Освітня Криївка

Сьогодні виповнюється 86 років із дня народження в першу чергу великої Людини, математика, мислителя, публіциста та літературознавця, дисидента та Патріота, Леоніда Івановича Плюща.Писати тут всю його біографію не буду.Скажу лише, що Леонід Іванович - людина до божевілля смілива.Лише така людина могла кинути в очі кагебісту на допиті: "Скільки ще ви будете знущатися з мого народу?!"Скільки часу думаю над цими словами, стільки й морозом поза шкірою сипле.Це ж справдешнє божевілля😟😟😟Однак найбільше вражає не це і навіть не його трирічне перебування у спец.психтюрмі кгб, де коновали у білих халатах випробовували на людині світлого Розуму найрізноманітніші препарати. Людині з настільки прогресивними поглядами, як у Плюща, було не те, що тісно у "радсоцконцтаборів союзі", у цій Великій Зоні, йому там просто не було місця. Місце для таких людей у країні рад одне - чотири дошки і землі трошки.Плющу ж зробили велику "поступку" - відправили на лікування у психушку, бо ж божевільний.З часом Леонід Іванович у своїй книзі "У карнавалі історії напише: "З радянськими психіатрами можна погодитися, адже тільки божевільний може виступати проти цієї системи"."Від чого лікують Леоніда Івановича Плюща? Він повинен змінити погляди." Ось від чого очі лізуть на лоба! Це навіть не верх цинізму! Це ДНО! ДНО людської душі, якщо таку душу взагалі можна назвати людською🤔Ще раз: ЦІЛКОМ ЗДОРОВУ ЛЮДИНУ ФЕНОМЕНАЛЬНОГО НЕПЕРЕСІЧНОГО РОЗУМУ ЛІКУЮТЬ В ДУРЦІ ВІД ПОГЛЯДІВ!!!Збагнути це розумом, - НІЯК. Сприйняти, як доконаний факт - тільки так. Зрештою, що ж візьмеш з тої системи та її прислужників?🤔😔"Баранізм - типова риса KGb", -ось такий короткий діагноз від математика системі, яка насмілилась поставити діагноз йому.На завершення вже за традицією всім вкотре порекомендую прочитати книгу спогадів Леоніда Івановича Плюща "У карнавалі історії"💥💥💥

А ви знали, що улюблені українцями гвоздики — “ті самі витончені квіти з пишними, хвилястими, грайливими пелюстками” — з’явилися в нас завдяки… письменнику?Так-так, не флористу, не ботаніку... А українському класику — Михайлу Коцюбинському.У 1909 році Коцюбинський побував в Італії. Там він був зачарований всім — морем, сонцем, яскравими барвами півдня і, звісно ж, гвоздиками, які росли на кожному кроці. Ці квіти вразили його не лише красою, а й витривалістю — ніжні на вигляд, а витримують і спеку, і вітер.Повернувшись додому, він привіз насіння гвоздик до Чернігова. І висадив їх у власному саду. Звідти ці квіти й почали поширюватися — через знайомих, друзів, ботанічні товариства. Вже за кілька десятиліть гвоздики стали улюбленими квітами на свята, весілля й шкільні лінійки.Отак, завдяки закоханості одного письменника в південну красу, гвоздики стали частиною нашої української культури і пам’яті.Тож наступного разу, коли побачите ці квіти — згадайте Коцюбинського. І, може, навіть прочитайте «Тіні забутих предків» на лавці поруч із гвоздиками.

29 березня – день пам’яті неповторної Квітки Цісик (1953–1998).Вона була голосом, що торкався самої душі. Голосом, у якому звучала любов, туга і нескінченна ніжність. Ті, хто чув її вперше, не могли залишитися байдужими – її спів полонив серця назавжди.Повне ім’я співачки – Квітослава-Орися, і вона була квіткою, що розцвіла далеко від рідної землі, але завжди прагнула до неї. Її дивовижний талант підкорював як оперні сцени, так і естрадні майданчики. Вона працювала поруч із такими легендами, як Майкл Джексон і Вітні Х’юстон, та попри це найбільшою цінністю для неї була українська пісня.“Хоч я народжена в Америці, але українка!” – сказала вона в інтерв’ю Кирилу Стеценку, і це були не просто слова.Змалку її серце билося в ритмі мелодій, які луною відгукувалися в її душі.“Тато навчив мене любити українську пісню. Він показав, що вона лірична, що вона говорить до серця.”У 1983 році Квітка вперше і востаннє ступила на землю своїх предків. Разом із мамою вона відвідала Україну, але її голос тоді не прозвучав на сцені – радянська влада заборонила її пісні, бо в них лунала пам’ять про УПА та Січових стрільців.Саме після цієї подорожі її серце ще більше сплелося з Україною, а у репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.“Ніхто і ніде не заспівав його пісень так, як це зробила Квітка”, – зізнавався Назарій Яремчук.Попри життя в Америці, вона вкладала всі сили та кошти у збереження української пісні. Її дві унікальні платівки – “Пісні України” (1980) та “Два кольори” (1989) – були створені не заради комерційного успіху, а з безмежної любові. Витративши майже 200 тисяч доларів, вона подарувала українцям безцінний скарб, який потрапляв до України таємними шляхами – пісні переписували на касети, передавали з рук у руки, як реліквію.Квітка мріяла записати третій альбом – колискові та сучасні українські пісні, але доля не дала їй цього зробити.Її останній запис – пісня “Журавлі” на слова Богдана Лепкого – став символом її власного життя: красивого, світлого і водночас сповненого суму.Але її голос ніколи не замовкне. Він лине над світом, як оті журавлі – нагадуючи нам, що українська пісня безсмертна.

Крім креслень, Шевченко малював моделі для Ликериних костюмів. Особисто їх замовляв у модних салонах. Не шкодував грошей на найдорожчий матеріал на сукні, на спідниці. Лише одного дня, 3 вересня 1860 року, він витратив більше 180 карбованців на капелюшки, черевики, панчохи і таке інше. Щоб наречена почувалась господинею і привчалась до порядку, зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. Ликера, плутаючи та з помилками, вписувала туди нібито свої, а фактично ж Тарасові видатки.Щоб дівчина не соромилась своєї неграмотності, Тарас вирішив подбати про її освіту – найняв приватного вчителя. Найняв для неї квартиру. Єдине в чому був непохитний: жодної прислуги – його майбутня дружина має цінувати святу працю. Але колишню кріпачку обурювала ця «скупість старого». Вона не розуміла, чому це так принципово для Тараса.Весілля так і не сталось. Після всіх капризів та скандалів, останню крапку поставила Ликера. Завітавши до неї не в звичну годину, Тарас застав її в обіймах найнятого вчителя. Він був розгніваний обманом, а Ликера дорікала йому:  «Хіба ж би я за тебе, такого «старого та поганого» пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути».Їхнє знайомство тривало лише близько ста днів. Після розриву Кобзар вимагав, щоб Ликера повернула йому всі подарунки. Йому було не шкода грошей – йому була огидна безчесність нареченої. Хотів також, щоб та повернула присвячені їй вірші та листи.Обман коханої позбавив поета останньої надії про омріяний дім та сім’ю. Можливо, саме це загострило його хвороби. Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року.Ликера пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Жила з чоловіком у Царському Селі під Петербургом. Шлюб не був щасливим – чоловік пиячив, але вона народила шестеро дітей. Коли ті виросли, а чоловік помер у 1904 році, вона стала навідуватися в Канів, а згодом і зовсім переїхала. У книзі народних відгуків, що лежала в Шевченковій світлиці на Чернечій горі, перед портретом Кобзаря, власноручний запис Ликери промовистий: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже... Подивись на мене, як я каюсь».Віку вона доживала в Канівській богадільні. Там 4 (17) лютого 1917 року й зупинилося її серце. Ликеру Полусмак поховали недалеко від Чернечої гори.

“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, літній костюм: натільна сорочка і штани. Взуття теж забирають, дають тапочки. Постелі там нема, на ніч відкидається лежак з дощок, на день закривається і ти не маєш права лежати. Важко звичайній людині зрозуміти, як це. 15 діб карцеру виснажують страшенно. А спати не можеш через холод, вдається хіба що подрімати 10-15 хв, як курці на бантах.Голод я переносив нормально.Але коли їхав додому, на скелеті теліпалася шкіра, десь рік м’язи відростали. Та це можна витримати. Значно важче зносити холод. Найчастіше у відвідувачів карцеру було запалення нирок. А чому? Людина лягає на дошки, жирової прокладки нема, а нирки чутливі. Система КДБ була спрямована на те, щоб людину або перевиховати, або зламати. Якщо людина піддавалася, то їй як ослику давали трошки сіна, а трошки били батогом. А якщо осел впертий, то для нього – тільки батіг. Для цього був карцер, для цього було позбавлення побачень з рідними, для цього було позбавлення права на посилки, за правилами дозволялось до 10 кг раз на рік, позбавлення права на покупки в тюремному магазині, раз у місяць дозволяли купити на 5 рублів товару: чаю, олії, цукерків, халви, якщо мав зароблені гроші.Посилки я ніколи не отримував, мене завжди позбавляли цього права.Побачення в мене було єдине – в перший рік. Сім років я не бачив дружину та дітей”. Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.Побачила сьогодні в фб витяги з проєкту “Дисиденти”, який я торік робила для Локальної історії. Тому вирішила нагадати про людей, яких не здивували звірства росіян, бо вони через них пройшли в 70-80-ті, “коли в Совєцькому союзі все було прекрасно: дешева ковбаса і морожено пломбір”...Христина Коціра .2022 рік

75 років відійшов до своїх товаришів Василь Шкляр,“начальник СБУ” УНР5 березня 1950 р. у м. Комарному Городоцького р-ну Львівської обл. помер Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, старшина Армії УНР, директор Департаменту політичної інформації МВС УНР. Його дружина Євгенія була певна, що В. Шкляра отруїли в КҐБ. Далі з нарису про Василя Шкляра (книга Романа Коваля “Батькам скажеш, що був чесний”).Василь Шкляр був кришталево чесною людиною. Мабуть, це й стало однією з причин скромних матеріальних статків його родини. Колись, у часи його роботи в МВД, у нього були гори золотих речей. І він нічого не привласнив!– Чого ж ти не взяв хоч однієї прикраси? – запитала дружина.– Та це ж чуже! Я не міг його взяти!Цю розмову почула їхня дочка Ліда. (…)Ліда “дуже любила обслідувати хату, коли нікого не було”. Раз щось зблиснуло у скляній банці з квасолею, що стояла в кухонній шафі. Юна розвідниця висипала квасолю на стіл і… побачила якісь нагороди на синьо-жовтих планках. “Це було два залізні хрести – один більший, другий менший, а також значок про закінчення [подєбрадської] академії”. Коли прийшла мама, Ліда запитала, що це за хрести. Мама дуже налякалася! Завтра ж у школі скаже! А це ж нагороди за участь у війні проти Москви.Це був Хрест Симона Петлюра – за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного отамана Симона Петлюри в 1917 – 1921 рр. (№ 1040). Більший – на свята, малий можна було носити щодня. Але носити їх не можна було…Євгенія пояснила донечці, що це батькові нагороди, але про це не можна ніде говорити… І закопала їх у хліві…На початку березня 1950 р. рідні, як завжди, перед вихідними донечки приїхали додому [в м-ко Комарне на Львіщині], а батько – в лікарні! “Ми його відвідали, – згадувала Ліда, – тато ще сміявся і на прощання помахав нам рукою. На рентген він зайшов сам (2 км за містом), а назад уже не міг зайти – це було в п’ятницю. Мама залишила мене дома, щоб носити йому їсти. В середу йому стало погано, і ми визвали маму, а в суботу він помер. Мама була певна, що тата отруїли. Тата визивали в КҐБ два рази. Про що його питали, я не знаю. Казав мамі, що дав підписку про нерозголошення. Мамі він розказав, але нам про те нічого невідомо… Йому було всього 63 роки”. Василь Шкляр вважав, що зі своїм козацьким здоров’ям доживе й до ста літ. Але через ворогів незалежної України – не судилось...5 березня 1950 р. – останній день у житті Василя Шкляра. У цей день у с. Білогорщі (тепер у складі Львова) в бою загинув Головний командир УПА Роман Шухевич…На могилі Василя Шкляра посадили, як і просив козак, червону калину. Він завжди говорив: Будуть пташки прилітати цвіт калини їсти, будуть мені приносити з України вісті... Вічна слава!

…Услід за Тарасом Шевченком, через сто вісімдесят років, подолавши від столиці сто сорок кілометрів, їду в Мойсівку. У центрі селища - церква Петра і Павла - тієї самої, як писав Тарас, «химерної мойсівської церкви з гостроверхими банями, усіяними шишками, неначе ковпак бубонцями» уже немає - руїни, але черепашиними кроками - відновлюється. Спочатку храм був католицьким, про що свідчать елементи неоготики - готична кладка стін, елементи декоративного розпису, вузькі стрілчасті вікна; у середині XIX століття - став православним, реконструювали. Біля церкви з чотирьох сторін стояли каплички, одна з яких була усипальницею Волховських - її вже давно немає, зруйнована, місце заросло кущами. До речі, чому Тарас Шевченко не замалював цей величний храм? - я так і не знайшов відповіді. Отже, «Версаль» сьогодні вже не той: село Мойсівка зазнало руйнацій, як і всі інші українські поселення. А коли Шевченко приїхав сюди, в «химерному саду» стояли граційні гроти, що мали назви: «Храм кохання», «Грот Діани», «Сховище пастушок». Від капличок не лишилося нічого - кам’яні плити-основи - засипані будівельним сміттям. Церква функціонувала аж до шістдесятих років XX століття, коли ж закрили - обікрали, залишилися стіни. Назавжди втрачено розпис інтер’єру, тинкування стін, тепер тільки завдяки невеликим фрагментам можна здогадуватися, яким Петропавлівський храм бачив Тарас Григорович. На засланні Шевченко згадував поміщицю Тетяну Волховську: зокрема - у вірші «Г.3.»: «І те село, і ті люде, // Де мене, мов брата // Привітали! Чи жива ти // Старесенька мати? // Чи збираються ще й досі // Веселії гості // Погуляти у старої, // Погуляти просто?». А в листі дванадцятого січня 1851 року до княжни Варвари Рєпніної (1808-1891) написав: «Мені й досі так живо ввижається 12-ий день січня й сусідка Ваша Т. О. Вільхівська - чи жива ще добра бабуся? Чи по-давньому збираються в цей день до неї нецеремонні сусіди со чади і домочадці, два-три дні побавитись, а потім до наступного 12 січня по хуторах роз'їхатись».

107-ма РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ 29 січня щорічно українці вшановують Героїв Крут, чий подвиг став символом незламності та стійкості всього українського народу в боротьбі за незалежність.Саме сьогодні Україна вшановує пам’ять Героїв Крут — молодих українських патріотів, які понад століття тому, у 1918 році, стали на захист незалежності молодої УНР (Української Народної Республіки). Ця дата є одним із найяскравіших прикладів героїзму, самопожертви та національної гідності в історії нашої держави. Герої Крут залишаються джерелом натхнення для сучасних українських воїнів, які захищають нашу землю. Їхній подвиг нагадує, що боротьба за свободу ніколи не буває легкою, але завжди є необхідною. Історія вкотре повторилась, що підтверджує важливість аналізу помилок задля виправлення долі українського народу. За понад 100 років нічого не змінилась. У теперішньому протистоянні російський окупант однаково несе руйнування та терор, масові вбивства та катування на українські землі. Подібно до подій понад сторічної давності сьогодні найкращі представники української нації змушені самовіддано проливати кров за незалежність нашої держави. Чимало тих, хто сьогодні повинен навчатися, працювати, жити і творити задля майбутнього України, відстоюють її існування як незалежної держави на полі бою. Пам’ятаймо, що незалежність і свобода не є дарунком, а Є результатом безперервної боротьби багатьох поколінь.

Чорнота наче вгадав мою думку:— Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях — це річ звичайна... Не так зворушує...Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них, тепер вже велетенськими деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.Нарешті процесія увійшла в манастир і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.— Ах чортів син — чортів син! — зітхнув він і коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко релігійною.Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам'ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.«Як умру то поховайте» — затягнув сильним басом немолодий селянин, що спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною, по ярах....«Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте»...Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики: «На Чигирин!» «Доки їх терпіти?!» «Смерть Коцурівцям!»Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях та залишім мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла би найбільше оповісти...Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою грунту! Селяни Суботова чи Степанівки підуть разом з нами, коли вийдуть з під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний чорний прапор Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.«А-а-а-а-а!» — донеслася остання протяжна луна десь здалека.— Холодний Яр обізвався...— з якоюсь містичною повагою промовив Чорнота...».

Гнат Хоткевич народився 12 січня 1878 року в Харкові в родині кухаря та прислужниці. Частину дитинства провів у селі Деркачі, де служили його батьки. Саме там майбутній письменник познайомився зі сліпим кобзарем, який навчив його грі на бандурі – інструменті, що став невіддільною частиною його життя.Хоткевич був талановитим та працьовитим: навчався в Харківському реальному училищі, а потім у Технологічному інституті. Попри відмінне навчання, його виключили за участь у революційній діяльності. Та Гнат не здавався – він їде до Києва, де починає концертувати з бандурою, вражаючи публіку народними та власними композиціями. Завдяки клопотанням повернувся до інституту і закінчив його, паралельно видавши свою першу книжку «Поезія у прозі».У 1905 році, після переслідувань за революційну діяльність, Хоткевич змушений був тікати до Галичини. Там, у селі Криворівня, він відкрив для себе Гуцульщину. Карпати та їхня культура вразили його настільки, що він створив Гуцульський народний театр, у якому неписьменні селяни грали з такою щирістю, що театр здобув визнання у Галичині, Буковині й навіть Польщі. Саме там Хоткевич написав повість «Камінна душа», оповідання «Гірські акварелі» та п'єси про Довбуша.Життя в злиднях позначилося на його шлюбах. Перша дружина покинула його з дітьми, не витримавши бідності. Друга – Катря Банах-Гриневичівна – залишила йому новонародженого сина. Згодом Хоткевич знайшов щастя з молодою студенткою Платонідою Скрипко, яка народила йому ще двох дітей.У 1912 році Хоткевич повертається до Наддніпрянщини, організовує гастролі театру, видає «Історію України» та пише тетралогію про Богдана Хмельницького. Але його твори забороняють друкувати, він опиняється під наглядом і зрештою потрапляє у вигнання до Воронежа.Після повернення до Харкова в 1920-х Хоткевич намагався триматися на плаву: викладав, писав, виступав, редагував журнали. Проте радянська влада позбавила його можливості заробляти, знищивши твори та заборонивши діяльність. Письменник жив у бідності, писав листи до Сталіна, але допомоги не дочекався.У 1938 році Хоткевича заарештували за звинуваченням у «шпигунстві». Після трьох місяців допитів він «зізнався» і був розстріляний.Гнат Хоткевич залишив після себе багатющий творчий спадок: від музичних композицій і театральних постановок до історичних романів і досліджень. Його життя – це приклад невтомної боротьби за українську культуру навіть у найжорстокіших умовах.