RomPonomarenko

Забавно спостерігати за реакцію світу на відвертий троллінг Трампа з приводу Канади та Гренландії. Особливо напружилися в Євросоюзі, де тамтешні лідери заявили про готовність зброєю «захищати кордони ЄС». Хотілося б на це подивитися, як ЄС, чиї армії перебувають в розібраному стані, і небоєздатні, буде воювати з США. Між іншим, це означає ліквідацію НАТО як воєнного союзу, бо ця потенційна війна може спалахнути між його членами. В цих умовах виникає риторичне питання - чи треба Україні так прагнути в нинішнє НАТО, яке абсолютно недієздатне і на межі розколу?Загалом, не варто перейматися цією ситуацією. Трамп не каже про збройну агресію, а лише закликає мешканців цих країн/територій добровільно приєднатися до США. Тобто мова йде про базове право націй на самовизначення, а не про вторгнення та окупацію. Погодьтеся, це зовсім інший розклад, ніж видавалося на початках. На це цікава реакція Данії, де раптом заявили про готовність надати Гренландії незалежність. І ледве не відразу після цієї заяви зʼявилися фото сина Трампа з американським прапором та в оточенні радісних місцевих в якомусь з гренландських пабів. Неважко уявити, якою буде «самовизначення гренландського народу», якщо до цього дійде, звісно. І головне. Ця ситуація ще раз наочно демонструє, що світова система безпеки, встановлена на правилах прийнятих після Другої світової вже не працює. НАТО та ЄС, головні гаранти миру та стабільності в Європі своєї функції не виконують, що і показала російська агресія проти України. Тепер вже Трамп відверто з цієї системи безпеки знущається. То ж всім очевидно, що її треба міняти, про що сам Трамп вже неодноразово казав. І є сподівання, що поміняє.

Чим ближче 20 січня, тим більше в Україні очікувань, що війна скоро закінчиться. Проте якщо подивитися на ситуацію на фронті, то для цього прямо зараз не має жодних передумов. Війна продовжує перебувати на тій стадії, коли жодна зі сторін не може завдати ворогу рішучої поразки, і тим примусити його до миру. Просування росіян на Донбасі оплачується дуже великою кров’ю, і, попри всі проблемні моменти в ЗСУ, не призводить до обвалу фронту. І головне – ресурси обох країн, людські та матеріальні, ще далеко не вичерпані. В таких умовах відсутній самий зміст для початку мирних переговорів.Ба більше, врегулювання конфлікту шляхом перемовин, коли жодна зі сторін не отримає бажаного, гарантовано не сподобається елітам і суспільству обох країн. Наслідки для правлячих верств можуть бути фатальними, і вони це чудово розуміють. Тому з об’єктивної точки зору наразі все виглядає так, що обидва уряди мають і будуть продовжувати бойові дії, в сподіванні зайняти більш виграшну позицію для переговорів, чи на те, що противник складе зброю першим. Тому розслаблятися не варто.

​​«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава».Сьогодні 106-та річниця Листопадового чину – проголошення Української держави на тлі розпаду Австро-Угорщини та польських зазіхань на «східні креси». Історичного епізоду, яким українці по праву мають пишатися та захоплюватися. І цього разу без всяких «але», які в нас так люблять.Це один з тих небагатьох випадків, коли українці виступили рішуче, злагоджено та синхронно. Сталось так завдяки молодим і твердим українським офіцерам-січовикам. На відміну від Центральної Ради вони не питали ні в кого дозволів та санкцій. Вони встали, переконали інших, мобілізували ресурс та взяли те, що вважали своїм.Українські сили очолював 31-річний сотник Дмитро Вітовський. Поруч стояли його соратники Любомир Огоновський, Іван Рудницький, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв та інші. Нова українська еліта, викувана у горнилі Першої світової, яка не побоялась виконати настанову Івана Франка «Не ридать, а добувати».Значення цієї події у нашій історії важко переоцінити. Наразі, коли Україна веде війну за власне виживання, історичний приклад Листопадового чину потребує якомога більшої популяризації. Бо це чітке усвідомлення цілі та розумне планування, рішучість та готовність ризикувати заради мети, звитяга та самовідданість. І головне, це спадкоємність поколінь борців за Україну, за її волю та незалежність.

Чому країни НАТО не допомагають Україні збивати російські ракети? У взаємодії з нашими партнерами це одне з ключових запитань. Українські урядовці регулярно публічно питають про це, апелюючи до допомоги США та інших країн протиповітряній обороні Ізраїлю. Навіть вчора, в інтерв’ю представникам західних ЗМІ президент Зеленський знову зачепив це.Відповідь проста. Конфлікт Ізраїль vs Іран в повномасштабну війну між цими країнами не переросте – я про це вже писав. На Заході це чудово розуміють, тому спокійно задирають Іран, не побоюючись відповіді.З Росією ситуація інша. Особисто я не думаю, що Путін відреагує далі свого звичного «нас надули» в випадку, якщо умовна Польща зіб’є російську ракету над Львівщиною, як хоче наш президент. Проте регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска.Тому країни НАТО не хочуть провокувати пряме зіткнення з Росією. Їхні лідери розуміють, що до війни з РФ вони не готові, ні в воєнному плані, ні тим більше в моральному. Західні політики змушені враховувати думку своїх виборців, а ті воювати не хочуть, і не будуть. Тому не витрачайте свій час на пости з хештегами в «Х» та інших західних соцмережах – толку від того все одно не буде.Загалом дивно, що у нас з серйозним виразом обличчя про все це досі публічно говорять на третьому році повномасштабної війни. Втім, це вже інше питання.

Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко вчора відзначив «тенденцію до збільшення зареєстрованих фактів самовільного залишення частини військовослужбовцями (СЗЧ), дезертирства і невиконання наказів». На уточнююче запитання, наскільки загалом ситуація є загрозливою, Кравченко відповів: «Загрозлива».Все закономірно. Демотивоване поповнення не буде воювати, лише створювати проблеми, як війську, так і країні. На додачу, народні депутати, більшість з яких ніколи не служили в армії, відкрили «скриньку Пандори», декриміналізувавши перше СЗЧ. Завдяки цьому будь-який солдат отримав гарантований державою «шанс на спробу» втечі з лав армії. Бо якщо (якщо!) його затримають, йому нічого не буде. Навіть час проведений в СЗЧ зарахують в загальний стаж військової служби. А якщо не затримають, то буде шанс перебратися за кордон чи жити десь в Україні. Ще просто не всі військові в курсі про це вікно можливостей, бо у нас люди традиційно мало цікавляться законами.Оскільки проблема системна, і ніхто реформувати цю систему не збирається, то далі становище буде тільки погіршуватися. Тому, наприклад, немає сенсу сподіватися на істотне покращення ситуації на фронті після анонсованого прибуття бригад, які формуються за кордоном. Моральна стійкість та боєздатність їх в нинішніх умовах буде невелика, навіть якщо вони будуть повноцінно оснащенні технікою та озброєнням. І так само не врятує становища поширення мобілізації на 20- чи навіть 18-річних чоловіків.Вихід – комплексні державні заходи з підвищення дисципліни, та одночасно мотивації військових та престижу військової служби та зміна підходів до комплектації армії.

Вчора росіяни остаточно встановили контроль над Селидове. Під загрозою оточення українські військові відступили, не нав’язуючи противнику вуличні бої. Що кидається в око, місто майже ціле. До цього всі мало-мальськи значимі міста ворог захоплював вже вщент зруйнованими. Очевидні висновки невтішні:1. Нова російська тактика захоплення міст ефективна;2. У ЗСУ не вистачає резервів, щоб обороняти те, що від них вимагається, і воювати так, як їм хочеться.Російські війська наразі зберігають ініціативу на фронті. Перехопити її та нав’язати їм свій сценарій дій, ЗСУ не можуть. Бо не мають для того сил. Тому наразі противник диктує нашим військовим умови ведення бойових дій, а не навпаки.Щоб переломити цю гірку тенденцію потрібні комплексні рішення, від організації та управління до забезпечення та вишколу військ. Якщо цих рішень в швидкій перспективі не буде, то все і далі буде йти за сценарієм «Вермахт в 1944 році» – постійні і безперспективні відступи з боями в сподіванні на якесь диво, яке ніколи не настане.

Всі чули про постійні ворожі штурми, які щодня відбивають сили оборони. Але як вони відбуваються? Наразі можна виділити два найпоширеніші сценарії.1. Непомітне просочування до наших бойових порядків чи за них, користуючись відсутністю суцільної лінії фронту. Зазвичай, це штурмові групи в кількості 4-10 осіб, озброєні стрілецькою зброєю та кількома протитанковими одноразками. Вони приховано наближаються до висунутих вперед позицій (час підходу може тривати кілька годин), після чого раптово атакують. Якщо гарнізон застигнутий зненацька, то позиція втрачається. Штурмовики закріпляються, і чекають підкріплень. По ним починає працювати наша артилерія та дрони. Іноді вони розносять позицію вщент, разом із загарбниками. А іноді ні, і тоді піхоті треба її відбивати.2. Масштабна, раптова і швидка атака комплексу позицій в якомусь із секторів. Активно застосовують бронетехніку (БМП, БТР МТЛБ, іноді навіть 1-2 танки в голові колони) та рухомі транспортні засоби (мотоцикли, квадроцикли). Метою є прорватися в полосу оборони, відразу розсіятися по ньому та атакувати виявлені позиції з усіх боків.Зазвичай, рух ворожої колони нашою розвідкою фіксується заздалегідь. По ній починають працювати артилерія та FPV-дрони. Іноді колону розбивають ще на підході. Проте, здебільшого зірвати атаку повністю не вдається, і відбивати її приходиться піхоті в ближньому бою. На її підтримку працюють вже наші танки (розголос отримав випадок, як азовський танк таранив ворожу БМП під час відбиття одного з таких штурмів) та артилерія з дронами. З обох боків активно застосовується важке озброєння піхоти (ПТУР, АГС, кулемети, автоматичні гармати бронетехніки). В цих умовах важливого значення набуває ефективне управління підрозділами, взаємодія між ними та зв'язокВ бою обидві сторони широко використовують FPV-дрони. Сьогодні це універсальний протитанковий засіб і важка зброя піхоти, призначена для знищення зайнятих ворогом будівель чи бліндажів. Роль артилерії під час штурмів зведена до мінімуму – вона працює по віддалених цілях, і лише в рідкісних випадках здійснює безпосередню підтримку військ у бою.

Багато говорять про залучення проти України військових частин КНА КНДР. Теоретично таке дійсно можливо. Ба більше, на відміну від всіх інших наших оглядачів я далекий від того, щоб їх недооцінювати. Так, в північних корейців немає бойового досвіду. Проте вони вперті, дисципліновані, невибагливі та заряджені ідеологічно. Поки вони будуть перебувати в рамках діючої системи та під чітким командуванням, вони будуть виконувати поставлені задачі, не рахуючись з втратами.Проте залучення саме бойових корейських підрозділів на фронті мені видається малоймовірним. Занадто це важко, враховуючи складну логістику, різну ментальність та мовний бар’єр. До того ж, проблеми Росії мало хвилюють північнокорейського лідера. Зверніть увагу, що КНДР останні дні охоплена воєнною лихоманкою, проти свого головного антагоніста – Південної Кореї. Один призов біля 1,4 млн. резервістів чого вартує. В мовах можливого воєнного конфлікту на Корейському півострові вірогідність того, що Кім Чен Ин скерує свої бойові війська в інші країни, мінімальна.А ось з чим дійсно корейці можуть допомогти російській армії, так це скеруванням в Росію будівельних підрозділів, які займуться розбудовою комунікацій, інфраструктури та будуть виконувати роботи в інтересах армії РФ. Проте малоймовірно, що кількість цих «будівельників» буде дійсно значною.Найшвидший сценарій – буде як з африканськими найманцями російської армії, яких наші війська періодично вбивають чи беруть в полон. Тобто скерують сюди невелику групу вояків, для отримання бойового досвіду, яких періодично будуть ротирувати. На тому й все.

На початку жовтня з’явилась новина, що до кінця цього року в Україні планують мобілізувати 200 000 осіб. Вчора ввечері стало зрозумілим, як саме цього планують досягнути. ТЦК в багатьох містах по всій Україні вирушили в рейди по клубам, ресторанам та розважальним закладам. Серед іншого, відвідали концерт гурту «Океан Ельзи» у Києві.Подібні заходи – це не лише суспільний резонанс. Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним (що було прогнозовано). Тому інших засобів поповнення війська, крім полювання на людей на вулицях, у нас остаточно не залишилося. Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях.Нардепи від «Слуги народу» можуть і далі тішитися ілюзіями, що «українці насправді готові воювати за свою землю і за свою ідеологію, за право жити вільно, вільними людьми». На жаль, в цій чудовій формулі відсутня головна ознака вільної людини – відповідальність. Якої в нашому суспільстві гостро не вистачає. Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною. Примусово мобілізувати таких людей в умовах цейтноту сенсу немає (до речі, мене найбільше дивують діючі військові, які за це агітують).Тому не дивно, що дієвим засобом поповнення ефективних бойових бригад, стало добровільне переведення до них вже діючих бійців з інших підрозділів. Вони вже мають вишкіл, досвід, і готові воювати прямо зараз. А не вимагають психолога після першого прильоту, десь в кілометрі. Проблема в тому, що ці переводи є складним і тривалим бюрократичним процесом, що аж ніяк не сприяє підтримці боєздатності війська.Що робити? Писав про то майже рік тому, але як бачимо, ніхто нічого міняти не збирається. Ілюзії та самообман нашої влади – найголовніша зброя в руках ворога.

Майже рік тому я писав, що прямим наслідком довготривалої війни є різке падіння якості піхоти. Сьогодні додам до цього істотне погіршення рівня офіцерського складу. Всіх ланок, від молодшої до вищої. З одного боку це дивує, враховуючи наявність великої кількості хороших командирів з бойовим досвідом. Проте факти кажуть про інше – чим довше йде війна, тим більше у війську некомпетентних офіцерів, які не можуть адекватно виконувати свої обов’язки.Сьогодні знайти гарного командира роти є надскладним завданням. Те саме стосується батальйонної ланки і вище. Причин цьому декілька:1. Висока інтенсивність бойових дій передбачає значні втрати серед командного складу молодшої та середньої ланок.2. Різке розширення війська, яке виливається в збільшення штатів наявних підрозділів та масове формування нових. Бойових чи просто толкових командирів для них не вистачає.3. Щоб виростити толкового командира роти потрібно мінімум чотири роки. Проте наразі такої розкоші немає. Та і командири взводів на повномасштабній війні стільки не живуть.4. Толковий командир взводу, далеко не обов’язково стане гарним командиром роти. Бо це зовсім інший рівень фаху та відповідальності. Те саме стосується ротного, якого призначають командувати батальйоном. Для заняття вищої посади в нього немає необхідного досвіду і навичок. Сюди можна додати швидке просування по службі під час війни що призводить до того, що людину з новою зірочкою на погоні призначають на вищу посаду, з якою він не зможе впоратися.5. Чим довше йде війна, тим більше падає мотивація. Після тривалої служби «в полях» чимало командирів-фронтовиків прагнуть перевестися служити в якийсь зі штабів чи підрозділів у тилу. Їх можна зрозуміти: втома, поранення, вигорання, загибель товаришів, проблеми в родинах. Проте замінювати їх, зазвичай, нема ким.6. Якість підготовки курсантів воєнних академій в цілому залишається незадовільною. Коли новоспечений лейтенант потрапляє у бойовий підрозділ, то відразу стає зрозумілим, що командувати людьми йому не можна доручати. Треба навчатися наново, тепер вже на практиці.Це одна з причин того, чому на даному етапі війни не варто масово формувати нові бригади. Офіцерів для них набирають в буквальному сенсі «по оголошенню», якість їх дуже сумнівна. І навіть якщо в таку бригаду потрапляє толковий командир роти чи батальйону, то він швидко розчиняється в загальній сірій масі інших офіцерів. Цікаво, що це проявилося ще більше року тому, під час «контрнаступу». Тоді одна з новостворених «леопардових» бригад мала настільки кепське командування на всіх рівнях, що бойовий дебют цих довгоочікуваних «Леопардів» обернувся ганебним фіаско. Зараз становище ще більше поглибилося.Втішає одне – процес обоюдний і на армію нашого противника також поширюється.