Українські республіканські традиції. Права й вольності це робота.5 жовтня 1570 року в луцькому земському суді слуга холмського підкоморія подає королівський лист: його пана не можна позивати до суду, поки той на службі в Короля. Проте суд відмовляється брати його до уваги, бо написаний польською, а за привілеєм листи з королівської канцелярії на Волинь мають писатися руською. Підкоморія визнають таким, що до суду не з'явився, і він програє справу.І це не бойкот суду проти монарха. Це застосування привілею, який вимагав відхилити лист, до речі, адвокат Ледницький, який апелював до того, що лист не руською, був поляком за походженням.Спробуйте уявити таке в тогочасній Франції чи Московії. Тому виникає питання: звідки в луцького суду це право і чому воно справді працювало?Повна версія другої частини: Волинська шляхта або справжня руська еліта, яка боронила своє право, мову й церкву.Третя частина: Руська шляхта, як істинний образ громадянина. Республіканська чеснота це постійна робота.У першій частині Ви могли прочитати, як волинська шляхта 1569 року перетворила нав'язане приєднання до Польської Корони на договір і сама написала привілей, скріплений присягою Сигізмунда Августа за себе й за всіх наступників. Головних пунктів там було три: руська мова як офіційна на їхніх теренах, Другий Литовський статут як власний кодекс і права православної церкви.Однак, незважаючи на таке підтвердження все ж сила привілею стояла не на папері. Вона трималася на людях, готових постійно нагадувати про договір, а в крайньому разі боронити його збройно: таке повстання проти короля звалося рокошем, і шляхта вважала його законним правом вільних громадян, якщо їхні права порушені.Масштаб роботи «нагадування» про привілей показує історія одного лише мовного пункту до якого сеймики поверталися 1577, 1627, 1630, 1632 і 1638 року. Спершу просто нагадували королю, бо канцелярія знову писала польською. Потім зажадали руського писаря при канцелярії. А врешті й права обирати того писаря самим. Шістдесят років тиску заради одного пункту договору, який починали одні, дотискали вже їхні онуки.Саме цю готовність робити цю неоплачувану й часто безрезультатну громадську роботу тодішня політична мова називала чеснотою.Найкраще шляхту характеризує один епізод. 8 липня 1570 року посли Волинського, Київського та Брацлавського воєводств зажадали від короля виправити в привілеї одне формулювання. Написано було: права надано «із приводу повернення» їхніх земель до Корони. Посли наполягали: «згідно з усіма їхніми вольностями».🧩 «із приводу повернення» означає дар, а значить його колись можна і відібрати.🧩 «згідно з усіма їхніми вольностями» означає визнання того, що належало цим землям і до короля. Проте того дня посли програли, формулювання їм не виправили. І тоді вони попросили в короля письмовий доказ власної поразки, а саме окремий лист про свій демарш, «для ліпшої віри та свідчення у братії», щоб показати його вдома на сеймику, де звітували перед виборцями (шляхтою). Бо виборці вимагали від посла не перемоги, програти на сеймі можна й чесно, а підтвердженої боротьби. Що було тому шляхтичу, що не поїхав послом або відмовився звітувати? Єдиною карою була втрата доброї слави в очах спільноти (шляхетських родів). А ті самі родини обирали на сеймику послів і земських урядників, сиділи в суді й свідчили в його справах. У них же позичали гроші, з ними ж сватали дітей. Добра слава була перепусткою до всього цього одразу.Шляхтич жив у спільноті, члени якої постійно демонстрували один поперед одного свою честь.Н. Старченко. Українські світи Речі Посполитої. 2021. С. 135Найкраще це видно по тому, як мирилися після тяжкої образи. Кривдник публічно перепрошував скривдженого і добровільно погоджувався на ув’язнення в замковій вежі, а скривджений був зобов’язаний виявити милосердя.Тому втратити честь означало втратити все, що тримається на чужій готовності мати з цим шляхтичем справу.Епілог. Шляхта боронила свої привілеї дією. І саме тому вона й досі є образом громадянина: не того, хто права має, а того, хто їх щодня відстоює.