ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933384 від 27.02.2025 у справі № 990/99/24 знову зауважила, що рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді приймається за внутрішнім переконанням членів ВККС. ВПВС врахувала, що під час співбесіди кандидат не надала належного обґрунтованого пояснення, чому не вказала вартості об`єктів нерухомого майна на дату набуття права чи за останньою грошовою оцінкою, адже вона не могла бути необізнаною про вартість квартири, яку придбала для себе у 2016 році. Також, маючи право власності на три легкові автомобілі, кандидат не зазначила вартості двох автомобілів, оскільки не памʼятає обсяг витрачених коштів. ВККС вважала, що необізнаність стосовно вартості автомобілів, яка є ціною в договорах купівлі-продажу транспортних засобів, викликає обґрунтований сумнів у відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності. Погоджуючись з цим, ВПВС зазначила, що суттєвим стосовно обставин щодо незазначення у декларації усіх даних є не стільки тлумачення наявності чи відсутності у позивача обов`язку зазначити відповідні відомості, скільки невжиття кандидатом належних заходів для відображення достовірних відомостей. Ненадання позивачкою інформації щодо вартості належного їй майна унеможливлює оцінку Комісією законності його набуття, свідчить про обґрунтованість сумніву у джерелах походження майна. ВПВС визнала правильними також висновки ВККС, що кандидат мала б урегулювати питання щодо несумісності діяльності адвоката та обіймання посади державної служби категорії «В» - секретаря судового засідання та помічника судді. Адже особа, яка володіє свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, до офіційного припинення дії такого свідоцтва є членом НААУ, що є підставою для зазначення такої інформації у відповідному розділі декларації. Однак членства в такій асоціації у декларації не було відображено.
Аналіз змісту Закону № 1644-VIІ стосовно того, до кого можуть бути застосовані санкції, дає підстави стверджувати, що перелік таких осіб є критеріальним, орієнтувальним, поосібним, але не вичерпним. Приписи цього закону не містять правил, за яких до підсанкційних осіб не можна відносити осіб за іншими критеріями (ознаками). Тобто форми захисту наведених цінностей з боку України можуть бути спрямовані не тільки стосовно іноземних та інших суб`єктів, перелічених у ч. 2 ст. 1 Закону № 1644-VIІ, але й стосовно кожного, чия діяльність загрожуватиме об`єктам, які знаходяться під охоронюваною дією цього Закону. Якщо серед таких осіб є резиденти, то й вони можуть бути суб`єктами застосування санкційних обмежень. На переконання ВПВС, висловленого в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933383 від 27.02.2025 у справі № 990/41/24, характер діяльності конкретної особи (фізичної чи юридичної), яка може кваліфікуватися як реальний чи потенційний ризик для загальної безпекової ситуації в країні, превалює над ознакою суб`єктності (резидент чи нерезидент) такої особи. ВПВС в постанові від 6.07.2023 у справі № 9901/635/18 вже формулювала висновок про те, що визначальним для застосування санкцій є не перелік суб`єктів, а саме певна їх діяльність. Іншими словами, основним критерієм визначення суб`єкта, до якого можуть бути застосовані санкції, є його діяльність, зазначена у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1644-VII, а не оцінка його належності до резидентів чи нерезидентів. Водночас оцінка факторів ризиків, які становлять загрозу державності, фокусується не на доведенні достеменно будь-чиєї вини, а на існуванні самої можливості / імовірності причетності певної особи до дій, які є підставою для застосування санкцій.
Висловлення ВРУ недовіри посадовій особі, яку вона призначила на посаду, є підставою для її звільнення із займаної посади, тобто формою реалізації установчої функції, а не її складовою через закріплення окремого повноваження, обумовленого основними напрямами діяльності парламенту (саме в цьому полягали доводи позивачки щодо перевищення ВРУ конституційних повноважень при її звільненні). Способи, у які ВРУ здійснює установчу функцію, визначені Конституцією України, зокрема й у спосіб висловлення недовіри посадовій особі (п. 25 ч. 1 ст. 85 - недовіра Генеральному прокуророві, ст. 87 - резолюція недовіри КМУ). Водночас конституційні повноваження ВРУ щодо участі у формуванні органу, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина,визначені як призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого ВРУ з прав людини. Закон № 389-VIII, так само, як і інші закони, не встановлює, за яких фактів (обставин) ВРУ може звільнити призначену нею особу з посади з підстави висловлення недовіри. Не встановлено законом також критерії, за яких недовіра може бути висловлена. Це дає підстави стверджувати, що визначення підстав для висловлення недовіри призначеній посадовій особі є дискреційним повноваженням ВРУ. Водночас їх реалізація не може бути свавільною. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933386 від 27.02.2025 у справі № 990/92/22 дійшла висновку, що мотиви, якими керувалася ВРУ, звільняючи з посади, не дають підстави вважати рішення ВРУ свавільним. Оскільки питання про висловлення недовіри розглядається без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус відповідних посадових осіб, ВПВС відхилила довід позивачки про обов`язковість висновку тимчасової спеціальної комісії ВРУ як передумови її можливого звільнення.
Суб`єкт владних повноважень в адміністративному процесі має право на звернення до суду у порядку та у спосіб, які обмежені повноваженнями, визначеними Конституцією і законами України. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933395 від 13.03.2025 у справі № 990/17/25 зазначила, що суб`єкт владних повноважень не має прав, у розумінні міри свободи поведінки, а лише наділений законодавцем певними повноваженнями, необхідними для реального виконання завдань та функцій держави, що покладені на нього. Таким чином, законодавство встановлює обмеження щодо можливості звернення до суду суб`єктами владних повноважень. Можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом. Оскільки Держаудитслужба як суб`єкт владних повноважень за законом не має права на звернення до суду з позовом про оскарження рішення ВРП, одним з яких є рішення про вжиття заходів для забезпечення незалежності суду, а також відсутність обґрунтування щодо реалізації яких своїх повноважень або на забезпечення яких функцій Держаудитслужба звертається до суду, ВПВС погодилась з тим, що спір знаходиться поза межами розгляду не тільки судами адміністративної юрисдикції, а й не належить до предметної юрисдикції інших судів.
ВПВС неодноразово, зокрема у постанові від 24.11.2022 у справі № 9901/480/19, роз`яснювала, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу / його посадової особи, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Вагомими є юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. За визначених критеріїв ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125876664 від 13.03.2025 у справі № 990/95/24 дійшла висновку, що поведінка ВККС щодо розгляду звернення не має характеру протиправної бездіяльності.
Філологічний та логічний аналіз поняття «істотне порушення учасником іспиту порядку складення іспиту» дозволяє виснувати, що під таким порушенням слід розуміти умисне (свідоме) грубе нехтування правилами складання іспиту, або зневажливе ставлення до цих правил, яке вплинуло на складання кваліфікаційного іспиту самого учасника, який допустив це порушення, або інших учасників кваліфікаційного іспиту». Позивачка факт використання тексту Рішення КСУ під час виконання практичного завдання не заперечує, не покликається на відкриття цього Рішення з необережності (випадково), а наполягає на тому, що вона свідомо його використала під час виконання практичного завдання для того, щоб обґрунтувати і вмотивувати рішення у модельній справі. Водночас позивачка мала демонструвати належну обачність та обережність при роботі з джерелами інформації під час іспиту, а також враховувати під час виконання практичного завдання вимоги встановлених щодо всіх учасників правил. Поняття академічної доброчесності, визначене у ЗУ № 2145-VІІІ «Про освіту», не розповсюджується на правовідносини, що виникають під час оцінювання кандидатів на посаду судді у межах процедури кваліфікаційного іспиту. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125673629 від 25.02.2025 у справі № 990/190/23 погодилась з обґрутнованістю рішення ВККС щодо визнання позивачки особою, яка не склала кваліфікаційного іспиту.
За наслідками розгляду справи № 910/18489/20 ВПВС в п. 100 постанови від 06.09.2023 зробила такі висновки: «Спеціальна позовна давність в один рік, передбачена ст. 681 ЦК України для вимог щодо виявлення у господарських відносинах прихованих недоліків товару, на який встановлений гарантійний строк, та передбачена п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для вимоги про стягнення штрафу, мала би спливти 1.10.2020. Втім, з 2.04.2020 набрав чинності Закон № 540-ІХ, згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 258, 681 ЦК України, продовжуються на строк його дії. Тому позовна давність за зазначеними вимогами покупця, заявленими 24.11.2020, не спливла. Навіть якщо врахувати лист-відповідь постачальника покупцеві від 19.07.2019, в якому постачальник визнав недоліки переданого ним товару, то перебіг позовної давності мав б спливти 20.07.2020, якщо б на той час не набрав чинності Закон № 540-ІХ. З огляду на викладене немає підстав для відступу від висновку, який ВС у складі колегії суддів КЦС виклав у постанові від 1.12.2021 у справі № 373/651/20». Відповідно до правового висновку викладеного у цій постанові (від 01.12.2021 у справі № 373/651/20), строки звернення до суду продовжуються з моменту набрання чинності Законом № 540-ІХ, тобто з 02.04.2020, а у період з 12 березня до 02 квітня 2020 року суд може врахувати карантин як поважну причину пропуску такого строку. Оскільки вже було зроблено висновок про те, що початок зупинення строку звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02.04.2020 Законом № 540-ІХ, ВПВС 27.02.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/125736758 про повернення справи на розгляд ВС.
ВПВС, відмовляючи у прийнятті справи № 916/330/24 до свого розгляду, в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/125673631 від 05.03.2025 нагадала про сформований нею правовий висновок щодо визначення предметної юрисдикції спорів про оскарження рішень місцевої ради щодо визнання комунальною власністю територіальної громади шляхом включення до меж населеного пункту земельних ділянок, які перебували в постійному користуванні державної установи та є державною власністю, викладений у постанові від 26.06.2018 у справі № 902/517/17 про те, що:- відповідно до ч. 4 ст. 173 ЗК України землі та земельні ділянки державної власності, включені в межі населеного пункту (крім земель, які не можуть передаватися у комунальну власність), переходять у власність територіальної громади. Рішення про встановлення меж населеного пункту та витяги з Державного земельного кадастру про межу відповідної адміністративно-територіальної одиниці та про відповідні земельні ділянки, право власності на які переходить до територіальної громади, є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки- рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер;- натомість розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер.
КЦС у складі ВС зауважив, що у ЗУ «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ЗУ «Про виконавче провадження» та ЦПК України не передбачено повноважень державного (приватного) виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства. Позов може подавати позивач або інша особа в його інтересах для захисту права та охоронюваного законом інтересу саме позивача, а не іншої особи. Водночас особа, яка звертається до суду від імені позивача, повинна діяти в інтересах позивача, тобто вчиняти дії, які стосуються захисту його інтересів, а не навпаки. Натомість за висновками ВПВС, сформульованими в постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, приватного виконавця фактично було наділено не передбаченим законом та не властивим для нього повноваженням звертатись до суду з позовом в інтересах інших осіб, зокрема боржника. Водночас приватний виконавець, здійснюючи повноваження з виконання судового рішення, фактично діє в інтересах саме стягувача, а не боржника, який має протилежний інтерес у справі і, очевидно, не може бути визначений позивачем. На переконання КЦС у складі ВС, визнання права виконавця на подання позову в інтересах боржника, але по суті проти його волі і всупереч його інтересам, легалізувало примусове призначення особи позивачем у справі, що, безумовно, є неприпустимим з огляду на основні засади та принципи цивільного судочинства. ВПВС, погоджуючись з тим, що суди неоднаково застосовують приписи ст. 56 ЦПК України у подібних правовідносинах, 05.03.2022 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/125736765 про прийняття справи № 367/252/24 до свого розгляду.
АТ «Укрзалізниця» належать на праві постійного користування земельні ділянки, що відносяться до земель залізничного транспорту. Водночас заявлені нею позовні вимоги про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів, оскільки це не вирішить спір про право. Натомість внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, а рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125736760 від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 зауважила, що позивач намагався скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення ради щодо всієї земельної ділянки, а не тільки спірної її частини). Для вирішення такого спору має бути ідентифікована земельна ділянка (що накладається на смугу відведення залізниці), зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (висновок експерта). Адже не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Отже належним (правомірним) способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на іншу земельну ділянку. Неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту було самостійною підставою для відмови у позові.
TGLIST.COM.UA
