RomPonomarenko

Ранок сколихнула новина про успішний удар Ізраїлю по ядерних об’єктах та центрах прийняття рішень Ірану. Зокрема вбили командувача КВІР, начальника Генштабу і не менше шести вчених-ядерників, вивели з ладу чотири ядерних об’єкти, знищили низку ракетних комплексів.Бачимо три основні напрямки атаки: 1. Військовий – це знищення можливого ядерного потенціалу та інфраструктури, яка здатна дистанційно атакувати Ізраїль. 2. Інтелектуальний – знищення людей, без яких ядерна програма Ірану буде відкинута назад на десятиліття. 3. Політичний – ліквідація «яструбів» в військово-політичному керівництві, щоб зміцнити позиції поміркованих політиків, які готові до компромісів, на чолі з президентом Ірану.Цій атаці передувала тривала підготовка. Зокрема Моссад, за даними журналіста Аміта Сегаля, реалізував три окремі операції на території Ірану:А). В Центральному Ірані агенти Моссаду розмістили високоточну зброю поряд з комплексами ППО. Коли розпочалась атака, ракети запустили прямо звідти, тобто з території Ірану.Б). В іншому місці ізраїльські розвідники встановили спеціальні пристрої на машини, щоб вивести з ладу об’єкти ППО. Все спрацювало, цілі було знищено.В). Моссад створив базу ФПВ-дронів всередині Ірану. Під час атаки їх активували і знищили ракетні комплекси «земля-земля» на базі Асфагабад під Тегераном (щось схоже ми вже бачили нещодавно в РФ).Тепер Іран погрожує завдати потужного удару у відповідь. Проте всі попередні його "удари помсти" по Ізраїлю відверто не вражали. І в будь-якому випадку наразі немає передумов, щоб цей конфлікт вийшов за локальні межі, і розрісся до чогось масштабного, що багато кого лякає.

Поки фронт більш-менш стабілізувався, ми спостерігаємо чергову реінкарнацію «доктрини Дуе», яка полягає у здобутті перемоги шляхом повітряних ударів. Тому новини про масовані нальоти обох сторін з’являються ледве не щодня. З цього приводу кілька ремарок від історика на війні:1. Жодного разу в історії не вдалося досягти воєнної перемоги шляхом лише повітряних ударів. В Другу світову німцям не вдалося примусити Британію здатися внаслідок «Бліцу» 1940 року. Як і потім союзникам не вдалося розгромити Райх суто килимовими бомбардуваннями. Все вирішили наземні війська, а бомбардування стали допоміжним фактором, не більше.2. Натомість є показовий приклад «політичної поразки» в наслідок бомбардувань – конфлікт НАТО і Югославії 1999 року. Тоді поразка Югославії мала політичний, а не воєнний характер, бо знищити воєнну машину Милошевича суто ударами з повітря не вдалося. Югослави навіть один «Стелс» збили. Проте бомбардування підірвали волю політичного керівництва до спротиву, яке і визнало свою поразку, хоча могло продовжувати опір.3. Росія зберігає технологічну і кількісну перевагу в повітрі. Саме тому мережу регулярно стрясають апокаліптичні фото наслідків російських ударів по українській столиці, а не навпаки. Кількість БПЛА, які виробляються в РФ, постійно зростає, тому масовані нальоти на українські міста стали регулярними. До того ж, змінюється тактика їхнього застосування, і технічно вони постійно вдосконалюються. З-за цього українському ППО все важче їм протидіяти, хоча роботи з його удосконалення тривають постійно.4. Кількісна перевага противника зумовлює різну стратегію застосування ударних БПЛА. Україна атакує воєнні цілі: об’єкти ВПК, нафтові сховища тощо. Мета – послабити ворожі армії на фронті. Росія ж регулярно завдає удари по цивільній інфраструктурі. Бо масоване застосування шахедів неминуче передбачає влучання в мирні об’єкти. Очевидно, що метою ворога є підрив морального духу населення та створення картинки повітряної могутності РФ для західного обивателя (щось подібне американці свого часу робили з Іраком Саддама Хусейна).5. «Доктрина Дуе» розглядає наземні війська як суто допоміжний фактор. Проте якщо політичне керівництво неготове визнати поразку, то війна буде тривати і далі, попри руйнацію міст і інфраструктури. Тому як і в Другу світову закінчити її зможуть тільки бойові успіхі сухопутних сил.

Багатьох цікавить, що зараз відбувається в Лос-Анджелесі? Когось засмучу, когось заспокою – ніякого «повстання проти Трампа» там нема. Все традиційно – є виступи нелегальних мігрантів, які протестують проти депортацій, що є одним із наріжних каменів внутрішньої політики Трампа. Мігрантів підтримують місцеві маргінали, ліваки і кримінальні елементи. Присутні всі складові «американського бунту» – сутички з поліцією, масовий лутинг, підпали машин і будівель. Додалось і дещо нове – мексиканські прапори в руках багатьох протестантів. Звісно, це не «мексиканське літо», бо навряд чи Мексика до цього причетна, проте доволі показово.Якоїсь політичної платформи у протестантів немає, проте їх підтримує влада Каліфорнії. Воно й не дивно – штат контролюють і так дискредитовані демократи, яким потрібно показати хоча б якусь боротьбу проти діючої влади. Зокрема, губернатор Ньюсом активно протидіє спробам президента навести порядок, бо сподівається руками протестантів розхитати позиції Трампа. Це нагадує сценарії 5-річної давнини, але меншого масштабу – погроми БЛМ теж були ініційовані демократами (цей рух, до речі, настільки себе дискредитував за цей час, що зараз ніхто і не думає діставати його з нафталину). Воно й недивно, бо важливим елементом електоральної опори Демпартії давно вже стали саме маргінальні елементи і мігранти.За законами США повноваження президента в придушенні заворушень доволі обмежені – в основному це справа влади штату. Цим і пояснюються заклики Трампа «введіть війська», над якими зараз багато хто глузує. Проте оскільки губернатор підтримує погромників, Трамп все ж таки втрутився, скориставшись правилом, яке дає президенту контроль над національною гвардією штату в випадку загрози дотримання законів США і неспроможності влади штату самій впоратись з проблемою (як воно і відбувається зараз). Тому всупереч волі губернатора, Трамп скерував в Каліфорнію 2000 національних гвардійців. Ньюсом обурився і очікувано почав волати про «загрозу демократії» і що буде подавати в суд. Зранку прийшла інша новина – міністр оборони США схвалив скерування до Ел-Ей 700 морських піхотинців.Загалом, обидва учасники, Ньюсом і Трамп, влаштували вистави для своїх прихильників, щоб показати, хто з них крутіший. Тому ескалація в Каліфорнії продовжиться ще на кілька днів, поки протести не придушать, злочинців не покарають, а нелегалів не депортують. Вийти з під контролю ситуація не повинна, бо зараз не 2020 рік.

Генсек НАТО Рютте зробив промовисту заяву, що за три місяці Росія виробляє більше боєприпасів, ніж ціле НАТО за рік. І це при тому, що економіка НАТО у 25 разів більша, ніж у РФ. Тому він закликав «діяти зараз, бо інакше, через 4-5 років будемо під загрозою».В принципі нічого нового, новини про неготовність НАТО до великої війни з’являються з завидною регулярністю, так само як і заяви, що треба діяти терміново. На саміті НАТО, запланованому на 24–25 червня в Гаазі очікується ухвалення нового оборонного зобов’язання – The Hague Investment Commitment. Згідно нього країни НАТО поступово збільшать свої оборонні витрати до 3,5% ВВП на основні військові потреби і ще 1,5% ВВП на інфраструктуру, кібербезпеку та інші суміжні сфери, досягнувши загального рівня 5% ВВП. (до речі, Трамп вимагав цього від членів НАТО ще в свою першу каденцію, але хто ж його слухав).Проте точна дата досягнення цього плану не визначена. З аналізу опосередкованих даних, можна зробити висновок, що орієнтовний терміном здобуття цих показників буде 2035 рік. Звісно, деякі країни, зокрема Польща, вже зараз витрачають понад 4% ВВП на оборону, а Литва та Естонія планують перевищити 5% ВВП у найближчі роки. Проте їхні економіки не є потужними. А ось витрати основних гравців (крім США): Великобританія – 2,33% ВВП, Німеччина – 2,12, Франція – 2,06, Італія – 1,49, Канада – 1,37. Тому швидких результатів в підвищенні обороноздатності Європи не буде.Найцікавіше, що військова слабкість країн НАТО наразі вже не є ні для кого секретом. І з цього можемо зробити парадоксальний висновок, що Путін не прагне війни з альянсом. Взагалі її не хоче, а не тому, що його армії зав’язли в Україні. Бо якщо і атакувати країни Балтії чи Польщу з Фінляндією, то тільки зараз, поки вони і їхні союзники слабкі. А далі з кожним роком ідея нападу на них буде виглядати самогубством. Тому то намір Трампа швидше завершити війну в Україні, щоб вивільнити Росію і стравити її з Європою, не вдався. Бо Путін воювати з Європою не хоче, але має шалені амбіції стосовно України. І ці амбіції далі будуть тільки зростати, якщо ми не приборкаємо Росію, звісно.

Забавно було спостерігати за конфліктом Трампа і Маска. Чого тільки вартують звинувачення Трампа в педофілії (що нібито він фігурує в файлах Епштейна; очевидно, що це маячня), та заклик до імпічменту, що абсолютно нереалістично. Трамп відреагував погрозою позбавити компанії Маска державних субсидій, на що той відповів обіцянкою припинити свою космічну програму.В принципі, дивуватися тут нема чому. Обидва вони несистемні люди, і тому тривалий політичний союз між ними апріорі неможливий. І всю цю історію Маск затіяв не з-за ідеологічних суперечок (бо їх між ними немає), а для того щоб забезпечити інтереси своїх компаній в наступному бюджеті США, вибиваючи собі додаткові субсидії на електромобілі та засвоєння Марсу.Проте у Трампа є те, чого немає у Маска – державний апарат, який перемеле будь-кого. А це колосальний важіль впливу. Тому не дивно, що Стів Беннон, один з ідеологів доктрини MAGA, вчора закликав націоналізувати SpaceX (бо без Маска космічна індустрія США зупиниться, бо дієвих альтернатив його пілотованим човнам, розвідувальним супутникам тощо наразі немає), а самого Маска депортувати в ПАР чи Канаду. За один день конфлікту статки Маска подешевшали на 34 млрд. доларів (хоча він і залишається найбагатшим в світі).Фактично це був прямий натяк «Зупинись». І Маск його зрозумів. Зараз вже обидві сторони демонструють готовність до примирення, що вилилося в відповідні натяки в публічних коментарях. Що ж, який Салем, такі в ньому і відьми.

Центр стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні (CSIS) оприлюднив свіжі дані втрат російсько-української війни. За його даними РФ втратила 1 мільйон військових, Україна – 400 000. Звісно, це умовні кількості, бо реальні цифри ми навряд чи колись дізнаємося. Проте загальне співвідношення 1:2,5 в принципі виглядає цілком відповідним, враховуючи хід війни і характер бойових дій.Наразі ініціативу зберігають російські війська, які наступають на декількох напрямках – Великомихайлівський, Покровський, Часів Яр\Торецьк, Лиманський, Куп’янський і в Сумській області. Проте обвалу фронту ЗСУ ніде не має, темпи просування противника зазвичай низькі, максимум 50 метрів на день на окремих ділянках. Недарма деякі західні аналітики називають російську кампанію в Україні однією з найповільніших наступальних операцій в сучасній воєнній історії. З січня 2024 року ЗС РФ захопили менше 1% території України, а загалом наразі окуповують 20%.Що буде далі не важко спрогнозувати. Протягом літньої кампанії ЗСУ продовжать оборонятися, вибиваючи ворожий особовий склад і бойову техніку. Останньої у противника і так вже небагато. Зокрема російських танків знищено більше 3600 одиниць, а на базах зберігання залишилося тільки 3500 бойових машин, з яких лише 500 перебувають у стані, придатному до відновлення.Винищення в обороні ворожих сил і резервів, в купі з наступальною війною дронів (у випадку їх дійсно ефективного застосування, як було три дні тому), міжнародною підтримкою України і поглибленням економічних проблем в РФ (де в деяких регіонах вже почали скорочувати виплати за контракти СВО), зможе сформувати вигідний для України фон для виходу сторін на конструктивні мирні перемовини, а не ті, що зараз.Утім треба бути реалістами і розуміти, що досягнути цього буде важко. Вже очевидно, що США на певний час самовидалиться з нашої війни, зосередившись на інших проблемах. Військової допомоги від них більше не буде, драконівських санкцій проти РФ – також. Сьогоднішня реакція Трампа на анонсовані Путіним «удари відплати» багато про що говорить (бо фактично це «погодження»). Тому допомогу Україні візьме на себе Європа, ВПК якої ще не до кінця розгорнутий. Далі, невирішеною залишається проблема з мобілізацією і вишколом поповнення для ЗСУ, так само бачимо затримки у впровадженні ефективного управління військами.Тому буде важко, але ми впораємося. Бо є нюанси.

В Україні масове суспільне обурення від двох новин, що прийшли майже одночасно:1. Якась маленька дівчинка зі сцени заспівала російську пісню «Сігма-бой»;2. Львівські школярі з ліцею №93 танцювали під пісню російського співака «Моргенштерна».Ну і на цьому фоні раз на кілька місяців у нас публікують рейтинги музичних вподобань українців на різних стримінгових платформах, так там обов’язково в топі російські пісні.Що тут можна сказати, крім банальностей про провал інформаційної політики держави, якісь недоліки у виховання цих дітей і криків «куди дивляться батьки і вчителі?»? Певною мірою все це демонструє нам справжній рівень української естради, особливо в порівнянні з російською. У нас є класні гурти і яскраві виконавці. Проте їх не багато, і тому вони не можуть заповнити собою як музичний ринок, так і інформаційний простір. Натомість у нас чимало відверто посередніх проектів, які не чіпляють і взагалі мало кому цікаві. Їх якщо і слухають, то з жалю, бо «це ж наше, треба підтримувати» (ТМ).Інша проблема в тому, що державної підтримки музичного ринку у нас фактично немає. Ні, регулярно роздають якісь гранти, організовують концерти, а відбір на «Євробачення» у нас ледве не справа національного масштабу (тільки хто пам’ятає виконавців, які в ньому брали участь вже через пару тижнів після завершення?). Проте як бачимо, толку від всього цього немає. Спитаєте, яка має бути державна підтримка? Покажу на конкретному прикладі, який багатьом не сподобається. Популярну підліткову пісню «Сігма-бой» в Росії переспівав Московський воєнний хор, наповнивши текст патріотичним змістом. Чи заходить таке їхній молоді? Питання риторичне.Між іншим, у нас на четвертому році повномасштабної війни так і не з’явилося воєнної пісні, яка б отримала всенародне визнання, не кажучи вже про те, щоб здобула масову популярність серед військових. Хороші пісні є, але за деякими виключеннями на рівні альтернативи, типу шалено популярної в війську пару років тому «Простите меня мужики за то что не был в АТО» (пісня російською, між іншим), чи свіжої «Полковник із ОТУ».І повертаючись до теми допису. Не треба вимагати від молоді націоналістичної свідомості (бо над нею ніхто не працює), політичної грамотності (в нашій країні це звучить взагалі смішно) і відмови від того, що їм подобається. Не хочете, щоб підлітки слухали російську музику? Дайте їм якісну українську, а не дійте примусом. Бо як бачимо, якщо заборонити російську, як у нас зазвичай роблять, то підлітки будуть слухати це всупереч. Заборони в усі часи працювали рівно навпаки: хочете щось прорекламувати забороніть це, і ще здійснить галас навколо цієї заборони, щоб про те що заборонено почули люди, які до цього навіть не здогадувалися про існування цих пісень чи виконавців.Так що це не перші «пісенні» скандали, і не останні. Бо тільки дочекаємося наступного рейтингу популярних в Україні пісень...

Звертає на себе увагу, що під час обмінів полоненими час від часу в Україну повертаються зрадники. Тобто ті, хто добровільно здалися в полон, або співпрацювали з росіянами і навіть катували українських полонених. Наприклад, на нещодавньому обміні 1000 на 1000 в Україну повернувся персонаж, який перебіг на бік ворога ще до повномасштабної війни.Тут цікаво два моменти. Оскільки списки на обмін узгоджуються заздалегідь, то очевидно, що в Україну повертають таких персонажів для того, щоб їх судити і покарати (хоча жодного подібного прецеденту я поки не бачу). Проте і росіяни свідомо віддають Україні своїх відвертих посіпак, знаючи, що їх тут будуть переслідувати. Сумновідомий принцип «русские своих не бросают», у них не працює. Відповідно, кожний український зрадник в полоні не застрахований від того, що його повернуть в Україну для слідства та суду.Інше питання, чому серед обміняних захисників України немає жодного бійця «Азову» з гарнізону Маріуполя, які вже понад 3 роки в полоні? Тут я повністю погоджуюся з другом Доцентом.

Одна з особливостей сучасних воєн, це майже повна інформаційна відкритість. Наша війна це тільки підкреслює. Нині багато інформації, яка в тій чи іншій мірі містить секретний характер, щодня утікає в мережу і стає загальнодоступною. А воєнна цензура якщо і існує, то лише на папері.Певною мірою, це відображає зміни в суспільному світогляді і в державних підходах. Наприклад, в часи Другої світової війни за відкриту публікацію певних даних (або за критику командування чи керівництва), людину б запроторили до одиночної камери, де б її чекали слідство і постійні допити. А в деяких країнах - і смертний вирок. Проте при тодішньому світогляді і вихованні нікому б і в голову не прийшло публікувати якусь секретну інформацію. Не з-за страху репресій, а з-за того, що було сумління і розуміння того, що кожна дія в тилу має наслідки на фронті.Зараз все по іншому, і не тільки з-за того, що в суспільстві немає страху перед державною каральною машиною. Проте і тому, що у більшості людей немає розуміння, скажемо так, важливості для оборони збереження в секреті тої чи іншої інформації. І не забуваємо про бажання хайпу і клікбейтність, справжній біч сучасних ЗМІ і блогерів. Тому нині єдине що стоїть перед публікацією тих чи інших даних, які в інший час носили б секретний характер, є суто сумління автора. Це не лише у нас так - це загальносвітовий тренд. Добре це чи погано? То вже кожен для себе має вирішувати. В будь-якому випадку, нині людство має унікальну можливість спостерігати за війнами аналізуючи актуальну інформацію, а не пропагандистські продукти.

Вчора на перемовинах росіяни прямо заявили, що або Україна зараз віддає чотири області, або пізніше вже прийдеться віддати шість. І підкріпили це заявою, що РФ готова воювати скільки треба, хоч 21 рік. З цього приводу у нас масове обурення, і палкі заяви на кшталт «ні кроку назад». Проте зустрічне питання, а чого ви чекали?Армія РФ продовжує кількісно переважати ЗСУ. Раніше ми нівелювали це технічною перевагою, зокрема в БПЛА та артилерії. Проте наразі ми цього вже не маємо. Ворожі ФПВ тероризують райони глибиною 10-15 км від ЛБЗ, а снаряди для гармат росіяни виготовляють та дістають у своїх партерів значно дешевше, ніж Україна у своїх (для порівняння 709 євро/штука проти біля 3,5 тисяч євро за штуку в рамках т.з. «чеської ініціативи»). Російські війська тримають ініціативу, обираючи де їм атакувати – чи то на Донеччині, чи то на Запорізькому фронті, чи то в Сумській області. Мобілізація в Україні провалена, з поповненням бойових бригад істотні проблеми, а ті хто в них приходять зазвичай не мотивовані. Російські союзники готові відправити свої війська на фронт в Україну, як от КНДР. Українські ж партнери не можуть і 25 тисяч солдатів набрати для захисту власної території, не кажучи вже про скерування військ в Україну. І так далі.При цих складових російські апетити цілком зрозумілі. Вони усвідомлюють свої сильні і наші слабкі сторони, і добре на тому грають. Обламати ворожі наміри може тільки одне – поразка російських армій на полі бою. І мова зараз не йде про тотальний розгром з виходом на кордони 1991 року. Натомість успішна тактична наступальна операція на локальному рівні, зі звільненням якогось значного населеного пункту з одночасним розгромом кількох російських дивізій. Ось це допоможе Україні здобути більш менш сильну позицію на наступний раунд перемовин. Все інше в короткочасній перспективі (а вихід на перемовини показує, що про гру в довгу ми вже не думаємо) не дасть потрібних результатів. Інша справа, чи готові ЗСУ до подібних операцій, але то вже питання до військового керівництва.Є ще варіант геополітичних зрушень, проте в цьому плані ситуація наразі настільки невизначена, тому сподіватися на них то майже як вірити в чудо.