Офіційний канал УТФРМ

Три типи предіабетуMedscape Europe опублікував матеріал про сучасний погляд на предіабет, який розглядають не як один однорідний стан, а як різні підтипи з різними механізмами й різним ризиком переходу в цукровий діабет 2 типу. Це важливо, бо проста формула «є предіабет — худніть і більше рухайтесь» залишається правильною, але не завжди достатньою.Зміна способу життя була і залишається основою профілактики: харчування, фізична активність, зниження маси тіла, сон, контроль стресу, лікування супутніх станів. Але довготривале дотримання таких програм часто складне. Саме тому в групах високого ризику обговорюють роль лікарських засобів.https://www.medscape.com/viewarticle/drug-options-three-high-risk-prediabetes-types-2026a1000hai?ecd=a2aУ матеріалі йдеться про три особливо важливі підтипи предіабету високого ризику:• предіабет зі стеатозною хворобою печінки, пов’язаною з метаболічними порушеннями, та вираженою інсулінорезистентністю — із високим ризиком швидкого переходу в діабет;• предіабет із порушенням функції β-клітин підшлункової залози — коли проблема не лише у вазі чи печінковому жирі;• група з повільним прогресуванням і гіперінсулінемічною інсулінорезистентністю — діабет може розвиватися пізніше, але ознаки ураження органів, зокрема нирок, можуть з’являтися рано.Метформін залишається основним препаратом, який найчастіше розглядають для медикаментозної профілактики в окремих людей із предіабетом. У Diabetes Prevention Program він знижував ризик розвитку цукрового діабету 2 типу на 31% за 3 роки, тоді як інтенсивна зміна способу життя — на 58%.Новіші препарати — агоністи рецепторів ГПП-1, подвійні агоністи рецепторів ГПП-1/ГІП та SGLT2-інгібітори — показують перспективні результати у вибраних групах високого ризику, особливо при ожирінні, серцево-судинних захворюваннях, серцевій недостатності або хронічній хворобі нирок. У дослідженнях семаглутид і тирзепатид допомагали більшій частині учасників повернутися до нормальних показників глюкози та зменшували ризик переходу в діабет. Водночас після припинення лікування частина ефектів зменшувалася.Це важливий сигнал: ми не лікуємо «цифру глюкози» окремо від людини, її маси тіла, харчування, рухової активності, серцево-судинного ризику, функції нирок і довгострокової стратегії.Головне питання сьогодні не «чим лікувати всіх із предіабетом?», а кого саме потрібно лікувати медикаментозно.Предіабет поширений, і призначати ліки всім людям із предіабетом не завжди доцільно. Найбільший сенс має пошук груп високого ризику: вищий рівень глікованого гемоглобіну HbA1c, ожиріння, артеріальна гіпертензія, дисліпідемія, серцево-судинні захворювання, хронічна хвороба нирок або несприятливі біомаркерні профілі.Пацієнти з предіабетом, ожирінням, серцево-судинним ризиком, хронічним болем, саркопенією або обмеженням активності часто приходять в реабілітаційний маршрут після травм, операцій, інсультів, ампутацій, у програмах відновлення мобільності та функціонування. Саме тому фахівцям реабілітації важливо бачити не лише основний діагноз, а й метаболічний ризик людини.Фізична активність у цьому контексті — не «додаткова порада», а лікувальне втручання з реальним впливом на інсулінорезистентність, масу тіла, серцево-судинний ризик, функціонування та якість життя.Найкраща стратегія — оцінка ризику, зміна способу життя, командний супровід і вибіркова фармакотерапія для тих, хто справді має високий ризик. Сучасна медицина рухається від однакових рішень для всіх до точнішої допомоги конкретній людині, а реабілітаційна медицина має бути частиною цього руху.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #7MedLevels #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🐕Тварини в реабілітації осіб з травмами спинного мозку🐎 У журналі Spinal Cord опубліковано огляд наявних досліджень про використання тварин у реабілітації людей із травмою спинного мозку.https://www.nature.com/articles/s41393-026-01223-zЙдеться не просто про приємне спілкування з твариною, а про цілеспрямоване, заплановане й структуроване втручання, яке проводить та контролює фахівець з реабілітації.До огляду включили лише 10 досліджень. Це вже перший холодний душ для надмірного ентузіазму.З них 5 досліджень стосувалися втручань із собаками, ще 5 втручань із кіньми. Лише одне дослідження було рандомізованим контрольованим, а три були описами окремих клінічних випадків. Вибірки були малими, учасники різнорідними, а результати — неоднаковими.У втручаннях із навченими собаками описували зменшення зусиль верхніх кінцівок під час пересування на кріслі колісному, нижче м’язове навантаження, швидше подолання окремих маршрутів і кращі показники роботи серцево-дихальної системи під час конкретних завдань. У певних ситуаціях навчений собака може допомагати частині людей із травмою спинного мозку ефективніше виконувати окремі функціональні завдання.У втручаннях із кіньми описували зменшення спастичності, покращення розподілу ваги, окремі зміни амплітуди рухів, мотивації, впевненості та соціальної участі. Частина ефектів була короткотривалою, частина не зберігалася в часі, а для сильних клінічних рекомендацій даних недостатньо.Головний висновок огляду тверезий: напрям виглядає перспективним, але доказова база поки слабка. Потрібні якісніші дослідження, довготривале спостереження, кращий опис втручань, контрольні групи, оцінка дозування, аналіз різних рівнів і повноти ураження, а також обов’язкове врахування добробуту тварин.Для української реабілітації це важливий сигнал. Тема тварин у реабілітації дуже легко продається емоційно. Фото з собакою чи конем майже завжди виглядає переконливіше, ніж шкала функціонування або таблиця результатів. Саме тому потрібна професійна обережність. Ми не маємо права перетворювати цікаве допоміжне втручання на «унікальну методику», «прорив» або універсальне рішення для людей із травмою спинного мозку.Правильні питання мають бути очевидними: яка реабілітаційна ціль, для кого саме це втручання, хто проводить і контролює процес, що саме ми вимірюємо, чи є ефект понад стандартну допомогу, чи безпечно це для людини і для тварини.Тварини можуть бути цінними партнерами в реабілітації, але партнерство — це структуроване, етичне, безпечне й вимірюване втручання в межах індивідуального реабілітаційного плану.Сучасна реабілітація — це не лише про красиві історії, а й про функціонування, участь, якість життя, доказовість і відповідальність за результат.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

Лікар у соціальних мережахMedscape News Canada опублікував матеріал про канадських лікарів, які свідомо залишаються активними в соціальних мережах, щоб пояснювати медичну інформацію, підтримувати науку, розвивати критичне мислення та протидіяти дезінформації. https://www.medscape.com/viewarticle/canadian-physicians-fight-good-fight-social-media-2026a1000j0k?ecd=a2aЦе важлива тема не лише для Канади, для України вона має ще гостріший сенс. Ми живемо в умовах війни, величезної кількості поранених, складних реабілітаційних потреб, перевантаженої системи охорони здоров’я та постійного суспільного запиту на швидкі рішення.У таких умовах інформаційний простір — це частина боротьби за якість допомоги, довіру пацієнтів і майбутнє професії. Фізична та реабілітаційна медицина в Україні — відносно молода галузь, яка ще формує свою професійну культуру, стандарти, освітні підходи, інституційну спроможність і реальне місце в системі охорони здоров’я.Саме тому мовчання професіоналів тут особливо небезпечне. Якщо доказова, етична й компетентна позиція відсутня в публічному просторі, її місце швидко займають міфи, маніпуляції, популізм, «унікальні методики», імітація реформ, красиві презентації без реального змісту та дуже впевнені люди без достатньої компетентності.У матеріалі Medscape психіатр Tyler Black говорить про кризу, у якій антинаукова інформація часто поширюється швидше, ніж науково обґрунтована. Лікар Ken Milne наголошує, що лікар має бути ресурсом для своєї спільноти. Особливо важлива думка Milne: треба не просто казати людям, що думати, а допомагати їм зрозуміти, як думати. Не замінити один міф іншим, а навчати відрізняти доказ від думки, причинно-наслідковий зв’язок від збігу, обережну клінічну рекомендацію від красивої обіцянки.Водночас матеріал чесно показує й інший бік. Yoni Freedhoff застерігає, що соцмережі можуть створювати ілюзію великого впливу, хоча часто ми говоримо переважно з тими, хто вже з нами погоджується, тому публічна комунікація лікаря — це не конкурс популярності та не кар’єрна сходинка. Це інструмент, який потребує компетентності, етики, витримки та розуміння ризиків. В українському контексті ці ризики ще складніші. Молода галузь, слабкі інституції, низька якість окремих управлінських рішень, конфлікти інтересів, залежність від ресурсів, боротьба за вплив, токсична конкуренція та спроби дискредитувати професіоналів можуть спотворювати професійну дискусію. Іноді замість чесної розмови про якість допомоги, компетентність, результати, відповідальність і доказовість ми бачимо боротьбу за видимість, доступ до ресурсів або право називати себе «єдиними правильними».Реабілітація під час війни — не сцена для самопросування, це допомога захисникам, ветеранам, членам їх сімей, людям, які втратили здоров’я, функціонування, кінцівки, зір, автономність, професію, відчуття безпеки або частину свого попереднього життя. Саме тому професійна комунікація потрібна, щоб пояснювати складне зрозуміло, не підміняти доказовість харизмою, відрізняти реальні зміни від імітації, визнавати межі знань, захищати пацієнтів від фальшивих надій, говорити про якість рішень і конфлікти інтересів, підтримувати фахівців, які хочуть працювати чесно, не дозволяти чорному піару знищувати професіоналів.Лікар не зобов’язаний бути блогером, але якщо лікар виходить у публічний простір, він має говорити точніше, чесніше й відповідальніше.Бо тиша доказової медицини — це не нейтральність, це вільне місце для дезінформації, імітації експертності та блогерів, які говорять голосно, але не завжди відповідають за наслідки.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine #EvidenceBasedRehab

🧠 Штучний інтелект як співдослідник?У журналі Nature опубліковано статтю “Accelerating scientific discovery with Co-Scientist” про систему штучного інтелекту, яка може допомагати науковцям не лише шукати літературу, а й формувати нові дослідницькі гіпотези.Co-Scientist - це мультиагентна система, тобто “команда” спеціалізованих AI-модулів, кожен із яких виконує свою роль у науковому процесі:• агент генерації пропонує нові гіпотези• агент критичного аналізу шукає помилки, суперечності та можливі “галюцинації”• агент ранжування порівнює гіпотези між собою• агент еволюції покращує найперспективніші ідеї• агент метаогляду аналізує типові слабкі місця системиФактично це спроба відтворити логіку наукового мислення: сформувати гіпотезу → перевірити її на слабкі місця → порівняти з іншими → удосконалити → запропонувати експеримент.Важливо, що автори не обмежилися красивою демонстрацією. Частину гіпотез, запропонованих системою, перевіряли в лабораторних експериментах: у пошуку нових застосувань препаратів при гострому мієлоїдному лейкозі, визначенні нових мішеней при фіброзі печінки та поясненні механізмів антибіотикорезистентності.Але найцінніше у цій роботі не технологічний оптимізм, а чесність щодо обмежень.Автори прямо визнають: така система може помилятися, залежить від якості наукової літератури, може відтворювати хибні висновки й навіть посилювати кризу відтворюваності досліджень, якщо використовувати її без критичного контролю.Для фізичної та реабілітаційної медицини це дуже важливий сигнал.Такі системи потенційно можуть допомагати:• формувати нові клінічні та наукові гіпотези• аналізувати складні біопсихосоціальні моделі• шукати персоналізовані реабілітаційні стратегії• краще планувати дослідження• розвивати науку впровадження, вивчати, як ефективні втручання реально доходять до пацієнта. Але реабілітація має особливу вразливість: різнорідність пацієнтів, складність оцінювання результатів, багато контекстних факторів і, на жаль, чимало красивих концепцій без достатньої доказової опори.Тому штучний інтелект може або прискорити доказову науку, або дуже швидко масштабувати добре оформлену псевдонауку. ШІ не замінює науковця, лікаря чи клінічне мислення. Він може стати сильним інструментом для тих, хто вже має методологію, критичне мислення, клінічну відповідальність і повагу до доказів.У майбутньому виграватимуть не ті, хто сліпо довіряє штучному інтелекту, і не ті, хто демонстративно його ігнорує. Виграватимуть ті, хто навчиться ставити правильні запитання, перевіряти відповіді й не плутати красиво сформульовану гіпотезу з доведеним знанням.Разом зробимо більше!@usprm_official#УТФРМ#USPRM#7MedLevels#RehabHubUA#RehabTeamUA#PRMinUkrainehttps://www.nature.com/articles/s41586-026-10644-y_reference.pdf

Шановні колеги!ESPRM відкрила прийом заявок на ESPRM Research Grant 2026 — дослідницький грант для молодих лікарів фізичної та реабілітаційної медицини.Мета гранту — підтримати лікарів ФРМ на ранньому етапі професійного шляху, які прагнуть розвивати наукові компетентності, проводити клінічно значущі дослідження та посилювати доказову базу реабілітаційної медицини.Хто може подаватися:• члени ESPRM (якщо ви поновили членство в УТФРМ це є можливим);• лікарі-резиденти з ФРМ або лікарі ФРМ до 5 років після завершення резидентури;• кандидати віком до 40 років.Термін подання заявок:1 травня — 30 червня 2026 року.Мова заявки: англійська.Розмір гранту: до 10 000 євро на одного грантоотримувача.Важлива умова: грантові кошти можуть бути перераховані лише на банківський рахунок університету або реабілітаційної установи.Заявка має містити короткий опис дослідницького проєкту до 750 слів, бюджет, інформацію про супервізорів та очікуваний клінічний і територіальний вплив проєкту.Також потрібні:• лист-підтвердження від національного товариства ФРМ про членство заявника (тобто - УТФРМ);• лист підтримки від керівника кафедри, відділення або підрозділу;• підтвердження схвалення проєкту етичним комітетом;• CV заявника до 4 сторінок;• CV основного наукового керівника до 4 сторінок.Заявки та всі необхідні документи потрібно надіслати адміністратору ESPRM — Ivana Markovic:[email protected]Оголошення грантоотримувачів заплановане під час осінньої Генеральної асамблеї ESPRM у вересні 2026 року.Для української спільноти ФРМ це важлива можливість підтримати молодих лікарів, які готові робити перші серйозні кроки в дослідженнях.Особливо актуальними для України можуть бути теми, пов’язані з реабілітацією після бойової травми, ампутацій, інсульту, травматичного ушкодження головного мозку, болю, протезування, сучасними технологіями, телереабілітацією, оцінкою функціональних результатів та впровадженням МКФ у клінічну практику.Закликаємо молодих колег розглянути цю можливість, а досвідчених фахівців — підтримати потенційних заявників як ментори, наукові керівники та інституційні партнери.Деталі та форма заявки — на сайті ESPRM у розділі Research Grant.https://esprm.eu/research-grant@usprm_official#УТФРМ #USPRM #ESPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine

Аквааеробіка при надмірній масі тіла та ожирінніУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метааналіз рандомізованих досліджень про вплив аквааеробіки на показники складу тіла в людей із надмірною масою тіла та ожирінням. До аналізу включили 10 досліджень за участю 286 осіб. Головний висновок досить практичний: аквааеробіка достовірно зменшувала масу тіла і окружність талії. Середній ефект становив близько −2,69 кг для маси тіла і −2,75 см для окружності талії. Для індексу маси тіла, відсотка жирової тканини, жирової маси, нежирової маси, співвідношення талія/стегна та окружності стегон переконливого ефекту не показали. Ще цікавіше виглядають підгрупові результати. Більш виражений ефект спостерігали, якщо програма тривала понад 10 тижнів, фактично переважно 12 тижнів. У цих умовах зниження маси тіла та окружності талії було помітнішим. Кращі результати також частіше спостерігали у жінок і в осіб із середнім віком 45 років і старше. Це логічно з клінічної точки зору. Вода зменшує ударне навантаження на суглоби, полегшує рух у людей із надмірною масою тіла, а отже може підвищувати переносимість навантаження і прихильність до занять. Але важливо не перебільшувати: цей огляд не доводить, що аквааеробіка сама по собі істотно змінює всі показники складу тіла. Найнадійніші результати стосуються саме маси тіла та абдомінального ожиріння, відображеного окружністю талії. Якість доказів теж варто читати чесно. За системою GRADE автори оцінили визначеність доказів як помірну для маси тіла й окружності талії, низьку для індексу маси тіла, нежирової маси, жирової маси, співвідношення талія/стегна та окружності стегон, і дуже низьку для відсотка жирової тканини. Причини стандартні: невеликі вибірки, широкий довірчий інтервал і висока неоднорідність для окремих показників. Практичний висновок для ФРМ:аквааеробіку варто розглядати не як «чарівний спосіб схуднення», а як реалістичний, безпечніший і клінічно доцільний варіант аеробного навантаження для частини пацієнтів із надмірною масою тіла та ожирінням, особливо коли наземні навантаження погано переносяться через біль, перевантаження суглобів або низьку витривалість. Найбільш обґрунтовані очікування на сьогодні - це помірне зниження маси тіла та окружності талії за достатньої тривалості програми, вода іноді справді допомагає «зрушити вагу з місця», як це часто буває в медицині, дозованим, регулярним і достатньо тривалим навантаженням.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://bmjopen.bmj.com/content/bmjopen/15/3/e091743.full.pdf

Що реально заважає і що допомагає мультидисциплінарній командіУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метасинтез про бар’єри та чинники, що сприяють роботі мультидисциплінарних команд у гострих клінічних умовах. Автори включили 17 якісних досліджень і узагальнили погляди медичних працівників із відділень інтенсивної терапії, невідкладної допомоги, травма-центрів, неонатальних підрозділів та інших середовищ, де від швидкості й узгодженості командної роботи буквально залежить результат. Головний висновок простий: командна робота руйнується не лише через «поганих людей» і не лише через «погану систему». Проблема майже завжди багаторівнева. Автори виділили 4 великі групи чинників: організаційні, індивідуальні, пов’язані зі співпрацею, і пов’язані з ролями в команді. Усього вони описали 36 змінних, які можуть діяти як бар’єри, як чинники підтримки або як обидва варіанти залежно від контексту. Серед організаційних бар’єрів найпомітнішими були висока плинність кадрів, надмірне навантаження, жорсткість системи, дефіцит ресурсів і погана організація роботи. Це не дрібниці управління, а речі, які прямо підривають довіру, послаблюють сталість команди й роблять взаємодію фрагментованою. Серед індивідуальних чинників найбільше значення мали вміння слухати, повага, мотивація, емпатія, професійна компетентність і водночас егоцентризм як руйнівний фактор. Тобто команда не стає сильною автоматично лише тому, що в неї входять формально сильні фахівці. Якщо люди не чують одне одного, не поважають межі ролей і не мають внутрішньої мотивації до спільної роботи, команда лишається просто групою спеціалістів у одному приміщенні. Окрема група чинників стосувалася самої культури співпраці. Тут ключовими були спільні негласні правила, визнання цінності командної роботи, синергія, довіра, спільне бачення цілей, час на командну взаємодію, якість комунікації, свобода висловлюватися без страху, а також конфлікти, корпоративність окремих професійних груп і упередження щодо колег. Саме тут часто видно справжню зрілість команди. Не тоді, коли «всі згодні», а тоді, коли команда здатна проходити через напругу без руйнування взаємної поваги. Дуже показовим є ще один висновок: частина чинників не є ні «добром», ні «злом» сама по собі. Наприклад, лідерство, командний клімат, розподіл ролей, усталені процедури чи командна рутина можуть як підтримувати роботу, так і заважати їй. Усе залежить від того, чи вони допомагають адаптуватися до клінічної реальності, чи перетворюються на жорстку механіку без мислення. Практичний висновок для реабілітації очевидни: хоча цей огляд стосується гострих клінічних умов, його логіка повністю релевантна й для реабілітаційної медицини. Ефективна мультидисциплінарна команда не виникає від одного наказу, красивої схеми чи модного слова «команда». Вона потребує чітких ролей, довіри, часу на взаємодію, простору для відкритого професійного обговорення, стабільності кадрів, адекватного навантаження і керівництва, яке не душить команду, а робить її сильнішою. І ще одна незручна, але чесна думка: в багатьох медичних закладах проблемою є не відсутність розмов про командність, а відсутність реальних умов для неї. Команду неможливо зібрати з виснажених людей у перевантаженій системі лише силою презентації про міжпрофесійну взаємодію.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://bmjopen.bmj.com/content/bmjopen/15/3/e087268.full.pdf

Харчування і тинітус: що справді показав систематичний оглядУ BMJ Open опубліковано систематичний огляд і метааналіз спостережних досліджень про зв’язок між харчуванням і тинітусом. Автори проаналізували 10 ретроспективних досліджень, а до метааналізу включили 8 із загальною вибіркою 301 533 учасники. Загалом оцінювали 15 поширених харчових чинників. Основний результат такий: вищий рівень споживання фруктів, харчових волокон, молочних продуктів і кофеїну асоціювався з нижчою поширеністю тинітусу. Об’єднані оцінки були такими: для фруктів OR 0,649, для харчових волокон OR 0,918, для молочних продуктів OR 0,827, для кофеїну OR 0,898. Для решти проаналізованих чинників переконливого зв’язку не виявили. Це означає не те, що кава чи йогурт “лікують шум у вухах”. Це означає значно скромніше і чесніше: у наявних спостережних даних певні харчові звички пов’язані з нижчою частотою тинітусу. Саме пов’язані, а не доведено запобігають або лікують. Більшість включених робіт були поперечними, тому робити причинні висновки автори не дозволяють. Вони прямо зазначають потребу в подальших когортних і, за можливості, генетично-епідеміологічних дослідженнях. Окремо варто звернути увагу на кофеїн. У клінічних розмовах навколо тинітусу він часто фігурує майже як універсальний підозрюваний. Але цей огляд показав протилежну асоціацію: вищий рівень його споживання був пов’язаний із нижчою поширеністю тинітусу. Це не підстава радити всім терміново пити більше кави. Але це точно підстава бути обережнішими з механічними заборонами без якісної доказової опори. Автори також обговорюють можливі механізми: поліпшення судинної функції, зменшення запалення, антиоксидантний захист, а для харчових волокон — потенційний зв’язок із чутливістю до інсуліну. Це правдоподібні пояснення, але поки що саме пояснення, а не доведений механізм для клінічної практики. Практичний висновок простий. Якщо пацієнт із тинітусом питає про харчування, коректна відповідь не в стилі “нічого не доведено” і не в стилі “ось чарівний список продуктів”. Коректніше сказати так: деякі компоненти раціону асоціюються з нижчою поширеністю тинітусу, але якість доказів поки низька, а причинний зв’язок не встановлений. Тому мова радше про загалом якісне, збалансоване харчування, ніж про харчову магію, бо інколи найгучніше в темі тинітусу звучить не шум у вухах, а надто впевнені поради без достатніх підстав.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraine

Недіагностований біль: коли біль є, а діагнозу немаєУ PAIN опубліковано дослідження, яке звертає увагу на проблему, про яку в клінічній практиці часто здогадуються, але рідше називають прямо: недіагностований біль. Автори визначили його як ситуацію, коли людина повідомляє про біль, що заважає повсякденній діяльності, але не має формально зафіксованого діагнозу, який міг би пояснити цей біль. Для аналізу використали національно репрезентативні дані США з Medical Expenditure Panel Survey за 2016-2019 роки. Результати виявилися дуже промовистими. Серед дорослих, які повідомляли про будь-який біль, що заважає життю, приблизно 30,2% не мали діагнозу, якщо враховувати лише первинні больові стани. Якщо ж брати ширше визначення і додавати також стани, де біль може бути вторинним симптомом, таких людей усе одно залишалося 9,3%, тобто близько 21,1 мільйона осіб. Навіть серед тих, хто мав принаймні помірний біль, недіагностованими залишалися 4,1%, тобто близько 3,8 мільйона дорослих. Ще важливіше те, хто саме частіше залишається без діагнозу. За результатами багатофакторного аналізу, вищі шанси мати недіагностований біль були у молодих і людей середнього віку, чоловіків, представників расових та етнічних меншин, людей, народжених за межами США, осіб без медичного страхування, людей із кращою самооцінкою загального здоров’я. Тобто проблема тут не лише в болю як симптомі. Проблема ще й у тому, що біль нерівномірно доходить до діагнозу. А без діагнозу біль частіше залишається недолікованим або взагалі випадає з належного клінічного маршруту. Автори прямо підкреслюють, що така ситуація може відображати бар’єри доступу до допомоги, недосконалу комунікацію між пацієнтом і лікарем, а також системні нерівності в охороні здоров’я. Для медицини болю і реабілітації це має принципове значення. Бо інколи проблема не в тому, що біль “важко лікувати”, а в тому, що він ще навіть не став повноцінно визнаною клінічною проблемою. Якщо людина вже має біль, який заважає працювати, жити чи виконувати звичні справи, але досі не має жодного пояснювального діагнозу, це прогалина в системі.Окремо цінним є і ширший контекст статті: автори нагадують, що в МКХ-11 хронічний біль уже розглядається не лише як симптом, а і як окремий стан, бо коли біль роками сприймають лише як “додаток” до іншої хвороби, він дуже легко губиться між спеціальностями, кодами і формальними записами, а пацієнт живе з реальним болем. Практичний висновок: якщо людина повідомляє про біль, який реально обмежує її життя, цього вже достатньо, щоб ставитися до ситуації серйозно. Іноді найбільша клінічна помилка починається не з неправильного лікування, а з більш раннього етапу, коли біль уже є, а медицина або сам пацієнт ще не визнали його, як проблему.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://journals.lww.com/pain/fulltext/2026/01000/prevalence_and_correlates_of__undiagnosed_pain__.16.aspx

Умовна модуляція болю залежить від інтенсивності тестового стимулуУ The Journal of Pain опубліковано дослідження, яке показало принципово важливу річ: напрямок і величина умовної модуляції болю залежать від інтенсивності тестового стимулу. У здорових учасників сильніший тестовий стимул давав аналгетичний ефект, а слабший - навпаки, посилення болю. У пацієнтів із фіброміалгією не виявили переконливих ознак ні аналгетичного ефекту, ні цього протилежного варіанту відповіді. У дослідження включили 51 здорового учасника і 39 осіб із фіброміалгією. Спочатку кожному визначали індивідуальний поріг теплового болю, після чого проводили один протокол із тепловим тестовим стимулом на рівні −1°C, +1°C або +3°C відносно цього порогу. Як кондиціонувальний стимул використовували 30-секундний cold pressor test при 4°C. У здорових учасників при +3°C спостерігався статистично значущий аналгетичний ефект. При +1°C істотних змін не було. При −1°C виявили статистично значуще посилення болю після кондиціонувального стимулу. Тобто за слабшого тестового стимулу система працювала не в бік пригнічення болю, а в протилежний бік. Далі стало ще цікавіше. Вирішальним виявився не лише формально заданий рівень температури, а й те, наскільки болючим тестовий стимул реально був для конкретної людини. У здорових осіб більш інтенсивно сприйнятий тестовий стимул частіше асоціювався з аналгетичною відповіддю, а менш інтенсивно сприйнятий - із посиленням болю. Отже, значення має не лише параметр протоколу, а й суб’єктивна інтенсивність болю. У пацієнтів із фіброміалгією картина була іншою. Вони давали вищі оцінки болю на ті самі теплові стимули, але автори не отримали переконливих доказів ані аналгетичної відповіді, ані протилежного варіанту. Це свідчить не просто про зниження здатності до пригнічення болю, а про ширшу дисфункцію механізмів низхідної модуляції болю. Практичний висновок простий. Умовну модуляцію болю не слід сприймати як простий і завжди односпрямований феномен. Якщо тестовий стимул занадто слабкий, у здорової людини можна отримати не зменшення болю, а його посилення. Це важливо і для досліджень, і для клінічної інтерпретації, бо частина варіабельності результатів може пояснюватися не особливостями пацієнтів, а параметрами самого протоколу. Для медицини болю і ФРМ це означає, що якщо пацієнт не показав очікуваного ефекту в парадигмі умовної модуляції болю, це ще не привід робити прямолінійні висновки. Спершу варто подивитися, яким був тестовий стимул, наскільки болючим він був для конкретної людини, і чи не закладена варіабельність уже в сам дизайн оцінювання.@usprm_official#УТФРМ #USPRM #RehabHubUA #RehabTeamUA #PRMinUkraineДжерело: https://www.jpain.org/article/S1526-5900(25)00761-8/fulltext