Статистика telegram channel - @so_medieval

це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті. (на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).#вечірнінотатки #чудотворення

останніми днями я багато тут пишу, але провалилась у кролячу нору приміток і мушу вже зараз показати вам огризочок історії про святу вільгефортіс. у п'ятничний допис так чи інак поміститься не все, то нехай це буде тизер.цитата на ілюстрації — із книжки про жіночу святість у середньовічному суспільстві, яку я купила півтора тижня тому, бо знайшла на амазоні за три фунти, соромно було не взяти (доставка коштувала більше, ніж сама книжка; так, знаю, план був читати те, що в мене вже є, але серйозно, це дуже круте дослідження, яке я давно хотіла). у якому контексті й де саме томас мор пише про звільнення від чоловіків за мірку вівса, у цій примітці не вказано, але для таких речей є гугл. довго шукати не доводиться — у моровому полемічному трактаті 1529 року, написаному в діалогічній формі, супротивник ушанування святих наводить культ вільгефортіс як приклад дешевої забобонності.подейкують що вона, добра душа, вдовольняється вівсом; не знаю, чому саме ним — може, тому, що садовить злих чоловіків на коней, які везуть їх у пекло. і саме по це, кажуть, до неї звертаються. аж настільки, що жінки замість «святої вільгефортіс» називають її «святою анкамбер» — бо вірять, що за мірку вівса вона не погордує звільнити [unencumber] їх від чоловіків.у відповідь інший персонаж тексту, представник ортодоксії, визнає, що так, із вільгефортіс можна говорити про забобонність, але... — і швиденько переходить до наступних прикладів. видно, що йому незручно з оцією жіночою народною побожністю, але — що для нас важливіше — видно також, що культ вільгефортіс має нестандартні прояви й достатньо поширений в англії, щоби потребувати проговорення. і це цікаво, бо те, що я про нього раніше читала, стосувалося в основному центральної європи.#вечірнінотатки

у когось дискотека, а в когось — умертвіння плоті. ідеться, звісно, не про вбивання в буквальному сенсі. це така метафора, за якою стоїть, зокрема, теологічний сенс «умирати для гріха, щоб народжуватися для святості» (як на мене, тут має бути саме недоконаний стан — ідеться-бо про процес): ми живемо в цьому світі в тілі й на гріхи здебільшого наражаємося саме через тіло, і якщо загартовувати його всілякими аскетичними практиками, нам буде легше опиратися спокусам. але то не єдиний сенс аскези. біль і дискомфорт тіла — одна зі справді відчутних речей, які можна пожертвувати богові в цьому світі; як тілесні істоти, ми загалом маємо небагато способів покутувати, не залучаючи тіло безпосередньо. це, до речі, той самий принцип, що стоїть за оргазмічними містичними переживаннями — бо ж уповні відчути насолоду ми так само здатні тільки із залученням тіла, а тіло відповідає на розкіш доторку бога так, як уміє. і хай яким парадоксальним це здається, коли ми дивимося суто на зовнішні прояви умертвіння, ці практики якраз доволі послідовні для релігії, яка відкидає дуалістичний поділ людини на хорошу душу й погане тіло. ясно, що ставитися до них можна дуже по-різному, але внутрішня логіка тут таки є — середньовічні люди її точно бачили й не мали клопоту з тим, щоби по-всілякому взаємодіяти із сакральним на тілесному рівні.за нагоду проговорити ці речі дякую манускриптові августинового «граду божого», переписаному близько 1480 року. вважайте це такою передмовою до дивовижних історій із «іконофагів» — дослідження про те, як і чому люди споживали зображення (переважно, звісно, в релігійному контексті).#голілюди #їхнізвичаї

жив собі якось лицар (у більшості версій цього чуда — цілком собі умовний анонімний лицар, але ми називатимемо його волтером, бо саме таке ім’я він носить у збірці чудес, виданій 1906 року), який дуже шанував божу маму й повсякчас до неї молився. якось, прямуючи зі своїми колегами-лицарями на турнір, волтер проїздив повз присвячене їй абатство й почув, як там служать месу; а що саме була субота, тобто марійний день, то він вирішив залишитися на службу. колеги просили його не відволікатися від планів, але лицар зліз із коня й пішов у храм; вони почекали трохи, але зрештою махнули рукою і поїхали змагатися, бо всі тут дорослі самостійні люди й можуть самі вирішувати, що їм важливіше.а от волтер пішов до церкви й молився до божої мами так натхненно, що зовсім забув про плин часу. коли зброєносець спробував витягти його з храму, щоб, може, встигнути бодай на завершення турніру, бо ж не з’явитися там зовсім було б ударом по воїнській честі, лицар відповів, що лишиться до кінця меси, а там уже як бог дасть. вийшло так, що саме цього разу бог дав дуже довгу месу, яка тривала аж до вечора. тож коли волтер зі зброєносцем нарешті сіли на коней, щоб їхати на турнір, то побачили, що всі вже звідти повертаються.та замість того, щоб кепкувати з колеги, який пропустив нагоду на людей подивитися і себе показати, лицарі стали вітати волтера з перемогою, вклонятися йому покірно і навперебій розповідати, як їх вразили його лицарські таланти — мовляв, пане, ти аж сяяв, коли нас перемагав, ми ще ніколи не бачили такої вправності, ніхто не міг тебе торкнути, хоч як старався, і жодному не вдалося уникнути твого списа. волтер спочатку трохи здивувався і спробував пояснити, що його не було на турнірі, але лицарі так палко запевняли, що був і в процесі бою прославляв бога оцим самим голосом, який вони зараз чують, що він зрештою зрозумів: це божа мама замінила його на змаганнях, щоб йому не довелося ні відволікатися від молитви, ні втрачати честі в очах колег.божа мама загалом відома своїми перевтіленнями; я колись переповідала, наприклад, чудо, у якому марія роками підміняла в монастирі черницю, що пішла в загул. але в усіх чудесах вона перетворюється на жінку — і тільки в цьому на чоловіка. а в марійних кантиках альфонса х кастильського є ще радикальніша версія чуда (кантика 63): там божа мама їде не просто лицарем на турнір, а цілковито собі воїном на поле бою, щоб під час облоги міста сан-естебан-де-гормас допомогти кастильському графові гарсії білорукому відбитися від нападу маврів. як і в стандартній версії чуда, поки божа мама б’ється, лицар молиться у храмі, а потім, вийшовши, чує від графа про свої подвиги: «якби не ти, клянуся богові, мене і моє військо б дощенту розбили, але ти вбив стільки маврів короля альманзора, що він здався». одне слово, святі жінки — і навіть головна пресвята жінка — теж уміють послуговуватися зброєю. лицар на ілюстрації з укладеного в xv столітті гербарію гербовника так задрапований, що там під латами цілком може й божа мама виявитися. серйозно, ніколи не знаєш.#чудотворення

коли 25 coffee roasters написали мені, питаючи, чи хочу я їхньої кави в обмін на відгук, я сказала, що ниньки дуже далеко живу.«не страшно, у нас якраз відкрилося представництво в європі», — відповіли вони.тоді я чесно попередила, що до кави ставлюся вкрай вередливо, маю свою рутину і не визнаю кислинки.«не страшно, ми вам усе підберемо», — відповіли вони. люблю, коли люди вірять у себе.і підібрали. і кава приїхала. і була заварена й чудово пахла. і навіть вирушила зі мною на перекладацький семінар, що було дуже хорошою ідеєю, бо там, звісно, стояла кавамашина, але ж ну (втім, маю визнати, що після кількох діб із п’ятьма годинами сну в кожній навіть кавамашинне американо заходило, як у суху землю). і посприяла розширенню перекладацьких горизонтів, бо як би я ще дізналася, що деколи в польщі каву, запарену в горнятку, називають «плюйкою» — вочевидь, через спльовування кавинок. одне слово, виявилося дуже приємно.якщо ви теж хочете приємного, то в 25 coffee roasters є п’ятдесят із гаком варіантів свіжообсмаженої кави навіть для вередливих каволюбів. а в мене є промокод середньовічне, який дає 20% знижки на їхню каву (крім дріпів, комбо і наборів) і діє до святих факунда і примітива (я не вигадую, можете самі глянути в літургійному календарі), тобто до 27 листопада. і вам навіть не обов’язково бути в україні, щоб кава до вас приїхала свіженькою і запашною, можна замовити її на європейському сайті.книжка на ілюстрації — це розслідування ігнація дудкєвича про владу й корупцію в польській церкві, нічого нового, та неможливо відірватися. кава в горнятку — сальвадор санта ана, яка пахне так, як я в дитинстві була певна, що мають смакувати медунки (і вічно розчаровувалася), — рожевими цукерками. на семінар їздила (і звідти не повернулася) аравія, чудова й осіння, із легким ароматом диму.#безсоромнареклама

знайомтеся: довколасередньовічні книжечки, які я знов бозна-коли читатиму приїхали мені сьогодні вранці. розпаковувала їх із таким ентузіазмом, що примудрилася порізатися картоном.отже, у нас тут:• «християнські матеріальності» керолайн вокер байнам — дослідження того, як пізньосередньовічні віряни взаємодіяли із сакральними предметами (і як народна побожність тут розминалася з офіційною);• «секрети жінок» катарін парк — розвідка про ставлення до жіночих тіл і анатомічні дослідження в середньовіччі (і заразом розвінчання міфу про те, що церква забороняла розтини);• «іконофаги» джеремі керінга (переклад із французької) — історія споживання зображень: від ковтання шматочків пергаменту з образками святих до печіння тістечок святої агати, від облизування статуй до фантазій про молоко божої мами. оцю останню книжку я підгледіла в районній бібліотеці в марини гекторівни (дякую), то пішла її замовити, а далі традиційно: о, і це мені треба, і це я давно хотіла. і раз вони так зручно у п'ятницю приїхали, пропоную для наступного довгочиту покопатися в якійсь із них.

середньовічні скриптори й читачі знали чимало способів привабити увагу, й один із них ви бачите на цьому фрагменті сторінки з юстиніанового кодексу, переписаного в італії у хііі столітті. ідеться, звісно, про манікулу — ☛ — долоньку, що тицяє пальцем у певний фрагмент тексту. тут їх аж дві, над і під вбраним у синє чоловічком. (так, у нього там пеніс). потрібні манікули для того самого, що й сучасні маркерні підкреслення: вони нагадують читачеві (і підказують наступним, бо, як ви бачите, з цією книжкою працювала далеко не одна людина), що тут написане щось важливе.у рукописах манікули вкрай рідко були вбудовані від початку: їх домальовували читачі, іноді (як у цьому кодексі) — очевидячки різні, тож можна уявляти цілі покоління людей, які знаходили для себе в тексті щось нове, варте запам’ятовування, і тішилися з його багатих ілюстрацій. малювали манікулу сильно по-різному — від двох рисочок, що умовно позначали пальці, до анатомічно точних долонь у вишуканих рукавах; keith houston, автор книжки про незвичні типографські знаки, пише, що манікули петрарки мають, окрім великого, іще п’ять додаткових пальців, треба буде якось пошукати цю цікаву мутацію.потім, коли книжки стали друковані, манікула перетворилася на типографський символ: спершу нею пов’язували фрагменти тексту з відповідними поясненнями, а згодом, із розвитком апарату посилань, вона стала в основному прикрасою. але звичка тицяти в текст мальованими пальцями зникла не одразу, і трапляються й друковані книжки з манікулами на берегах. #куточокбібліофіла

черниці з монастиря, де в vii столітті жила свята остерберта, підзаробляли тим, що прали літургійне вбрання для розташованого неподалік чоловічого монастиря. а щоб нікому не доводилося туди-сюди бігати з клунками (і не виникало зайвих спокус), прання між монастирями возив віслюк.та одного непрекрасного дня віслюк зник. пішовши на пошуки, остерберта натрапила на вовка, який зізнався їй, що з’їв бідну тварину, і попросив пробачення. свята насварила вовка й нагадала йому, що каяття — це тільки перший крок до прощення, і воно має небагато сенсу без наступного — відшкодування (тому, якщо хтось просить у вас пробачення, але не робить нічого, щоб залагодити скоєну шкоду, чи — ще гірше — не припиняє цю шкоду чинити, ви преспокійно можете послати його до дідька). тож остерберта запропонувала вовкові на покуту самому возити прання; він погодився й до самісінької смерті вірно служив черницям.мініатюри із самою святою і вовком мені знайти не вдалося, то буде оця — зі переписаної в xiv столітті збірки байок, на якій вовк придивляється до віслюка й намагається оцінити, наскільки імовірно, що його після такого обіду змусять до довічної роботи.#чудотворення #добребутисвятим

із тієї кількості драконоборців, розповіді про яких дійшли до наших днів, можна припустити, що дракони нападали на ранньосередньовічну європу, як та сарана, і знадобилися великі об’єми дусту й серйозні зусилля, щоб їх вивести. і нині я розкажу вам ще одну (не дуже відому) драконоборчу історію, але спочатку — преамбула.серпень — то для мене вже традиційно #місяцьперекладнихжінок, коли я, як і підказує тег, читаю переклади текстів жіночого авторства. започаткували це свято літературного розмаїття в англомовному середовищі десять років тому, щоб якось наголосити на тому, що перекладних книжок на англомовному ринку — аж три відсотки, а перекладів із жінок — іще непропорційно менше. і виходять вони часто в сильно нішевих видавництвах, а значить, більшість читачів і не здогадується, що є якісь інші уявлення про світ і способи його осмислювати, крім виплеканих в англомовному середовищі. і якщо вас, наприклад, колись вибішувало те, що вестерни пишуть про нашу війну, ви легко можете зрозуміти, що це таки трохи проблема.одне слово, з нагоди серпня я нарешті добралася до «чуда» вікторії мас — прегарної сумної історії про марійні об’явлення і руйнацію, яку залишає по собі надприродне, коли втручається в людське життя. драконоборство (чи й середньовіччя) взагалі не стосується сюжету — просто герої йдуть повз церкву, на стіні якої зображена фреска зі святим павлом авреліаном, і розповідь про нього займає пів сторінки — але книжка занадто хороша, щоб не скористатися нагодою її згадати.сам же павло авреліан жив у vi столітті й був одним із перших бретанських єпископів і святих. драконоборство — імовірно, найвідоміше з його чудес, а потоптаний дракон із невдоволеним виразом писка є на більшості скульптур зі святим, хоча цей образ трошки розходиться із самою легендою. оці фігурки з лавки із собору в сен-поль-де-леоні, вирізьблені десь у xvi столітті, краще відповідають чудові, бо павло дракона не топтав — він його викинув.а було так. якось на іль-де-ба (острові, де в наші дні розгортаються події «чуда») завівся дракон, який лякав — і, ймовірно, під’їдав — місцевих мешканців. щоб розправитися з ним, люди покликали павла авреліана, тоді ще просто священника, який недавно саме прибув сюди з вельсу. той пішов на бестію практично голіруч — ні меча, ні списа, ні зубочистки навіть — але бог учинив чудо, і павлові вдалося зв’язати дракона столою. після цього він потягнув збентежену тварюку над урвище — і звідти зіпхнув у море. більше на острові дракона не бачили, але чули: подейкують, під час шторму досі можна вловити, як він реве та стогне десь там під скелями.іще про павла розповідають, що він був вегетаріанцем і помер у 140 років, переживши трьох своїх єпископів-помічників. на думку дослідників, це свідчить про те, що легенда зібрала в одну постать трьох різних павлів, але то якась нудна версія (вони, либонь, іще й дракона обзивають вигадкою).#чудотворення

у францисканській збірці екземплів, укладеній у хііі столітті, аби забезпечити братів сюжетами для проповідей, є чудова історія про бертольда регенсбурзького і силу слова.екземплум розповідає про те, як під час бертольдової проповіді одна містянка навернулася, розкаялася й попросила про сповідь — але не встигла визнати гріхів, бо прямо там на місці вмерла. на прохання публіки бертольд перервав проповідь, щоби помолитися за душу покійної, і сталося чудо: жінка ожила й розповіла про те, що бачила в потойбіччі. а бачила вона, звісно, страшне. за словами жінки, тієї миті, що й вона, померло і стало перед судом шістдесят тисяч людей, і майже всі з них виявилися приречені на пекло; тільки оце жінці сказали, щоби поверталася й закінчилася покуту, і двох світських людей із їхнім сповідником-францисканцем пропустили до раю. на цьому екземплум закінчується, і про те, чи довго жінка барилася з покутою, перш ніж назад померти, ми не дізнаємося; зате точно дізнаємося, що вже середньовічні францисканці вміли в маркетинг.на мініатюрі зі збірки проповідей, списаної в 1440-х роках, беротльд так переконливо щось розповідає, що дух святий одразу сходить на слухачів (біси від цього, схоже, нервуються), а якийсь домініканець тут же просить бертольдових братів позичити йому збірочку екземплів.#чудотворення