Якими мають бути податки воюючої країни? Що таке мобілізація капіталу?«З початку часів розкіш надто часто прокладала націям шлях до розбещеності та остаточного знищення…»Це сказав Дуайт Ейзенхауер, республіканський президент США, у Детройті 1960 року - перед залою найбагатших промисловців країни. Для тих США розкіш була не приватною справою багатіїв, а загрозою республіці: вважалося, що суспільство, де верхівка живе окремим життям, програє. Ці аскетичні мотиви перетворив на політику ще президент-демократ Франклін Рузвельт: у розпал Другої світової він підняв верхню ставку податку на доходи до 94%, щоб ніхто не багатів, поки країна воює. Ейзенхауер, хоч і з іншої партії, цю віру поділяв: усі вісім років його президентства ставка трималася на рівні 91%.Одразу уточню, мова про маржинальну ставку прогресивної шкали. Її брали не з усього заробітку, а лише з тієї частини доходу, що перевищувала дуже високий поріг - приблизно 92 середні річні доходи, понад 6 мільйонів у сьогоднішніх доларах. Усе, що нижче, оподатковувалося за звичайними ставками - цілком співмірними з нинішніми.Як ця система вплинула на нерівність - читайте в новій публікації: Велике вирівнювання. Конфіскаційна роль податків США в добу війни та післявоєнний період.Звідки в Америці взялися конфіскаційні податки? У Другу світову країна призвала до армії мільйони громадян. Тоді ж народився принцип, який сучасники назвали «призовом багатства». Звідси й формула Рузвельта: тягар має розподілятися так, «щоб меншість не наживалася на жертвах більшості».Так постала система з трьох податків: ставки до 94% на надвисокі доходи, корпоративний податок (половина кожного долара прибутку), на спадщину - до 77% (на переході статків між поколіннями). А у воєнні роки до них додавався й четвертий: податок на надприбутки. Уряд визначив, скільки бізнесу «нормально» заробляти - до 8% на вкладений капітал, а все понад цю планку вважав наживою на війні й оподатковував за ставками до 80%.При цьому менш заможних система оберігала: федеральний податок із продажів (умовний аналог нашого ПДВ) був відхилений саме через те, що він ударив би по бідних, а малі й середні доходи вивели з-під високих ставок.Сама конфіскаційна ставка майже нічого не збирала: у 1960 році під неї потрапило лише 306 родин на всю країну. Бо мета була не наповнити бюджет, а вбити стимул, до мільйонних контрактів й наддивідендів. Неотримані ж наддоходи лишалися в компаніях і йшли різними шляхами: звичайними дивідендами всім акціонерам, зарплатами (профспілки прямо використовували великий нерозподілений прибуток як аргумент на переговорах) та інвестиціями і тп. Результатом політики стало те, що частка найбагатших 0,01% у національному доході впала з 4% до 1,3% - історичного мінімуму. Епілог. Зазначу, щодо справделивості прогресивних податків, бо вона тут все ж двовимірна. Прогресивна шкала вирівнює частки: без неї бідні, які витрачають увесь дохід, віддають державі більший його відсоток, ніж багаті, що більшість доходу заощаджують. Але в абсолютних сумах найбільше платять саме багаті. Тож «що справедливіше» - питання радше цінностей конкретного суспільства.Також існує своєрідна суперечка про податки й майно в умовах війни й вона довіль непроста для України. Майно найбагатшого відсотка громадян сьогодні охороняється зокрема тим, що хтось через «добровільно-примусовий» обов'язок віддає на війні життя, поки еліта тим чи іншим способом примножує капітал. США 1940-х назвали свою відповідь на цю асиметрію «призовом багатства», у нашому випадку, можливо, доречніше говорити не про призов капіталу, а про його перерозподіл (бо армія не контрактна) - через податки на спадщину чи на багатство (способів безліч від передачі частини майна в трасти і тп.). Однак наскільки ця конструкція підходить Україні і як не дійти до ідей більшовизму - питання відкрите.Повна публікація включно з переглядом даних Пікетті його опонентами: Доступна тут.