BookМагія

​#прочитане2025Марина Гримич – «Юра»Видавництво «Нора-Друк», 2020 р.Мені складно розглядати цю книжку окремо від «Клавки», хоча дехто з оглядачів і позиціонує її як самостійний твір. Для мене це пряме продовження. За подіями, між романами минуло близько двадцяти років. Київ 1950–1960-х — інший, ніж у «Клавці», але все ще сповнений суперечностей. Місто розростається, прокладає нові проспекти, будує готелі й кінотеатри, але тіні війни та сталінських репресій ще не розвіялися. Саме в такому Києві живе Юра, головний герой роману Марини Гримич — син Клавки.Юра — не бездоганний герой свого часу. Він прагне реалізувати себе, знайти місце у літературному середовищі, зробити кар’єру, але водночас шукає особистого щастя. Перед ним, як і перед Клавкою колись, постають дилеми: пристосуватися чи ризикнути, сказати правду чи промовчати, вибрати комфорт чи любов. Його шлях — це спроба балансувати між власними принципами та вимогами часу, що не завжди дає право на помилку. Ця внутрішня боротьба виявилася для мене надзвичайно актуальною і сьогодні. Що краще — прогнутися під обставини й обрати легку дорогу чи відстояти себе, отримавши натомість купу проблем? Це балансування героя іноді виглядає як слабкість, а іноді як рішучість — і саме це робить його надзвичайно живим та справжнім.А ще «Юра» — надзвичайно поетичний роман. Марина Гримич пише так, що чуєш кроки на бруківці, вдихаєш запах вечірнього Києва, чуєш дзвін чашок у маленькій кав’ярні. Тут є поїздки до Ірпеня, літературні зустрічі, розмови, у яких переплітаються вірші, плітки й політика. Є квартира, наповнена книжками та ароматом друкарської фарби, і дрібні радощі, що тримають людину на плаву: вечеря з друзями, несподівана прогулянка з тією, про кого думаєш більше, ніж слід. А ще тут є ВДНГ і ресторан «Прага», що зберігся і зараз - моє улюблене місце відпочинку, мій університет і факультет…Якщо «Клавка» була жіночим поглядом на жорсткий світ післявоєння, то «Юра» — чоловіча історія про те, як жити далі, коли головні бурі, здається, вже відгриміли, але нові хмари збираються непомітно. Тут менше страху і більше внутрішніх сумнівів. Менше підпільних шепотів, але більше запитань до самого себе. Здається, що сюжет плине спокійно: сімейні сцени, вечори з друзями, новорічне застілля. Але за цим спокоєм відчувається напруження, тривога й подекуди відчай.У «Юрі» немає того болісного обриву, як у «Клавці». Є інше — тихе усвідомлення, що час іде, епохи змінюються, а людська природа — ні. Це не просто продовження, а новий ракурс історії, яка почалася у вузьких вуличках післявоєнного Києва. Це роман про те, як складно бути чесним із собою, коли навколо вчать говорити «правильні» слова. Про кохання, яке не завжди звучить голосно, але гріє навіть крізь роки. Роман мені сподобався, і я відразу беруся за продовження — третю частину, «Лана». Марина Гримич знову створила світ, у якому хочеться затриматися ще трохи довше. А коли все ж доводиться вийти, озираєшся й думаєш: а що ж буде далі?Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша, #Клякса

​#прочитане2025Катерина Липа - «Сатанів. Тевтонське прокляття»Видавництво Віхола 2024р.Невеличка книжка за обсягом, ледь не стала для мене нездоланною перепоною, і не відправила мене в «нечитун». Але почну з початку.Я не планувала її читати. Якби не сім книжкових експертів, до думки яких я прислухаюсь, — навряд чи звернула б увагу. Але вони проголосували її на спільночит. І я вирішила: добре, читаємо. Книжка здавалась мені достойною — сюжет ідейно близький, авторка професійна історикиня, цікава обкладинка. Почала — і з кожною частиною в мене виникало все більше запитань.Сюжет, загалом, доволі типовий для історичних романів. Молодий лицар Василь Крук після героїзму в Грюнвальдській битві повертається на рідні подільські землі. Там потрапляє у вир інтриг, зрад, містичних пророцтв, загроз від язичників та змовників. На тлі язичницьких культів, татарських набігів і складної політики епохи розгортається його шлях — воїна, коханця й людини честі.Книжка сюжетно схожа на підліткову історичну повість. Молодий лицар — вірний, сміливий, непереможний. Троє друзів — віддані до кінця. Кохання всього життя — молода нещасна красуня-попелюшка. Лише мені здається це знайомим?І все б нічого, якби перші частини роману не були настільки зосереджені на походеньках подільського «Дон Жуана»: молоді вдовиці, монашки, не надто вірні чужі дружини — у Василя було насичене особисте життя. Далі — ще цікавіше. «Дон Жуан» перетворюється на подільського Конана: з трьома друзями спочатку розганяє татарську орду, потім, уже в ролі подільського Д’Артаньяна, розплутує змову проти князя і короля.Але найбільше мене бісило — саме так — бісило, в цій книжці навала історичних та псевдоісторичних деталей із зовсім інших часів (а часом і світів). Я розумію, що це художній твір, із містикою та вигадками. І я б не заперечувала — якби ці вигадки були вплетені у світ, працювали на атмосферу, були сюжетотворчими. Як у Арєнєва, наприклад, де вигадане й історичне зростається дуже органічно.А тут — не так. Бо це навіть не вигадки, а реальні факти, тільки з іншого часу. Ось наприклад розглянемо зброю в романі, бомбарда і куша. Так, у 1400–1420 роках бомбарди вже існували — ручні кулеврини, піщалі тощо. Але Липа описує не бомбарду, а, в кращому випадку, мушкет (який з’явиться років через 150), або навіть штуцер — а це вже 250–300 років різниці. Василь просто фізично не міг хвацько справлятись із бомбардою: у ті часи вона важила під 40 кг. І де всі інші «недоліки» цієї зброї - їдкий густий дим, індивідуальні калібри, додаткові важкенькі «приспособи» - кулелійка, мірка для пороху, порохівниця, тощо. Так само з кушею. Я не буду (хоча могла б) вдаватись у деталі, чому авторка зупинилась саме на ній як на основній зброї. Але де ділись луки? У книжці йдеться про період, коли на полі бою правлять саме вони. Нагадаю: 1415 рік, битва під Азенкуром, 6000 лучників Генріха V розбивають 30000 французьке військо з важкою кавалерією і арбалетчиками. А тут — на всю книжку один лучник і той вбивця, що промазав, і був підстрелений героєм з тої самої куші.І це лише 2 приклади з понад тридцяти. І головне: всі ці неточності не мають жодного сюжетного значення. Замінити кушу луком чи арбалетом, прибрати бомбарду або описати її достовірно — сюжет не зміниться. Це все — деталі «для фону», з розряду «щоб було».Як висновок: попри все, з цього могла би вийти чудова дитячо-підліткова повість про дружбу, любов та вірність. Щось на кшталт «Сторожової застави» Рутківського. Якби не походеньки головного героя, які автоматично переносять роман із дитячого жанру в дорослий. А в такому разі всі ці події й вчинки починають виглядати наївними. І навіть трохи смішними.Оцінки: цікавість – 1, динаміка – 3, логіка – 0, обкладинка – 1, оригінальність – 0, зачепило – 0Оцінка: 5 з 12Щиро Ваша #Клякса.

​#прочитане2025Марина Гримич – «Клавка»Видавництво «Нора-Друк» 2019р.Несподівано для самої себе, я почала читати роман Марини Гримич «Клавка». Захопилась і не помітила як перегорнула останню сторінку. Почала читати через Київ, дуже хотілось побачити місто в іншому світлі, не той глянцевий, голосний і красивий, з кавою на Подолі, а злиденний, сірий, мовчазний — з розтрісканими тротуарами, з мешканнями у півпідвальних кімнатках і зі страхом, який живе в кожному погляді. Саме таким побачила його в романі «Клавка» — творі, який починається майже як легкий жіночий роман, але закінчується надривно, болісно, з важким осадом у серці.Події розгортаються у 1947 році, коли Спілка радянських письменників України готується до ключового пленуму — події, що мала перетворити літературу на ще один рупор влади. У центрі цього — головна героїня, Клавка, молода секретарка Спілки, сирота, дочка «ворогів народу», яка живе у підвалі будинку, де колись провела щасливе дитинство.Письменницька еліта того часу — Рильський, Малишко, Сосюра, Тичина — постають не міфами зі шкільного підручника, а живими людьми, з вадами, слабкостями, зрадливістю, страхами. У стінах Спілки народжуються не вірші, а плани цькувань, доноси, плітки, гучні промови з цитатами ЦК КП(б)У, які подекуди викликають в читача бажання перегорнути сторінку, але водночас — стають частиною атмосфери: задушливої, липкої, документально точної.Попри вагу історичного і суспільного фону, це дуже особистий роман. У центрі — Клавка, яка мріє про любов, просте жіноче щастя, трошки тепла і підтримки. Мріє про чоловіка. Її внутрішній конфлікт — справжній і людяний: вона вагається між двома чоловіками, між бажанням вижити і прагненням не зрадити себе, між пристрастю і обережністю.У цьому сенсі Клавка — символ. Не ідеалізований, не героїзований. Вона балансує, як і всі навколо. На межі — моралі, страху, інтуїції. Прагне вирватися з бідності, але не хоче продавати себе за кар’єрну вигоду. Її життя — як тихе болото, на дні якого ще шурхотять мрії. І це не «жіночий роман» у буденному сенсі слова. Це роман про жіночий досвід у світі, де особисте — завжди політичне.Одна з особливих принад роману — побутово-атмосферні деталі. РОЛІТ, Ірпінь, євбаз, довгі прогулянки, картопля в мундирі як святкова страва — все це створює щільну, впізнавану тканину життя. Особливу насолоду приносить образне змалювання поетичних стилів — хуліганської грубуватості Малишка і витонченої чистоти Рильського. Ці порівняння — не просто стилістичні вправи, а свідчення того, що навіть у середовищі, здавалося б, повністю підконтрольному режиму, залишалось місце для мистецтва і смаку.Останні сторінки роману — немов лезо. Трагічна подія, яка обриває роман, залишає читача із серцем у грудях, повним болю і безвідповідальних питань. Сюжет обривається на найвищій ноті, без класичної розв’язки. І саме ця відсутність фінального акорду змушує відчути всю силу тексту. Читач залишається наодинці — з розчаруванням, з відлунням зламу, з потребою продовження. Марина Гримич написала роман, який не дає спокою. Він змушує перечитувати сторінки, сперечатися з героїнею, хапатися за деталі, усміхатися крізь сльози. Це книжка про те, як виживало слово. І як, попри все, виживала людина.Щиро Ваша #Клякса

​​#прочитане2025Джулія Квін - «Бріджертони. Серові Філліпу, з любов’ю»Видавництво VIVAT 2025р.Це вже традиція, як тільки виходить новий том «Бріджертонів», я вирішую чи варто його читати. Це трохи смішно, бо я знаю, що все одно його прочитаю. Тим більше що п’ята частина зовсім не схожа на чотири попередні. Якби не улюблені герої, і знайомі імена я ніколи б не зв’язала, цю книжку з попередніми. Роман «Бріджертони. Серові Філліпу, з любов’ю» - залишила по собі тихе, але довге ехо.Це не проста романтична пригода, не яскравий бал із пір’ям і фліртом — це найзворушніший і, можливо, найінтимніший том із серії. У ньому практично немає блиску, немає леді Віселдаун і яскравого аристократичного світу — за те тут більше болю, незручного мовчання, втрати і людської вразливості.Елоїза Бріджертон, п’ята донька у великій родині, завжди була інакшою. Дотепна, незалежна, трохи зухвала — вона довго здавалася тією, хто ніколи не обере шлюб. Вона ставила під сумнів усе: суспільні очікування, шлюбну гонитву, ідеал жіночності. Але в якийсь момент навіть найсміливішим стає самотньо.Її листування з сером Філліпом — вдівцем із двома дітьми — починається як випадкова ниточка, а стає рятівним канатом. Вони ніколи не бачили одне одного. Вони не знають, як виглядають. Але між ними — слова. Справжні. Без прикрас. І ці слова створюють простір, у якому обидва вперше починають дихати.Філліп — зовсім не той романтичний герой, якого чекаєш у такому романі. Він замкнутий, неідеальний, часто безпорадний як батько, травмований втратою дружини. У нього — темна тінь депресії, глибокої провини, і багаторічного мовчання. Його дітям бракує любові, а йому — мужності її дати. І тому поява Елоїзи — наче буря. Вона розбуджує сірий, затхлий дім, що давно завмер.Цей роман — про те, що справжня близькість — не про пристрасть, це в першу чергу діалог. Про те, що кохання — це не злиття, а взаємне навчання. Елоїза приходить у цей дім не як рятівниця, а як жінка, яка теж шукає саму себе. І саме це робить їхню історію такою щемливою.Особливо болючою й чесною в романі є тема посттравматичного болю, психічної вразливості жінок, і того, як суспільство не бачить їхньої втоми й страждання. Колишня дружина Філліпа, Марина (я її сприймаю як Марину з серіалу, до речі), — не монстр, не «божевільна», а жінка, яка повільно згасає у світі, де немає для неї місця. І саме на її тлі ми бачимо, наскільки складним буває новий шанс для чоловіка — і для жінки, яка приходить після.«Бріджертони. Серові Філліпу, з любов’ю» — це не про ідеальне кохання. Це роман про незручне, справжнє, поступове прийняття одне одного з усіма недоліками і травмами. Про те, що любов не завжди народжується в блиску бального залу — іноді вона приходить на кухні, серед дитячих істерик, або, у тепличній тиші, де важко дихати. Але якщо вона справжня — вона зцілює.І в цьому — найбільша краса цієї історії.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша #Клякса.

​​#прочитане2025Лорен Ґрофф - «Матінка» Видавництво VIVAT 2023р.Я дочитала роман Лорен Ґрофф «Матінка» — і ця книжка оселилася в мені назавжди. Це роман, у якому немає звичних атрибутів сучасної жіночої прози — тут немає побутової зручності, ані легкого фемінізму в рожевій упаковці. Це — жіночий гнів, жіночий біль, жіночий спротив, виведений у формі старовинної латинської хроніки, але дуже сучасний. Це роман про мовчазне, глибоке й відчайдушне бажання жити — не як служниця, не як власність, не як тінь у чужій історії, а як людина. Жінка. Суб’єкт.«Матінка» — це розповідь про дівчину Марі, яку вигнали з двору Елеонори Аквітанської, бо вона надто висока, надто розумна, надто «нежіночна». Вона некрасива, нетиха, незручна. Її відправляють до напівзруйнованого монастиря, де мешкають кілька наляканих, голодних черниць. І там, у цій глухій тріщині між владою та забуттям, починається справжня історія жіночого спротиву.У світі, де жінка — це ніщо, де її тіло належить або батькові, або чоловікові, або церкві, Марі створює альтернативу. Вона поступово перетворює розвалене абатство на самодостатній, захищений, автономний простір, де жінки — монахині, вигнанки, втікачки — отримують другий шанс. Марі будує захищений простір — острівець жіночої волі у морі жорстокості. Абаство, що приймає вигнанок, зґвалтованих, тих, хто втікає від війни, голоду, побоїв — або просто від долі, нав’язаної чоловіками.У цьому закритому жіночому мікросвіті, де чоловіки — або загроза, або вороги, — виникають особливі стосунки між жінками. І Ґрофф зображує їх не як щось «сенсаційне» чи «грішне», а як природне продовження почуттів у середовищі, де любов, тепло, тілесність і підтримка не засуджуються, а просто є.Це право — любити того, кого хочеш — Ґрофф подає як щось таке, що жінки відстоювали ще в XII столітті. І досі відстоюють. У цьому сенсі «Матінка» перегукується з легендами про амазонок: жінок, які відмовилися жити в чоловічому світі, вибудовуючи своє — з власними законами, тілом, правами і виборами.Авторський стиль Лорен Ґрофф заслуговує на окрему увагу. Її мова — ритмічна, висушена, як старовинний пергамент, але при цьому дивовижно поетична. Вона пише без діалогових лапок, без очевидних емоційних підкреслень — але все горить між рядків. Це книжка, яку не читаєш — а проживаєш, як черниця проживає молитву: суворо, в тиші, але з внутрішнім вогнем.На сторінках роману Лорен Ґрофф відтворює різні шляхи, якими жінки намагалися вибороти для себе бодай крихту свободи. Вона показує фрейлін, що вирушають у хрестовий похід, мріючи про духовне піднесення й сенс, а натомість стають здобиччю у війні, яка ніколи не належала їм. Вона показує жіночі монастирі — місця, що мали бути простором захисту, тиші й служіння, але стають мішенню: їх спалювали, грабували, а черниць ґвалтували —бо вони були легкими цілями у патріархальному світі.І на цьому тлі бажання головної героїні виглядає особливо гостро — вона хоче вижити. І не просто вижити, а збудувати притулок, що стане новою моделлю — системою, де жінки вперше самі зможуть керувати своїм життям і своїм виборомТема фемінізму в цьому романі не виголошена гаслами — вона виболена кожною сторінкою. Це фемінізм через боротьбу, через втрати, через жертви. І хоча, Марі — не ідеальна. Вона владна, жорстка, часом жертвує чужими та власними почуттями заради спільного блага. Але саме вона стає тією, хто ламає правила.«Матінка» - це не просто феміністичний роман — це радикально жіночий роман. Не в тому сенсі, що виключає інше — а в тому, що відверто, без прикрас говорить про жінок як цілісний світ. Він нагадує, що фемінізм почався не у ХХ столітті. Він почався ще тоді, коли жінки під завалами мовчання й молитви, серед каміння монастирських стін, потайки мріяли про свободу. І будували її — з молитви, болю і рішучості.Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 3, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 10 з 12Щиро Ваша #Клякса.

#прочитане2025Галина Посвятовська — ВіршіВидавництво «Стилет і Стилос» 2025р.Хто слідкує за моїм каналом, знає про моє особливе ставлення до поезії. Сьогодні я дочитала маленьку збірочку віршів Ганни Посвятовської, що нещодавно вийшла в видавництві «Стилет і Стилос». І я вражена. Поезії Посвятовської не здаються мені літературою в класичному сенсі — вони як дихання, як ритм серця, яке то завмирає, то виривається з грудей. ЇЇ вірші - це сповідь. Тиха, глибока, іноді болісна, але завжди щира. Це не просто літературні тексти, а фрагменти душі, покладені на папір у найвразливіші моменти життя. Вона, як ніхто інший, зуміла передати складність жіночого внутрішнього світу — з його любов’ю, сумнівами, тілесністю та мріями про вічність.Посвятовська писала про любов, наче про єдину істинну релігію. Проте її любов не була ідеалізованою, навпаки — дуже земною, тілесною, майже болісною. У ній відчувається туга за неможливим, порив до недосяжного. Її слова, прості за формою, несуть надзвичайну емоційну насиченість. Вона могла сказати багато — через тишу, недомовленість, паузу.Важливим у її творчості є і мотив тіла — хворого, стомленого, бажаючого. Посвятовська пережила складну операцію на серці і жила з усвідомленням своєї крихкості. Її вірші — це поєднання еротичного і екзистенційного, де тіло і душа нерозривні, де любов межує зі смертю, а життя — з постійним відчуттям кінця.Її стиль — лаконічний, вільний від зайвої риторики. І в цьому — сила. Вона пише так, ніби розмовляє з читачем, як з другом, коханим, Богом. Її вірші — діалог, завжди живий, болісно чесний. Посвятовська говорить просто, майже буденно — але кожне її слово має вагу. У ній немає театральності, зате є правда. Посвятовська дала мені більше, ніж просто поетичні образи — вона дала мені дозвіл бути слабкою, говорити про біль, не соромитись кохання, яке не завжди гарне, зате справжнє. Її поезія — це акт внутрішнього спротиву, інтимне зізнання, але водночас — це вікно у безмежну ніжність. І хоча вона часто писала про смерть, її поезія — про життя, дуже напружене, щире, без фальші.Я щойно прочитала цю маленьку книжечку віршів — й відчуваю себе трохи оголеною. Ці вірші ніби доторкнулися до найуразливіших місць у мені, до тих, про які зазвичай мовчиш. Мені здалося, що Посвятовська писала не колись і не для когось, а ніби сьогодні — для мене. Я ще не все зрозуміла, ще багато разів повертатимусь до її рядків, перечитуватиму, відчуватиму глибше. Але вже зараз знаю: це та поезія, яка залишиться зі мною надовго. Як шрам. Як ніжність. Як спогад про те, що ти така не одна.Щиро Ваша #Клякса.

#Анонс10 липня о 19:00 запрошуємо до книгарні-кав'ярні book.ua (Київ, м. Золоті ворота, вул. Миколи Лисенка 2/1) на розмову про демонологію, фольклор і новітні вигадки з авторами Володимиром Аренєвим та Михайлом Назаренком Модеруватиме Анастасія Бідонько.Як зберігаються українські демонологічні істоти в народній пам’яті й як перероджуються в сучасній літературі? Саме про це будемо говорити — від знайомих з дитинства мавок, потерчать і чортів до неочікуваних інтерпретацій цих істот у нових текстах. Ми зануримось у традиційні демонологічні сюжети, розглянемо, як вони змінюються з часом, і як на їх основі вибудовується новий, сучасний міф.Це буде діалог між минулим і теперішнім, між уявою наших предків і творчістю сучасних авторів. Простір, де оживає фольклор — і стає не тільки пам’яттю, а й джерелом натхнення. Приходьте, якщо хочете розплутати клубок старих легенд і сучасних міфів, поставити свої запитання й поділитися власними фантазіями. Буде цікаво, глибоко і трішки моторошно.Новину побачила тут

​#Колонка_леді_КляксиВітаю «мій любий читачу…»Сьогодні мені 19. І цей рік не пролетів — він залишився. У словах, у книжках, у втомлених ранках перед парами, після нічних обстрілів, у розмовах із собою. Це був рік пошуків, росту, сумнівів і маленьких перемог, які хочеться зберегти в пам’яті надовше.Я завершила другий курс. Два роки як я філолог, і це вже не просто напрям — це мій спосіб дивитись на світ. Я вчуся перекладати, але не тільки тексти — ще й себе, свої думки, почуття, очікування. Бо іноді, аби зрозуміти, треба не просто сказати — треба знайти точне слово. А ще цей рік додав нову вісь — програмування.Так, я пробувала поєднати непоєднуване — мову літературну і мову машин. Це було дивно, складно і захопливо. Коли розум починає працювати не тільки в образах, а ще й в алгоритмах — ти вчишся дивитись на себе під новим кутом. Я не покинула філологію. Просто вирішила, що сучасний гуманітарій може і має бути цифровим.І я шукаю. Постійно.Цей рік був книжковий. Дуже. Деколи боляче книжковий. Я знову й знову пірнала в сторінки, читала те, що змушувало думати, протестувати, залишатись."Зайчик" — виклик і незгода, боротьба з «самотністю», але водночас переосмислення процесу творення."Пан Малодобрий" — несподівано влучний холод, після якого не потрібно грітись, бо тепло робиться в грудях."Не бреши мені", "Підпишись на мене знову" — книжки, які торкались мене глибше, ніж я очікувала.Я вже не боюсь дивних, складних текстів. Мене тягне до них. Бо я теж — не проста.Мені вдалось, не втратити себе серед планів, дедлайнів, балів і сесій. Працювати волонтеркою на книжкових фестивалях — і відчути себе частиною справжньої культурної стихії. Читати — по-справжньому, із захопленням, сумнівами, запитаннями. А ще, я почала дозволяти собі бути чесною — з собою, зі своїми страхами, сумнівами, надіями. А це не завжди просто, але точно вартісно. І це найбільша перемога.Чого б хотілось? Напевно, навчитись не знецінювати свої досягнення. Побачити в собі зусилля, шлях, прогрес, а не лише результат. Дозволяти собі паузи без відчуття провини, не чекати крайньої точки, щоб зупинитися й видихнути. І ще — навчитися шукати справжні почуття не лише в книжках і дорамах. Не чекати вигаданого сценарію з ідеальними репліками й пристрастю, а помічати ті тихі, чесні прояви, що народжуються поруч: у жестах, у турботі, в тиші. Давати шанс живому, замість вигаданого. І собі — теж.Але я вчуся. Кожен день. І поки в мені є цікавість — до книг, до світу, до себе — я рухаюсь.Мені 19. І мені цікаво, ким я стану...Щиро Ваша #Клякса…

#Щоденник_КляксиЯ дочитую роман «Зайчик» Мони Авад, і з кожною сторінкою ця історія видається мені все більш дивною, тривожною, сюрреалістичною.Це одна з тих книжок, де зовні все наче ясно: університет, дівчата, творчість, внутрішній конфлікт. Але всередині — справжній літературний кошмар, обгорнутий у рожеву упаковку. Атмосфера дедалі густішає, події стають абсурдними, межа між уявою й реальністю розмивається до повного божевілля. І чим далі я читаю, тим більше не можу відірватися.Не скажу, що «Зайчик» мені подобається. Вона некомфортна, провокативна, змушує відчувати огиду, тривогу, подекуди навіть злість. Але ця історія затягує. Вона ніби шепоче: «Ще трохи, ще один розділ. Ти ж хочеш знати, що тут насправді відбувається?»І я хочу. Бо під усім цим абсурдом — справжній біль. Самотність. Відчуття, що ти чужа серед «солодкої» єдності. Що ти намагаєшся писати, творити, бути собою — а тебе ковтає щось страшне, колективне, вимушено-мила система.Мені важко скласти однозначне враження про книжку. Вона точно не для кожного. Але якщо ви колись відчували себе інакшою, якщо вам знайоме бажання одночасно злитися з натовпом і втекти геть, якщо ви відчували, як творчість рве вас ізсередини — «Зайчик» вас зачепить.Щиро Ваша #Клякса

#Щоденник_КляксиЗараз читаю «Зайчик» Мони Авад, змішані почуття. Я ще не склала своєї думки, хоча і прочитала майже третину книжки. І вона може виявитись як геніальною так і відстійною. В центрі сюжету — студентка престижної літературної програми, яка почувається чужою серед однокурсниць, дивного й надмірно ванільного угрупування дівчат, які називають одна одну «Зайчик». Коли вони раптово запрошують Саманту до свого закритого кола, її реальність починає руйнуватись. Зауважень в мене небагато, по-перше хочеться сперечатись з перекладачем. Я розумію, чому саме назву переклали як «Зайчик», а не «Кролик» як було в оригіналі. Але ось ці постійні згадки про «зайчиків», які бігають дворами і парками, руйнують всі авторські алюзії на «Алісу з Дивокраю» та «кролячі нори» як астрономічний міф. По-друге книжка чимось мені нагадує «Блискучий розум» не сюжетно, а психологічно. Є певна схожість в характерах героїв, і це реально цікаво…Але це тільки перші враження, які цілком можуть змінитись.Щиро Ваша #Клякса