страшно середньовічне

яків ворагінський розповідає про те, як після смерті ісуса апостоли розійшлися по світу з місіями: андрій пішов у скіфію (в сенсі, десь у наші краї), а матей — у мургундію, себто ефіопію. і якщо андрієві вдалося витягти хрест на (майбутні) київські пагорби без особливих клопотів, то матей зустрівся з перешкодами: мургундцям проповіді не сподобалися, то вони викололи йому очі й кинули його у в'язницю, щоб через кілька днів стратити.янгол прилетів до андрія (вочевидь, ближче нікого з апостолів не було), розказав йому про матеєву проблему й попросив піти все повирішувати. андрій відповів, що поняття не має, де ця мургундія, але янгол його заспокоїв: іди, мовляв, до берега морського й сідай на перший же корабель, який побачиш, він тебе довезе. так, звісно, і сталося. андрій дуже оперативно прибув до мургундії, з ангельськими підказками пробрався у в'язницю, знайшов матея, поплакав із ним, помолився — і апостол прозрів. після того вони разом втекли з в'язниці, але матей вирішив, що тут його не цінують, тому невдовзі поїхав до антіохії; андрій же залишився й зумів навіть понавертати своїх переслідувачів, які спершу були трохи сердиті, що він вкрав у них претендента на страту.яків усе це переказує, а потім додає: «так принаймні розповідають; але мені складно повірити в цю історію, бо такий порятунок матея означав би — а це вкрай малоймовірно — що великий євангеліст не зміг сам здобути того, що так легко дав йому андрій». (утім, яків і на маргаритине топтання дракона носом крутить, то нам до його підозріливості не звикати).мініатюра з безансонського молитовника xv століття показує, що художникам таки часом складно було зрозуміти, якого андрієвого повернутого хреста від них хочуть замовники. схоже, хтось отримав книжку, глянув, зітхнув — не перемальовувати ж — і виправив ситуацію, як міг.#тяжкобутисвятим #домальоване

одного весняного вечора 1434 року вершки даремської спільноти зібралися в місцевому монастирі, щоб відсвяткувати спомин святого годріка, покровителя торговців. для досконалих посиденьок до дичини з довколишніх лісів і вина з монастирського погреба їм бракувало тільки розваги, яку мав забезпечити видатний менестрель мельхіор білоцвіт — але він, на жаль, занедужав і до дарема не дістався. замість нього прийшов потріпаний роками поневірянь і травневою зливою бард із несподіваним іменем modyr nakett, тобто мати гола. він, звісно, не мав у запасі історій про королівські походи й великі битви, якими потішив би публіку білоцвіт, але запропонував історію з привидом, що теж непогано.ще краще, що ця історія даремців зачіпала особисто, бо описувала цілком реальні події, які відбулися покоління тому в поблизькому селі сеґерстоні. тому, нехай заміна менестреля слухачів трохи й засмутила, вони дозволили матері голій плести свою розповідь (одразу попередивши, щоб на повну платню, про яку домовлялися з білоцвітом, не сподівався). не врахували тільки, що деякі розповіді, уже як почнуться, мусять бути виговорені до самісінького кінця — і ця виявилася якраз такою.роман «mother naked» ґлена джеймса бравна, усі його 220 сторінок, — це суцільна промова матері голої: від привітання до прощальної пісні, на останніх нотах якої він виходить із трапезної, щоб отримати за цілу ніч говоріння чотири пенси — найнижчу оплату за виступ, будь-коли занотовану в документах даремського монастиря (за словами бравна, приблизно десять фунтів на нинішні гроші). власне, дивне ім’я і напрочуд малий гонорар — то реальні факти, на які автор натрапив в одненькому рядку середньовічної бухгалтерської книги; решта тексту зіткана з історичних контекстів (майже сто років минуло від великої пошесті, п’ятдесят — від селянських повстань, досі пульсує рух лолардів), складних соціальних зв'язків, легендарних сюжетів, сумнівних теологій і дуже похмурої іронії. як багато історій про привидів, ця виявляється насамперед історією вчинків, які волають про помсту до неба, і помсти, яку доводиться вершити людям, що більше не мають чого втрачати. я жінка проста й люблю дивитися, як воно горить, а бравн (тобто мати гола) ще й розповідає про щось таке страшне, видовищне й захопливе, що відвести погляд ну зовсім неможливо, навіть коли дуже болить, то це стала перша за багато місяців книжка, яку я прочитала на одному подиху, відриваючись хіба зробити свіжого чаю. й от уже третій день ходжу про неї думаю. то якщо вам вдасться десь наполювати цей роман — усіляко раджу, він магнетичний.а тут можна почитати інтерв’ю, у якому автор розповідає про роботу над текстом — там є трохи про наші уявлення про середньовіччя, трохи про письменницьку кухню, трохи про те, як працюють історії. і нема спойлерів.#вартечитання

у біблії про дочок адама і єви прямо нічого не сказано, але ж вони були першими людьми й інших варіантів для продукування майбутніх поколінь не мали, тому пізніші тексти не раз намагалися додумати, звідки нас узялося так багато. різні джерела подають різні кількості адамо-євиних дітей: від п’яти (троє хлопчиків, чиї імена ми знаємо з біблії, і дві безіменні дівчинки) до семидесяти двох пар близнюків, у кожній із яких були дівчинка і хлопчик. навіть у цьому максимальному варіанті, де євина витривалість викликає острах і захват, dating pool не те щоб дуже великий. але що вдієш.зазвичай історії не дуже зосереджуються на тому, як саме відбувалося продовження роду: людей було трошки, потім багато, вони заселили землю, а тоді стався великий потоп і довелося починати все наново. але в сирійській апокрифічній збірці «печера скарбів» є розділ про каїна й авеля, який привідкриває завісу над матримоніальними труднощами перших поколінь (і розказує нетипову історію про братню ворожнечу).це один із тих переказів, у яких діти в адама і єви народжувалися парами. близнючку каїна звали лебуда, близнючку авеля — калімат. коли діти підросли й настав їм час женитися, адам із євою вирішили віддати калімат за каїна, а лебуду — за авеля, бо проти внутрішньосімейних шлюбів заперечень іще не було, а от міжблизнючі все-таки викликали сумніви. але лебуда, каже апокриф, була дуже гарна, і каїн захотів її собі. батьки (і авель) відповіли на цю пропозицію, що все-таки негоже одружуватися із сестрою — ее, в сенсі, із сестрою-близнючкою, — і порадили каїнові взяти жертву й піти в печеру молитися: може, бог щось хороше порадить. але, звісно, у печері на каїна чигав не бог, а диявол, який і намовив його вбити авеля, щоб не лишилося кому посягати на лебуду.продовження історії ви знаєте: каїн іде у вічне вигнання, адам із євою народжують сета, проєкт із заселення землі триває. та «печера скарбів» каже, що з каїном у вигнання пішла й лебуда, тобто свого він таки доп’яв. не сильно повчальний сюжет виходить.ілюстрацій до цього апокрифа мені не траплялося, тому мініатюру до допису взяла з часословного календаря з кінця xv століття. здається, комусь із його власників голі близнюки не сильно сподобалися.#старозавітне #отівсялюбов

святу маргариту ми в основному знаємо як топтальницю дракона, який немудро вирішив її з'їсти. але яків ворагінський у «золотій легенді» розповідає, що після отого випадку з драконом маргариту, знову кинуту до в'язниці, ще раз прийшов мучити диявол — цього разу в образі гарного заможного чоловіка (результат їхньої зустрічі можна побачити на цій мініатюрі з рукопису xiv століття).маргарита глянула на цього відвідувача, швиденько помолилася і, коли він підійшов і взяв її за руку (звісно ж, без дозволу), цитую, «вхопила його за голову, кинула на підлогу, наступила йому на обличчя і сказала: "не рухайся, гордий бісе, під жіночою ногою"». яків ворагінський далі переказує реакцію диявола, який, звісно, не такої зустрічі сподівався: «якби мене хоч побив якийсь хлопець, а не тендітна дівчина... і це після того, як я дружив із твоїми батьками!»до чого я це. з восьмоберезням нас усіх. і нехай усім нам, і дівчаткам, і хлопчикам, не заважають стереотипи й вистачає сил на топтання всілякої нечисті, бо щось вона лізе й лізе.#тяжкобутисвятим

латиномовний апокриф під назвою «житіє адама і єви» починається одразу після їхнього вигнання з раю і розповідає, що спочатку вони тиждень просиділи в цілковитому шоці, не дуже знаючи, що робити далі. але коли райська їжа остаточно покинула їхні організми, першим людям стало голодно, тож вони вирушили на пошуки їжі. земля, втім, була непривітна й непристосована до людського життя, і все, що адам із євою знаходили, виявлялося грубими харчами для тварин, які ну зовсім не лізли в горло після ангельської їжі з едему.тому адам вирішив улаштувати покуту, щоби бог зглянувся на їхні муки і, може, забезпечив їх якимись не вкрай жахливими продуктами. єва трохи з підозрою поставилася до цієї ідеї — мовляв, якщо ми вигадаємо собі занадто тяжкий челендж і його не виконаємо, бог навпаки може розлютитися на нас іще більше. але адам уже розробив план і мав твердий намір його дотримуватися. базово план полягав в умертвінні плоті. сам адам по шию зайшов у йордан і пообіцяв богові, що сорок днів так простоїть; а єву послав стояти в тигрі — але, враховуючи її слабкість, не повний термін, а всього-на-всього тридцять сім днів. під час цієї покути до адама поприпливали всілякі риби — нелякані, що й не дивно, бо ж на таких живців їх іще ніхто не ловив. але він, оскільки жив у цьому світі лише кілька тижнів і ще не знав, яка райська буває смажена риба, не сприйняв цього як знаку хапати рибину й вилазити з води. його втрата.єва ж, пробувши в річці вісім днів, змерзла і втомилася страшенно, тому зраділа, коли на березі з’явився янгол і сказав, що бог побачив покуту своїх творінь і змилувався над ними. звісно, то був не посланець із небес, а перевдягнений сатана, який прийшов знову мучити людей, але я би подивилася, як ви відрізняєте справжніх ангелів від підробних на восьмий день стояння по шию в холодній воді. тож єва вилізла з тигра й разом із неянголом пішла розповідати адамові добру звістку — а він уже запідозрив, що щось тут не те. на оцій ілюстрації з часослова 1430-х років (f. 27r) ви бачите, як на першолюдей поступово сходить усвідомлення, що райської їжі найближчим часом можна не чекати.утім, зрештою вона їм знов перепала, якщо в посмертному раю взагалі хтось щось їсть. бо ж ісус, як ви пам’ятаєте з численних зображень пащі пекельної (а якщо ні, то дуже раджу тег #пащапекельна), між своїми смертю й воскресінням устиг вивести населення старозавітної відхлані на новозавітні небеса. а хто на небі, той святий, і католицька традиція навіть має день спомину для святих адама і єви — 24 грудня (може, знаєте, що з цим у православній?). #голілюди #вмитілюди #біси

надворі стоять 970-ті роки й чудова погода, а в кордовському халіфаті до влади приходить хаджиб аль-мансур. він, звісно, має просто виконувати функцію регента при малолітньому халіфі гішамові, але хто ж зважає на такі формальності. тим більше, що в аль-мансура серйозні плани: по-перше, відвоювати трохи земель у невірних сусідів; по-друге, почистити кордовську бібліотеку, яку попередні двоє халіфів чим тільки не наповнювали, від ідеологічно хибних текстів. а ніщо не чистить так добре, як вогонь. і саме в той день, коли аль-мансур віддає остаточний наказ палити, починається сюжет «бібліомулиці з кордови» — мальопису про трьох відчайдухів (й одну вкрай норовисту мулицю), які намагаються врятувати бодай трохи книжок — скільки зможуть на собі понести.я давно не розповідала тут про довколасередньовічні мальописи, а дарма, серед них є скарби. наприклад, оцей том, сценарій якого написав вілфрід лупано (ви його можете знати як автора «вовка в трусах», феєрично прекрасного коміксу про соціальну справедливість для найменшеньких), а художником був надивлений на арабські рукописи леонард шеміно, — сутий скарб. з одного боку, це книжка про цензуру, прагнення влади і крихкість культури, читати яку ниньки означає ловити страшне дежа вю; а з другого, кумедна, яскрава й аж оптимістична якась road story. мимовільні герої книжки — це бібліотекар (і євнух) тарід, скрипторка (і рабиня) любна, волоцюга (і аль-мансурів друг дитинства) марван і вперта, брикуча, грізна мулиця, яка відчуває особливий потяг до математичних трактатів. на п’яти їм наступають аль-мансурові найманці, на шляхах чигають розбійники, морський шлях зненацька блокують вікінги. ніхто з героїв не готовий до такої мандрівки, і навіть марван виявляється напрочуд непристосованим до виживання в дикій природі (теоретично, він уміє ловити рибу руками; на практиці з цим є кілька дрібних проблем). але любна вже давно навчилася давати собі раду — коли ти жінка й рабиня, навіть у затишному скрипторії доводиться розробляти стратегії захисту; тарід читав так багато, що якісь із його знань просто мусять стати в пригоді; а марван дуже добре бреше, якщо тільки його не змушують клястися іменем усевишнього. і в них є купа книжок, які самі себе не врятують, а значить, нема особливих варіантів, крім іти вперед, роздаючи копняки — мулиця в цьому особливо успішна — і розповідаючи історії.не знаю, наскільки ймовірно, що цю книжку видадуть українською. з одного боку, роботи лупано в нас уже виходили, хоч і дитячі, і принаймні у вузьких колах стали хітами; із другого, це повноколірний кабанчик формату а4 на 270 сторінок — мені боляче уявляти, скільки коштуватиме сам друк. але на відміну від більшості довколасередньовічного, що є в моїй бібліотеці, «бібліомулиця» може захопити навіть тих читачів, які не цікавляться ні сильно мистецькими мальописами, ні середніми віками, то страшенно хотілось би бачити в нас її переклад. #вартечитання

житіє радегунди, королеви, засновниці абатства в пуатьє і тамтешньої ж монахині, розповідає про те, що вона була дуже смиренною й не цуралася найтяжчих і найбрудніших монастирських справ: носила воду і дрова, мила посуд, прала й латала постіль, прибирала туалети й усяке таке. ще в неї була звичка ночами чистити сестрам взуття: поки всі спали, радегунда брала черевики, натирала їх олією й заносила назад у келії, щоб ніхто й не помітив, що вона зробила. щоправда, поруч із усім цим упокоренням у радегунди було спеціальне крісло, у якому невиспана королева вдень могла відпочити (не те щоб житіє каже, що вона так робила, в тексті й натяку на це нема; просто зазначено, що крісло було, а значить, ним користувалися). і з цим кріслом пов’язане одне посмертне чудо святої.якогось дня служниця на ім’я віноберга, що працювала в монастирі (і, можна припустити, задовбувалася не менше за радегунду), вирішила й собі посидіти в тому кріслі. але смирення смиренням, брудні роботи брудними роботами, а ієрархії — то річ серйозна; тож віноберга, щойно сівши, відчула, як її нутрощі наче спалахнули лютим вогнем, а черниці побачили дим, який здіймався над нею. жінка зрозуміла, що це покійна королева невдоволена, і стала просити в неї пробачення, та й усі, хто це бачили, приєдналися до молитви. і тоді «блаженна жінка ласкаво відповіла на їхні молитви, загасила пекуче полум’я — і служниця повернулася додому неушкодженою». імовірно, після того на радегундині речі вже ніхто не посягав, бо ну їх, справді.дама з «роману про олександра» сіла на трон і попереджає, що відтепер тут назавжди зайнято.#святітакісвяті

десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.#тяжкобутисвятим

це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті. (на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).#вечірнінотатки #чудотворення

останніми днями я багато тут пишу, але провалилась у кролячу нору приміток і мушу вже зараз показати вам огризочок історії про святу вільгефортіс. у п'ятничний допис так чи інак поміститься не все, то нехай це буде тизер.цитата на ілюстрації — із книжки про жіночу святість у середньовічному суспільстві, яку я купила півтора тижня тому, бо знайшла на амазоні за три фунти, соромно було не взяти (доставка коштувала більше, ніж сама книжка; так, знаю, план був читати те, що в мене вже є, але серйозно, це дуже круте дослідження, яке я давно хотіла). у якому контексті й де саме томас мор пише про звільнення від чоловіків за мірку вівса, у цій примітці не вказано, але для таких речей є гугл. довго шукати не доводиться — у моровому полемічному трактаті 1529 року, написаному в діалогічній формі, супротивник ушанування святих наводить культ вільгефортіс як приклад дешевої забобонності.подейкують що вона, добра душа, вдовольняється вівсом; не знаю, чому саме ним — може, тому, що садовить злих чоловіків на коней, які везуть їх у пекло. і саме по це, кажуть, до неї звертаються. аж настільки, що жінки замість «святої вільгефортіс» називають її «святою анкамбер» — бо вірять, що за мірку вівса вона не погордує звільнити [unencumber] їх від чоловіків.у відповідь інший персонаж тексту, представник ортодоксії, визнає, що так, із вільгефортіс можна говорити про забобонність, але... — і швиденько переходить до наступних прикладів. видно, що йому незручно з оцією жіночою народною побожністю, але — що для нас важливіше — видно також, що культ вільгефортіс має нестандартні прояви й достатньо поширений в англії, щоби потребувати проговорення. і це цікаво, бо те, що я про нього раніше читала, стосувалося в основному центральної європи.#вечірнінотатки