Колегія суддів КГС ВС наголошувала, що для розмежування віндикаційного та негаторного позовів одним з критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред'являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред'являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов. Існуючі висновки ВПВС щодо способу захисту порушеного права держави та повернення у державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед тим, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, а набуття приватної власності на них є неможливим. ВПВС в постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 виснувала, що коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. Разом з тим для вирішення таких спорів земельна ділянка, для витребування якої наявні підстави, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Колегія суддів КГС ВС вважає, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в Реєстрі), для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає висновкам ВПВС, речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Погоджуючись з таким обґрунтуванням ВПВС 04.06.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/128333266 про прийняття справи № 922/264/24 до свого розгляду.
Колегія суддів КГС ВС вказала, що якщо спір виник з приводу укладення та виконання боржником з третьою особою фраудаторного правочину, то належними позовними вимогами є вимога про визнання такого правочину недійсним у поєднанні з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину. Належним позивачем за такою вимогою є боржник, а відповідачем - інша сторона, від якої витребовується майно. Вирішуючи питання про те, хто має повноваження звертатись від імені боржника із зазначеними позовними вимогами в порядку похідного позову, колегія суддів звернулася до висновків ВПВС (постанова від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц про те, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача (тобто боржника). Водночас, зважаючи на повноваження виконавця, відповідно до ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», колегія суддів вважає, що повноваження звертатись із позовними вимогами про визнання правочину боржника недійсним у поєднанні з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину, належить як виконавцю, так і кредитору, який набув статусу стягувача у виконавчому провадженні. В обох випадках боржник набуває статусу позивача. Тому колегія суддів КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновків ВС у ряді постанов щодо можливості оскарження фраудаторного правочину третьою особою (не стороною правочину) від власного імені, а також у тому, що належному способу захисту прав чи інтересів відповідного кредитора відповідає вимога про визнання правочину недійсним (без її поєднання з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину). Погоджуючись з обґрунтованістю мотивів ВПВС 04.06.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/128333273 про прийняття справи № 910/6654/24 до свого розгляду.
У постанові від 06.03.2024, ухваленій за наслідками вирішення по суті справи № 902/1207/22, ВПВС врахувала, що Законом № 340-IX, який у відповідній частині набрав чинності 16.01.2020, ч. 1 ст. 19 Закону № 161-XIV доповнено двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права». Цим же Законом абз. 3 ч. 1 ст. 15 Закону № 161-XIV викладено в такій редакції: «дата укладення та строк дії договору оренди». Тобто із 16.01.2020, крім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення. З огляду на викладене ВПВС виснувала, що сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить імперативним нормам абз. 3 ч. 1 ст. 15 та другого речення ч. 1 ст. 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. У протилежному випадку умови договору оренди землі, що не відповідають зазначеним імперативним нормам Закону № 161-XIV, не створюють для сторін такого правочину тих наслідків, на які вони спрямовувались. Натомість за обставинами справи, що була передана на розгляд ВПВС, договори оренди землі підписані сторонами 20.10.2015, що свідчило про неподібність правовідносин та слугувало підставою для повернення справи № 357/12982/23 на розгляд колегії суддів КЦС у складі ВС (ухвала https://reyestr.court.gov.ua/Review/128333287 від 18.06.2025 у справі № 357/12982/23).
24.10.2024 ЄСПЛ постановив рішення у справі «Шемет проти України», у якому за наслідками розгляду заяви установив порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції. Суд уже встановлював, що пенсія та пов`язані з нею виплати, які мають суто економічний характер, є «цивільними» правами у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції, попри їхнє походження з публічного права. Суд зазначив, що у цій справі хоч заявниця додатково до вимоги про перерахунок її пенсії послідовно висувала вимогу про компенсацію, але національні суди не розглянули це питання в жодному своєму рішенні, не пояснивши причини такого процесуального підходу. На думку Суду, така ситуація становила відмову у правосудді, що порушувало саму суть права заявниці на доступ до суду. Суд а постановив, що держава повинна сплатити заявниці 3 600 євро як відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, а також 1 000 (євро як компенсація судових та інших витрат. Оскільки констатовані ЄСПЛ порушення полягали в нерозгляді позовної вимоги про компенсацію втрати частини доходів, ВПВС 05.06.2025 у справі № 302/698/14-а (2-а/302/44/14) постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/128347561 про перегляд судових рішень за виключними обставинами, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/127680292 від 14.05.2025 у справі № 350/413/24 наголосила, що вирішення справи № 367/252/24, яка вже перебуває в її провадженні, є неможливим без розв`язання правової проблеми щодо можливості касаційного оскарження постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направлено справу для продовження розгляду. Ця проблема є вирішальною для забезпечення єдності судової практики, оскільки розбіжності між підходами Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів, зокрема висновком Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19.03.2025 у справі № 380/970/24, створюють правову невизначеність, яка суперечить ст. 8 Конституції України та принципу правовладдя (верховенства права). Тобто у справі № 367/252/24, яка перебуває у провадженні ВПВС, вже вирішується питання відступу (чи її підтримання) від правової позиції, викладеної в ухвалі Об`єднаної палати КАС у складі ВС від 19.03.2025 у справі № 380/970/24 про те, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал проповернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження. Оскільки подібне питання вже є на вирішенні ВПВС, справу № 350/413/24 було повернуто на розгляд ВС.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127680295 від 16.04.2025 у справі № 924/971/23 нагадала, що власний інтерес заінтересованої особи може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Зокрема, у разі наявності інтересу держави у перебуванні предмета спірного договору у власності конкретної особи Мін`юст в межах своїх повноважень може звертатись з відповідним позовом на захист такого інтересу держави. Мін`юст є державним органом, наділеним повноваженнями на звернення до суду із цим позовом (визнати недійсним спірний договір дарування нежитлового приміщення та скасувати державну реєстрацію прав БФ на спірне нерухоме майно) в інтересах держави як орган, на який покладено повноваження щодо вжиття заходів з розшуку майна забороненої політичної партії, складення та затвердження переліку майна політичної партії, переданого у власність держави. Законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін`юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку, а тому такий договір є нікчемним на підставі приписів частин 1, 2 ст. 228 ЦК України. Застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави, в тому числі скасування державної реєстрації прав БФ на спірне нерухоме майно. Оскільки держава не є стороною спірного договору, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами ч. 1 ст. 261 ЦК України. Оскільки держава в особі Мін`юсту звернулася з цим позовом до суду через рік після того, як у позивача виникли підстави та об`єктивна можливість виявлення майна,коштів та інших активів забороненої політичної партії, а відповідач не довів, що держава могла дізнатися про порушення своїх прав раніше, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що строк звернення до суду із цим позовом не пропущений. Втручання держави у право на майно було визнано правомірним
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127680294 від 07.05.2025 у справі № 902/111/24 зазначила, що обласні державні адміністрації є органами, уповноваженим здійснювати від імені держави повноваження власника лісової ділянки, вчиняти дії щодо прийняття рішень про передачу лісової ділянки у постійне та тимчасове користування, а також є органами, уповноваженими на здійснення контролю за додержанням законодавства у сфері лісових відносин. Водночас, постійний лісокористувач обсягом таких повноважень не наділений, і його повноваження у процесі виділення земельної ділянки у тимчасове користування зводяться до надання згоди на таке виділення, підписання договору довгострокового тимчасового користування на умовах, визначених розпорядником лісової ділянки, та її передачі тимчасовому лісокористувачу за актом приймання-передачі. Діючи від імені держави як власника лісової ділянки, ОДА видала розпорядження, яким доручила спеціалізованому державному лісогосподарському підприємству укласти договір довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою з ТОВ. Відповідно укладеного договору ТОВ зобов`язалося, зокрема, дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель, на яких розташована лісова ділянка (для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей). Водночас було встановлено, що вона використовується не за призначенням - шляхом спорудження майнових об`єктів за відсутності дозволу постійного землекористувача. Відповідно положень ст. ст. 611 651 ЦК України, ст.ст. 22, 78 ЛК України, ст.ст. 141, 143 ЗК України це є підставою для розірвання договору. Прокурор, який звернувся з позовом в інтересах держави, мав право вимагати розірвання договору. Під час звернення до суду з позовом про розірвання договору довгострокового тимчасового користування лісами від позивача не вимагається вчинення дій, що передбачені положеннями статті 376 ЦК України, та не є обов`язковим пред`явлення вимоги про знесення самочинного будівництва особою, яка його здійснила, або за її рахунок та/або визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127680293 від 14.05.2025 у справі № 440/14216/23 дійшла висновку, що втручання держави у право позивача на мирне володіння своїм майном - щорічною разовою грошовою виплатою (шляхом визначення КМУ у 2023 році її у меншому розмірі, ніж раніше) відповідає критерію законності. Було зауважено, що КМУ може регулювати порядок та розміри соціальних виплат та допомоги на підставі наданого йому ВРУ права встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги. В умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування ЗСУ та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету. Оскільки щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни не передбачена в Конституції України, тому на неї не поширюються й визначені ст. 22 Основного Закону України гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, передбачених, зокрема, у її ст. 46. ВПВС врахувала усталену практику ЄСПЛ з цього питання, що національні органи влади повинні мати широку свободу розсуду в питаннях загальної соціальної та економічної політики (зокрема й у сфері пенсійного забезпечення), інтереси соціальної справедливості та економічного добробуту можуть на законних підставах спонукати їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсій, які зазвичай виплачуються відповідним категоріям населення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127605064 від 14.05.2025 у справі № 2/1522/11652/11 зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки. Зокрема, повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків. Проте, існують випадки, передбачені у ч. 3 ст. 37 Закону № 1404-VIII, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру. Визначення посадової особи, яка має повноваження зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, залежить від конкретних обставин і підстав зняття такого арешту. Отримавши заяву про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, відділ державної виконавчої служби повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви.
У правилах п. 7 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII виражена воля законодавця припинити діяльність та ліквідувати ВС України. Але за цими приписами неможливо чітко визначити (вони залишилися, принаймні, дискусійними), якщо припиняється та / або ліквідовується найвищий суд у системі судоустрою України, який за згаданим рішенням органу конституційного контролю не може бути ліквідований, то чи одночасно, заразом припиняється у формі одного з видів реорганізації або ліквідації юридична особа публічного права. Або, якщо судоустрійний закон не регулює підстави, часу та порядку припинення чи ліквідації найвищого суду в Україні як юридичної особи публічного права, чи тоді, коли за приписами первинної редакції нині чинного судоустрійного закону про припинення діяльності та ліквідацію ВС України як найвищого суду в системі судоустрою України таке регулювання не було запроваджено, а за підсумками Рішення КСУ № 2-р/2020 питання припинення такої юридичної особи публічного права, як Верховний Суд [України] не [завжди] може бути предметом конституційного контролю, то чи може суд загальної юрисдикції його запровадити, чи може ігнорувати юридичне (на підставі закону) існування ВС України у встановленій законом організаційно-правовій формі юридичної особи публічного права, чи може нехтувати пов`язані з цією статусною формою знов-таки встановлені законом види припинення юридичної особи публічного права. Щодо цього ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423332 від 08.05.2025 у справі № 826/15959/18 зазначила, що принаймні на стадії вирішення питання про закриття касаційного провадження не повинна дочасно, у будь-якому вигляді (прямо / непрямо, відкрито / завуальовано) надавати перевагу («змішувати») статусу ВС України, чи як конституційному органу державної судової влади, чи як юридичній особі публічного права, бо розмежування цих статусів властиво потребує законодавчого врегулювання. Проте до такого законодавчого регламентування Велика Палата не бачить законних перепон для того, щоб заявлені для судового розв`язання (розсуду) вимоги судді, як і інші ймовірні (потенційні) спори, що виникатимуть з трудових та інших відносин за участю працівників, роботодавцем для яких була юридична особа з назвою (найменуванням) «Верховний Суд України», вирішити з дотриманням меж їхнього законодавчого регулювання та за участі тих учасників справи, які залучені до розгляду цього спору, зокрема, й на стороні ВС України.
TGLIST.COM.UA
