Локальна історія

1947 року указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем. 1953-го партійні лідери почали записувати новорічні радіозвернення. А наступного року запровадили ритуал запалення вогнів на “головній ялинці країни” у Кремлі. Святкування Нового року мало затьмарити інший день – Різдво, що для "нового ладу" вважали неприйнятним анахронізмом. Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР теж передбачав інтернаціональне виховання. Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського. Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому. Дитяче свято під портретом Леніна, з осяяною ялинкою і пакунками цукерок западало глибоко в дитячу душу, стаючи основою лояльності до тоталітарної влади. Що ще зробив Радянський Союз, щоб люди полюбили Новий рік – розповідаємо у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/statti/sotsialna-inzheneriia-radianskogo-novogo-roku/ 

“На еміграції Василь Шульгин захопився Беніто Муссоліні та називав себе «російським фашистом». Попри всю цю запальну риторику, Шульгин ніколи не відстоював насильства та грабежів як політичну стратегію. Підтримуючи військову диктатуру задля відновлення порядку в зруйнованій війною сільській місцевості, він вважав її тільки тимчасовим варіантом. Шульгин тужив за відновленням напівконституційної монархії за зразком Столипіна, а не за новим, необмеженим авторитаризмом. Врешті він був занадто легітимістським і консервативним, як на справжнього (прото-)фашиста. Хоча Шульгини виявили здатність адаптувати свої політичні практики до революційних обставин та громадянської війни, їхня програма була недостатньо гнучкою. Ідеологія, орієнтована на приватну власність, історично законні ієрархії та єдність держави, була продуктом відносно спокійного пізньоімперського періоду. У час, коли будь-якій політичній силі потрібно було завоювати революційних селян та бунтівних солдатів, їм не вдалося перетягти маси на свій бік.Перша світова війна та розпад Російської імперії поглибили наявні політичні напруження, включно з конфліктом між російським і українським націоналізмом. Василь Шульгин, відчуваючи відчай через імперську бюрократію, шукав союз із лібералами у національно-демократичному Прогресивному блоці й навіть допускав відмову від монархії задля підтримки військових зусиль Росії. Згодом він вдавався до поляризаційної риторики проти українських націоналістів і нібито єврейських більшовиків. Олександр Шульгин та інші українські активісти відмовилися від свого традиційного федералізму, коли через розпад царської влади українська незалежність стала більш придатною альтернативою. Націоналізм не був причиною розпаду імперії. Навпаки, розпад держави відкрив нові можливості для націоналістів і посилив відцентрові тенденції. У Києві, де частка робітничого населення була невеликою, національна демократія стала популярним різновидом революційної політики. Українські партії змогли перетворити Центральну Раду на основний орган революційної влади в регіоні. Вона зацікавила частину інтелігенції та багатьох солдатів із гарнізону, а також селян, яким подобався її радикальний підхід до земельної реформи. Олександр Шульгин, і меншою мірою його брати та сестра, скористалися терміновою потребою у кадрах для роботи в новостворених українських інституціях. Шульгин, раніше невідомий студентський активіст, став політичним лідером завдяки своєму націоналістичному вихованню, риторському таланту та енергійній роботі”. Читайте про те, як Василь Шульгин намагався адаптувати свої погляди до революційних умов і як це вплинуло на його ставлення до національних конфліктів та політичних трансформацій у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Любов і далі являється🫶На завершення року публікуємо останній епізод подкасту «Іван Франко: кохання без міфів». У ньому продовжимо тему 7-го випуску й поговоримо переважно про 1883–1885 роки, коли Іван Франко перебував на роздоріжжі вибору дружини. Разом з вами спробуємо поглянути, які ще варіанти він розглядав, хто був би не проти отримати від Франка таку пропозицію та пошукаємо відповіді на питання, що ж завадило якійсь із цих історій завершитися весіллям?💖Вдячні за ваші прослуховування, коментарі та поширення, яких було чимало цього року! Дякуємо за ваші теплі враження від нашого першого подкасту, записаного разом з видавництвом «Локальна історія» за підтримки Фундації ЗМІN! До зустрічі в новому році!🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» підготовлений у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом Локальна історія за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.Останній восьмий епізод уже на платформах Локальної історії:https://youtu.be/A3Go6_ZkiSw?si=6Yh0dRcmYLwe-KVO

Цей виріб віддавна вважали родинним оберегом. Його конструкція нагадує павутиння, покликане оберігати дім і нести щастя господарям. Солом’яного “Павука” плели до Різдва, вішали в хаті, а після свят урочисто спалювали на вулиці. Вважали, що разом з ним згорає все погане, що накопичилося в домі та в житті родини. Сьогодні традицію виготовлення цих прикрас підтримує майстерня “Сніп”, яку у Львові заснували художниця Лілія Лучишин-Максимюк і фольклористка Марта Ясінська.В основі прикраси – квадрат, сформований із чотирьох стебелин. Соломинки нанизують на нитку, утворюючи ромби різного розміру. Потім ці частини з’єднують між собою, створюючи цілісну конструкцію. Виріб виходить дуже легкий і розгойдується від найменшого надходження повітря. Його кріпили на довгу тонку волосину, зазвичай з кінського хвоста, і вішали під головною балкою. Тепло від печі здіймалося вгоруи й зіштовхувалося із прохолодними вітряними потоками ззовні – “Павук” кружляв, ніби живий. “Щоб заготувати солому, потрібно дочекатися періоду цвітіння, сухого і ясного дня, – розповідає Лілія Лучишин-Максимюк. – Стебло тоді найміцніше й усередині сповнене соком, а солома – гладка й рівна, ще не пересушена, але вже сформована. Кожну соломинку вручну збирає мій батько. Він зрізає жито якнайакуратніше, аби не пошкодити стебла. Снопи переносять у теплицю, де їх підвішують вертикально. Так сонце рівномірно підсушує стебла і колосся, а солома зберігає свою природну прямоту. Далі відбувається делікатний етап – очищення. Стебла розрізають на міжвузля, тобто на окремі відрізки між вузликами. Рівні та порожнисті відтинки є гладкими та пружними, це дуже цінують майстри. Дібрана солома вирушає до майстерні”. “Основна властивість традиції – це те, що вона пристосовується й адаптовується до сучасності, – коментує Марта Ясінська. – “Павук” – це не просто виріб із соломи, а символ родини, гармонії світу та єдності поколінь”. Про виріб, що став символом родинного оберега, читайте у новому номері журналу “Локальна історія”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/ [ Випуск "Різдвяні свята" створено спільно з KredoBank в рамках проєкту “Крафтове Різдво” ]

У книжці “Тіньові імперії” американський антрополог Томас Барфілд пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років. У його баченні імперії постають у двох формах: ендогенній, як централізовані утворення, що виростають із внутрішніх ресурсів (Китай, Рим, Персія), та тіньовій, або екзогенній, яка формується у взаємодії з потужнішими цивілізаціями на їхніх периферіях. Барфілд проводить читача крізь розмаїття імперських форм — від Атен, Каролінгів і Омеядів до кочових моделей Хунну, Монгольської імперії та маньчжурської династії Цін. Серед них і Київська Русь — вакуумна імперія, що виникла між степом і лісом, на теренах, які не мали усталених імперських структур.“Тіньові імперії” — це концептуальна карта історії влади, що дає змогу побачити відомий світ у новому світлі та краще зрозуміти, як периферії минулого стали центрами сили сьогодення.Замовляйте книгу “Тіньові імперії. Альтернативна історія імперій” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

У Національному музеї відбулась презентація книги “Карпати. Коротка історія мандрів” від видавництва Локальна історія.Авторка книги Ірина Пустиннікова – журналістка, краєзнавиця, мандрівниця, фотохудожниця родом з Кам’янця-Подільського. Її праця – це історичний репортаж про Карпати, в якому йдеться про видатні курорти понад сторічної давнини, початки лещетарських виправ, пластові літування в горах, "холерників" і "літників", карпатських гостей королівської крові й добірне товариство української інтеліґенції серед відпочивальників в карпатських Атенах.Дослідження вражає несподіваними фактами, як-от промоцією Карпат як місця водного відпочинку. Для облаштування пляжів на берегах тутешніх річок привозили добірний пісок аж із Балтики. Шанувальникам екстремального відпочинку пропонували спуск гірськими потоками плотами-дарабами з керманичами-бокорашами. Для заможніших туристів курсували "дансинг-бридж" потяги, які вдень зупинялися в лижних місцях, а ввечері, чи в несприятливу для лещетарства погоду, пропонували танці, кінопокази та інші розваги в спеціально облаштованих вагонах.Ірина Пустиннікова опрацювала десятки давніх путівників Карпатським регіоном - польських, німецьких, угорських, вивчала пресу того періоду, мемуари людей, які побували в наших горах, листування тощо."Коротка історія мандрів” - це теж путівник Карпатами в усі пори року, що знадобиться і сучасним мандрівникам.Видання проілюстроване більш ніж 200 архівними світлинами (чимало з них друкуються вперше); в ньому описано понад 20 локацій з урахуванням ексклюзивних пропозицій кожної з них.Модерувала подію – докторка філологічних наук Наталя Мочернюк, яка разом з усіма присутніми подивляла обсяг опрацьованого авторкою матеріалу і натхенні розповіді пошуковиці про славне туристичне минуле Карпат.

«Мої питання до Тоні походили з трьох джерел. Початково й доволі абстрактно я планував проговорити книжки Тоні від «а» до «я», від історичних монографій про французьку лівицю до «По війні», у пошуках засадничих ідей щодо ролі політичних інтелектуалів і ремесла істориків. Мене цікавили теми, які зрештою стали головними в нашій книжці, як-от невловність єврейського питання в доробку Тоні, універсальний характер французької історії, вплив і межі марксизму. Кожен розділ містить біографічну й історичну частини. Так книжка мандрує життям Тоні та деякими з найважливіших локусів політичної думки ХХ століття: Голокост як єврейське і німецьке питання; сіонізм і його європейське походження; англійська виключність і французький універсалізм; марксизм і його спокуси; фашизм і антифашизм; відродження лібералізму як етики у Східній Європі; а також соціальне планування в Європі та Сполучених Штатах. В історичних частинах розділів слова Тоні наведено прямим накресленням, а мої — курсивом. У біографічних частинах, хоча вони теж постали з розмови, я прибрав свої репліки. Тож кожен розділ починається з автобіографічної оповіді Тоні, поданої прямим накресленням. У якийсь момент я вступаю з питанням, позначеним курсивом, і далі розгортається історична частина.Інтелектуальний виклик XXI століття може звучати так: підтримувати правду як таку, водночас приймаючи розмаїття її форм і засад. Аргументація на користь соціальної демократії, яку Тоні виклав наприкінці книжки, ілюструє, як це могло би бути. Тоні народився одразу після катастрофи, спричиненої націонал-соціалізмом, і пережив поступову дискредитацію марксизму. Його доросле життя припало на низку спроб відродити лібералізм, жодна з яких не дістала загального схвалення. Серед руїн континенту і його ідей соціальна демократія вціліла як концепція і була втілена як проект. Протягом Тоніного життя соціальну демократію будували, а потім іноді демонтовували. Його аргументацію за її відбудову оперто на низку різних доказів, які звертаються до різних спостережень про різного штибу правди. Найсильніший аргумент, користуючись улюбленим висловом Ісаї Берліна, полягає у тому, що соціальна демократія уможливлює гідне життя. Деякі з цих різного штибу правд існують по сторінках нашої книжки». Про інтелектуальну спадщину ХХ століття читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта й Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/ [ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен»» та видавництва «Локальна історія» ]

“Волошиновський парох Андрій Мудрак жив у горах, де родючу землю дуже цінували, і, певно, розводив волів, овець — так міг прогодувати свою велику родину, а ще треба було вивчити трьох синів. Прізвище Мудрак трапляється у чехів та словаків. Звідти й імена дітей та онуків Андрія Мудрака — Регіна, Ісаак, Кароль, Кароліна, Франциска. Моравського походження могла бути й Петрова дружина Тереза Ревакович (Ревак), дочка пароха Автономія Реваковича з Кобло на Самбірщині. Однак вони могли прибути із Закарпаття, втікаючи від утисків угорських окупантів. У тому самому Волошиновому було повно картярів, і отцеві Андрію довелося пильно наглядати за синами, аби врятувати їх від згуби. Його син Петро був скелею, що допомогла зберегти статус родині Мудраків. Він став для них опорою, вивчив Кароля, забрав Ісаака, маму й маленьку дочку Кароліну до Урожа, а коли Кароль став самостійним, мати та брат померли, дочка вийшла заміж, то він, як міг, намагався заповнити пустку. Петро Мудрак отримав добру парафію, бо належав до першого покоління, яке навчалось у гімназії (Перемишль, Самбір), потім у духовній семінарії (Львів, Перемишль), потім рік кандидатів готували в Перемишлі до висвячення, перед тим вони мали або одружитись, або залишитись у целібаті, а тоді їх висвячували, далі мусили ще побути 5 років адміністраторами, аж поки їх затвердить консисторія і визнає місцевий дідич, якому вони мали сплатити певну суму. Відтак вже отримати парафію. Не всі могли довічно втримати парафію — доводилось змінювати, це вже залежало від рішення консисторії і особистих зв’язків, а чи примх дідича. Громада, основою якої були закріпачені селяни, нічого не вирішувала. Австрійська адміністрація вкрай рідко дозволяла, щоби син священника заступав на місце померлого батька, а зять — тестя, хоча раніше таке було дуже поширено. Стати священником колись було просто. Пів року навчатись при дворі єпископа у Львові, він же й висвячував. Тому рівень освіти таких священників був, звісно, дуже низький. Андрій Мудрак і його молодший брат Олексій належали до покоління саме таких священників. Андрій помер у 62 роки, якраз тоді, коли старший Петро висвятився, встиг овдовіти й мусив опікуватись двома братами.Священницькі династії існували в середньому упродовж трьох поколінь, Від кінця XVIII до кінця ХІХ століття — початок ХХ століття. Вони могли би існувати й довше, але на заваді стали дві світові війни, а далі знищення Української Греко-Католицької Церкви. Та й генетика не витримувала: священники одружувались у своєму колі на попівнах”. Більше про родинну історію Мудраків читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

“У карикатурі, опублікованій наприкінці 1890-х років, французький художник зобразив кризу, що назрівала в Китаї напередодні Боксерського повстання. Під пильними поглядами Британії і Росії Німеччина намагалася відкраяти шматок пирога в Китаю під назвою “Цзяо-Чжау”, поки Франція пропонувала своїй російській спільниці моральну підтримку, а Японія спостерігала за цим процесом збоку. За спинами в них стояв цінський чиновник і безсило здіймав руки, не в змозі втрутитися. Як часто буває, держави тут зображено у вигляді людей: Британію, Німеччину й Росію представляють карикатури їхніх очільників, Францію — “Маріанна”, яка уособлює республіку, а Японію й Китай — стереотипні екзотичні персонажі. Зображення держав у людській подобі було звичним елементом європейської політичної карикатури, але тут воно відображає ще й глибоко вкорінену модель мислення: тенденцію концептуалізувати держави у вигляді складних особистостей, підпорядкованих цілісним виконавчим органам, що керуються неподільною волею. Утім навіть дуже побіжний погляд на європейські уряди початку ХХ століття свідчить, що тодішні виконавчі структури, заангажовані в політиці, були далекими від цілісности. Нормотворна діяльність не була прерогативою конкретних суверенних індивідів. Ініціативи, що впливали на курс політики країни, могли виходити (й часто виходили) від дуже периферійних елементів політичної структури. Фракційні домовленості, функційні тертя в уряді, економічні й фінансові обмеження та мінлива хімія громадської думки — все це постійно чинило тиск на процеси ухвалення рішень, які весь час змінювалися. Оскільки прерогатива прийняття рішень переходила від однієї ланки виконавчої структури до іншої, то цей перехід спричиняв відповідні коливання в тоні й орієнтації всієї політики. Цей хаос конкурентних голосів має вирішальне значення для розуміння періодичних потрясінь європейської системи протягом останніх передвоєнних років. Він також допомагає пояснити, чому Липнева криза 1914 року стала найскладнішою і найнезрозумілішою політичною кризою Нового часу”.Про те, як політична карикатура кінця ХІХ століття відображає складність і суперечливість європейських виконавчих структур читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

У квітні 1918-го на чолі з командиром Осипом Микиткою усуси звільнили від більшовиків Олександрівськ. А ще півроку до цього в товаристві січовиків його приймали насторожено, бо ж прибув в їх розташування з регулярного австрійського війська. Однак той ентузіазм, з яким воював, визволяючи територію Української Народної Республіки від більшовицьких окупантів, переконав навіть найбільш прискіпливих — Микитка насамперед українець, а вже потім австрійський офіцер. Врешті через декілька місяців він стане офіцером (а пізніше й генералом) українського війська щойно посталої Західно-Української Народної Республіки — Галицької армії.Один із найвідоміших старшин Галицької армії Дмитро Паліїв писав про Микитку так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".Від австрійського офіцера до останнього командувача Галицької армії. Про бойовий шлях Осипа Микитки читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/v-kritichnikh-momentakh-osobistoiu-spivuchastiu-ratuie-situatsiiu-komandir-legionu-uss-i-general-galitskoyi-armiyi-osip-mikitka/