Українка у Німеччині. Tima Pecherska

Повне скасування курсів німецької Berufsprachkurs: нова інтеграційна політика у дії. П'ятниця принесла отакі нові знання: більше у мовних школах не викладають курси Berufsprachkurs C1. Про нову, більш жорстку інтеграційну політику Німеччині ми дізналися ще восени, проте йшлося про скорочення, а не про повне скасування. Нагадаю, що на початку грудня я отримала Teilnahmeberechtigung на Berufsprachkurs C1, його видали без питань і підозріло швидко. Цей дозвіл діє з грудня по березень. Лист прийшов десь у середині грудня, у ньому також було зазначено школи, де цей мій курс розпочався на початку грудня. Мені не відповідали, просили зачекати. Зараз я почала отримувати відповіді від усіх можливих шкіл про те, що цього курсу більш нема. Новин про те, коли їх повернуть чи запропонують альтернативу, також нема. Є лише плітки, що у травні буде запропоновано рішення. При цьому інтеграційні курси залишилися. Звісно, це дуже поганий сигнал про те, що з бюджетними коштами усе погано, що спеціалісти Німеччині не так вже й потрібні, як про це наголошував німецький уряд раніше. Між нами, на С1 йшли не ті, хто хотів якось відсидітися чи байдикувати, адже рівень мови вже інший, такий, що вимагав більших зусиль та чимало часу. Проте я можу зрозуміти і таке рішення: більшість отримувачів дозволу на такі курси вже працюють і легко можуть запропонувати керівництву оплатити курси чи зробити це самостійно. Це питання декількох тисяч євро, якщо йдеться про курси Allgemein, наприклад, у Goethe Institut. Проте підтримка від держави давала надію тим мігрантів, які ще у пошуку роботи, що вони будуть потрібні та зможуть підтвердити дипломи, професію тут, у Німеччині. Що буду робити я? Я написала листа до BAMF і збираюся на консультацію до Agentur für Arbeit. Вже після цих кроків, в залежності від відповіді, я буду вирішувати це питання з роботодавцем. Усім бажаю наснаги у вивченні німецької та інтеграції, не дивлячись на такі ось новини. Schönes Wochenende 🫶

Мрії та плани: різниця українського та німецького менталітетів. За ці роки трохи прийшло осяяння, у чому ж наша відмінність. Звісно, я ділюся лише своїм досвідом та поміченими фактами, тому не сприймайте мої судження суворо. Звичайна розмова про плани на наступний навчальний рік серед колег. По-перше, у Баварії усе дуже патріархально, тобто, модель, чоловік працює на повну, жінка - декілька годин - це норма. І я розумію, чому. Садочки до 14-16, школа до 16 максимум, а у п'ятницю взагалі до 13.30 і роби, що хочеш. Бабусі і дідусі не виконують таку роль, як у нас, є виключення, звісно, але. Коли колеги чують, що мені, наприклад, потрібно 40 годин на тиждень, їх це дивує і викликає якийсь стурбований погляд. Ну я і у Києві звикла мати декілька робіт, аби мені було комфортно у плані зайнятості та затребуваності. Більшість хочуть просто зберігати свою зайнятість і не менше, не більше, тому коли я просто розповідаю про свої плани на наступний рік, це багатьох дивує. Але є плани, а є мрії, які також можна досягнути, навіть в іншій країні. Тому, коли після обговорення планів, я плавно перейшла до довгострокових планів-мрій-роздумів, це вже здивувало багатьох. Це я про зміну освітнього вектора на журналістській, який можливий після вдосконалення німецької. Хоча скажу чесно, навіть зараз в мене вже є варіант і такий, проте зараз він трохи нереальним через необхідні життєві зміни, типу переїзд і так далі. Проте навіть такий варіант мені не здається чимось фантастичним. Але для німецького оточення такі прагнення є дуже сміливими, і навіть не у світлі мого міграційного фону. Адже тут модель життя трохи простіша, як на мене. Вчишься, працюєш, живеш. Хтось краще, хтось гірше, але ось живеш і задоволений тим, що маєш. Натомість згадую як в Україні це зазвичай було. Компанія, розмови, хтось збирається працювати на Google, хтось вже завтра купує Tesla, хтось інший їде в Гімалаї, а ось хлопчина збирається працювати на трьох роботах і трохи вночі, бо треба терміново здійснити мрію. А ось жінка працює у банку, бо це робота мрії, її амбіції важливі, а її чоловік вдома з трьома не тямить себе від щастя, ночами трохи підробляє, аби не втрачати навички. Я жодним чином не засуджую нікого, адже гармонійно виглядає і те, і те життя. Я просто інколи себе питаю, чи не сильно масштабно я мрію, чи не великі мої сподівання. Чи може просто зупинитися і жити? Але якщо не можеш так, то що тоді? Згадалося побажання моєї вчительки німецьких курсів: "У тебе все вийде, тебе просто кличе велике місто"😂Яка ваша думка з цього приводу: просто жити чи сміливо мріяти та йти до мети? Гарного четверга усім🌸

Як святкують ювілей директора у баварській школі: море квітів та сльози. Просто хочу поділитися цим досвідом, адже це був дійсно незвичайний день. Директорка школи, у якій я працюю, відзначала сьогодні ювілей. Усе було скромно, але дуже зворушливо. Напередодні батьків попросили, аби діти принесли по одній квітці. Уявіть, напередодні, усі квіткові відділи місцевих супермаркетів були порожні десь о 15 годині. На великій перерві усі вітали ювілярку: співали пісню Auf uns зі зміненими словами, та під час цього дарували по квітці. У підсумку зібралися чималі букети. Потім було камерне святкування у вчительській з аналогом нашої "Многая літа", фотографуванням та словами директорки про те, що це її останній день народження у школі перед пенсією. На цих словах вже було важко стримувати сльози. Також цього дня було скорочено уроки, аби усі запрошені вчителі встигли на святкування у ресторані. На такі великі святкування, зазвичай, прийнято збирати символічну суму та дарувати її у гарній вазі, із зазначенням, на що збирає людина, яка святкує. До речі, після запрошення на святкування, потрібно було обрати основну страву. Було чимало напоїв, але я вирішила спробувати нашу місцеву новинку - Essigschorle. Це було дуже typisch bayrisch :) Усі тепло та затишно спілкувалися, до речі, ніяких тостів чи ще чогось такого. Ювілярка підсідала до кожного столу, також на святі були найближчі родичі. А мені чомусь згадалося, як в Україні у столичній школі вчителька замовляла на день народження золото та килим🙈Здалося, що я з іншої планети. P.s. Хочу ще трохи розповісти про директорку. Знаєте, чим найтемніші часи, тим кращі люди зустрічаються на шляху. Так було і зі мною. Ми пережили разом найважливіші періоди мого життя і коли директорка пропонувала мені побути вдома, коли ставалися жахливі події у моєму житті, я просилася на роботу, бо так було легше і вона розуміла мене як ніхто. Я завжди буду їй вдячна, адже вона не така як всі. І це прекрасне ставлення до всіх. "Усі будуть почуті", - це про мою директорку.