Telegram statistics channel - @Osvitnia_Kryivka

4 лютого 1936 року на Миколаївщині народився Борис Мозолевський, український археолог, який зробив найсенсаційнішу знахідку ХХ століття — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була славнозвісна Пектораль, поет, чиї пророчі твори варто перечитувати...Не всім судилось помирать під кулями.Мій дід у землю вклав свої роки.За пару коней діда розкуркулилиТа й повезли «спочить» на Соловки.Я знов до моря, певно, не поїду.Я «Жигулі» собі не наживу.Я краще в Соловки піду за дідом,Аніж неправду правдою назву.За написання вільнодумних віршів за ним стежили радянські спецслужби. Його звільнили з посади редактора у видавництві «Наукова думка». В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський писав:«І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».Відкриття унікальної знахідки сталося 21 червня 1971-го поблизу міста Покров (тоді - Орджонікідзе) на Дніпропетровщині. Золоту скіфську пектораль нарівні зі скарбами Тутанхамона вважають головною археологічною знахідкою ХХ століття.

Алла Горська. Жінка, яку система не змогла зламати, лише вбити. Є люди, про яких не хочеться писати спокійно. Тому, що спокій це те, чого вони ніколи не мали. Алла Горська була саме такою. Вона не вміла мовчати. Не вміла "бути обережною". Не вміла жити наполовину. І здається, саме за це її знищили.Вона знала, що за нею стежать. Знала, що телефон прослуховують. Знала, що її ім’я вже в списках. Але замість страху вона обрала гнів, замість тиші голос. І він був надто гучним. Коли мистецтво стає викликом. Алла Горська не просто малювала. Вона створювала простір свободи в країні, де за свободу садили, ламали й вбивали. Її вітражі, мозаїки, панно це не декор. Це були символи. Герої, які дивилися прямо в очі системі. Образи, що говорили мовою, яку не можна було цензурувати. Її роботи знищували. Її ім’я намагалися стерти, але вона продовжувала. Правда, яку боялися почути. Разом із Василем Стусом, Іваном Світличним, Левком Лук’яненком та іншими шістдесятниками Алла Горська почала те, що для радянської влади було страшніше за зброю - називати злочини своїми іменами. Вона брала участь у розслідуванні масових поховань жертв нквд у Биківні, під Києвом. Писала заяви, підписувала звернення. Не ховалася, не відмовлялася, не відступала. І цим підписала собі вирок. "Побутове вбивство" в яке ніхто не повірив.28 листопада 1970 року Аллу Горську знайшлиті Васильків. Вона була вбита сокирою. Офіційна версія "побутовий конфлікт". Слідство закрите швидко. Без питань, сумнівів та правди. Але всі, хто знав Аллу, знали, що це не була сварка, це не був випадок, це було попередження для всіх, хто ще наважиться говорити. Вона не хотіла бути героїнею.Алла Горська не прагнула слави. Вона просто не могла жити інакше. Вона вірила, що правда варта життя. І заплатила за це найвищу ціну. Її вбили, але не змогли змусити замовкнути. Тому, що кожного разу, коли ми згадуємо її ім’я система знову програє. Алла Горська це не минуле. Це нагадування, що свобода завжди має ціну. І хтось завжди мусить бути першим, хто її заплатить.

За офіційною версією 25 січня 1942 року помер від виснаження в тюремній лікарні Агатангел Кримський - український історик, філолог, дослідник староукраїнської мови, сходознавець, мовознавець, вчений-орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот кримськотатарського походження, один з організаторів Академії наук України (1918).Жила в Києві людина, ім'я якої я завжди вимовляю з придихом - Агатангел КримськийВимовляю так не тому, що ім'я рідкісне, а тому що ця людина знала 58 мов.В його долі все було незвично. Його далекий предок кримський мулла з Бахчисарая виїхав з Криму в Білорусію, прийняв там християнство і одружився на місцевій жінці, взявши прізвище Кримський. Його батько Юхим Кримський був літератором і талановитим педагогом, і коли в 1871 році у нього народився син, його назвали таким незвичним грецьким ім'ям - Агатангел, що означає «добрий вісник». Батько дуже багато займався з сином і в 3 роки хлопчик навчився читати, а в 5 років батько віддав його в початкове училище. Помічаючи його абсолютно незвичайні здібності, в тому числі і до вивчення іноземних мов, його прийняли в Києві в знамениту Колегію Павла Галагана, навчальний заклад, який давав унікальне середню освіту, і до 18 років він знав уже 8 мов.У Колегії він навчався у Павла Житецького, одного з найвідоміших філологів української мови, який прищепив йому любов до української мови, і Агатангел, в жилах якого не було ні краплі української крові, на все життя став найвідданішим захисником української мови та української історії. Потім Агатангел Кримський поїхав в Москву, де навчався в Московському університеті на історико-філологічному факультеті і паралельно вивчав східні мови в Інституті східних мов. Потім кілька років жив у Сирії та Лівані, де вдосконалював знання арабської мови. Згодом він став професором і викладав паралельно російську і арабські мови, історію Сходу. І коли його запитували, скільки мов він знає - він говорив, сміючись, що йому легше сказати, які він не знає. Він знав практично всі європейські і слов'янські мови, багато східних, з мертвих - латинь, грецьку, церковнослов'янську, санскрит. Коли йому було 70 років, він вирішив вивчити вавилонську і абасинську мови. До 1918 року Агатангел Кримський жив в Москві, однак переписувався з Іваном Франком, Лесею Українкою. Після встановлення в 1917 році Української Народної Республіки він вирішив повернутися в Україну.Він брав участь в науковому житті України і при Центральній Раді, і при гетьманові Скоропадському, і пізніше за Радянської влади. Став академіком Академії наук України, коли настали темні часи. Агатангел Кримський все життя був самотньою людиною, говорили, що був безнадійно закоханий в Лесю Українку, з якою все життя листувався. У літньому віці у нього почалися проблеми із зором, йому потрібен був помічник і ним став молодий вчений Микола Левченко, якого Кримський згодом усиновив. У 1929 році Левченка, як і багатьох інших українських вчених, звинуватили в націоналізмі та відправили в табори. З табору Микола Левченко повернувся психічно хворою людиною, деякий час жив у квартирі Кримського і через рік повісився. Це стало для Кримського справжньою трагедією, він почав сильно хворіти. В цей же час самого Кримського почали звільняти з усіх посад і викладання, позбавили всіх його наукових звань і жив він практично в злиднях.А в 1941 році 70-річного напівсліпого вченого заарештували, звинувативши в націоналізмі. Після жорстоких допитів йому давали підписувати протоколи, і він, майже сліпий, виправляв в них помилки, тому що не міг бачити таку жахливу безграмотність, за що слідчі ненавиділи його ще більше. А потім його відправили в Казахстан і кинули у в'язницю в Кустанаї, яка «славилася» великою кількістю кримінального елементу, сподіваючись, що вʼязні його просто знищать.

🔔 Жінка, яку ламали три режими. І вона все одно не здалась.Катерина Зарицька (1914-1986) одна з тих постатей, про яких рідко знімають популярні фільми. Вона була діячкою українського підпілля ОУН, зв’язкова Романа Шухевича, а згодом організаторкою жіночої мережі та керівницею Українського Червоного Хреста в підпільному середовищі. Перше зіткнення з владою Польщі.У 1934 році її заарештувала польська влада. Причина - зв’язок зі справою про вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. На Варшавському процесі Зарицьку засудили до 4 років ув’язнення. Другий удар від срср.Після 1939 року історія повторилася. У 1940-му її знову арештували, але цього разу радянські органи, за приналежність до ОУН. Німецька окупація і підпілля: робота на межі.Після приходу німців її звільнили. І тут важливо: Зарицька не стала публічним обличчям, вона пішла в організаційну роботу. В енциклопедичному описі вона згадується як регіональна координаторка жіночого осередку ОУН і як очільниця Українського Червоного Хреста. Найдовший етап - мдб і 25 років.У 1947 році її заарештувало радянське мдб. Вирок 25 років. Вона реально пройшла в’язниці (Верхньоуральськ, Владимир) і табори Мордовії; за даними IEU, відсиділа до 1968 року. Після звільнення у 1972-му жила на Хмельниччині. Людська деталь, яка змінює тон розмови.Це не легенда з плаката. Це біографія людини, яку послідовно давили різні держави й спецслужби і кожного разу знаходили за що посадити. І все одно вона залишалась собою, навіть коли ціна - роки, які вже ніхто не поверне.

21 січня виповнюється 145 років від дня народження Степана Чарнецького - поета, журналіста, актора, театрального діяча, автора гімну Українських січових стрільців "Ой, у лузі червона калина" (1881-1944).Народився Степан Чарнецький в с.Шманьківці (нині Тернопільщина) тринадцятою дитиною в родині. До 12 років він говорив польською мовою, його мама була з полонізованого німецького роду, але пізніше почав навіть робити зауваження студентам-українцям, які в побуті не спілкувалися українською. Його племінниця зазначала, що саме він зробив її українкою.Навчався у Львівській реальній школі і Львівському політехнічному інститут, але покинув політехніку, захопившись літературою і театром, друкував вірші і фейлетони, рецензії на театральні вистави, перекладав для українського театру п’єси і лібрето опер з німецької та польської мов.У 1908 р. вийшла перша збірка Степана Чарнецького "В годині сумерку". У 1913-1914 рр. він працював режисером і художнім керівником театру "Руська бесіда"."Степан Чарнецький саме працював над постановкою трагедії Василя Пачовського "Сонце руїни" про гетьмана Петра Дорошенка. Замість фінальної пісні-скарги "Чи я в лузі не калина була", поет вигадав більш оптимістичний фінал, ввівши у драму народну пісню "Розлилися круті бережечки". Він переробив у ній слова так, щоб текст краще вписувався у зміст вистави, а останній куплет залишив без змін. Крім цього, поет створив до пісні нову, споріднену з народною, мелодію. Завдяки виставі, пісня, а особливо її остання строфа "Ой у лузі…" стала відомою. У серпні 1914 року в Стрию її вперше почув чотар УСС Григорій Трух. До першої строфи "Ой у лузі…" він додав ще три, які й склали текст патріотичного гімну українських січових стрільців "Червона калина".", - краєзнавець.Під час Першої світової війни Степан Чарнецький був мобілізований до війська, але за станом здоров’я звільнений від служби. Друкувався в пресі, пізніше був референтом преси у Львівському магістраті.

Катерина Ющенко. Жінка, яка навчила комп’ютер "думати" українською. Коли говорять про перші мови програмування, зазвичай згадують США. Але майже ніколи Київ. І дарма. Тому, що саме тут, у 1950-х, Катерина Ющенко створила першу в Європі мову програмування для електронних обчислювальних машин. Коли код ще не мав імен.Тоді не було айтішників, стартапів і курсів. Були кімнати з гудінням машин, перфокарти, і математики, які фактично вигадували правила гри з нуля. Ющенко розробила адресну мову програмування. Систему, яка дозволяла не просто задавати обчислення, а керувати пам’яттю комп’ютера. Фактично, це був прообраз того, без чого не працює жодна сучасна програма.Чому про неї так мало знають?Тому, що це був Радянський Союз, тому, що жінка, тому, що не "голлівудська історія". Її розробка випередила багато західних аналогів, але залишилася майже невідомою за межами наукових кіл.Вона виховала покоління програмістів. Катерина Ющенко не просто писала код. Вона створила школу. Її учні працювали над системами керування, науковими програмами, оборонними проєктами. Те, що сьогодні здається "базою", тоді було революцією.Чому це важливо сьогодні?Бо ми маємо свою цифрову історію. І вона почалася не в Кремнієвій долині. Вона почалася в Україні.

19 січня 1912 року народився чоловік, якого боялися дві імперії.Його не рятували компроміси. Його не ламали тюрми. Його не знищили ані нацистські концтабори, ані радянські спецслужби. Його звали Ярослав Стецько.Він увійшов в історію дуже молодим. У 29 років — віці, коли більшість лише шукає себе, — Стецько вже очолював революційний рух і взяв на себе відповідальність, якої уникали навіть досвідчені політики.30 червня 1941 року у Львові він проголосив Акт відновлення Української Держави. Без дозволу. Без погоджень. Усупереч волі Третього рейху.Гітлер вимагав відкликати Акт.Стецько відповів відмовою.За це його кинули до концтабору Заксенгаузен — туди, де тримали «особливо небезпечних». Він вийшов звідти живим, але не зламаним. І це була лише одна з багатьох спроб змусити його мовчати.Після війни він чітко зрозумів головне: Україна не буде вільною доти, доки світ не усвідомить справжню природу радянської імперії. Саме тому Стецько став ініціатором і багаторічним керівником Антибільшовицького блоку народів (АБН) — об’єднання поневолених націй, яке кидало ідеологічний виклик Москві на міжнародному рівні.Його гасло — «Свобода народам! Свобода людині!» — лякало Кремль більше, ніж армії. Бо воно руйнувало саму основу імперії: брехню про «добровільне братерство».Стецько багато їздив світом, зустрічався з політиками, парламентарями, інтелектуалами. Він говорив просто і жорстко: СРСР — не вічний. Це тюрма, і кожна тюрма колись падає.За ним стежили. Його намагалися дискредитувати. Його намагалися фізично знищити. Але він продовжував.Після загибелі Степана Бандери Ярослав Стецько очолив Провід ОУН(б) і десятиліттями тримав лінію безкомпромісної боротьби — в умовах еміграції, самотності, постійної загрози. Він вірив, що боротьба починається не зі зброї, а з мислення.Він писав і говорив речі, які сьогодні звучать разюче сучасно:з правдою не торгуються,свобода не дається в обмін на спокій,а нація живе доти, доки готова захищати свою гідність.Ярослав Стецько не дожив до 1991 року. Але він точно знав, що імперія впаде.І він помилився лише в одному — вона впала не назавжди.Сьогодні, у день його народження, ми згадуємо людину, яка довела:страх — це зброя імперій,а ідеї свободи переживають навіть смерть.Ярослав Стецько. 1912–1986.Людина, яка не злякалася ні Гітлера, ні Сталіна — і залишила по собі дороговказ для наступних поколінь.

12 січня 1909 року народилася Марія Оксентіївна Примаченко — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»), народна художниця України. Її твори дивували мистецький світ й експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, росії, Німеччині та в інших країнах.2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.Батько, Овксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Овксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).З дитинства Марії довелося переборювати поліомієліт. Вона була переконана, що цю хворобу їй наврочили. Три доби вона терпіла біль, потім батько підводою відвіз доньку до місцевої знахарки. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя мацстриня залишилася інвалідом і пересувалася на милицях. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з найстародавнішим мистецтвом є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних.

**Його вбили не за словаЙого вбили за план України**Юрій Липа не був політиком.Саме тому він був небезпечніший за політиків.Лікар за освітою. Письменник за формою.І стратег за суттю.Він не просто писав тексти — він будував модель держави. У час, коли Україну знову намагалися звести до території, Липа говорив про націю як про суб’єкта: з власною волею, простором, елітою й відповідальністю.Він першим чітко сформулював ідею Чорноморської України — держави, яка мислить себе не окраїною імперій, а центром сили. Він попереджав: народ без державної ідеї завжди стає знаряддям у чужих руках.«Нація, яка не має власної державної ідеї, не має майбутнього».Під час Другої світової війни Липа не сховався за теоріями. Він лікував поранених, допомагав українському підпіллю, писав тексти, що формували світогляд боротьби. Він був лікарем тіл — і лікарем нації.Саме за це його знищили.У 1944 році Юрія Липу заарештувало НКВС. Його катували не за постріл і не за диверсію — за ідеї. Він помер від наслідків катувань.«Держава починається з внутрішньої дисципліни духу».Юрія Липу вбили, але його ідею — ні.Вона живе в тих, хто бачить Україну як державу, а не як територію.Поки ця думка жива — жива й справа, за яку він віддав життя.

Василь Кук був не легендою з підручника.Він був останнім головнокомандувачем УПА — людиною, яка взяла на себе керівництво після загибелі Романа Шухевича, у момент, коли повстанський рух уже добивали всіма можливими методами.Народжений у 1913 році на Львівщині, Кук пройшов шлях від підпільника до генерала-хорунжого. У 1950–1954 роках він очолював УПА та Генеральний секретаріат УГВР — не в час наступу, а в час виживання.Це була війна без ілюзій: конспірація, постійна загроза зради, розуміння, що шансів дедалі менше, але відступати — означає зрадити тих, хто вже загинув.У 1954 році його захоплює МДБ.Без суду. Без вироку.Шість років тюрем Києва й Москви — як «особливо цінного ворога». Радянська система хотіла не просто його ізолювати, а зламати символ.Та найжорстокіший удар був не по ньому.Поки Кук перебував у підпіллі, радянські спецслужби забрали його сина. Хлопчику було три роки.Дитину віддали до інтернату в Маріуполі під іншим прізвищем — Юрій Чоботар.Йому сказали, що батьків немає. Що батько «загинув десь у війні».Йому вкрали не просто родину — йому вкрали походження.Це була типова логіка імперії:якщо не можеш перемогти людину — знищ її майбутнє через дітей.У 1960 році, після звільнення, Василь Кук домігся повернення сина.Юрію було вже 13 років — радянський підліток, вихований на чужій брехні.І батькові довелося зробити те, що важче за підпільну боротьбу: повернути дитині правду й себе.Він не кричав. Не ламав. Не вимагав любові.Він терпляче відбудовував зв’язок — так само, як колись відбудовував підпільні мережі.І виграв.Василь Кук помер у Києві у 2007 році.Без статків. Без почестей імперії.Але з відчуттям, що його сина не вдалося зробити «нічиїм».І, можливо, це була його найважливіша перемога.Бо справжня боротьба за свободу —це не лише про зброю.Це про пам’ять, ідентичність і дітей, яких не дозволили забути, ким вони є.