#Поезія

Травень, а так, понімаєте, холодно. Так, понімаєте, все навпаки. А за вікном починається полеІ видно за полем село Бармаки. В час, коли бідній душі одиноко,А поряд дорога гурчить об'їздна,Я плащ одягаю і йду на дорогу -А може, полегшає, хто його зна... Дорога так само, як я, неприкаянна,Дорога мене обтікає, мов каменя,Байдужа, хоч губи собі прокуси. Дорога мене приведе до лікарні - В дощі рожевіють її корпуси. В мене тут зараз ніхто не вмирає,Так що й сумління знеболено спить. В мене тут є санітарочка Рая,В Раї для мене знайдеться спирт. Підем гуляти? Рая не проти. Станем в садочку під деревце. Віршів читати Рая не просить,І дуже вдячний Раї за це. Рая сама говоритиме більше. Каже:"Наравицця дуже миніАмириканський писатель Селінджер". Знаєш, - питає, - такого чи ні? Я відповім (не те, що подумав). Пахне мовчання, як шоколад. Голдена Колфілда постать сутулаГен у вікні однієї з палат. Я відчуваю - підходжу до краю,Вже й бісенята стрибають в очах. Я обніму санітарочку РаюПрямо в холодних і мокрих кущах. Далі вже слів не знаходиться в мові,Тільки - що ми молоді і живі. Буде як острів в зеленому моріПлащ мій, простелений на траві. Скоро вмирати я ще не збираюсь. Я ще існую,бо я ще люблюмилу мою санітарочку РаюІ мокру - під нею - вітчизну мою. Але таки коли прийде по менеБаба безноса з косою в руках,Хай би росли такі темно-зелені,Мокрі й холодні кущі в головах... Автор Олександр Ірванець