Представник позивача просив забезпечити позов шляхом зупинення дії окремих пунктів додатка до рішення РНБО «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128654041 від 03.07.2025 у справі № 990/80/25 зауважила, що настання передбачених рішенням РНБО наслідків у вигляді застосування санкцій нерозривно пов`язане з уведенням його в дію відповідним указом Президента України. Отже, забезпечення позову у спосіб, який обрав представник позивача, фактично призведе до зупинення дії й указу, яким уведено в дію рішення РНБО, що не допускається виходячи з вимог п. 1 ч. 3 ст. 151 КАС України (не допускається забезпечення позову шляхом зупинення ВРУ, Президента України, КМУ, Рахункової палати, ВРП, ВККС, органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, та встановлення для них заборони або обов`язку вчиняти певні дії). Також було враховано, що рішення РНБО не є самостійним предметом позову. Тому необхідно враховувати п. 5 ч. 3 ст. 151 КАС України - не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб`єкта владних повноважень, яке не є предметом оскарження в адміністративній справі.
Позивач стверджував, що не порушив встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України місячний строк для звернення до адміністративного суду з відповідним позовом, оскільки днем, коли він дізнався про ухвалене оскаржуване рішення, необхідно вважати 18.02.2025 - день, коли він фактично отримав і ознайомився з повним текстом зазначеного рішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128654039 від 03.07.2025 у справі № 990/102/25 визнала такі доводи позивача помилковими, оскільки та обставина, що позивач з після обіднього часу 14.02.2025, 15.02.2025, 16.02.2025, 17.02.2025 і до обіду 18.02.2025 не перевіряв свою електронну пошту, не змінює моменту, з якого позивач міг і повинен був дізнатися про порушення своїх прав. Згідно із ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Ураховуючи, що датою отримання оскаржуваного рішення 14.02.2025, перебіг місячного строку на звернення до адміністративного суду розпочався 15.02.2025. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Повітряні тривоги не можуть розглядатися як основна та поважна причина для поновлення строку звернення до суду, оскільки вони не мали постійного, безперервного характеру та не свідчать про фактичну неможливість подання позовної заяви протягом усього строку, встановленого процесуальним законом.
ВПВС (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/128627135 від 19.06.2025 у справі № 990/239/24) погодилась з тим, що рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення може бути самостійним предметом судового розгляду поза зв`язком з вирішенням ВРП на підставі такого рішення питань щодо суддівської кар`єри. Адже оскарження рішень ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення має іншу специфіку, обумовлену притягненням судді до дисциплінарної відповідальності та особливим порядком погашення накладеного стягнення. Водночас було зауважено, що ВККС виснувала про невідповідність позивачки критеріям професійної етики та доброчесності на підставі обставин, за які позивачка вже понесла дисциплінарну відповідальність, і дисциплінарний орган, здійснюючи дисциплінарне провадження, не віднайшов підстав для звільнення позивачки із займаної посади. Обґрунтування такого рішення було переважно цитуванням встановлених ВРП обставин та їх оцінки в дисциплінарних провадженнях щодо позивачки, На переконання ВПВС в такому разі оцінювання призводить до звільнення судді з посади за ті проступки, за які дисциплінарний орган не віднайшов підстав для звільнення судді в межах дисциплінарної процедури. Отже, оскаржене рішення ВККС не може бути визнане мотивованим.
Оскільки позивач оскаржує Постанову ВРУ з підстав, зокрема, невідповідності процедури її прийняття (законодавча процедура), то перевірку цієї Постанови не можна здійснити в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції правильно не зазначив, у порядку якого судочинства має розглядатись такий спір, оскільки, на переконання ВПВС (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/128595572 від 26.06.2025 у справі № 990/92/25) поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України).
Зі змісту позовної заяви випливає, що позивач об`єднав кілька вимог до різних суб`єктів владних повноважень. Одні з цих вимог за правилами виключної підсудності належать до компетенції ВС як суду першої інстанції, поза тим як інші його вимоги, звернуті до Міністерства охорони здоров`я, не підсудні ВС. Об`єднані у цій позовній заяві вимоги підсудні різним судам, у зв`язку із чим мають розглядатися різними судами, що буде відповідати завданню адміністративного судочинства та порядку, встановленому КАС України. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128595574 від 26.06.2025 у справі № 990/99/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність правничих підстав для повернення цієї позовної заяви позивачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС України, позаяк позивач об`єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і нема законних підстав для їхнього роз`єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз`єднання ВС як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до Міністерства охорони здоров`я, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні.
ВРП вважала, що незазначення у вироку мотивів прийняття судом аргументів підсудного про те, що станом на дату ухвалення вироку, який переглядався за нововиявленими обставинами, йому не були відомі та не могли бути відомі обставини, на які він посилався як на нововиявлені, а також незазначення мотивів відхилення аргументів сторони обвинувачення щодо наявності доказів, які доводять вину підсудного у вчиненні вбивства, свідчать про наявність у цих діях судді складу дисциплінарного проступку, передбаченого п.п. «б» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128485909 від 05.06.2025 у справі № 990SCGC/3/25 дійшла висновку про відсутність підстав для скасування такого рішення ВРП. Одночасно було зауважено, що ненастання конкретної шкоди для сторін чи учасників справи внаслідок порушень заборон, яких суддя повинен дотримуватися відповідно до вимог ст. 106 Закону № 1402-VIII, незалежно від суб`єктивних та об`єктивних чинників емоційного сприйняття наслідків порушень, допущених суддею, не означає, що суддя не вчинив дій (не вдавався до бездіяльності) (умисно або внаслідок недбалості), які через специфіку судового провадження в часі та просторі відбуваються раніше (ще до настання або загрози настання шкідливих наслідків) та які набувають рис (властивостей) дисциплінарного правопорушення лише тоді, коли суддя, власне, дією (бездіяльністю), певною послідовністю (черговістю) дій у межах судового провадження порушує заборони, передбачені цією нормою Закону, і вдається до діяння, достатнього для кваліфікації його як дисциплінарного правопорушення. Протиправність дій (бездіяльності) судді, які надають їм ознак дисциплінарного правопорушення, визначається змістом порушення, його характером, істотністю, множинністю, силою (очевидністю) факту порушення.
ЄСПЛ 14.11.2024 ухвалив рішення у справі «Мадзігон та інші проти України» (яке набуло статусу остаточного), в якому констатував порушення Україною п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв`язкуз надмірною тривалістю кримінального провадження (11 років 2 місяці 14 днів) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим. У Рішенні Суд повторив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як: складність справи, поведінка заявників і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявників З огляду на свою практику ЄСПЛ присудив заявникам по 3000 євро на відшкодування моральної шкоди. Водночас Рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що в основі констатованих порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які б ставили під серйозний сумнів результат провадження або що їх було спричинено ухваленими стосовно заявників рішеннями, котрі й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявників і не можуть бути усунуті (виправлені) в інший спосіб, аніж повторний розгляд справи. Зважаючи на це ВПВС 25.06.2025 у справі № 1-459/12 постановила https://reyestr.court.gov.ua/Review/128485945 про залишення без задоволення заяв про перегляд за виключними обставинами вироку суду.
Ухвалюючи рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, Рада виходила з того, що, незважаючи на припинення повноважень судді у зв`язку з набуттям громадянства іншої держави, вона не втратила статусу судді, у зв`язку із чим за наявності у її діях складу дисциплінарного проступку ця суддя може бути звільнена на підставі п. 3 ч. 6 ст. 126 Конституції України. Проте з наведеним рішенням ВРП не погодилась ВПВС, зазначивши в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128485911 від 05.06.2025 у справі № 990SCGC/8/25, що звільнити з посади судді можна особу, яка є суддею в розумінні ст. 52 Закону № 1402-VIII, зокрема займає штатну суддівську посаду в одному із судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Звільнення особи з посади судді у випадку, коли вона цю посаду вже не займає у зв`язку з припиненням повноважень судді з передбачених статтею 126 Конституції України підстав, не здійснює правосуддя і відрахована зі штату відповідного суду, не узгоджується з вимогами законодавства. Відповідно до положень п. 13.39 Регламенту ВРП якщо на момент розгляду дисциплінарної справи суддя звільнений з посади або його повноваження припинені з визначених законом підстав, дисциплінарне провадження закривається ухвалою.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128422457 від 05.06.2025 у справі № 320/17645/24 погодилась з тим, що позовну вимогу про визнання протиправними дій ВРУ щодо прийняття Закону № 76-VIII не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Однак поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що позивачка в позові пред`являє ще й вимогу про стягнення з держави України матеріальної шкоди в розмірі 700 764,71 грн. (різниця між сумою пенсії, визначеної ст. 54 Закону № 796-ХІІ та фактично виплаченою). Та обставина, що відповідно до ч. 5 ст. 21 КАС вимогу про відшкодування шкоди можна заявити до адміністративного суду тільки одночасно з вимогою вирішити публічно-правовий спір, не означає, що вимогу про відшкодування шкоди взагалі не можна заявити до адміністративного суду. ВПВС у постанові від 06.06.2024 у справі № 990/313/23 вже виснувала, що вимога про відшкодування різниці пенсійних виплат має публічно-правовий характер, а тому спір підсудний суду адміністративної юрисдикції, яким є окружний адміністративний суд відповідно до встановлених ч. 1 ст. 22 правил інстанційної та статтями 25, 26 КАС територіальної підсудності. Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі, адже цей спір не належить до юрисдикції КАС як суду першої інстанції, проте помилився з мотивами такої відмови, зазначивши про відсутність публічно-правового спору, оскаржувана ухвала була змінена з викладенням її мотивів у редакції цієї постанови.
КГС у складі ВС, обґрунтовуючи необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові ВПВС від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, стверджує, що він призводить до того, що, на відміну від ситуації, яка існувала у цій сфері до 01.01.2013, орендар взагалі позбавлений можливості вчинити дії, від яких залежить чинність договору оренди землі (незалежно від його добросовісної поведінки) і змушений повторно врегульовувати орендні відносини. Водночас його зареєстроване і підтверджене державою право оренди ставиться під сумнів за відсутності законодавчих заборон чи перешкод для такої реєстрації. За сталою та послідовною практикою ВС, у разі, якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Відповідно орендар, який належним чином зареєстрував право оренди на земельну ділянку (після 2013 року), користувався цією земельною ділянкою, сплачував за неї відповідну плату, мав правомірні очікування того, що право оренди на цю земельну ділянку все ж виникло, водночас інший підхід створює правову невизначеність в контексті правовідносин, що виникають між сторонами такого договору, оскільки з одного боку договір оренди виконується упродовж тривалого строку і це сторони це не заперечують, а з іншого - право оренди відсутнє. Отже є необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові ВПВС від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, зазначивши, що проведення державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі підписаного сторонами до 01.01.2013, хоч не може підмінити державну реєстрацію самого договору (оскільки державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), проте подальша реєстрації права оренди за цим договором та виконання сторонами такого незареєстрованого договору протягом тривалого періоду є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту набуття речового права оренди у сторони такого договору на земельну ділянку. Погоджуючись з обґрунтованістю мотивів ВПВС 04.06.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/128387158 про прийняття до свого розгляду справи № 925/632/19.
TGLIST.COM.UA
