Telegram statistics channel - @Osvitnia_Kryivka

Сьогодні день пам’яті Лесі УкраїнкиЦього дня, у 1913 році, в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871-1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка. В Сурамі родина Косачів – мати Олена Пчілка, її менша дочка Ісидора (Дора), вмираюча Леся та її чоловік – Климент Квітка, поселилися на маленькій дачі з балконом. Будиночок і місце були чудові. Лесі спочатку трохи покращало, вона виходила (за допомогою Дори) на балкон, трохи стояла, а потім напівлягала у шезлонг і довгенько лежала, дивлячись на широкий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігались гірські потоки. Невдовзі їй різко погіршало. Вона не могла вже їсти, ледве змушувала себе щось випити. Єдине, що могла брати в рот без огиди, – це морозиво з ожини. Ісидора збирала ягоди і робила Лесі морозиво. «Увесь цей час у мами й у мене, - розповідає сестра поетеси, - надія змінялась відчаєм. Ледве покращає, і знову десь у глибині душі зажевріє іскра: може, станеться чудо і врятує нашу Лесю… Мучило почуття нашої безпорадності – на очах гине рідна, дорога людина, а ми безсилі врятувати. Тим більше, що й сама Леся це розуміла. Вона не втрачала свідомості, думка її була ясна. Ото тільки часом марила вночі… Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, Леся надзвичайно зраділа і нетерпляче чекала її. Вночі Леся запитала: коли саме приїде Ліля, і довідавшись, що вже скоро, що потяг приходить о 4-ій ранку, вона спокійно задрімала». Вночі Дора пішла на станцію зустрічати Ольгу. З хворою лишилися мати й Квітка. Десь з півночі вона прокинулась і нетерпляче стала чекати на Ольгу. Кілька разів нагадувала, щоб не забули нагодувати сестру. На світанку 1 серпня 1913 року Леся Українка відійшла у вічність. Сестри – Ольга і Дора, що поспішали зі станції до сестри – вже не застали її живою. Тіло покійної потягом доправили до Києва, 8 серпня відбулись похорони. «Попереду несли тільки хрест. Нести труну на руках поліція, що проявляла до похорону Лесі Українки особливий інтерес, не дозволила, і вона була встановлена на катафалк. Увесь катафалк був укритий квітами і вінками з живих квітів», - описує двоюрідна сестра Лесі Українки Лідія Шишманова-Драгоманова церемонію прощання. Поліція остерігалася, щоб похорон не вилився в українську маніфестацію, як попереднього року, коли хоронили Миколу Лисенка. Поліція заборонила траурній процесії заспівати «Вічну пам’ять», намагалася зачинити цвинтарні ворота, заборонила виголошувати промови на Байковому. «Такого знущання наше громадянство над собою ще не зазнавало. Ховали Грінченка, ховали Лисенка – й промови не заборонялися. Невже тіло слабкої жінки завдало урядові такого страху?», - риторично запитувала львівська газета «Діло».

Знаєте, чому радянські колгоспники різали свиней уночі, у сінях, попередньо вдягнувши на голову мішок із золою – щоб кабанчик задихався і не кричав? Не знаєте?Тому що чоловік, який своїми руками виростив кабана, повинен був віддати його шкіру державі. На офіцерські чоботи, портупеї та інше необхідне державі військове майно.А сало хотілося, щоб зі шкіркою було. Яке ж сало без шкірки? От і різали свиней потай. А голові колгоспу та голові сільради хабар давали. Цим же салом зі шкіркою та найкращим шматком м'яса.Знаєте, чому селяни і в СРСР рубали фруктові дерева? Тому що комуністи запровадили драконівські податки на них. Нема грошей? Не біда. Брали "натурою" - вовною, м'ясом, овочами та тими самими фруктами. Ось мужики й взялися за сокири. Рубали та плакали – ті груші та вишні ще їхні діди садили.А ще моя мама згадувала, як їх зобов'язували вивозити на колгоспні поля... власні екскременти. На добрива. Сам мав свій туалет на кшталт "сортир" вичистити і сам на поле, куди бригадир вкаже, вивезти. Або винести. Нікого не хвилювало, як це гуано в полі виявиться. Але віддай – не гріши.А ви знаєте, що рідна держава обкладала всіх селян, які мали корів, натуральним податком - 220 літрів молока на рік дай. Горбуєшся на корівку ти, а молочко держава підгортає. Якщо хто не в курсі, як воно дається - молочко - спробуйте день косою помахати. Я махав – знаю. А сіно скиртувати не пробували? Теж скажу – не ложкою за столом працювати.І так, якщо у вас був десяток курей - улюблена держава робітників і селян дбайливо зобов'язувала здати 180-250 яєць на рік. Бо держава своїми яйцями пролетаріат забезпечити не могла.І так – на кожну свиню, яку виростив радянський мужик, теж існував податок.Це все на додаток до важкої, від темної до темної роботи в колгоспі. Практично безкоштовною, бо що таке зарплата 40-50-60 рублів? І ту лише з 1966 року почали платити. А до цього цілих 36 років ішачили колгоспники задарма. За "трудодні". Відпрацював "трудодень" - отримай 2 кілограми зерна, і ні в чому собі не відмовляй. Грошей хочеш? Продай ці 2 кіло рідній державі. За ціною вдвічі меншою, ніж держава у колгоспу купує. Але 2 кіло на "трудодень" то вже багато. В середньому було 600 грамів.Як люди не тікали з цього "раю"? Тікали, ще як. Незважаючи на те, що рідна радянська держава, в якій "так вільно дихає людина", зробила мужиків кріпаками, фактично заборонивши виїзд із колгоспу, відібравши паспорти.Моєму батькові пощастило. Рідний колгосп направив його вчитися на тракториста у Старобешові. Після цього він потрапив до армії, а з армії поїхав "піднімати цілину" за "комсомольським набором". У Калмикію. А це вже – паспорт. А паспорт давав право на "ліво". Так наша сім'я опинилася не в колгоспі, а в державному підприємстві – радгоспі.А це вже зовсім інша річ. Платили хоч і мало, але все ж таки платили, а не ті мізерні 40-50 рублів "колгоспних". І пенсійний стаж ішов державний, а не колгоспний. Знаєте, що таке "колгоспна пенсія"? Це 12-18 рублів на місяць. Бувало, що й 5 карбованців і навіть три.P.S."Народ, який забув, або не знає свого минулого - не має майбутнього" - казав Платон. Останнім часом (може мені просто не щастить) знову почастішали випадки зустрічі зі "свідками світлого радянського минулого"., причому вже і молоді є, які тоді не жили. А отже...Павло Бондаренко

Ольга Хоружинська (Франко) з сестрою Олександрою (зліва), 1870-1880-і Ольга Франко (Хоружинська) (10 квітня 1864 Бірки — 17 липня 1941 Львів) — громадська діячка і видавець, дружина Івана Франка. Авторка розвідки «Карпатські бойки і їх родинне життя» (альманах «Перший вінок», 1887). Разом з Іваном Франком видавала журнал «Життє і Слово» (1894–1897).Народилася 1864 р. в селі Бірки на Харківщині в родині дрібного поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві.Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Обидві її сестри були одружені з членами Київської Громади. Познайомившись із Франком, вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити своє життя чоловікові і своєму народові. Іван Франко і Ольга Хоружинська повінчалися 1886 р. у церкві села Бусовисько на Львівщині. За іншою версією, познайомився з Ольгою Хоружинською під час приїзду в Київ і в травні 1886 р. взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана.Приїхавши до Львова, Ольга Франко бере активну участь у громадській праці. Стає видавцем журналу «Життя і Слово», який редагував Франко, вкладаючи в журнал гроші зі свого посагу. Заприятелювала з Наталкою Кобринською, співпрацює в збірнику «Перший вінок» (перший збірник творів жіночого пера в українській літературі).Ольга Франко дописує до багатьох журналів, уміщує свої переклади з різних мов, допомагає чоловікові в його літературній праці.«Була вона вірною помічницею і дружиною тата. Помагала йому в його літературній роботі. Поклавши дітей спати, йшла в його кімнату і там вони обговорювали, опрацьовували і плянували нові видання. Мати жила життям тата, була його дорадницею й підтримкою», — згадує дочка Анна Франко-Ключко. Син Тарас оповідає, як мати дбала і піклувалася за своїх дітей. Її посвята випливала з любові до її чоловіка, чого не можна сказати про Івана Франка, що «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові».Сестра Ольги Хоружинської — Антоніна, згадувала у своїх спогадах: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові „вдома жилося добре“. Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством… Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матірки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): „Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку“. І коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати і пригадувати анекдот про те, як циганка ворожила йому: „Сім літ бідкувати“. „А потім?“ — спитав він. „Потім… привикнеш“, — була відповідь.»Від самих початків їхнього подружнього життя Ольга Франко не змогла стати для свого мужа ні музою, ні могутнім джерелом натхнення. Франко був зразковим батьком своїх дітей — трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни. Їх він ніжно і віддано любив, особливо старшого Андрія, «який був йому добрим помічником і опором». Несподівана смерть Андрія у 1913 р. була тяжким і непоправним горем для Франка.Склалося багато обставин для того, що подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників мужа, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички — все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад.У 1914 році була госпіталізована в «божевільню» на вулиці Кульпарківський. Її брат Іван та сестра Марія страждали від психічних розладів.Одинока, покинута дітьми померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі № 4 неподалік від свого чоловіка.

”Ґандзя — дружина Петра Чучупака”Пані Катерина народилася в сім’ї поляка п. Михайла Лозицького. В нього було 5 дочок. Красива, мала попелясте волосся, виразні ясно-сірі очі й красиву статуру. Жили в невеличкому містечку під Києвом, у Макарові. Батько часто, у справах їздив до Києва і брав Касю з собою.Одного разу, випадково, в Києві вона зустріла хлопця, який працював робітником на заводі. Спочатку він їй не дуже сподобався. Був невисокий, худорлявий, сором’язливий, неговіркий. Їхні зустрічі повторювались, і з часом, Катерина побачила в ньому того, хто стане її єдиним.Так і сталося. Заручились, повінчались і Катя переїхала до Києва. Вже в спільному житті дізналася, що він із дворян, жив раніше в Петербурзі, що його сестри – Марія і Анастасія – були солістками при царському дворі, спілкувалися із знаменитими артистами. Федір Шаляпін дарував їм свої фото.Жила Катерина з Олександром у Києві, знімали трьохкімнатну квартиру в приватному будинку. В сім’ї панувала любов і злагода. Було у них двоє дітей. Старша дівчинка померла ще малою, а син Коля навчався в гімназії. На цей час у Катриної сестри Аделі не склалися сімейні обставини і вона залишилась без чоловіка з двома дочками. І вирішила Катерина забрати до себе старшу небогу Ганю. І поміч буде, і в хаті веселіше. Як вирішила, так і зробила. Найперше тітонька Кася навчила Ганю хазяйнувати, вишивати, бути охайною.Коли Гані виповнилось 19 років, вона влаштувалась офіціанткою в приватну чайну. Чайна знаходилася на Хрещатику, навпроти Прорізної. Господиня чайної була дуже вимогливою до своїх підлеглих.Приміщення було невелике, але обставлене з великим смаком. Стіни обвішані гобеленами, в проміжках між ними висіли дзеркала, в яких видно все було з будь-якого куточку салону. Завдяки цьому господиня могла спостерігати за поведінкою кожної офіціантки.Ганю одягли в красиву уніформу, а вінчик на голові підкреслював її сірі очі й темне волосся, яке спадало на лоб кучерявими пасмочками. Їй виділили два столики для обслуговування. У Гані були постійні клієнти, вона вже вивчила їхні смаки. З клієнтами вимагалося бути ввічливими, але не фамільярними. Офіціантка не мала права без причини сміятися і вступати у приватні розмови.Тітонька Катря приятелювала з Єлизаветою Петрівною, яка жила за рогом будинку. Вони часто бували разом, бо мали спільні інтереси. З нею жив її далекий племінник – Петро Чучупак, який приїхав із її рідного села Мельники.Навчався він у консерваторії музики і співу. Був надзвичайно розумний і скромний хлопець. І тут спало на думку Катрі познайомити з ним свою небогу Ганю. Довго думали і гадали, як краще зробити... Й одного дня, вже надвечір, щоб застати Петра дома, тітка Катря послала Ганю до Єлизавети Петрівни за якоюсь позичкою.Нічого не підозрюючи, Ганнуся надягла білу прозору блузу, зав’язала бантом косу, покружляла перед дзеркалом...(Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної, дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака. – Київ: Риф, 2005. – С. 31 – 32.)Джерело: Історичний клуб "Холодний Яр".На фото Ганна Орестівна Чучупак, село Мельники, до 1920 р.

Спочатку пані Клементині було непросто: конкуренти ледь не відібрали у неї обладнання. Щоб зберегти у цілості коштовне майно, хоробрі робітниці «Фортуни» забарикадувалися усередині фабрики й у результаті битву за машини і верстати виграли. Ця історія не оминула одного з найбільш заможних українців — митрополита Андрія Шептицького. Зрештою митрополит на правах пайовика інвестував у справу Авдикович-Глинської близько 46 тисяч доларів. Тоді ж до назви додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових зручних приміщень, наданих Шептицьким.Бізнес Клементини процвітав. На отримані гроші вона придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому наростила виробництво з 200 кілограмів до 5 тонн на день. При цьому сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників. Однією із заповідей пані директорки було: «Не пригощай чужими солодощами, не підривай нікому здоров'я!». Тим часом її фабрика вже виробляла шоколадні цукерки, помадки, фруктове желе, морозиво, тістечка і печиво. Фірмовий магазин розташовувався у самому центрі Львова — на вулиці Руській.По-справжньому відомою «Фортуну Нову» зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія. Над дизайном продукції працювали талановиті українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба з карпатського Сколе робив подарункові дерев'яні коробки, які самі по собі були витворами мистецтва. Проте найяскравішим ходом «Фортуни Нової» став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України». Коробки із зображеннями князів і гетьманів – від Володимира Великого до Павла Скоропадського – багато галичан стали колекціонувати.Все це дало можливість ще більше розширити бізнес і відкрити нові магазини: два у Львові і по одному в Стриї і Дрогобичі. Пані Клементина особисто відбирала персонал, майже всі її робітниці мали середню або вищу освіту. Не забувала і про необхідну рекламу: регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації. У результаті солодощі фабрики «Фортуна Нова» стали купувати не лише у Галичині, а і на Волині, у Кракові, Холмі та Варшаві. Крім того, великі замовлення надходили від української діаспори у США та Канаді.Авдикович-Глинська брала активну участь у соціальному житті краю: на свято св. Миколая забезпечувала українських школярів безкоштовними солодощами, матеріально підтримувала «Спілку українок» і Жіночий конгрес українок, який проходив у Станіславі (нинішньому Івано-Франківську). Попри серйозні фінансові труднощі, спричинені скрутною економічною ситуацією в Галичині, «Фортуна Нова» вистояла завдяки вірності постійних клієнтів, які сповідали принцип «Свій до свого по своє», і завершила історію лише 1944 року, коли її націоналізувала радянська влада. Сьогодні на базі цієї фабрики випускають шоколад «Світоч».Рух «Свій до свого по своє» зародився у Галичині наприкінці XIX століття. За декілька років він майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати на експорт.Igor Tsaryk

Полтавщина подарувала Україні Архипа Тесленка, якого називали наймолодшим класиком української літератури. 29 років лише прожив, але залишив велику літературну спадщину. Архип Тесленко народився у селі Харківці біля Лохвиці у 1882 році. Поруч із Пирятином також є село Харківці, але там свої видатні земляки. Архип Тесленко дуже любив читати, а під впливом прочитаного почав писати сам. Спочатку це були вірші, а згодом – драми, оповідання. Головними темами творів Тесленка було безправне життя українських селян. За таке вільнодумство та участь в організації «Селянська спілка» Тесленка спочатку посадили у тюрму «Бутирка», а потім відправили у заслання. Умови життя були жахливі. Хворів на тиф, страждав від туберкульозу. Здоров’я не витримало: через рік після повернення із заслання Архип Тесленко помер у рідних Харківцях…В памʼять про видатного земляка у селі діє літературно-меморіальний музей, встановлено пам’ятник. Життя Архипа Тесленка - це ще один яскравий приклад того, як ненавидять та вбивають все українське наші північні сусіди. Цінуймо своє і продовжуємо допомагати ЗСУ, щоб жити на Богом даній нам землі.#рідна_полтавщина