Коли країна веде тривалу війну на виснаження з ворогом, який переважає кількісно, ресурсно і територіально, то важливою запорукою не те що перемоги, а те, щоб хоча б перед цим ворогом встояти, є національна єдність. Тобто громадяни масово підтримують саму ідею боротьби, на чому й ґрунтується те, що фронт і тил працюють, як єдиний організм заради спільної мети. Звісно, це не запорука 100% перемоги, що наочно засвідчив досвід Німеччини в Другій світовій, але одна з її ключових складових. Коли цього немає, то поразка, навіть за наявності матеріального ресурсу, це лише справа часу.В цьому плані досвід нашої війни буде унікальним. У нас внутрішня єдність протрималася десь рік, може півтора. А далі те, що ви й самі бачите, але нерідко боїтеся визнати в голос. Штучна створена і роками культивована владою бульбашка мирного життя в тилу дала свої плоди. Армійська служба різко непопулярна в суспільстві, а мобілізація – примусова. При цьому влада не бажає застосовувати ніяких важелів, окрім примусу. Бо у нас нардеп Костенко прямо каже, що військовому «гроші не замінять ідею», а Буданов закликає не чекати «дива» від зміни назв чи формату роботи ТЦК» - все залишиться як і було.Це ми не беремо до увагу корупцію, економічні проблеми, потенційне руйнування енергетики, зміни геополітичної кон’юнктури та наших недолугих партнерів з ЄС.Саме в такому форматі і за таких умов українські можновладці планують воювати ще рік, два чи навіть три. До чого все це призведе? Звісно, до виходу на кордони 1991 року, розпаду Росії і українського домінування в Європі і світі. А ви про що подумали?