це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті. (на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).#вечірнінотатки #чудотворення