Офіційний канал УТФРМ

Шановні колеги!ESPRM відкрила прийом заявок на ESPRM Research Grant 2026 — дослідницький грант для молодих лікарів фізичної та реабілітаційної медицини.Мета гранту — підтримати лікарів ФРМ на ранньому етапі професійного шляху, які прагнуть розвивати наукові компетентності, проводити клінічно значущі дослідження та посилювати доказову базу реабілітаційної медицини.Хто може подаватися:• члени ESPRM (якщо ви поновили членство в УТФРМ це є можливим);• лікарі-резиденти з ФРМ або лікарі ФРМ до 5 років після завершення резидентури;• кандидати віком до 40 років.Термін подання заявок:1 травня — 30 червня 2026 року.Мова заявки: англійська.Розмір гранту: до 10 000 євро на одного грантоотримувача.Важлива умова: грантові кошти можуть бути перераховані лише на банківський рахунок університету або реабілітаційної установи.Заявка має містити короткий опис дослідницького проєкту до 750 слів, бюджет, інформацію про супервізорів та очікуваний клінічний і територіальний вплив проєкту.Також потрібні:• лист-підтвердження від національного товариства ФРМ про членство заявника (тобто - УТФРМ);• лист підтримки від керівника кафедри, відділення або підрозділу;• підтвердження схвалення проєкту етичним комітетом;• CV заявника до 4 сторінок;• CV основного наукового керівника до 4 сторінок.Заявки та всі необхідні документи потрібно надіслати адміністратору ESPRM — Ivana Markovic:[email protected]Оголошення грантоотримувачів заплановане під час осінньої Генеральної асамблеї ESPRM у вересні 2026 року.Для української спільноти ФРМ це важлива можливість підтримати молодих лікарів, які готові робити перші серйозні кроки в дослідженнях.Особливо актуальними для України можуть бути теми, пов’язані з реабілітацією після бойової травми, ампутацій, інсульту, травматичного ушкодження головного мозку, болю, протезування, сучасними технологіями, телереабілітацією, оцінкою функціональних результатів та впровадженням МКФ у клінічну практику.Закликаємо молодих колег розглянути цю можливість, а досвідчених фахівців — підтримати потенційних заявників як ментори, наукові керівники та інституційні партнери.Деталі та форма заявки — на сайті ESPRM у розділі Research Grant.https://esprm.eu/research-grant@usprm_official#УТФРМ #USPRM #ESPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine

Аквааеробіка при надмірній масі тіла та ожирінніУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метааналіз рандомізованих досліджень про вплив аквааеробіки на показники складу тіла в людей із надмірною масою тіла та ожирінням. До аналізу включили 10 досліджень за участю 286 осіб. Головний висновок досить практичний: аквааеробіка достовірно зменшувала масу тіла і окружність талії. Середній ефект становив близько −2,69 кг для маси тіла і −2,75 см для окружності талії. Для індексу маси тіла, відсотка жирової тканини, жирової маси, нежирової маси, співвідношення талія/стегна та окружності стегон переконливого ефекту не показали. Ще цікавіше виглядають підгрупові результати. Більш виражений ефект спостерігали, якщо програма тривала понад 10 тижнів, фактично переважно 12 тижнів. У цих умовах зниження маси тіла та окружності талії було помітнішим. Кращі результати також частіше спостерігали у жінок і в осіб із середнім віком 45 років і старше. Це логічно з клінічної точки зору. Вода зменшує ударне навантаження на суглоби, полегшує рух у людей із надмірною масою тіла, а отже може підвищувати переносимість навантаження і прихильність до занять. Але важливо не перебільшувати: цей огляд не доводить, що аквааеробіка сама по собі істотно змінює всі показники складу тіла. Найнадійніші результати стосуються саме маси тіла та абдомінального ожиріння, відображеного окружністю талії. Якість доказів теж варто читати чесно. За системою GRADE автори оцінили визначеність доказів як помірну для маси тіла й окружності талії, низьку для індексу маси тіла, нежирової маси, жирової маси, співвідношення талія/стегна та окружності стегон, і дуже низьку для відсотка жирової тканини. Причини стандартні: невеликі вибірки, широкий довірчий інтервал і висока неоднорідність для окремих показників. Практичний висновок для ФРМ:аквааеробіку варто розглядати не як «чарівний спосіб схуднення», а як реалістичний, безпечніший і клінічно доцільний варіант аеробного навантаження для частини пацієнтів із надмірною масою тіла та ожирінням, особливо коли наземні навантаження погано переносяться через біль, перевантаження суглобів або низьку витривалість. Найбільш обґрунтовані очікування на сьогодні - це помірне зниження маси тіла та окружності талії за достатньої тривалості програми, вода іноді справді допомагає «зрушити вагу з місця», як це часто буває в медицині, дозованим, регулярним і достатньо тривалим навантаженням.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://bmjopen.bmj.com/content/bmjopen/15/3/e091743.full.pdf

Що реально заважає і що допомагає мультидисциплінарній командіУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метасинтез про бар’єри та чинники, що сприяють роботі мультидисциплінарних команд у гострих клінічних умовах. Автори включили 17 якісних досліджень і узагальнили погляди медичних працівників із відділень інтенсивної терапії, невідкладної допомоги, травма-центрів, неонатальних підрозділів та інших середовищ, де від швидкості й узгодженості командної роботи буквально залежить результат. Головний висновок простий: командна робота руйнується не лише через «поганих людей» і не лише через «погану систему». Проблема майже завжди багаторівнева. Автори виділили 4 великі групи чинників: організаційні, індивідуальні, пов’язані зі співпрацею, і пов’язані з ролями в команді. Усього вони описали 36 змінних, які можуть діяти як бар’єри, як чинники підтримки або як обидва варіанти залежно від контексту. Серед організаційних бар’єрів найпомітнішими були висока плинність кадрів, надмірне навантаження, жорсткість системи, дефіцит ресурсів і погана організація роботи. Це не дрібниці управління, а речі, які прямо підривають довіру, послаблюють сталість команди й роблять взаємодію фрагментованою. Серед індивідуальних чинників найбільше значення мали вміння слухати, повага, мотивація, емпатія, професійна компетентність і водночас егоцентризм як руйнівний фактор. Тобто команда не стає сильною автоматично лише тому, що в неї входять формально сильні фахівці. Якщо люди не чують одне одного, не поважають межі ролей і не мають внутрішньої мотивації до спільної роботи, команда лишається просто групою спеціалістів у одному приміщенні. Окрема група чинників стосувалася самої культури співпраці. Тут ключовими були спільні негласні правила, визнання цінності командної роботи, синергія, довіра, спільне бачення цілей, час на командну взаємодію, якість комунікації, свобода висловлюватися без страху, а також конфлікти, корпоративність окремих професійних груп і упередження щодо колег. Саме тут часто видно справжню зрілість команди. Не тоді, коли «всі згодні», а тоді, коли команда здатна проходити через напругу без руйнування взаємної поваги. Дуже показовим є ще один висновок: частина чинників не є ні «добром», ні «злом» сама по собі. Наприклад, лідерство, командний клімат, розподіл ролей, усталені процедури чи командна рутина можуть як підтримувати роботу, так і заважати їй. Усе залежить від того, чи вони допомагають адаптуватися до клінічної реальності, чи перетворюються на жорстку механіку без мислення. Практичний висновок для реабілітації очевидни: хоча цей огляд стосується гострих клінічних умов, його логіка повністю релевантна й для реабілітаційної медицини. Ефективна мультидисциплінарна команда не виникає від одного наказу, красивої схеми чи модного слова «команда». Вона потребує чітких ролей, довіри, часу на взаємодію, простору для відкритого професійного обговорення, стабільності кадрів, адекватного навантаження і керівництва, яке не душить команду, а робить її сильнішою. І ще одна незручна, але чесна думка: в багатьох медичних закладах проблемою є не відсутність розмов про командність, а відсутність реальних умов для неї. Команду неможливо зібрати з виснажених людей у перевантаженій системі лише силою презентації про міжпрофесійну взаємодію.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://bmjopen.bmj.com/content/bmjopen/15/3/e087268.full.pdf

Харчування і тинітус: що справді показав систематичний оглядУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метааналіз спостережних досліджень про зв’язок між харчуванням і тинітусом. Автори проаналізували 10 ретроспективних досліджень, а до метааналізу включили 8 із загальною вибіркою 301 533 учасники. Загалом оцінювали 15 поширених харчових чинників. Основний результат такий: вищий рівень споживання фруктів, харчових волокон, молочних продуктів і кофеїну асоціювався з нижчою поширеністю тинітусу. Об’єднані оцінки були такими: для фруктів OR 0,649, для харчових волокон OR 0,918, для молочних продуктів OR 0,827, для кофеїну OR 0,898. Для решти проаналізованих чинників переконливого зв’язку не виявили. Це означає не те, що кава чи йогурт “лікують шум у вухах”. Це означає значно скромніше і чесніше: у наявних спостережних даних певні харчові звички пов’язані з нижчою частотою тинітусу. Саме пов’язані, а не доведено запобігають або лікують. Більшість включених робіт були поперечними, тому робити причинні висновки автори не дозволяють. Вони прямо зазначають потребу в подальших когортних і, за можливості, генетично-епідеміологічних дослідженнях. Окремо варто звернути увагу на кофеїн. У клінічних розмовах навколо тинітусу він часто фігурує майже як універсальний підозрюваний. Але цей огляд показав протилежну асоціацію: вищий рівень його споживання був пов’язаний із нижчою поширеністю тинітусу. Це не підстава радити всім терміново пити більше кави. Але це точно підстава бути обережнішими з механічними заборонами без якісної доказової опори. Автори також обговорюють можливі механізми: поліпшення судинної функції, зменшення запалення, антиоксидантний захист, а для харчових волокон — потенційний зв’язок із чутливістю до інсуліну. Це правдоподібні пояснення, але поки що саме пояснення, а не доведений механізм для клінічної практики. Практичний висновок простий. Якщо пацієнт із тинітусом питає про харчування, коректна відповідь не в стилі “нічого не доведено” і не в стилі “ось чарівний список продуктів”. Коректніше сказати так: деякі компоненти раціону асоціюються з нижчою поширеністю тинітусу, але якість доказів поки низька, а причинний зв’язок не встановлений. Тому мова радше про загалом якісне, збалансоване харчування, ніж про харчову магію, бо інколи найгучніше в темі тинітусу звучить не шум у вухах, а надто впевнені поради без достатніх підстав.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine

Недіагностований біль: коли біль є, а діагнозу немаєУ PAIN опубліковано дослідження, яке звертає увагу на проблему, про яку в клінічній практиці часто здогадуються, але рідше називають прямо: недіагностований біль. Автори визначили його як ситуацію, коли людина повідомляє про біль, що заважає повсякденній діяльності, але не має формально зафіксованого діагнозу, який міг би пояснити цей біль. Для аналізу використали національно репрезентативні дані США з Medical Expenditure Panel Survey за 2016-2019 роки. Результати виявилися дуже промовистими. Серед дорослих, які повідомляли про будь-який біль, що заважає життю, приблизно 30,2% не мали діагнозу, якщо враховувати лише первинні больові стани. Якщо ж брати ширше визначення і додавати також стани, де біль може бути вторинним симптомом, таких людей усе одно залишалося 9,3%, тобто близько 21,1 мільйона осіб. Навіть серед тих, хто мав принаймні помірний біль, недіагностованими залишалися 4,1%, тобто близько 3,8 мільйона дорослих. Ще важливіше те, хто саме частіше залишається без діагнозу. За результатами багатофакторного аналізу, вищі шанси мати недіагностований біль були у молодих і людей середнього віку, чоловіків, представників расових та етнічних меншин, людей, народжених за межами США, осіб без медичного страхування, людей із кращою самооцінкою загального здоров’я. Тобто проблема тут не лише в болю як симптомі. Проблема ще й у тому, що біль нерівномірно доходить до діагнозу. А без діагнозу біль частіше залишається недолікованим або взагалі випадає з належного клінічного маршруту. Автори прямо підкреслюють, що така ситуація може відображати бар’єри доступу до допомоги, недосконалу комунікацію між пацієнтом і лікарем, а також системні нерівності в охороні здоров’я. Для медицини болю і реабілітації це має принципове значення. Бо інколи проблема не в тому, що біль “важко лікувати”, а в тому, що він ще навіть не став повноцінно визнаною клінічною проблемою. Якщо людина вже має біль, який заважає працювати, жити чи виконувати звичні справи, але досі не має жодного пояснювального діагнозу, це прогалина в системі.Окремо цінним є і ширший контекст статті: автори нагадують, що в МКХ-11 хронічний біль уже розглядається не лише як симптом, а і як окремий стан, бо коли біль роками сприймають лише як “додаток” до іншої хвороби, він дуже легко губиться між спеціальностями, кодами і формальними записами, а пацієнт живе з реальним болем. Практичний висновок: якщо людина повідомляє про біль, який реально обмежує її життя, цього вже достатньо, щоб ставитися до ситуації серйозно. Іноді найбільша клінічна помилка починається не з неправильного лікування, а з більш раннього етапу, коли біль уже є, а медицина або сам пацієнт ще не визнали його, як проблему.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://journals.lww.com/pain/fulltext/2026/01000/prevalence_and_correlates_of__undiagnosed_pain__.16.aspx

Умовна модуляція болю залежить від інтенсивності тестового стимулуУ The Journal of Pain опубліковано дослідження, яке показало принципово важливу річ: напрямок і величина умовної модуляції болю залежать від інтенсивності тестового стимулу. У здорових учасників сильніший тестовий стимул давав аналгетичний ефект, а слабший - навпаки, посилення болю. У пацієнтів із фіброміалгією не виявили переконливих ознак ні аналгетичного ефекту, ні цього протилежного варіанту відповіді. У дослідження включили 51 здорового учасника і 39 осіб із фіброміалгією. Спочатку кожному визначали індивідуальний поріг теплового болю, після чого проводили один протокол із тепловим тестовим стимулом на рівні −1°C, +1°C або +3°C відносно цього порогу. Як кондиціонувальний стимул використовували 30-секундний cold pressor test при 4°C. У здорових учасників при +3°C спостерігався статистично значущий аналгетичний ефект. При +1°C істотних змін не було. При −1°C виявили статистично значуще посилення болю після кондиціонувального стимулу. Тобто за слабшого тестового стимулу система працювала не в бік пригнічення болю, а в протилежний бік. Далі стало ще цікавіше. Вирішальним виявився не лише формально заданий рівень температури, а й те, наскільки болючим тестовий стимул реально був для конкретної людини. У здорових осіб більш інтенсивно сприйнятий тестовий стимул частіше асоціювався з аналгетичною відповіддю, а менш інтенсивно сприйнятий - із посиленням болю. Отже, значення має не лише параметр протоколу, а й суб’єктивна інтенсивність болю. У пацієнтів із фіброміалгією картина була іншою. Вони давали вищі оцінки болю на ті самі теплові стимули, але автори не отримали переконливих доказів ані аналгетичної відповіді, ані протилежного варіанту. Це свідчить не просто про зниження здатності до пригнічення болю, а про ширшу дисфункцію механізмів низхідної модуляції болю. Практичний висновок простий. Умовну модуляцію болю не слід сприймати як простий і завжди односпрямований феномен. Якщо тестовий стимул занадто слабкий, у здорової людини можна отримати не зменшення болю, а його посилення. Це важливо і для досліджень, і для клінічної інтерпретації, бо частина варіабельності результатів може пояснюватися не особливостями пацієнтів, а параметрами самого протоколу. Для медицини болю і ФРМ це означає, що якщо пацієнт не показав очікуваного ефекту в парадигмі умовної модуляції болю, це ще не привід робити прямолінійні висновки. Спершу варто подивитися, яким був тестовий стимул, наскільки болючим він був для конкретної людини, і чи не закладена варіабельність уже в сам дизайн оцінювання.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://www.jpain.org/article/S1526-5900(25)00761-8/fulltext

Уролітин А, біг і відновленняУ Sports Medicine опубліковано подвійне сліпе плацебо-контрольоване дослідження впливу уролітину А на високотренованих бігунів на середні та довгі дистанції. У дослідженні взяли участь 42 чоловіки, які протягом 4 тижнів під час висотного тренувального збору отримували або 1000 мг уролітину А на добу, або плацебо. Автори оцінювали 3000-метровий забіг, аеробну потужність, маркери м’язового ушкодження, запалення, а також м’язові білкові й мітохондріальні показники. Головний висновок: уролітин А не дав статистично значущого поліпшення результату на 3000 м. Час у групі уролітину А покращився, але не досяг статистичної значущості; у групі плацебо також не було переконливого приросту. Тобто говорити про доведену ергогенну дію за результатами цього дослідження поки не можна. Водночас є інший сигнал, який виглядає цікавіше. Після 3000-метрового тесту в групі уролітину А були нижчими непрямі маркери м’язового ушкодження: площа під кривою для креатинкінази зменшилася, тоді як у групі плацебо такого ефекту не було. Крім того, у спортсменів на уролітині А була нижча суб’єктивна оцінка навантаження після забігу. Це не те саме, що швидший біг, але для відновлення та переносимості навантажень це вже не дрібниця. Ще одна деталь: у групі уролітину А автори зафіксували більший внутрішньогруповий приріст VO₂max. Але міжгрупова взаємодія не досягла статистичної значущості. Перекладено з мови наукової стриманості на людську: сигнал є, але він ще не настільки сильний, щоб чесно сказати, ніби добавка точно підвищує аеробну потужність краще за плацебо. На рівні м’язової тканини картина теж неоднозначна. Протеомний аналіз показав, що уролітин А підвищував експресію шляхів, пов’язаних із мітохондріями, і знижував білки, пов’язані із запальними процесами. У групі уролітину А були виразніші зміни в мітохондріальних білкових комплексах і рибосомних шляхах, а також сигнал у бік посилення маркерів мітофагії. Але прямого поліпшення мітохондріальної функції у пермеабілізованих м’язових волокнах автори не продемонстрували. Отже, молекулярний сигнал є, а функціональне підтвердження поки слабше. Практичний висновок для спортивної медицини та реабілітації такий: уролітин А на сьогодні виглядає радше як потенційний засіб підтримки відновлення, а не як доведений спосіб підвищення результату в добре тренованих бігунів. Це важливо, бо ринок спортивних добавок любить продавати “молекулярну надію” як гарантований результат, а наука знову нагадує: зменшити ознаки м’язового ушкодження і реально прискорити змагальний результат - не одне й те саме. @usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://link.springer.com/article/10.1007/s40279-025-02292-5

Сон, рівновага і когніція у старших людейУ Frontiers in Human Neuroscience опубліковано систематичний огляд, який узагальнив дані про взаємозв’язки між сном, рівновагою та когнітивними функціями у людей віком 60+ років. До аналізу включили 33 дослідження із загальною вибіркою 67 237 учасників. Головний висновок авторів доволі стриманий: парні зв’язки між цими трьома сферами є, але здебільшого вони слабкі. Краща якість сну асоціювалася з дещо кращою рівновагою та когнітивними показниками, а краща впевненість у рівновазі - з кращими результатами когнітивного тестування. Але величини зв’язків у більшості робіт були невеликими, що обмежує клінічну значущість частини знахідок. Особливо показовою є одна деталь: серед 33 включених досліджень лише одне справді аналізувало взаємодію всіх трьох компонентів одночасно. Тобто ми вже бачимо окремі зв’язки “сон-рівновага”, “сон-когніція” і “рівновага-когніція”, але цілісної моделі поки бракує. Самі автори прямо називають це суттєвою прогалиною в літературі. За даними огляду, погіршення сну частіше поєднувалося з гіршими показниками рівноваги та когнітивного функціонування, але цей зв’язок змінювався залежно від популяції. У людей із нейродегенеративними станами, зокрема при хворобі Паркінсона чи деменції з тільцями Леві, асоціації були виразнішими, ніж у відносно здорових мешканців громади. Тобто контекст має значення: не можна механічно переносити ці висновки на всіх старших людей однаково. Статистично значущі зв’язки між окремими доменами найчастіше були слабкими або слабко-помірними, запропоновано гіпотетичну модель, де сон, рівновага і когніція можуть впливати одне на одного через втому, запалення, фізичну активність, циркадні ритми, депресію та тривогу. Це поки не доведений механізм, але корисна рамка для подальших досліджень. Практичний висновок для реабілітації: якщо у старшої людини є скарги на сон, нестійкість або когнітивне зниження, не варто розглядати ці проблеми ізольовано. Але й не слід перебільшувати силу наявних доказів, між цими сферами є взаємозв’язки, однак вони ще недостатньо пояснені, особливо у довготривалій перспективі. Саме тому потрібні довготривалі дослідження і багатокомпонентні втручання, які одночасно враховують сон, рівновагу і когнітивні функції.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://www.frontiersin.org/journals/human-neuroscience/articles/10.3389/fnhum.2025.1575155/full

Травматичні ушкодження стопи після хірургічного лікування через 2 рокиУ журналі Injury опубліковано проспективне багатоцентрове когортне дослідження, яке оцінювало епідеміологію, ускладнення та пацієнт-орієнтовані результати після хірургічного лікування травматичних ушкоджень стопи. До дослідження включили 102 пацієнтів із 107 ушкодженнями стопи; частота відповіді під час 2-річного спостереження становила 92%. Головний висновок: пацієнти загалом не повернулися до дотравматичного рівня якості життя та функціонування навіть через 2 роки після операції. Автори прямо зазначають, що більшість пацієнт-орієнтованих показників із часом виходили на плато, але не досягали вихідного рівня. Найбільше погіршення за опитувальником EuroQol стосувалося болю/дискомфорту, далі - звичних повсякденних справ, рухливості, тривоги/депресії і лише мінімально - самообслуговування. Тобто після таких травм проблема полягає не лише у зрощенні кістки, а у стійкому обмеженні активності, болю та зниженні якості життя. За ускладненнями картина теж не надто м’яка. У загальній групі ускладнення мали 39% пацієнтів. Найчастіше йшлося про посттравматичний артроз і інфекції. Більше половини пацієнтів, 52%, у подальшому перенесли видалення імплантів. Серед повторних операцій найчастішими були вторинний артродез і ревізійні втручання. Є й цікаві відмінності між локалізаціями. Пацієнти з ушкодженнями переднього відділу стопи мали кращі показники якості життя та спортивної функції, але водночас нижчу задоволеність лікуванням, ніж пацієнти з ушкодженнями середнього і заднього відділів стопи. Це нагадує просту річ: “об’єктивно краще” не завжди означає “суб’єктивно задоволений”. Для клінічної практики висновок дуже прикладний: після тяжких травматичних ушкоджень стопи хірургія часто є необхідною, але її не слід подавати пацієнту як швидке повернення до норми. Це радше початок тривалого відновлення з реальним ризиком болю, функціональних обмежень, повторних втручань і неповного повернення до попереднього рівня життя.Саме тому пацієнтові ще на старті потрібна не лише операція, а й чесна розмова про прогноз, довготривале спостереження та якісно організована реабілітація. Іноді найкраща частина лікування починається вже після завершення операції.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://www.injuryjournal.com/article/S0020-1383(25)00615-1/fulltext

Стеноз хребтового каналу поперекового відділу хребта з нейрогенною кульгавістю У BMJ Open опубліковано систематичний огляд Ammendolia та співавт., присвячений нехірургічному лікуванню стенозу хребтового каналу поперекового відділу хребта з нейрогенною кульгавістю (СХКПВХНК): 44 рандомізовані дослідження, 3792 учасники і широкий спектр втручань: реабілітаційні та мультимодальні програми, епідуральні ін’єкції, пероральні препарати, акупунктуру, спінальні маніпуляції та інші підходи. Ключовий висновок огляду не надто зручний для любителів простих рішень: найпереконливіше виглядає мультимодальне нехірургічне ведення, яке включає мануальну терапію та вправи, з освітою або без неї, натомість для більшості інших втручань якість доказів залишалася низькою. Окремо важливий і практично дуже значущий висновок стосується епідуральних стероїдних ін’єкцій: навіть там, де спостерігалися статистично значущі зміни, вони не були клінічно важливими,не маючи достатньої клінічної ефективності для ведення пацієнтів зі СХКПВХНК. Що саме підтримано помірними доказами? Перший - мануальна терапія разом із вправами, що дали кращі короткострокові результати порівняно з медикаментозним веденням або груповими заняттями у громаді. Другий - комплексна програма, де мануальна терапія, освіта та вправи поєднувалися з когнітивно-поведінковим підходом, саме вона показала кращі результати щодо дистанції ходьби від найближчого до тривалого періоду спостереження порівняно з самостійними домашніми вправами. Прегабалін, габапентин, пероральні кортикостероїди, кальцитонін, частина фізіотерапевтичних процедур, а також низка ін’єкційних підходів не мають переконливої доказової підтримки. Цей висновок узгоджується з клінічною настановою 2021 року щодо нехірургічного ведення сСХКПВХНК, де рекомендовано індивідуалізоване мультимодальне ведення з освітою, порадами щодо способу життя, поведінковими стратегіями, домашніми вправами, мануальною терапією та реабілітаційними підходами, а також рекомендовано не використовувати епідуральні стероїдні ін’єкції. Подібний напрямок показали й інші роботи. Систематичний огляд і метааналіз Jacobi та співавт. 2021 дійшов висновку, що консервативні нефармакологічні втручання при дегенеративному стенозі можуть бути корисними, а найкращі сигнали ефективності спостерігаються для підходів, де вправи не є ізольованим елементом, а входять до більш структурованого комплексу. Окремо систематичний огляд Comer та співавт. щодо вправ при стенозі також підкреслив, що програми вправ зазвичай є багатокомпонентними, а не зводяться до одного типу навантаження. Клінічний огляд у BMJ 2021 теж підтримав supervised exercise і manual therapy як втручання першої лінії. Практичний сенс для ФРМ: якщо пацієнт має СХКПВХНК, то найрозумніша нехірургічна тактика сьогодні - будувати структуроване мультимодальне ведення, ядром якого є мануальна терапія, вправи, освіта, модифікація активності, поведінкові підходи та реалістична маршрутизація пацієнта. Саме така логіка наразі виглядає найбільш доказово обґрунтованою.Не менш важливо й те, чого цей огляд не доводить. Він не дозволяє стверджувати, що будь-яке нехірургічне лікування однаково ефективне. Він також не виправдовує механічне перенесення окремих методик без урахування клінічного контексту, цілей пацієнта, переносимості навантаження та функціональних обмежень. Інакше кажучи, проблема тут не в нестачі «процедур», а в нестачі добре організованих, змістовних, мультимодальних програм.ВисновокНа сьогодні найбільш обґрунтованим нехірургічним підходом при СХКПВХНК є мультимодальне ведення, що включає мануальну терапію та вправи, з освітою або без неї, для епідуральних стероїдних ін’єкцій переконливої клінічної користі не показано, для більшості інших втручань доказова база залишається недостатньою. Це не робить клініку простішою, але робить її чеснішою.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine