Telegram statistics channel - @Osvitnia_Kryivka

2 грудня день пам'яті Олексія Штанка - видатного українського художника-графіка, педагога (1950-2000)."Він перший, хто проілюстрував Конституцію Орлика. Що характерно для творчості Олексія - це був справжній українець, він дуже цікавився і самою Україною, й історією України і на цьому побудував свою творчість.", - Василь Чебаник, художник-каліграф. Олексій Штанко був майстром історичного портрету, створив цілу серію портретів гетьманів, діячів української культури. "Запам’ятав його по скромності. Він розвинувся в унікального художника. Мав глибокий підхід до тем, найперше думав про тих, для кого він це робить, а не про те, як би себе уславити у мистецтві. Більше він займався прикладною, книжковою графікою. Малював марки. Це дивовижно для художника - наскільки глибоко він занурювався у тему, коли шукав потрібний матеріал. Він володів демократичним, легким трактуванням форми. До Конституції Пилипа Орлика він зробив цілу серію портретів гетьманів, діячів української культури. Ці образи стали настільки переконливими, що надалі використовувалися й іншими художниками.", - сказав про свого учня художник-графік Василь Перевальський.Народився майбутній митець в селі Пії на Київщині. Походив з роду кагарлицького сотника Опанаса Штанька."Захоплення історією, мабуть, пов’язане з місцем його народження. Він родом з самого серця України, звідти, де зароджувалася трипільська культура – з Київщини. Там виявлено могильник ранньослов’янської зарубинецької культури, залишки городища XI–XII ст. Він увібрав українську історію з молоком матері. Уся творчість Олексія була присвячена українській історії." - сказала про творчість свого чоловіка Катерина Штанко, неймовірна художниця Олексій Штанко закінчив Київський художньо-промисловий технікум і Київський художній інститут, у якому пізніше викладав на факультеті графіки. Вчився у Василя Перевальського, Тимофія Лящука, Василя Чебаника, Андрія Чебикіна. Працював у галузі книжкової графіки, кіноплакату.Викликають захоплення портрети державних діячів часів Київської Русі та Запорозької Січі, світочів української культури роботи Олексія Штанка до книги М.Грушевського "Як жив український народ", до "Конституції Пилипа Орлика".Поштові марки він також створював на історичні теми. Його марка "Князь Данило Галицький" названа найкращою в Україні за 2001 рік.Олексій Штанко отримав безліч нагород за історичні цикли плакатів, перші місця на багатьох конкурсах плакату. Медаль Української Академії Мистецтв за книжки.Щороку в червні вручається премія імені Олексія Штанка, її ініціювали художники Сергій і Олександр Харуки.

Сьогодні день народження Івана Нечуя-Левицького — письменника, без якого українська проза була б зовсім іншою. Людину, яка не просто писала про народ, а дивилася на нього дуже уважно, фіксуючи побут, характери, мову, конфлікти — те, що сьогодні ми назвали б документуванням національного досвіду.Іван Семенович народився 25 листопада 1838 року у Стеблеві на Черкащині в родині освіченого священника. Батько заснував у селі школу й мав велику бібліотеку — саме вона, за спогадами, і стала першим «пусковим механізмом» для майбутнього письменника.Навчався Левицький у духовних закладах — Богуславському духовному училищі та Київській духовній семінарії. Здобув звання магістра богослов’я, але священником не став — обрав шлях учителя. Викладав мови, літературу, історію, географію в різних школах, і саме в цей час почав активно писати.Уже в старшому віці він жив у Києві як справжній «міський самітник»: багато працював, майже ні з ким не спілкувався, дбав про кожен свій текст так уважно, що інколи переписував його повністю.Його творчість — це соціально-побутові повісті, комедії, оповідання, сповнені яскравої мови й деталей. «Кайдашева сім’я» давно стала частиною культурного коду; сьогодні її цитують так, ніби вона написана не у XIX столітті, а вчора.Ще один важливий штрих: Нечуй-Левицький був серед тих, хто працював над перекладом Біблії українською разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм — робота колосальна і значуща для всієї культури.А тепер трохи особистого:У свідомому віці я читала лише «Над Чорним морем», думаю добратися до «Хмар». І, звісно, хочеться перечитати «Кайдашеву сім’ю» — у школі вона мені зайшла, а тепер має сподобатись ще більше. А у вас які стосунки з творчістю письменника?

Потьомкінські Сходи. Найбільша одеська "афера". Для початку давайте чесно: російський князь Потьомкін до цих сходів має такий самий стосунок, як моряк до балету. Тобто ніякого. Князь не будував їх, не гуляв по них, і навіть не мав можливості подивитись, як вони виглядають. Сходи звели у 1837–1841 роках, а назва «Потьомкінські» з’явилася вже у ХХ столітті після виходу відомого фільму "Броненосець Потьомкін". І тоді вся Одеса вирішила: «Ну раз так, хай будуть Потьомкінські. Людям же приємно». Офіційно ж це Бульварні сходи, але кому воно цікаве, те офіційне?А тепер головний одеський трюк.Потьомкінські сходи спеціально створені так, щоб ви не могли їх порахувати. Така собі оптична ілюзія, зроблена з любов’ю і легким одеським підколом. Кожен турист називає свою цифру: 120, 160, 180… і все це виглядає, як гра в лотерею. Однак Одеса знає свою правду: 192, не більше, і не менше!І ось в чому фокус:- Знизу сходи виглядають так, ніби ведуть просто в хмари. Ще трохи і будете просити у архангела зарядку для смартофона.- Згори ж половина щаблів пропадає. Куди? Хто зна. Можливо, їх ніколи й не було насправді.Тобто, архітектори постаралися так, щоб з будь-якої точки вам здавалося: «Та ні, тут щось не те». Та й правильно. Це ж Одеса. Тут навіть сходи небанальні, із своїм вихилясом.

6 листопада минає 57 років з дня відходу у вічність (1968) учасника українського руху опору в срср, воїна УПА Василя Омеляновича Макуха (14 листопада 1927 р., с.Карів, Львівське воєводство - м.Київ). 5 листопада 1968 р. він на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії срср проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні.В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 р. його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах.На волю вийшов у 1956 р., але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб.Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України».Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 р., коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва.Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!»Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.Його вогонь палає й досі. Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 р. він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини.Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник, протестуючи проти русифікації України.«Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович.Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха.А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику.

🕯 Пам’ятаємо. Сандармох. 1937.З 27 жовтня 1937 року в карельському урочищі Сандармох по 4 листопада НКВС розстріляло представників української інтелігенції.Лише за кілька днів совєтська влада розстріляла 1111 в’язнів Соловецького табору.Серед них науковці, драматурги, письменники, поети, вчителі, інженери, священники. Це Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Марко Вороний, Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших. Цвіт української культури. Люди, які думали, творили, будували були знищені кулею в потилицю.Їх готували до смерті в трьох бараках Медвежої Гори. У першому — звіряли прізвище і роздягали, в другому — зв’язували, а в третьому били по голові дерев’яною «колотушкою», аби втратили свідомість. Потім вантажили на машини і по 40 душ везли в Сандармох. Напівживих скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матєєв стріляв кожному в голову.236 розстрільних ям із захороненими жертвами знайшли лише у 1997 році.На фото урочище Сандармох. Під час вшанування вбитих режимом срср українців. Сандармох, 5 серпня 2012 року. Сьогодні ми знаємо їхні імена.І маємо пам’ятати. Бо Сандармох – це не лише про смерть. Це про правду, яку не вдалося поховати.

͟1͟0͟ ͟ц͟і͟к͟а͟в͟и͟х͟ ͟ф͟а͟к͟т͟і͟в͟ ͟п͟р͟о͟ ͟І͟в͟а͟н͟а͟ ͟Б͟а͟г͟р͟я͟н͟о͟г͟о͟1. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа», у 1925-му працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».2. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір). Втік з заслання і два роки жив в Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).3. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». В конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».4. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.5. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР. Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною». (Уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»)6. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.7. У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в’язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.8. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній через деякий час перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» у США.9. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».10. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».2 жовтня 1907 року народився Іван Багряний

29 вересня виповнюється 180 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) - видатного українського письменника, драматурга, актора, одного з корифеїв українського побутового театру, брата Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. (1845-1907)."Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного немає наша література.", - Іван Франко про Івана Карпенка-Карого.Представники українського старовинного шляхетського роду Тобілевичів зробили визначний внесок у відродження національної ідентичності нашого народу і культурно-мистецького розвитку національного українського реалістичного професійного театру. Четверо дітей Карпа Тобілевича з шести стали видатними діячами українського театру.Майже два десятиліття забрала в Івана Тобілевича служба в різних канцеляріях - від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.Перші твори з’явилися 1883 р. Усього написав 18 оригінальних п’єс, для яких характерними є жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс). За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п’єс різних жанрів. Твори І.Карпенка-Карого поруч з творами М. Кропивницького і М. Старицького стали основою репертуару українського реалістичного театру.Працюючи на сцені з 1889 р. і до кінця життя як професійний актор, він створив ряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру.На честь Івана Карпенка-Карого названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення.

Вона розділила із чоловіком непросту долю.Наталя Березинська-ШухевичНайближча соратниця та дружина генерала-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.Навчалась у Львівській гімназії с. Василіанок та гімназії Українського педагогічного товариства. У двадцять одружилась з Романом Шухевичем, з яким була знайома ще з дитинства. Вона знала, якій справі присвятив себе її чоловік і напевне здогадувалась, що їх не чекає спокійне життя. Була вихована в патріотичному дусі батьком о. Романом. Так само був вихований її брат, який загинув в бойовій акції ОУН у 1932 році. Небагато прожила з чоловіком – кілька неспокійних років до арешту Шухевича у 1934, відтак у 1937-1938 роках і ще в Кракові у 1939-1941 роках.У 1940-х роках подружжя Шухевичів мешкало у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім’я Вольфа і Ружі Райхенберг. Під час вторгнення німецьких військ старшу дочку Райхенбергів було застрелено просто посеред вілиці, тож Наталія та Роман запропонували свохвати молодшу дочку — Ірину, — у себе. До 1943 року Іру доглядала Наталія, а Роман зробив для дівчинки нові документи, де змінив усі дані про неї, навіть рік народження. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера. Та після того, як гестапівці у 1943 році заарештували Наталію Шухевич, Романові вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок за 30 км від Львова, де вона перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.У лютому 1943 року Наталія була заарештована гестапо, яке через неї намагалось вийти на чоловіка, проте після двох місяців безрезультатних допитів та завдяки клопотанню німця, колишнього старшини УГА А. Бізанца була випущена. Щоби убезпечити родину від подальших переслідувань оформила фіктивне розлучення і повернулась на дівоче прізвище. Зустрічі з чоловіком тепер відбувались за суворої конспірації у наперед підготовлених місцевостях. Після створення УГВР разом з дітьми могла емігрувати на Захід, проте відмовилась покинути чоловіка та Україну. Енкаведисти вийшли на її слід лише в червні 1945 року і вже 19 липня заарештували у с. Біличі на Старосамбірщині. Чекістів цікавила виключно інформація про зв’язки та місце перебування чоловіка, на що вона постійно відповідала «не знаю». Лише через п’ять місяців визнала, що постійно зустрічалась з чоловіком через його зв’язкових, але це вже не мало жодного пожитку для чекістів. 21 квітня 1947 дорогою з Рівного до Львова був інсценізований напад нібито підпільників ОУН і майже місяць псевдоповстанці водили її селами від криївки до криївки намагаючись випитати хоч якусь невідому їм інформацію. Проте більше як на слідстві не сказала. У звіті агенти НКВД засвідчили, що вона була переконана, що перебуває в банді, «однак відповідати буде тільки чоловікові, або особам, яким він це доручить». Тому чекістам залишалось організувати 15 травня черговий спектакль, тільки тепер із нападом МҐБ на підпільників і повторним її арештом. Після цих марних спроб її засудили на 10 років таборів. Лише наприкінці 1950-х повернулась до Львова. Часом ночувати доводилось по підвалах, іноді в польській катедрі, куди її таємно впускали священники. Ситуація поправилась лише коли до Львова повернулась її донька Марія. Син Юрій вийшов на волю інвалідом аж у 1988 році. Жила тихо та бідно і так само відійшла у вічність. Після здобуття незалежності ані держава, ані урядовці про неї не згадували – були куди важливіші справи забезпечення добробуту власних родин до сьомого коліна і далі. Похована на Личаківському цвинтарі.

У день народження Михайла Коцюбинського хочеться згадати не лише «класика й мудреця», а живого чоловіка з пристрастями, смаком до краси й життя. Він умів працювати — і вмів насолоджуватися: любив добру кухню, у листах докладно описував страви, дбав про вигляд, вправно культивував «образ митця». На схилі літ навіть підфарбовував сивину борідки — не з марнославства, а з упертої віри в естетику щодня. Міг зізнатися: «Часом сам любуюсь собою в дзеркалі» — і в цьому було не позерство, а життєствердна іронія.Його шлях у літературу — теж з любові. Хлопчиком закохався в старшу дівчину — і, щоб вразити її, почав шалено читати, а потім писати. Пізніше, мандруючи Гуцульщиною задля «Тіней забутих предків», записував звичаї «вільної любові» без моралізаторства — як етнограф і як людина, що не плутає правду життя з фасадом.Двадцятидворічний Коцюбинський приїхав учителювати на Вінниччину. У домі, де мешкав, з’явилася Марія Міхнєвич — попівна з Дзигівки. Вони одразу зійшлися на розмовах, читанні, прогулянках. Він — із «народницьким» завзяттям — агітував її вириватись з-під батьківської опіки, здобувати фах і свободу. Марія переїхала до Вінниці, навчилася кравецтва, вони листувалися: «мила, кохана Марусе…». Він присвячував їй вірші, але шлюбної згоди не здобув. Офіційна причина — «щоб не обтяжити» його й без того нелегке становище. Неофіційний підтекст — у тому, що Михайло зблизився з її молодшою сестрою Таїсією, а сам дедалі далі відходив від колишніх ідей. Той нерівний пульс молодості не зламав його: «Я завжди був великим оптимістом», — це сказано ніби між справами, але влучно.У Чернігові він зустрів Віру Дейшу — високу, стриману, з «величезними серйозними синіми очима». Вона закінчила Бестужівські курси, мала досвід арештів за політичну діяльність, працювала в бібліотеці. Їхні листи — це приклад, як народжується подружнє «ми»: «Ти мені потрібна, як повітря». Одружилися 1896-го. Діти народжувалися один за одним; побут, турботи, служба у земстві — і щоденні листи, коли були нарізно: «третій день без Віри», «дванадцятий день без коханої…».А далі — звична історія невидимої праці. Віра тягнула дім, допомагала редагувати тексти, опікувалася немічною свекрухою. Провінційна рутина, брак грошей, хвороби — усе це стирає лак з великих почуттів. І саме тут проявляється просте: любов — це також робота.На службі в губернській управі Михайло закохався в молодшу колегу — Олександру Аплаксіну. Спершу — невинний флірт, дотепи, нові сукні, усмішки; далі — записка замість телефонного дзвінка: «Винен тільки в тому, що Вас люблю». Листи до Віри він писав українською; до Олександри — російською. Часом — майже однакові за інтонацією, бо щодня бути бездоганно оригінальним у житті мало кому вдається.Зустрічі — в місті, на природі, інколи вдома в Шурочки. Віра довго нічого не підозрювала, допоки не отримала анонімку, а потім не знайшла «цьомки» в листі коханки до чоловіка. Розмова, у якій, за словами Коцюбинського, «жодних сцен — лише благородство і прохання не нищити сім’ю», зупинила розрив — але не стосунки. Він вибрав родину — і продовжив бачитися з Олександрою. Комфорт і вина, ніжність і слабкість — усе водночас. Цей вузол так і не розв’язався.1913 року, після тривалої хвороби, Коцюбинський помер. Донька Ірина запам’ятала останні слова: «Жити хочу, жити!». На похороні в Чернігові було кілька тисяч людей. Віра заборонила приймати квіти від Олександри — та в головах покійного все ж поклали її вінок із цвіту яблуні. Шурочка більше нікого не покохала й пережила Михайла на десятиліття.У підручниках він — майстер імпресіоністичного слова, психолог тонких станів, автор «Intermezzo», «Тіней…», «Fata morgana». У житті — гедоніст, гурман, естет, чоловік із уразливою совістю й непереможною любов’ю до краси. Він не був святошею — і не прикидався. Можливо, тому його проза така жива: вона народжена з пильної уваги до світу — і з великого апетиту до життя.

11 вересня 1974 року відійшов у Вічність Микола Яковченко - "батько" Проні Прокопівни і Максима Перепелиці - видатний український актор театру та кіно, народний артист Урср.Микола Яковченко грав тільки другорядні ролі та епізоди, але його знала вся країна.Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна - він був найкумеднішим персонажем в історії українського театру і кіно.Сучасники його називали найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних.1931 року запрошений до новоствореного Харківського театру революції, розпочав сезон 7 листопада виставою «Справа честі» І.Микитенка.Знявся у кінофільмах «За двома зайцями», «У ніч перед Різдвом», «Королева бензоколонки», «Максим Перепелиця», «Дід лівого крайнього» та інших.На зйомках фільму Івана Пир'єва «Наш спільний товариш» (1962) Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир'єв на це відповів: «Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то на Великдень. Не псуй!».Після смерті дружини 1946 року у нього на руках залишилися дві доньки. Життєвий удар спичинив прихильність до міцного напою. Часто його бачили в ресторанчику «Театральний», вулиця Миколаївська (сучасна Городецького). Дмитро Мілютенко та Гнат Юра його картали, він щоразу щиро обіцяв виправитися й так продовжував виступи. Крім того, актор міг — не соромлячись і не комплексуючи — взяти гітару і відправитися — куди-небудь- з концертом — був стабільний аншлаг. Перед виходом на сцену частенько дивився у дзеркало, бив себе долонями по писку і примовляв: «У-у, годувальниця моя!».1948 року він грає в п'єсі «Макар Діброва», 1950 — «Калиновий гай». Обидві п'єси були удостоєні Державної премії СРСР, їх записують як радіовистави.1950 року з театром гастролює у Польщі — Кракові та Лодзі. Проте потрапляє на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. На межі безробіття опиняється після чергового «зриву» — не втримався від запросин акторів Чернівецького театру — відзначали закінчення гастролей. В жовтні 1951 Яковчук ледь впрошує Олександра Корнійчука лишити його на роботі.Олександр Корнійчук спеціально для нього писав деякі ролі, зокрема у виставі «Мої друзі», при поверненні Яковченка до «Калинового гаю» дописав «іменну» роль діда Гервасія. Передаючи текст ролі, Корнійчук надписав: «Блискучому артисту, дорогому другу – Миколі Яковченку. Я написав цю роль і сподіваюся, що Ваш великий талант ще раз порадує нашого читача. Роль маленька, але… Ваш Олександр Корнійчук».В січні 1970 року прийшла ще одна біда — від раку померла 36-річна дочка Юнона. Невдовзі покінчив з собою і її чоловік.Помер 11 вересня 1974 року під час операції з видалення апендициту. Його останні слова, котрі почули співробітники: «клоун йде на манеж». Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 9а). Надгробок встановлено Національною спілкою театральних діячів України.