страшно середньовічне

у «темпори» минулоріч вийшла книжка віталія михайловського «феномен поділля. історія регіону в другій половині xiv — на початку xvi століття» — дослідження про динамічний, мінливий, захопливий часопростір і про особливу ідентичність, яка виросла там на перехресті всього, що може схрещуватися. і вона вам, мабуть, треба, але радити я прийшла навіть не книжку, а п'ятничну розмову довкола неї. бо з таким списком учасниць і учасників превентивно заздрю всім, хто туди зможе потрапити (так, це в києві). по-перше, буде сам віталій михайловський, дослідник подільської шляхти й автор, зокрема, книжки про топоніміку середньовічного поділля та її контексти. тобто про взаємодію культур і про те, як вона відбивається на мові, маркуванні простору й загалом наших уявленнях про кордони і межі, він думає вже давно.по-друге, прийде наталя старченко, яка теж досліджує шляхту прикордоння — тільки насамперед волинського. про її безцінні «українські світи речі посполитої» я тут колись згадувала, і якщо подумати про саму концепцію книжки, то стає ясно, що вона досконало впишеться в тему множинних ідентичностей і міжкультурних обмінів.по-третє, долучиться ще володимир маслійчук, який досліджує слобожанщину і теж має книжку, яка самою назвою ідеально пасує до цієї розмови: «у полоні прикордонь та наративів. дослідження з історії слобідської україни xvii–xix століть». усі разом вони говоритимуть про те, звідки взагалі беруться історичні регіони, як формуються їхні локальні ідентичності, як на прикордонну самосвідомість впливає постійний контакт із іншими культурами, — а ще про те, як із цим усім бути історикам (і мені здається, що це заповідається на найцікавішу частину обговорення). модераторкою буде ольга петренко-цеунова (у неї, до речі, також є хороша книжка — «шляхетна традиція», про бароко).відбуватиметься все в києві, у книгарні «є» на лисенка, 3, у п'ятницю, 19 червня. почнеться о 18:30. вхід вільний. якщо маєте змогу — підіть, розкажете, як було 🙏#безсоромнареклама

на середу маю від анджея подберезького дві історійки про жаб, страшну й не дуже.перша — про те, як у святу неділю один чоловік пішов витягати з води мочені коноплі, та ще й сорочку вдягнув стару брудну, щоб файну недільну не замастити. і щойно він до тих конопель підійшов, із них на нього як вискочить дрібна жаба та як уп'ється в груди — ніяк не можна було її відірвати. чоловік і покаявся, і до попа пішов, і молитви над ним читали, але все намарно: «груди розпухли, і на другий день помер».(прекрасний привід не робити в неділю ніякої роботи, як на мене. спитають вас, чи ви, бува, не хочте на вихідних попрацювати, а ви у відповідь — про жабу).друга історія мала бути моторошна, але в нас зараз про моторошне інші уявлення, либонь. маленька, то зацитую повністю:відьми вміють робити різні наслання. якось за одною бабою послала жабу і та крок в крок за нею скакала, куди б вона не повернула. коли її відганяють, то вона ховається, потім вилізе — і знову скаче.якщо тут когось і шкода, то хіба жабу, яку не тільки не підгодовують, а ще й проганяють 😢#вечірнінотатки

оце я вам учора розказувала всіляке сумне про книжку, а нині прийшла розказати про веселе — із «матеріалів з демонології українського народу» анджея подберезького (тих, що таким гігантським шрифтом надруковані). сам він був поляк, і коли в 1880-х записував перекази в чигиринському повіті, звісно, контекстуалізував їх як історії про славну шляхту й негідників-козаків, що додає текстові окремої перчинки. але зовсім розійшовся пан подберезький, коли вирішив вдатися до порівняльного аналізу:говорячи про упирів, слід зазначити, що хоча по суті природа упирів, стриг і стригонів однакова, але є суттєва різниця в їхній поведінці. бо коли понурий український упир просто ґвалтовно розриває парубків на шматки, висмоктує кров із живих, цілі досвітки умертвляє і від його нападів рятує лише хрест або спів півня опівночі, то лагідний краківський стригонь, що має дві душі, хоча й присяде часом на якогось гадрамаху, але до жорстокого вбивства він не доходить. він, як покутник, навідується до костелів, рве ризи, перекидає підсвічники, обгризає свічки, веде священників на покаяння, задовольняється ковбасою в зубах, і досить дати йому ляпаса, щоб позбутися напасті.там ще щось про те, що в демонології польського люду сильно видно інтелігентний університетський вплив (угу, саме так і було), але ми з кручиком вважаємо, що дуже непогано, коли колонізатори — чи колишні, чи нинішні, чи wannabe — ваших упирів бояться.#вечірнінотатки

якби екклезіяст був єдиною проблемою цієї книжки, я би посміялася, додала його собі в еталони ганебної редактури й пішла робити щось корисніше, ніж писання довгого відгуку на книжку, що вийшла накладом 512 примірників. але це просто один із прикладів того, як у цьому перекладі все недобре, і мені дуже важливо, щоб ви не починали знайомитися з чудовим, дотепним і закоханим у книжки річардом де бері саме з нього.тут погано зі словами. хліб без закваски — таке важливе для біблії формулювання — стає «бездріжджовим». в англії 1345 року зненацька живуть «англікани». оріген «позбувається крайньої плоті» (це ми, вочевидь, тепер так оскоплення називаємо). богопосвячені особи (тобто люди із саном) стають «побожними» в тому розділі, де йдеться якраз про те, що вони, попри сан, поводяться зовсім не побожно.тут погано з поєднанням слів у фрази. те, що мало би звучати як «бо не може та сама людина любити книжки і гроші», перетворюється на «бо не є одним і тим самим для людини випробовувати золоті монети і писання»; із «о побожна дбайливосте, в якій нічим дорікнути ні марті, ні марії» (тобто йдеться про те, що ця дбайливість щодо книжок охоплює і споглядання марії, і господарність марти) стає «о побожна дбайливосте, якою не можна дорікнути ані марті, ані марії»; «і тільки нашим англійським тонкощам, які про людське око критикують, вони присвячують свої потаємні нічні чування» (це такий наїзд англійця на якість французьких університетів) перетворюється на «хіба лишень англіканська витонченість, яку відверто критикують, є предметом вивчення на їхніх злодійських чуваннях». тут, як ви могли здогадатися, загалом погано із синтаксисом — навіть там, де перекладач ніби добре зрозумів текст, він не дуже дбає про те, чи все буде ясно читачам (іронічно, що сам річард пише: «неможливо вловити зміст речення, коли не розуміємо хоч якоїсь його частини»), але цього не покажеш окремими фразами, то закину фотографії сторінок у коментарі.а що найсмішніше, тут погано з примітками. перекладач — спеціаліст із античності, і воно й видно. пояснюючи, що таке «інфула понтифіка», він пише: «інфула — священна головна пов’язка, символ недоторканности», — що було слушно за якісь півтори тисячі років до річарда, а от у xiv столітті вже не дуже, бо католицька інфула — це елемент єпископського облачення, себто клірики, яких тут критикує річард, передчасно пнуться у високий церковний сан. про «гру в жеребки» перекладач пояснює, що це «популярна в античності гра, див. светоній…» — дуже гарно, що ви переклали светонія, а що нам це каже про середньовіччя? фразу «оскільки книги становлять поєднання протилежностей» він тлумачить, що «поєднання протилежностей — ключова позиція геракліта… згодом кант опрацював так звані антиномії…», але ж цікаве не це, а те, що тут мав на увазі річард — може, що книжка це поєднання безсмертної мудрості та тлінного тіла, майже як людина, і це було в середньовіччі настільки визнаним уявленням, що річардові навіть уточнювати не довелося? про коментарі щодо біблійних алюзій скажу тільки, що після екклезіяста не вірю, що перекладач їх сам писав.останнє, що мене несказанно бентежить, — це імена. чого в книжці «гієронім», якщо він споконвіку (і)єронім? чого на обкладинці «ричард де барі», якщо ми не застосовуємо правила дев’ятки до імен, а місцевість, із якої походить річард, зветься бері-сент-едмундс (чи то едмендс, але в кожному разі — точно бері)? загадки, суцільні загадки, це дуже загадкова книжка із загадковою ціною. не купуйте її, будь ласочка.

поки я була на книжковій країні, кручик у межах полювання на сонячних зайчиків влаштував мені маленький редизайн настінного мистецтва (у коментарях покажу його художнє бачення), але це й не страшно, бо я таки нарешті купила собі автентичних японських листівок із 1910-х років, тож про зміни все одно довелось би думати. як на речі, старіші не тільки за мене, а й за чернівецький аеропорт, київську кінофабрику й «вапліте» (наприклад), ці поштівки напрочуд добре збереглися. саме таких на @tvoyacartochka вже нема, але є ще багато гарного й витриманого часом, то зазирніть туди — може, знайдете мистецтво, якого вам якраз бракувало. тим більше, що цього тижня вони отримали пакунок із емами, тобто вотивними дощечками, — це чарівні штуки.а поки ви роздивлятиметеся, що цікавого є на @tvoyacartochka (і, може, навіть купите щось собі для радості серця), я намагатимуся зрозуміти, яка зі стін довкола мого столу має найменший ризик сонячних зайчиків. незручно все-таки буде, якщо листівки, які пережили дві світові війни, не переживуть котиків.#безсоромнареклама

книжкова країна цієї весни видалася якась непроста (та й сама весна в ті дні теж), тому дуже добре, що в неділю мені встиг приїхати пін із тотемним звіром скорпіоном: можна було нічого не пояснювати, а просто тицяти в нього для наочності.іще за компанію приїхали життєрадісний козеріг, легковажний овен і синій лев: все для гри «який знак провансальського зодіаку з xiv століття ви сьогодні».ви навіть знаєте майстра, який їх зробив, бо в нас тут уже були його сови і котики. він показує красиві штуки на @pincognita, а замовляти їх можна прямо в особистих повідомленнях — @breitenbuecher. оцей зодіак, що на другому зображенні, він зараз робить весь, по 250 гривень за пін (навіть є фотографія з work in progress, скажіть, гарно?). а крім зодіаку, може для вас виготовити будь-яку середньовічну маргіналію, нехай і таку масштабну, як пацючки з останньої фотографії. і не тільки середньовічну. і не тільки маргіналію. і не тільки у форматі пінів: я зараз якраз чекаю на підвіски з англійського бестіарію, з яких будуть сережки, неодмінно вам покажу, як приїдуть.вам таке, мабуть, теж треба, то пишіть на @breitenbuecher, запасайтеся зодіаками й діліться своїми середньовічними ідеями.#безсоромнареклама

сьогодні в коментарі принесли дивне про те, що середньовічному чоловікові кров з носа треба було вмерти в бою, інакше не кошерно, тож навіть ціла бутафорська служба для цього існувала. автори цього фейку, мабуть, одним вухом чули щось про вікінгів, другим — про (не середньовічні) сицилійські звичаї допомоги невиліковно хворим, щодо яких іще не зовсім ясно, були вони справді чи це сучасна містифікація, а третім — про художні тексти, написані на основі цих звичаїв.принагідно хочу нагадати про те, що раптову, невідмолену, несповідану смерть у середньовіччі хорошою чи почесною не вважали. хороша, гідна смерть для західноєвропейського середньовіччя — це вдома, між своїми, зі священником, із можливістю примиритися, попросити вибачення й собі всім пробачити, скласти заповіт і взагалі залагодити справи на цьому світі, щоб у тому за нами ніякі борги не тяглися. і ще бажано встигнути відверто поговорити з богом про те, що ви нарешті до нього йдете. в ідеалі це час граничної щирості із собою, світом і господом.як ви можете запідозрити, смерть у бою (а тим паче вдавана смерть у бою) в концепцію гідної смерті вписувалася б поганенько.по-перше, користуючись нагодою, поділюся текстом, який про це колись давно писала.по-друге, мені здавалося, що року божого 2026-го в україні вже не треба пояснювати людям, чому історичні фейки — це погано.по-третє, чи здивуєтеся ви, якщо я скажу, що в отакій саме версії про честь середньовічних італійців свіжі сліди цього фейку гугляться саме на російських сайтах? от і я ні.#вечірнінотатки

григорій великий у «діалогах» розповідає, що в монастирі у святого бенедикта був один чернець, який весь час десь вештався, коли надходив час молитви або духовних вправ. напучування й докори не допомагали. але одного разу на бенедикта зійшло прозріння (буквально): він побачив, що чернець іде туди, куди його за габіт тягне мале чорне бісеня.святий знав, що робити. він гепнув ченця палицею, яку для дидактичних потреб завжди мав при собі, і бісеня одразу втекло, щоб не втрапити під гарячу руку. більше чернець молитов не прогулював.як слушно зауважив класик, «не вірю в силу слова я, а вірю в силу піздюлєй».ілюстрація до цього чуда походить із німецького списку уставу святого бенедикта, укладеного 1414 року. там по всьому рукопису в бенедикта чарівні кольорові німби, дуже стильні. і я ті ілюстрації подивилася й тепер відчуваю нагальну потребу прочитати бенедиктове житіє, бо воно, здається, не поступається вогненністю «києво-печерському патерикові» (пам'ятаєте, там теж була історія про цілющу силу дрючка).#святітакісвяті #біси

коли 1205 року помер роман мстиславич, його сини данило і василько були ще сильно маленькі, і боротьба за галицькі землі вийшла на міжнародний рівень. з одного боку, на них претендували поляки, з другого — угорці; і 1214 року вони розробили надійний, як швейцарський годинник, план — посадити на галицький трон спільну польсько-угорську династію, поодружувавши королівських нащадків. ці нащадки навіть були: коломан з угорського боку й саломея з польського. коломанові, щоправда, було шість, а саломеї — три рочки, але кого це спиняло. їх заручили (одружити одразу не могли, бо для обряду треба було вільну згоду, а для неї — свідомий вік).1215 року папа коронував коломана (сім рочків) на короля галицького. там далі були ворожнеча й замирення угорського боку з польським, але зрештою діти таки оселилися в галичі. коли саломеї було дев'ять, а коломанові дванадцять, вони присягнули вічно жити в чистоті — не знаю, чи були про це в курсі люди, які думали започаткувати з них галицьку династію. наступного року їх, щоправда, прогнали з галича руські війська, тож проблема династії відпала сама собою, і коли тринадцятилітня саломея вийшла в угорщині заміж за шістнадцятирічного коломана, який більше не був галицьким королем, подружня угода прямо передбачала, що цей шлюб буде цнотливий.шлюб протривав іще сімнадцять років, після смерті коломана саломея повернулася до польщі і вступила в монастир, потім стала святою, і про все це ми знаємо з її агіографії, завдяки цитаті з якої у книжці про середньовічні білі шлюби знайшовся галицький слід. але які ж вони були малечі.(котики не знають, що й думати).#вечірнінотатки

дивіться, яке хороше «печера платона» збирається видати.«хмара незнання» — це написаний середньоанглійською трактат про містичну дорогу до бога, на якій треба відкинути не тільки свої знання й уявлення про світ, а й загалом спроби осягнути щось людським розумінням. апофатична теологія — це завжди дуже цікаво, бо вона буває не тільки про божественне, а й загалом про нашу здатність пізнавати й транслювати пізнане далі світові (як пише сильва фішерова з абсолютно іншого приводу, кожна «мова — це тільки парафраз справжньої мови — тієї, якої ми не знаємо. а не знаючи відповідних слів, ми вимушено висловлюємося описово: кружляємо довкола правильних значень і даємо собі раду словами доступними»).то, з одного боку, це #безсоромнареклама, бо «печера платона» обіцяла мені книжку за анонс (почуваюся воістину книжковою блогеркою), а з другого — абсолютно щирісінька рекомендація, бо, знов-таки, пізньосередньовічна апофатика, білінгва із середньоанглійським оригіналом, та ще й прегарна. передзамовляйте, будемо чекати разом.