Konkretyka

Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.У сучасному дискурсі свободу зазвичай розуміють у ліберальному ключі: держава просто не має втручатися в приватне життя. Але є інша, республіканська оптика/лінза. Вона ставить питання інакше: чи є над людиною пан?Повна версія публікації у відкритому доступі: Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.Для республіканця свобода - це не коли особу з ласки сьогодні не чіпають. Свобода - це коли ніхто не має над особою свавільної влади: не може зачепити її за власним розсудом, безкарно й коли заманеться. Квентін Скіннер і Філіп Петтіт називають це недомінуванням. Замало, щоб влада не чіпала, - вона має бути зв'язана й підзвітна, не вільна вчинити свавілля.Щоб зрозуміти, як цей принцип працював на наших землях, погляньмо на Люблінський сейм 1569 року.Нагадаю: саме на ньому Польська Корона й Литва домовляються злитися в Річ Посполиту. Посеред цього торгу Корона забирає собі Волинь і Київщину - без згоди місцевої еліти, королівським універсалом, під загрозою конфіскацій у разі непокори. Та волиняни обертають цей нав'язаний крок на свою користь: користуються нагодою, щоб виторгувати власні права.Тому, замість простої покори обставинам (Фортуні), князі Богуш Корецький та Костянтин Вишневецький висувають зустрічну умову: “ми присягнемо, лише якщо ви присягнете нам навзаєм”.Чому ця вимога є надзвичайно важливої для традиції? На перший погляд це звичайнісіньский гонор і суперечка про церемоніал. Насправді ж це зіткнення за саму природу не лише влади, але й правил.🧩 Одностороння присяга - означає, що права волинян фактично залежать від королівської милості. 🧩 Взаємна присяга робить владу договірною. Король більше не пан, що милує зі своєї ласки, а сторона договору, яка має зобовʼязання. (У самій публікації - докладніше про незвичний статус короля в Речі Посполитій)Однак, не зважаючи на спротив та під жорстким тиском конфіскацій волинянам довелося поступитися формою і присягнути. Але в обмін на цю “капітуляцію” вони вирвали головне: право самостійно написати привілей про своє приєднання.Ба більше, цей привілей був скріплений присягою Сигізмунда Августа, який це зробив не лише за себе, а й за всіх своїх наступників. Важлива примітка, чи був привілей для всіх? Як зазначає польська дослідниця Анна Ґжешковяк-Крававіч, Річ Посполита була аристократичною республікою, але лише для політичної нації, себто шляхти (6-8% населення). Ця свобода була привілеєм шляхти, тоді як селяни залишалися безправними.Проте привілеї вмирають разом зі станами, а принцип, що за ними стояв, лишається — і навіть воскресає. Сама вимога зв'язати владу договором пережила шляхетський світ. Згодом її перейме і почне впроваджувати козацька старшина: від договірних статей з монархами/царем до Конституції Пилипа Орлика, яка обмежувала вже власного гетьмана. На відміну від Атлантичної республіканської традиції, у нас не було безперервного інтелектуального ланцюга. Цей принцип не передавали і не успадковували, але він щоразу відроджувався, коли спільнота опинялася сам на сам зі свавільною владою.Продовження циклу незабаром...

Чому я не думаю про Римську імперію. Деградація політичного життя Риму.Свого часу римські сенатори настільки вразили Кінея, радника царя Пірра (ІІІ століття до н.е.), що той, йому доповів: Сенат видався йому зібранням царів (Плутарх, Життєпис Пірра, 19). Кожен сенатор тримався з такою непохитністю, що рівню їм довелося б шукати в колі монархів. Однак з приходом імперії все змінилося. Той самий Сенат, що колись вразив Кінея, тепер викликав у власного імператора саму лише зневагу. Виходячи із курії, Тіберій казав про сенаторів на еллінській мові так: «О люди, створені для рабства!»Нова публікація: Римська республіка очима її ворогів доба Пірра у порівнянні з добою Югурти.Куди ж із часом зникли сильні голоси сенаторів? Звісно, багато представників еліти й за доби імперії досягали вершин, проте, згодом замовкли всі. Причина не лише в новій нормальності, за якої закон належить тому, у кого легіони (що проявлялося вже в пізній Республіці), а й у смерті самої політичної конкуренції. І її демонтаж почався одразу ще за видатного імператора Августа (його реформи тої ж податкової системи і самоуправління міст заклали міцний фундамент).🧩 Закон lex Valeria Cornelia 5 р. н.е. запровадив нову процедуру: десять спеціальних центурій, сформованих із сенаторів та вершників, попередньо "відбирали" кандидатів у консули й претори ще до голосування ширших зборів. Формально це ще не було остаточним обранням, але політично такий фільтр різко звужував реальну конкуренцію. Якщо додати ще й кандидатів, "рекомендованих" імператором, і бачимо не прямо смерть виборів, але їхнє повільне перетворення на формальність.🧩 Август також створив небезпечний прецедент у сфері "свободи слова": він першим застосував закон про образу "величі" римського народу до наклепу. Тацит пов’язує це зі справою оратора Кассія Севера, який гостро атакував знатних чоловіків і жінок. Водночас Август ще зберігав маску поміркованості: він часто терпів різкі жарти, памфлети й сенатську зухвалість, формально зберігаючи образ "першого серед рівних".Наступний римський імператор, Тіберій, довершив те, що Август лише почав: 🧩 Найперше він остаточно вбив вибори. При ньому саме обрання магістратів перейшло до Сенату, і голос народу, який вже був зведений до формальності взагалі більше нічого не важив.🧩 “Наклеп на владу”, тепер карали: за критику імператора, памфлети та навіть трактуванні історії. Показовою стала справа історика Корда: його судили не за вчинок, а за слова, у своїй історичній праці він похвалив Брута й Кассія, убивць Цезаря. За Тіберія через розквіт інституту донощиків Сенат сам перетворився на орган розправи (Тіберій умисно віддав йому суди аби зобразити “незалежність” Сенату), намагаючись догодити імператору.Як наслідок політичне життя в Римі фактично стало церемонією. Тому, не дивно, що в подібних умовах вже не висувались на політичні керівні посади кращі з кращих, тепер аби мати просування треба було не виграти вибори в політичній боротьбі, а правильно полестити імператора або повести легіони на Рим.Епілог. Звісно, сама Римська республіка мала чимало вад в свою пізню добу, а заперечувати здобутки імперської доби було б безглуздо. Імперія на певний час все ж принесла правовий порядок, що дав світові великих юристів, а зрештою і загальне громадянство (едикт Каракалли в 212 році н.е). Імперія розширила спадок Риму у вигляді інфраструктури та культури.Але найголовніше в цьому не памятки, а дещо зовсім інше, що вся стабільність, дороги та певні права були даром володаря наданим з його доброї волі. А залежати від доброї волі правителя, хай яка вона лагідна не була, означає бути рабом доброго господаря, а не вільним громадянином...

Новий голова ФРС - Кевін Ворш. Чи варто турбуватись за долар? ТАК!Саме на каденцію нового голови ФРС Кевіна Ворша припадає 2029-й, сторіччя біржового краху, який став передвісником Великої депресії.Однак у його випадку тривожать не символічні дати, а його специфічне наступництво. Зокрема, церемонія присяги Ворша відбулася у Білому домі. Востаннє голову ФРС приводили там до присяги у 1987-му. І тоді цим головою був Алан Ґрінспен. Під час промови Ворш підкреслив цю паралель:Як і Алан, я маю намір виконувати роль голови з енергією та цілеспрямованістю — саме так, як це робив голова Ґрінспен, залишаючись вірним місії та найкращим традиціям ФРС.Символічно, що новий голова публічно у своїй промові згадує не Бернанке, який переміг «Велику рецесію», а людину, яка посприяла своїми рішеннями кризі 2008 року. В двох словах, епоха Ґрінспена стала синонімом сліпої віри у саморегуляцію ринків. Його проблема була в переконанні, що фінансові інститути (банки і тп.) здатні самі контролювати власні ризики, бо цього нібито вимагає їхній природний «інстинкт». Проте, в реальності виявилось все інакше, банки потонули в банальній максимізації прибутку і загралися з іпотечними деривативами, як в казино. Тому, в матеріалах Комісії з розслідування фінансової кризи 2008 року було зазначено:Віра у здатність фінансових інституцій і ринків самостійно себе регулювати виявилася помилковою. Брак ринкової дисципліни у поєднанні з відсутністю ефективного нагляду та регуляторними прогалинами виявився фатальним.Звісно, це не означає, що Ворш буквально скопіює політику Ґрінспена. Однак його філософія невтручання в ринки може зіграти злий жарт напередодні сторіччя Великої депресії, яка буде відбуватись на тлі перегрітих акцій ШІ-індустрії.Але крім потенційно перейняття грінспенового «філософського спадку», є ще й політичні ризики для незалежності ФРС. Ворш одружений із Джейн Лаудер, донькою мільярдера Рональда Лаудера, давнього друга Трампа. І у своїй же промові Ворш звертається до Трампа не просто максимально компліментарно (він ще й уникнув відповіді на питання про "фальсифікацію" виборів в 2020, підігнавши Трампу), що з одного боку логічно через его президента, але й з акцентом на його підтримку «нової ери процвітання», яку просуває Трамп і тому потенційні реформи ФРС несуть ризики:Ворш виступає проти практики «forward guidance»: коли ФРС заздалегідь сигналізує ринкам про можливий напрямок монетарної політики. Він вважає, що надмірна комунікація робить ФРС заручницею власних прогнозів і обмежує її свободу дій. Цим кроком він намагається посягнути на спадок Бернанке, який ввів практику абсолютної прозорості в комунікації ФРС з ринками.Ще один самий ключовий аспект його реформ: зміна підходу ФРС до розрахунку інфляції. Ворш критикує традиційні індикатори (PCE) за фактичну фіксацію минулого і пропонує альтернативну метрику: trimmed mean.На практиці: цей метод відсікає з розрахунку екстремальні цінові стрибки. Це дозволить ФРС ігнорувати інфляційні шоки на кшталт нових митних тарифів Трампа чи подорожчання енергоносіїв. У результаті "офіційна" інфляція стане суттєво нижчою за ту, яку люди реально відчувають у гаманцях.Разом з цим Ворш просуває й монетаристську (Мілтон Фрідман) "природу інфляції", де інфляція має лише монетарний характер. Зокрема, у своїй статті він закликав відкинути «догму», що швидкий ріст економіки та зарплат розганяє ціни. На його думку, інфляцію породжують лише урядові витрати та друк грошей. До того ж він переконаний, що розвиток ШІ сам по собі є сильною дезінфляційною силою, яка здешевлюватиме товари в майбутньому, а значить зменшувати інфляцію.У разі реалізації цих змін (що поки не факт), його ФРС може мати ідеальний привід знизити ставки. Саме цього відкрито вимагає Трамп: здешевити гроші та сильніше розігнати економіку аби мати красиві цифри.Епілог. Новий голова ФРС не є царем монетарної політики, адже рішення там ухвалюються колегіально. Але на тлі своїх попередників він не виглядає технократом, до яких звик світ за часів Бернанке, Єллен чи Пауелла (він лишився в ФРС і буде в опозиції до Ворша).

Коли мігранти замінять українців? Де маніпуляція, а де економічна реальність.Цей текст складається з двох частин: економічної та "концептуальної".Оновлена публікація: Атлантична республіканська традиція.Почнемо з економіки та найбільшого страху: трудові мігранти не демпінгуватимуть заробітну плату і не витіснятимуть місцеве населення з ринку праці. Це зазначає нобелівська лауреатка Естер Дюфло та колега, узагальнюючи значну емпіричну літературу, тому страхи щодо масового падіння зарплат через міграцію зазвичай перебільшені.Новіші дослідження по США це підтверджують. У роботі Майкла Клеменса та Ітана Льюїса (NBER): "Дані спостережень свідчать, що в округах США протягом років, коли роботодавці подають запити на більшу кількість працівників за візою H-2B, не спостерігається вищого рівня безробіття чи нижчих зарплат у середньому серед місцевих мешканців, зайнятих у відповідних сферах послуг із низькою кваліфікацією". Аналізуючи рандомізовану урядову лотерею віз, автори доводять, що залучення мігрантів не зменшує попит на місцеву робочу силу:🧩 мігранти та місцеві працівники з низькою кваліфікацією є дуже слабкими замінниками один одного і виконують різні функції.🧩 штучне обмеження найму іноземців не захищає громадян. Воно або взагалі не впливає на зайнятість місцевих, або спричиняє її скорочення, особливо в сільських регіонах, де доступ до праці мігрантів прямо стимулює зростання зайнятості місцевого населення (як правило більш кваліфіковане).🧩 дозвіл на найм іноземців дозволяє компаніям розширювати діяльність. Натомість відмова у доступі до таких кадрів змушує бізнес скорочувати доходи та згортати інвестиції.Звісно, досвід США не можна механічно переносити на Україну. Проте попит українських компаній на іноземців здебільшого зосереджений у будівництві, агросекторі, логістиці і інших секторах (в більшості це низькокваліфікована робоча сила, але не завжди), де є висока потреба у низькокваліфікованій праці. Заміщення українців тут неможливе через відсутність конкуренції та колосальний дифіцит робочих рук (за різними даними мова йде про млн. працівників). Примітка: дослідження ОЕСР щодо впливу українських біженців на ринок праці ЄС також не виявило негативних наслідків для зарплат місцевих працівників.Однак трудова міграція вирішує проблему дефіциту кадрів лише ситуативно. У довгостроковій перспективі це означає зміну структури населення.Навіть без урахування наслідків війни, наприкінці століття нас могло залишитися 10-15 мільйонів. Для масштабів Європи та сусідства з РФ це «демографічний вакуум» (територія на якій бракує людей).Проте, очікувати миттєвого напливу мільйонів мігрантів немає сенсу: наразі цьому перешкоджають адміністративні та економічні бар’єри (що підтвердить будь-хто з реального сектору), а бізнесу потрібен час на адаптацію до нових практик найму. Проте в перспективі, щойно з'являться перші масштабні кейси успішного залучення іноземців, ця практика за підтримки уряду (спрощення процедур) почне стрімко масштабуватися.Саме тому суспільне обурення чи петиції про заборону роботи мігрантам є боротьбою з вітряками. Вони не дадуть жодного результату, адже елітам фундаментально байдуже, хто саме генеруватиме їм прибуток. Їхнє ставлення до українського проєкту чітко ілюструє динаміка ВВП на душу населення, який стагнував ще до 2014 року порівняно з іншими пострадянськими країнами. Замість структурних реформ, найм мігрантів може стати для них найпростішим інструментом компенсації демографічної кризи та збереження ренти.З огляду на це, вимагати від демографічно виснаженої держави виконання ролі постійного військового щита європейської безпеки у довгостроковому протистоянні з РФ абсурдно. Для самого народу це прямий шлях до фізичного зникнення, яке судячи по прогнозам ООН більш ніж ймовірне вже у ХХІІ столітті.

Гней Помпей Великий. Ілюзія Рубікону: хто насправді вбив Римську республіку?Республіка не помирає в день військового перевороту, а диктатура не починається в ту мить, коли узурпатор переходить Рубікон. Реальність складніша й небезпечніша: у 49 році до н.е. Юлію Цезарю вже майже нічого не довелося руйнувати. Республіка була смертельно отруєна раніше - і зробили це передусім її власні еліти.Ще в добу Союзницької війни (90 рік до н.е.), значною мірою спровокованою боротьбою сенатських фракцій та вершників за свої привілеї, стало очевидно: система втрачає здатність до саморегулювання. Вона більше не знала, коли саме приватні інтереси повинні поступатись публічним.Нова публікація - це розбір самогубства республіканського Риму. У центрі історії - Гней Помпей Великий. Талановитий полководець, який не прагнув бути тираном і щиро хотів урятувати Республіку. Але саме його прагнення посісти символічне місце «першого громадянина» запустило ланцюг подій, що наблизив падіння держави.Про це - у новій публікації, одній з останніх у циклі про римські еліти та загибель Республіки:Помпей Великий. Війна за любов Сенату: як жага визнання знищила правила.Також у відкритому доступі - переписані й доповнені:Атлантична республіканська традиція: від Античності до Флоренції. Частина IНевідома сторінка античності. Перше в історії зіткнення “європейців” з Китаєм, або забута війна за “небесних скакунів”Поступовий розпад римських інститутів відбувається у своєрідні чотири етапи:🧩 Виправданий прецедент: правила вперше порушують «заради порятунку держави».🧩 Делегування відповідальності: еліта, поглинута приватними інтересами таі апатією, добровільно передає владні функції «сильному лідеру» аби той розібрався з проблемою.🧩 Спроба повернути контроль: коли криза минає, та сама еліта починає мститися «рятівнику» через страх перед його силою та навіть заздрість.🧩 Хаос: загнаний у кут лідер ламає систему, а суспільство, виснажене народженим елітою хаосом в міжфракційній боротьбі, добровільно віддає свободу автократу в обмін на порядок.У цій публікації ви побачите:📌 як 23-річний юнак із приватною армією змусив диктатора відступити;📌 як недалекоглядність Сенату породила Перший тріумвірат;📌 і чому найтяжчого удару інститутам завдають не завжди їхні відкриті вороги, а ті, чий авторитет змушує систему добровільно зректися власних правил.

Забутий звіт Рокфеллера: "Криза демократії". Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.У 1975 році на замовлення комісії, заснованої самим Девідом Рокфеллером вийшла доповідь "Криза демократії". У ній була виказана думка, шо ефективне функціонування демократичної системи насправді вимагає певної міри політичної апатії та маргіналізації населення.Публікація у відкритому доступі: Забутий звіт Рокфеллера: «Криза демократії». Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.Причина в тому, що коли у 1960-х роках нові соціальні групи масово долучилися до політики, вони почали вимагати соціальних гарантій та перерозподілу благ. Це стало прямою загрозою для прибутків великого бізнесу.Оскільки відкрито скасувати виборче право було неможливо, корпоративний сектор зосередився на лобіюванні вигідних для себе змін - зокрема, на системному послабленні профспілок. На цьому тлі виникла популярна конспірологічна теорія, ніби озвучена політологами ідея стимулювати громадян до "самоусунення" від політичних вимог була ретельно продуманою хитрою стратегією еліт.Однак реальність складніша за таємні змови. у новій публікації на основі масиву академічних досліджень (Science, American Sociological Review, The American Political Science Review) Ви побачите, чому політична пасивність сучасної людини - це наслідок сучасної економічної системи, який не можливо змінити.Про що ви дізнаєтесь із матеріалу:🧩 Розгром інститутів колективної сили. Як цілеспрямоване знищення профспілок у 1980-х роках деполітизувало ринок праці та позбавило найманих працівників інструментів колективного тиску.🧩 Когнітивне перевантаження бідністю. Нейробіологи довели: фінансова тривога погіршує розумові функції (ефект дорівнює втраті 13 балів IQ). У людини, що вирішує проблеми виживання, мозок фізично не має "когнітивних ресурсів" для аналізу політики.🧩 Дефіцит часу та навичок. Будь-яка реальна політична дія вимагає вільного часу, грошей та комунікативних навичок. Сучасна рутинна та понаднормова праця систематично позбавляє більшість громадян доступу до цих ресурсів.🧩 Емпірично доведене безсилля впливу громадян на політику (з минулої публікації). Дані за останні десятки років підтверджують: коли воля звичайних виборців розходиться з інтересами топ-10% найбагатших, держава майже завжди ухвалює рішення на користь еліт.Тому, сучасна політична пасивність мільйонів - це не лінь і не байдужість. Це наслідок поточної системи, яка в силу своїх обставин, а іноді і прямих налаштувань просто конфіскує час і ресурси громадян.

Крива Лаффера: Податкова реформа Трампа, яка спрацювала? Доходи корпоративного податку зросли в два рази.У 2017 році США провели цікавий експеримент: радикально знизили ставку корпоративного податку з прогресивних 35% до плоских 21%.Автори реформи обіцяли класичний ефект «кривої Лаффера» — економіка отримає потужний стимул, розширена база оподаткування перекриє втрати від нижчої ставки, і податок фактично «окупить сам себе».Однак, після ухвалення закону дива не сталося — доходи бюджету стрімко обвалилися. Але у 2022–2025 роках, ситуація почала змінюватись: надходження від корпоративного податку не просто відновилися, а злетіли до рекордних $450-500 млрд на рік.Невже критики помилялися, і зниження податків дійсно наповнило бюджет із запізненням?Публікація у відкритому доступі: Крива Лаффера: Податкова реформа Трампа, яка спрацювала? Доходи корпоративного податку зросли в два рази.Спираючись на свіжі академічні дослідження (зокрема публікацію у виданні Journal of Economic Perspectives, 2024), давайте детально розглянемо цей парадокс. Спойлер: макроекономічного дива не відбулося. Рекордні надходження 2020-х років — це не результат інвестиційного буму, а складна бухгалтерська ілюзія.У новій публікації, Ви побачите, звідки насправді взялися ці мільярди:🧩 «Відкладені податки». По закону 2017 року, автори реформи справді знизили ставку, але при цьому заклали в текст відкладене скасування ключових бізнес-пільг (на інновації та кредити), яке вдарило по корпораціях саме через 5 років.🧩 Інфляційний міраж та пандемія: як трильйони розданих державою «гелікоптерних грошей» розігнали попит, а рекордна інфляція штучно роздула номінальні прибутки компаній у знецінених доларах.🧩 Нові податки Байдена: скільки мільярдів принесли у статистику запроваджені з 2023 року 15% мінімальний збір з мегакорпорацій та акциз на викуп власних акцій.Досвід США чітко доводить: зниження ставок у розвинених економіках не фінансує саме себе і завжди має ціну у вигляді дефіциту і як наслідок зростання державного боргу.Але чи означає це, що ідею зниження податків слід остаточно відкинути в Східній Європі? Ні, керуючись, ще давньою публікацією про “Адміністрування податків”, я вкотре хочу підкреслити, що в державах із корупцією та низькою довірою та іншими бонусами “транзитного режиму” не можна керуватись виключно математикою, бо вийде так, як в свій час сказав відомий економіст Джеффрі Сакс про невдалі “ринкові реформи” пострадянських країн:“Ми поклали хворого на операційний стіл, розпороли йому грудну клітину. А виявилось, що у нього інша хвороба”

Ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини? Глобальні тренди невтішні: рівень свободи у світі знижується 19-й рік поспіль, а 72% населення планети сьогодні живе в автократіях. Здається, що головна загроза для Заходу — це зовнішній тиск, але насправді всі загрози, як завжди з середини. Публікація у відкритому доступі: Чому ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини? Спираючись на дослідження американського політолога Ларрі Бартелса та європейську соціологію, можна виділити кілька важливих моментів. Зокрема, як насправді зникають демократичні режими: 🧩 Ерозія починається «згори», а не з громадян. Прихильників радикальних рухів в Європі не більшає — цей показник стабільний роками. Демократії слабшають (як це було в Угорщині чи раніше в Польщі) не тому, що народ раптом захотів «сильну руку». Вони руйнуються, коли системні еліти порушують правила гри та легально узурпують владу, підпорядковуючи суди та медіа. 🧩 Пасивність. Це небезпечний фундамент ліберальної демократії, перетворив державу на сервіс. Виборець делегує управління «професійним політикам», діючи лише як ретроспективний суддя: росте економіка владу переобирають, криза значить карають. Громадяни фактично готові заплющити очі на демонтаж інститутів, якщо влада забезпечує їм матеріальний комфорт.Ще кілька цікавих спостережень: 🧩 Зміна поколінь більше не гарантує толерантності. Довгий час вважалося, що кожна наступна генерація стає більш відкритою. Але свіжі дані змінюють цей тренд: у Франції, Польщі, Словенії та Угорщині саме молодь (покоління Z та міленіали) все більше схиляться до консервативних ідей та цінностей ніж старші покоління. 🧩 «Алгоритми» навʼязують ідеологію. Праворадикали виявилися найбільш ефективними у залученні нових поколінь через масові інвестиції в соц мережі. Зокрема, алгоритми TikTok та X дозволили їм обійти традиційні медіа, адаптувавши пропаганду для молоді і тим самим почати нарощувати свою підтримку в багатьох країнах Заходу. В кінці додам, ще цікавий парадокс Євросоюзу, з одного боку рекордні рейтинги, а з іншого вразливість. Попри всі кризи, довіра до ЄС сьогодні на історичному максимумі — 52%. Але ця стійкість тримається не на ідеологічній відданості демократії, а на прив'язці до «соціальної держави». З одного боку це додає стійкості (праві чи ліві не будуть експериментувати з економікою, як та ж Мелоні в Італії) з іншого це відкриває нові ризики. Бо еліти і громадяни без стійких переконань вразлива конструкція. Цікаві додаткові публікації:"Матерія" проти "Змісту". Мудрість Гіпатії Александрійської: чому ми іноді помиляємося у виборі пари?Що таке Мальтузіанська пастка? Чому занепала Римська імперія і як інститути Середньовіччя гальмували прогрес.

Політика Трампа: Неороялізм як нова архітектура світового порядкуЧи є політика президента Трампа лише тимчасовим відхиленням, чи ми спостерігаємо народження нової системи?Професори Стейсі Годдард та Абрахам Ньюмен у свіжій статті для Cambridge University Press стверджують: світ дрейфує від ліберального порядку до неороялізму. Вони застерігають від ілюзії, ніби президентство Трампа — це тимчасова історія, яку можна «виправити» наступним виборчим циклом.Публікація у відкритому доступі: Занепад Ліберального міжнародного порядку та сходження Неороялізму: що будує Дональд Трамп? Техно-олігархи та їхня ідея.Насправді ми спостерігаємо спробу переходу від панування правил до панування особистої лояльності. Всі ці зміни є прямим наслідком зростаючої нерівності (формула в дії: r>g), яка зумовлює концентрацію ресурсів у руках дедалі вужчого кола людей — осіб, чиї амбіції вже давно вийшли за межі національних законів та кордонів суверенних держав.Неороялізм руйнує стару систему прозорих процедур, трансформуючи її в залежність від так званих роялістських клік — закритих мереж, зосереджених навколо суверена. У цій моделі влада не делегується інститутам, а концентрується у вузьких групах, де головним є не компетентність, а особиста відданість лідеру, себто суверену. До складу таких клік входять:📌 Члени сім’ї суверена, які виступають «спеціальними посланцями» в обхід професійної дипломатії чи бюрократії. Їхня роль — інтегрувати державні інтереси з приватними інтересами родини та їхнього кола.📌 Техно-олігархічна еліта: Глобальні капіталісти (Пітер Тіль, Ілон Маск, PayPal мафія і тп.), які надають суверену інструменти контролю над інформацією, інфраструктурою та фінансами в обмін на вплив.📌 Лоялісти: Політичні призначенці, обрані на основі особистої вірності. Вони заміщують професійну бюрократію, перетворюючи державний апарат на виконавчу службу кліки.Як цей порядок змінює світ? Автори підкреслюють, що неороялізм — це зміна, як самої природи міжнародних відносин так і просування архаїчних ідей легітимізації влади:📌 Впровадження «данини»: Зовнішня політика перетворюється на збір ресурсів через тарифи, договори та особисті домовленості, хто скільки платить за доступ до ринку сюзерена чи його союзників/конкурентів (як з NVIDIA).📌 Персоналізована безпека: Статус країни тепер визначається не підписом під міжнародним договором чи членством в альянсі, а рівнем особистих стосунків її лідера з сувереном. Фінська «гольф-дипломатія» — яскравий симптом цієї деградації.📌 Легітимація через винятковість: Замість конкуренції ідей приходить міфологія «обраності». Наративи про «божественне врятування» після замахів або унікальну здатність лідера особисто «вирішити все» підміняють собою закон.У певному сенсі (зі значним припущенням) ми спостерігаємо ситуацію, подібну до кризи пізньої Римської республіки: супереліти (в оточенні Трампа та ін. суверенів) стали настільки великими, що претендують на те, щоб самим встановлювати правила по яким буде жити весь світ або його частина…

Меритократія. Ти бідний бо дурний? Коли “друге пришестя” Цезаря? Частина ІІ.У другій частині циклу я розбираю, як формуються переконання у еліт. Для цього я використав роботи професора Гарварду Майкла Сендела та професора Колеж де Франс П’єра Бурдьє.Книга Сендела (2020) - це опис нашому часу, тоді як праця Бурдьє (1989) розглядає французьку еліту другої половини XX століття. Парадокс, який ви побачите в публікації, вражає: попри дистанцію у 30 років і різні країни, обидва мислителі описують дуже схожі майже ідентичні процеси набуття елітами своїх переконань в стінах елітних навчальних закладів.Публікація у відкритому доступі: Меритократія. Як еліта набуває своїх переконань? Коли “друге пришестя” Цезаря?Ми живемо в епоху найбільш освіченої еліти в історії Заходу. Ніколи раніше уряди та корпорації не були настільки укомплектовані випускниками Ліги плюща, Сорбонни чи Оксфорда. Формально, сьогодні керують «найкращі та найрозумніші». Рівень їхньої компетенції, підтверджений і є без іронії високим.Але погляньте на результати їхнього правління за останні 40 років. Цей період «тріумфу інтелекту» став епохою стагнації зарплат, зростання нерівності, фінансових криз та підйом автократій по всьому світу. Для порівняння: у 1940–1980 роках, коли Заходом керували люди зі значно скромнішими дипломами (а іноді й без них), світ побачив перемогу над нацизмом, відбудову Європи, надрив комунізму та створення сильного середнього класу.Виходить, що наявність диплома Гарварду майже гарантує високий IQ, але зовсім не гарантує того, що Арістотель називав «практичною мудрістю». Сучасна еліта потонула в гордині і тому щиро вірить, що її влада є заслуженою, а бідність своїх громадян просто наслідок їхньої власної «неконкурентоздатності» та інтелектуальної обмеженості.Саме ця зверхність та сліпота до загроз і провокує появу нового Цезаря. Коли громадяни бачать, що «експерти» їх зневажають, а «розумні реформи» не поліпшують життя, вони перестають шукати кращих менеджерів. Вони починають шукати месника, який прийде не для того, щоб писати закони, а для того, щоб спалити цю «ідеальну» систему дотла.Тож питання не в тому, чи прийде Цезар. Питання в тому, як довго меритократична еліта своєю сліпотою буде мостити йому дорогу до Риму Вашингтону-Лондону-Парижу-Берліну.