуть з українського фронту підрозділи «Африканського корпусу», які наразі воюють під Вовчанськом та перекинуть їх до Малі. Те саме стосується інших підрозділів АК РФ, які наразі проходять підготовку та на які російське командування розраховувало на українському фронті. В цьому контексті цікаво, що щодо колишніх колоній Франції в Африці РФ наразі активно експлуатує антиколоніальну повістку, підтримуючи будь-який африканський рух, коли він спрямований проти Франції. Проте самі беруть активну участь в придушенні національно-визвольного руху туарегів.

В Малі розгромили колону ПВК «Вагнер»Контекст На півночі Малі триває перманентна громадянська війна – місцеві племена туарегів воюють за створення власної держави. Ця невизнана держава відома як «Азавад». Цікаво, що влада Малі та її союзники цих повстанців іменують «Аль Каїдою», хоча насправді це суто локальний національно-визвольний рух.До чого тут «Вагнер»?Росія наразі активно влазить в Африку, здебільшого в колишні французькі колонії. З нинішнім урядом Малі (який прийшов до влади внаслідок перевороту в 2021 році) у них щось типу союзного договору, за яким російські військові допомагають тамтешній хунті в придушенні опозиції та повстання туарегів. Тому там діють загони ПВК «Вагнер», а також державного російського «Африканського корпусу».Що сталося?Велика група ПВК «Вагнер», плюс невелика група солдатів армії Малі, проводили операцію зі штурму міста Тін-Зуатін. Рухались на китайській бронемашинах VP11 та вантажівках. Судячи з усього без дотримання елементарних воєнних правил – компактна колона без груп прикриття і розвідки. Потрапили в засідку туарегів та були знищені.ВтратиСтаном на зараз відомо про 80 загиблих та більше 15 полонених «вагнерівців». Крім них вбито мінімум 15 солдатів армії Малі. Знищено більше 10 одиниць техніки та збито гелікоптер Мі-24, що прилетів їм на допомогу. Серед загиблих – відомий у вузьких колах пропагандист «Белий», він же «Пятисотий», який неодноразово був помічений в Україні та «Герой Росії» «Лотос», який був одним з керівників ПВК «Вагнер» при штурмі Соледару.Як це стосується нас?Будь-яка поразка Росії на зовнішній арені Україні вигідна. Це потужний удар по престижу РФ, особливо в контексті їхніх імперських претензій. Наразі росіяни втратили не менше сотні досвідчених військових, яких їм треба буде замінити, забравши інших солдатів із України. Також не виключено, що туарегам допомагали військові фахівці з інших країн, бо занадто вже гладко повстанці в капцях розгромили потужну колону з досвідченою піхотою та збили гелікоптер.

В Україні в масову свідомість одночасно впроваджуються два протилежні меседжі. Один про швидке закінчення війни, найвірогідніше, за корейським сценарієм. Другий навпаки – що війна буде тривати довго, ледве не 10 років.Обидві ці меседжі деструктивні. Мало що так сильно демотивує солдата виконувати свій обов’язок, як віра в те, що війна скоро закінчиться і він повернеться до дому. Бо навіщо воювати, ризикувати, якщо вже все, скоро кінець? Американці зіткнулися з цим явищем у В’єтнамі, з 1969 року, наслідком стала швидка деморалізація армії, з дуже негативними наслідками, які ледве змогли приборкати. Але вони тоді не вели війну за власне виживання.Не менш негативно на вояцьку мораль впливають твердження, що ця війна буде тривати роками. Логіка проста – вояк втрачає перспективу майбутнього. Розуміє, що до дому він повернеться нескоро. А може й взагалі не повернеться. І, як я вже неодноразово писав, тривалі конфлікти тільки погіршують якість армії, а не покращують її.Насправді ж – ніхто не знає, коли наша війна скінчиться, так само, як і з яким результатом. Наразі жодна з озвучених мною передумов для мирних перемовин не настала.