​#прочитане2025Катерина Липа - «Сатанів. Тевтонське прокляття»Видавництво Віхола 2024р.Невеличка книжка за обсягом, ледь не стала для мене нездоланною перепоною, і не відправила мене в «нечитун». Але почну з початку.Я не планувала її читати. Якби не сім книжкових експертів, до думки яких я прислухаюсь, — навряд чи звернула б увагу. Але вони проголосували її на спільночит. І я вирішила: добре, читаємо. Книжка здавалась мені достойною — сюжет ідейно близький, авторка професійна історикиня, цікава обкладинка. Почала — і з кожною частиною в мене виникало все більше запитань.Сюжет, загалом, доволі типовий для історичних романів. Молодий лицар Василь Крук після героїзму в Грюнвальдській битві повертається на рідні подільські землі. Там потрапляє у вир інтриг, зрад, містичних пророцтв, загроз від язичників та змовників. На тлі язичницьких культів, татарських набігів і складної політики епохи розгортається його шлях — воїна, коханця й людини честі.Книжка сюжетно схожа на підліткову історичну повість. Молодий лицар — вірний, сміливий, непереможний. Троє друзів — віддані до кінця. Кохання всього життя — молода нещасна красуня-попелюшка. Лише мені здається це знайомим?І все б нічого, якби перші частини роману не були настільки зосереджені на походеньках подільського «Дон Жуана»: молоді вдовиці, монашки, не надто вірні чужі дружини — у Василя було насичене особисте життя. Далі — ще цікавіше. «Дон Жуан» перетворюється на подільського Конана: з трьома друзями спочатку розганяє татарську орду, потім, уже в ролі подільського Д’Артаньяна, розплутує змову проти князя і короля.Але найбільше мене бісило — саме так — бісило, в цій книжці навала історичних та псевдоісторичних деталей із зовсім інших часів (а часом і світів). Я розумію, що це художній твір, із містикою та вигадками. І я б не заперечувала — якби ці вигадки були вплетені у світ, працювали на атмосферу, були сюжетотворчими. Як у Арєнєва, наприклад, де вигадане й історичне зростається дуже органічно.А тут — не так. Бо це навіть не вигадки, а реальні факти, тільки з іншого часу. Ось наприклад розглянемо зброю в романі, бомбарда і куша. Так, у 1400–1420 роках бомбарди вже існували — ручні кулеврини, піщалі тощо. Але Липа описує не бомбарду, а, в кращому випадку, мушкет (який з’явиться років через 150), або навіть штуцер — а це вже 250–300 років різниці. Василь просто фізично не міг хвацько справлятись із бомбардою: у ті часи вона важила під 40 кг. І де всі інші «недоліки» цієї зброї - їдкий густий дим, індивідуальні калібри, додаткові важкенькі «приспособи» - кулелійка, мірка для пороху, порохівниця, тощо. Так само з кушею. Я не буду (хоча могла б) вдаватись у деталі, чому авторка зупинилась саме на ній як на основній зброї. Але де ділись луки? У книжці йдеться про період, коли на полі бою правлять саме вони. Нагадаю: 1415 рік, битва під Азенкуром, 6000 лучників Генріха V розбивають 30000 французьке військо з важкою кавалерією і арбалетчиками. А тут — на всю книжку один лучник і той вбивця, що промазав, і був підстрелений героєм з тої самої куші.І це лише 2 приклади з понад тридцяти. І головне: всі ці неточності не мають жодного сюжетного значення. Замінити кушу луком чи арбалетом, прибрати бомбарду або описати її достовірно — сюжет не зміниться. Це все — деталі «для фону», з розряду «щоб було».Як висновок: попри все, з цього могла би вийти чудова дитячо-підліткова повість про дружбу, любов та вірність. Щось на кшталт «Сторожової застави» Рутківського. Якби не походеньки головного героя, які автоматично переносять роман із дитячого жанру в дорослий. А в такому разі всі ці події й вчинки починають виглядати наївними. І навіть трохи смішними.Оцінки: цікавість – 1, динаміка – 3, логіка – 0, обкладинка – 1, оригінальність – 0, зачепило – 0Оцінка: 5 з 12Щиро Ваша #Клякса.