BookМагія

​#прочитане2025Алі Гейзелвуд - "Наречена", Видавництво VIVAT 2025р.Я закінчила читати роман Алі Гейзелвуд "Наречена", і в мене дуже змішані відчуття. Це історія, яка на перший погляд маскується під фентезійну романтику, але насправді порушує значно глибші й болючіші теми. І саме тому мені дуже прикро, що потенціал цієї книжки не був реалізований повністю. Головна героїня - вампірка, яка змушена погодитися на шлюб із ворогом її клану перевертнем, аби зберегти хиткий мир між двома ворогуючими расами. Цей союз політичний, холодний і небезпечний для життя. Та поступово між героями виникають певні почуття — спершу неприязнь, потім цікавість, і зрештою — заборонене почуття. Головна героїня опиняється в чужому середовищі, де її не приймають, де кожен її рух викликає підозру, а власна сутність стає причиною постійного внутрішнього конфлікту. В умовах недовіри, обов’язку та особистої розгубленості вона шукає не тільки кохання, а й себе.Тема "інакшості" надзвичайно близька для мене. У головній героїні я впізнала ту, хто ніде не почувається "своєю", хто змушена постійно змінюватися, підлаштовуватись, приглушувати власну сутність, аби бути прийнятою. Її самотність не викликала у мене жалю — вона викликала співпереживання, глибоке внутрішнє тремтіння. У фентезійному образі вампірки я побачила образ усіх тих, хто не вписується в чіткі рамки, не хоче грати за чужими правилами, але при цьому відчайдушно шукає прийняття.Це справді сильна частина книжки. Вона змушує зупинитися, замислитися над собою, згадати, як це — бути "не такою", мовчати, коли тебе не чують, і лишатися гідною навіть у найболючіших ситуаціях. Але, на жаль, усе це — лише до певного моменту.Остання третина роману, як на мене, зруйнувала той емоційний зв’язок, який я вибудовувала з героїнею протягом усієї книжки. Замість завершення її внутрішнього шляху, замість емоційного розв’язання — ми отримали серію надміру деталізованих сексуальних сцен. І справа не в тому, що романтика чи еротика — це щось "погане". Справа в тому, що тема "інакшості", самотності, пошуку свого голосу — залишилися недоговореними, ніби стерті чи забуті заради фізичного контакту.Я відчула розчарування. Наче читала зовсім іншу книжку — щиру, глибоку, трепетну — а потім мені просто її підмінили. Хотілося завершення, яке було б гідне тієї тендітної внутрішньої боротьби, яку вела героїня. Хотілося, щоб її інакшість стала не лише тим, що віддаляє, а й тим, що рятує — але цього не сталося.Як висновок додам, «Наречена» — це роман з хорошою ідеєю, сильним початком, але розбалансованою структурою і злитим фіналом. Роман мав шанс стати важливою історією про прийняття себе, про сміливість бути "не такою", але авторка сама зреклась цієї глибини заради шаблонних сексуальних сцен. Гейзелвуд вміє писати про емоції, ізоляцію та пошук свого місця, але у цій книжці вона поступилася глибиною на користь тілесного. Мені б хотілося бачити більше психологізму, менше «монстросексу» і фінал, гідний тих тем, які вона порушує. І від цього мені дуже прикро, бо я дуже хотіла полюбити цей роман. Книжка яка могла б стати топовою в цьому році, стала розчаруванням.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 0Оцінка: 7 з 12Щиро Ваша #Клякса.

​​#прочитане2025Лора Стемплер - «Маленька чорна сукня, маленька біла брехня» Видавництво #Книголав 2021р.Я недовго обирала книжку для початку літа — ця історія давно була в моїх бажанках, і я подумала, що її літній вайб надзвичайно пасує до цієї спеки. Адже тут мене чекає історія кохання у спекотному Нью-Йорку, на літньому Манхеттені, де студентка отримує стажування в глянцевому журналі — усе це звучить як підліткова казка з ноткою блиску.Є книжки, які читаєш не заради несподіваних сюжетних поворотів, а заради відчуття. Вони — як улюблений літній плейлист: трохи наївні, дуже атмосферні й абсолютно чарівні у своїй щирості. «Маленька чорна сукня, маленька біла брехня» Лори Стемплер — саме така. Як ковток грушевого сидру з «Білого наливу» на ВДНГ - газованого в спекотний день: солодкого, іскристого, трохи з кислинкою і п’янкого як перша закоханість.Гарпер — дівчина, яка мріє стати журналісткою, але досі не дуже знає, ким саме хоче бути в житті. Вона сором’язлива, тиха, звикла залишатись у тіні. І раптом отримує шанс — стажування у модному підлітковому журналі в самому серці Нью-Йорка. Звучить як казка, правда? І Гарпер в неї повірила. Тільки от квиток до цієї казки вона отримала не зовсім чесно — пробне есе, яке принесло їй перемогу, вона написала не про себе. Але хіба це важливо, якщо твоя мрія стає реальністю?І хоча сюжет місцями можна спрогнозувати лише прочитавши анотацію, читається все одно приємно. Гарпер потрапляє у світ глянцю, моди, блогів і стильних людей, які говорять швидко, носять підбори й наче завжди знають, що сказати. А вона — ні. Вона весь час прикидається впевненішою, досвідченішою, дорослішою. Але під цим шаром пудри — все та ж дівчина, яка поки що тільки вчиться бути собою.Мені дуже сподобалось, як тут поєднано легкість із складними темами. Я сміялась у голос на деяких сторінках, ловила себе на думці «о, це ж я», і водночас задумувалась про те, наскільки сильно середовище змінює нас — і наскільки важко іноді не втратити себе в погоні за новою версією «я». Тут немає фальшивої глибини чи напускної драми. Але є справжність. І саме вона чіпляє.Книжка пахне лосьйоном для засмаги, гарячими вуличними хот-догами, кавою на ходу й новими босоніжками, які натирають ноги, але виглядають розкішно. Це така історія, яку хочеться читати на балконі гуртожитку або на гойдалках коло ресторану "Прага" що на ВДНГ,  нехтуючи дорослими справами. Бо ти знову 17-річна. Невпевнена. Але мрієш.«Маленька чорна сукня...» — не про моду, хоча її тут багато. І не про стосунки, хоча й без них не обійшлося. Це історія про вибір. Про чесність. Про голос, який довго мовчав, а потім нарешті заговорив — і виявилося, що він зовсім не слабкий.Я дочитала з посмішкою. Бо іноді не потрібно нічого надскладного — достатньо книжки, яка нагадає: ти маєш право бути собою. І навіть якщо ти поки що не знаєш, ким хочеш стати — це не страшно. Головне — не грати роль, якщо вона не твоя.А маленька чорна сукня? Вона завжди гарна. Але ще краще, коли ти носиш її з власним настроєм, а не позиченим образом.Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 1, оригінальність – 0, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша #Клякса.

#Щоденник_Клякси#ФестивальТретій день Книжкового Арсеналу. Я знову втомлена, виснажена… але не зламана. Чесно кажучи, навантаження на волонтерів не надто велике — організатори неймовірно людяні й лояльні. Тож уся ця втома — радше моя особиста історія. Спроба балансувати між волонтерством і підготовкою до складного екзамену.Сьогодні я працювала на Дитячій зоні. По суті — це справжній ігровий майданчик, де волонтери водночас і охоронці, і аніматори, і няні. Деякі діти виявились тими ще шибениками. Я іноді дивувалась: де в цьому 6-річному енерджайзері стільки заряду?! Але я впоралась.А що ж з особистого? Сьогодні мені вдалося побувати на кількох подіях, присвячених перекладам, що мене найбільше цікавило. Це надихнуло. А ще, я придбала першу книжку на цьогорічному Арсеналі. Поки промовчу яку. Про книжкові надбання розповім в іншому дописі. Але мені вдалося сфотографуватися з автором щойно придбаної книги… @VolodymyrArenev поспішав на фотосесію, але я встигла зробити фото. Завтра останній ривок...#Клякса

#Щоденник_КляксиДругий день Книжкового Арсеналу. Якщо вчорашній день здавався мені виснажливим, то сьогоднішній — поза межами слів. Я щойно повернулася додому: ноги гудуть, очі злипаються, тіло мріє лише про відпочинок… Але в душі — світло. Бо цей день був про зустрічі й обійми.Обійми з тими, хто давно поруч. З тими, кого знаю все життя. І з тими, з ким ми роками бачили лише аватарки — аж поки нарешті не «розвіртуалились». І кожна така зустріч була маленьким святом.Фестиваль знову вирував людським натовпом. Черга на вхід тягнулася, мов нескінченна стрічка. Усюди — іноземні делегації, політики, медійні обличчя. Іноді навіть важко було зрозуміти: це натовп глядачів зібрався, чи охоронців більше, ніж відвідувачів.А що ж особисто в мене? Багато фото, ще більше обіймів, побачила президента з дружиною з відстані п'яти-шести метрів — і жодної купленої книжки. Бо моя сьогоднішня локація — «Вітрина новинок» — вимагала постійної уваги. Але нічого, час на книжки ще буде. Завтра новий день.Ваша #Клякса

#NewsФундаментальна праця Омеляна Пріцака «Походження Русі»– у відкритому доступі!Від сьогодні відкрито доступ до електронної версії фундаментальної працї професора Гарвардського університету, академіка, засновника Українського наукового інституту в Гарварді – Омеляна Пріцака:Том 1: Стародавні скандинавські джерела. (https://archive.org/details/0pritsak/Tom1/)Том 2: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. (https://archive.org/details/0pritsak/Tom2)Це перші два томи з восьмитомної серії.Праці Пріцака — це спроба переосмислити українську історію на основі джерел, які десятиліттями замовчувалися або фальсифікувалися. Особливу увагу дослідник приділяв степовій Україні та запорозьким козакам — народу, який московити називали «черкасами», а поляки — «запорозькими». Їхній устрій — «старочеркаські обикності», фактично республіка вільних, озброєних людей — був неприйнятний для імперського проєкту. Саме тому Російська імперія докладала зусиль, аби знищити навіть згадку про цей лад.Ваша #Клякса.

#ПоезіяТравень, а так, понімаєте, холодно. Так, понімаєте, все навпаки.А за вікном починається полеІ видно за полем село Бармаки.В час, коли бідній душі одиноко,А поряд дорога гурчить об'їздна,Я плащ одягаю і йду на дорогу -А може, полегшає, хто його зна...Дорога так само, як я, неприкаянна,Дорога мене обтікає, мов каменя,Байдужа, хоч губи собі прокуси.Дорога мене приведе до лікарні - В дощі рожевіють її корпуси.В мене тут зараз ніхто не вмирає,Так що й сумління знеболено спить.В мене тут є санітарочка Рая,В Раї для мене знайдеться спирт.Підем гуляти? Рая не проти.Станем в садочку під деревце.Віршів читати Рая не просить,І дуже вдячний Раї за це.Рая сама говоритиме більше.Каже:"Наравицця дуже миніАмириканський писатель Селінджер".Знаєш, - питає, - такого чи ні?Я відповім (не те, що подумав).Пахне мовчання, як шоколад.Голдена Колфілда постать сутулаГен у вікні однієї з палат.Я відчуваю - підходжу до краю,Вже й бісенята стрибають в очах.Я обніму санітарочку РаюПрямо в холодних і мокрих кущах.Далі вже слів не знаходиться в мові,Тільки - що ми молоді і живі.Буде як острів в зеленому моріПлащ мій, простелений на траві.Скоро вмирати я ще не збираюсь.Я ще існую,бо я ще люблюмилу мою санітарочку РаюІ мокру - під нею - вітчизну мою.Але таки коли прийде по менеБаба безноса з косою в руках,Хай би росли такі темно-зелені,Мокрі й холодні кущі в головах... Автор Олександр Ірванець

​#прочитане2025Еві Вудс - «The Lost Bookshop» (Загублена книгарня)Видавництво – One More Chapter, 2023р. (В Україні книжку видало видавництво Vivat в 2025 році )«Books have a way of finding us when we need them most» («Деякі книги знаходять нас тоді, коли ми найбільше цього потребуємо») — ця цитата з роману Еві Вудс чудово відображає мій настрій і внутрішній стан. Книжка настільки мене захопила, що ця цитата стала моїм особистим девізом. У ній — уся суть того, чому я читаю: іноді здається, що саме книги розуміють нас краще за людей, дають підтримку, коли ми її не очікуємо, і підказують напрям, коли ми губимося у власному житті.«The Lost Bookshop» вирізняється емоційною глибиною, багатоплановою структурою та ніжністю, яка не залишає байдужим. Роман побудовано на трьох паралельних сюжетних лініях: Марти, Геррі та Опелайн. Марта, рятуючись від домашнього насильства, шукає прихисток і нову надію в Дубліні. Геррі — сором’язливий дослідник, який мріє знайти рідкісну книгу, щоб подолати травми дитинства. А Опелайн — молода жінка початку ХХ століття, яка прагне свободи у світі, що пригнічує жіночі голоси. Ці історії, розділені часом, поступово з’єднуються навколо таємничої загубленої книгарні — простору, де перетинаються минуле, теперішнє і глибинна сутність кожного героя.Загублена книгарня у романі — це не просто простір. Вона — містичний символ, місце, де зберігається пам’ять і де кожен може знайти частинку себе. Вона містична та надприродна, бо з’являється лише тим, хто справді її потребує. Авторка створює світ, у якому книжка — це не річ, не товар, а жива істота.Стиль Еві Вудс — ліричний, емоційно насичений, наповнений любов’ю до деталей. Її мова — м’яка, витончена, часом майже поетична. Без гучних декларацій і надмірної патетики, але з емоційним забарвленням, яке змушує не просто читати, а слухати. У книжці були місця, які мені хотілося прочитати вголос — настільки вони проникливі.Хоча роман не є динамічним у класичному розумінні, його темп виправданий: кожна сцена має емоційну вагу, і авторка дозволяє читачеві прожити історії героїв повільно, з роздумами. Саме така неквапність дозволяє глибше відчути емоційний зміст і розділити з героями їхній біль, страх, надію. Роман порушує важливі теми: домашнє насильство, жіночі травми, пошук ідентичності та силу книжки як інструмента зцілення. Ця остання тема для мене особливо важлива, бо саме книжки допомогли мені вибратися з емоційної ями, знайти сенс і відчути сили жити далі.Втім, не можу оминути й недоліки. Початок роману надзвичайно повільний, атмосфера книгарень, бібліотек і університету — дещо ідеалізована, а сюжет подекуди передбачуваний. Проте ці мінуси не критичні — починаючи з другої третини книжки, вони майже зникають, поступаючись місцем глибоким емоціям і щирості оповіді.Як підсумок, The Lost Bookshop — це зворушлива, багатогранна історія про силу книжок, жіночу стійкість і магію, що ховається у простих речах. Це історія, яку хочеться не лише прочитати, а й прожити. Бо, читаючи її, ми й самі стаємо частиною цієї ніжної, болісної, але дуже живої історії. Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 10 з 12.Щиро Ваша #Клякса.

#Фестиваль#Книжкова_країна#Колонка_леді_КляксиВітаю «мій любий читачу…»Час підбити підсумки після "Книжкової Країни" — наразі мого найулюбленішого книжкового заходу в Україні. Організатори вже оприлюднили статистику, яка майже за всіма показниками перевищила результати двох попередніх фестивалів: 72 тисячі відвідувачів, понад 90 тисяч проданих книжок на суму 28 мільйонів гривень. Середній вік гостей — 25 років. А от з подіями якась плутанина: згідно з програмою, було анонсовано 244 події, хоча організатори з пафосом заявили про проведення 365 івентів. Е-е-е, я щось пропустила? Де ще 121 подія, про які ніхто не чув?Та гаразд, не буду сперечатися. Хоч мені й здалося, що людей було менше, ніж на осінньому фестивалі, довірюся офіційній статистиці. Лише зазначу кілька моментів.По-перше, організатори майже не оновили програму: майже ті самі івенти, ті самі спікери, ті самі локації. Якщо зміни й були, то мінімальні. Через це навіть ключові події — наприклад, Премія букблогерів — виглядали якось слабко: просто оголосили переможців, не пояснюючи, які книжки увійшли до шорт-листа і чому. Усе це виглядало дуже формально й нецікаво.По-друге, і це важливо: раніше організатори активно прагнули вийти за межі книжкової «бульбашки» та залучити нову аудиторію. Було багато реклами в незвичних місцях — у метро, транспорті, навіть в «Епіцентрі». Цього разу цього не було. Так, це не вплинуло на продажі — книжкова спільнота завжди робила касу видавцям. Але без оновлення аудиторії рано чи пізно настане насичення, і кількість покупок та відвідувань зменшиться.По-третє — безбар’єрність. Те, чим так люблять пишатися організатори, цього разу виявилася лише словами. І скандал за участі Лесі Ворониної та Ірен Роздобудько це лише підтвердив. Можна скільки завгодно звинувачувати письменниць, але не потрібно забувати, про обов’язок організаторів, фіксувати такі інциденти, і гасити конфлікти ще на етапі його зародження. Це складно, але минулі рази вдавалось. В цьому випадку захід, який заявляє себе безбар’єрним, має не лише пандуси, а й підготовлений персонал та волонтерів, здатних допомогти людям з інвалідністю. Як приклад приведу осінню Книжкову Країну, коли був запрошений сурдоперекладач, який при потребі був присутній на івентах.Загалом з волонтерами цього року щось було не так. Я знаю, про що пишу — маю великий досвід волонтерства на книжкових фестивалях. Цього разу координації практично не було, волонтерів було дуже мало, вони не встигали відслідковувати всі зміни на локаціях. Про допомогу людям з особливими потребами навіть не йшлося. У п’ятницю координатор буквально розсилав повідомлення всім волонтерам минулих років із проханням прийти на допомогу у вихідні. Фестиваль відбувся. Він був успішним. Але чи зможе втримати цю планку надалі — поки що питання. Хочеться вірити, що організатори дослухаються до зауважень, і вже 25–28 вересня ми побачимо очікувані зміни.Щиро Ваша #Клякса

17 квітня — 40 років від створення легендарного Бу-Ба-Бу, до якого входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець. Вони стали символом українського постмодернізму й оновлення літератури на зламі епох.Назва "Бу-Ба-Бу" — це бурлеск, балаган, буфонада, тобто іронія, гротеск, театральність замість соцреалізму. У 2015 році на 30-річчя учасники обрали собі жартівливі титули: Патріарх (Андрухович), Підскарбій (Ірванець), Прокуратор (Неборак).Вони зруйнували шаблони "героїчного письма", дали приклад свободи у темах, стилях і формах. Їхня творчість — це постмодерністська гра, поєднання попкультури, фольклору, міфів. Бу-Ба-Бу надихнули нове покоління письменників творити інакше — вільно, сміливо, по-своєму.Я щиро люблю творчість Бу-Ба-Бу. В ній є шалена свобода, іронія, глибина й гра, яка мені надзвичайно імпонує. Їхнє ставлення до життя — дотепне, гостре, сміливе — мене захоплює й надихає. Вони навчили мене, що література може бути не лише серйозною, а й живою, грайливою, справжньою.Ваша #Клякса

​#прочитане2025Олена Алчанова – "Час для всього"Видавництво – Ранок, 2022р.Є книжки, які торкаються душі, залишають після себе тепло, тривогу чи навіть тихий біль. А є такі, що наче обіцяють це зробити, але в останню мить відступають. Саме так я відчула себе після прочитання «Часу для всього» Олени Алчанової — ніби чекала чогось важливого, але натомість отримала байдужість. Саме так - ця книжка про байдужість…Сюжет мав потенціал: дівчина Соня, підліткові пошуки себе, перше кохання, спроби вирватись із самотності. Це ті теми, які мені близькі. Я дуже люблю, коли автори пишуть про внутрішній світ підлітка — щиро, боляче, справжньо. Але тут щось пішло не так. Мені не вистачило емоцій — не зовнішньої драми, а глибини. Героїня — ніби за склом: ти бачиш її життя, її дії, але не можеш доторкнутися до її душі. Вона мовчить, коли хочеться крику. Вона приймає, коли хочеться спротиву. А найбільше — вона ніби змирилася з самотністю. І це болить. Дорослі - байдужі до дітей, підлітки – байдужі до дорослих, егоїзм і саморуйнування, ось що я відчула в цій книжці.Я чекала на щось живе. Але натомість отримала історію, де занадто багато байдужості — не жорстокої, не злісної, а тихої, звичної, виснажливої. І, можливо, саме це і було задумом авторки — показати внутрішню втому покоління, яке не вміє говорити про почуття. Але якщо це і був меседж, то він залишив мене холодною. Якби ця книга була кольором, вона була б сірою: не темною, не яскравою — просто ніби нічого не відбувається. Наче у героїні є всі підстави відчути щось справжнє, але вона ніби мовчить. І мовчить так довго, що врешті втомлюєшся слухати.Особливо болісно було читати про байдужість дорослих до внутрішнього світу підлітка. Ця тема, на жаль, дуже знайома багатьом — коли твої переживання знецінюють лише тому, що ти ще "малий", що "в тебе немає справжніх проблем". У творі це звучить аж занадто відчутно - світ дорослих далекий, холодний, зайнятий своїм. Вони дивляться, але не бачать. Ігнорують, ображають, принижують, а потім щиро дивуються, чому підлітки платять тією ж монетою — байдужістю, мовчанням, замкнутістю. Але ж це — відповідь, крик мовчанням, спроба захистити себе. Повість Алчанової ніби й порушує цю проблему, але так, як дорослі зазвичай це і роблять —не занурюючись, без спроби зрозуміти по-справжньому. Ця книга мене не розізлила — ні. Вона просто розчарувала. Іноді це навіть гірше. Бо після гніву залишається емоція, а після байдужості — порожнеча. І, мабуть, це найбільший мій докір до «Часу для всього».Оцінки: цікавість – 1, динаміка – 2, логіка – 1, обкладинка – 1, оригінальність – 0, зачепило – 0Оцінка: 5 з 12.Щиро Ваша #Клякса.