Людям з ненормальною привʼязаністю у нормальних стосунках нудноІснує всього 4 типи прив’язаності: нормальна, тривожна, тривожна — амбівалентна, уникаюча. Кожен з трьох типів травмованої прив’язаності має суттєві відмінності, але на практиці завжди є одне спільне — у здорових стосунках нудно.Такі стосунки люди часто описують як нудні, нецікаві, трактують як відсутність почуттів до себе: для людини з травмованою прив’язаністю гострі емоції — ідентифікатор «я треба».Колись свою важливість людина могла відчути лише якщо ви просить любов у мами, якщо вгадає з настроєм, якщо сьогодні буде гарний день, але не в той спосіб в який потрібно дитячій психіці.В результаті у батьківському стосунку викривлюється сприйняття любові, і тому аби її відчути повинна бути драма. Не тому, що так людині хочеться, а тому що інакше вона не знає як.Тому потрапляючи в контакт із людиною з нормальною прив’язаністю, вона здається відстороненою, недостатньо залученою, незацікавленою. Адже вона не може дати потрібних відчуттів. Через це так важко побудувати здорові стосунки.Такі відносини від людини із тривожним чи уникаючим типом привʼязаності потребують багато роботи над собою, дбайливого зцілення душевних ран та внутрішньої трансформації. Тільки так можна навчитися серцем витримувати те, до чого мозок вже так давно прагне.
Як формується уникаючий тип прив’язаності Цей допис для тих, хто шукає відповідь на питання: чому я уникаю близькості?Причому це може бути як свідомий процес, коли ви чітко розумієте що ви ніби постійно тримаєте дистанцію, тому що боїтеся що якщо людина надто наблизиться, вона може зробити надто боляче. Так і може бути коли ви несвідомо обираєте будувати стосунки, де не може бути близькості як наприклад стосунки на відстані. В основі цього типу прив’язаності лежить переконання про те, що близькість — це небезпека. Відповідно для того аби почуватися безпечно, потрібно її максимально уникати.Для того аби уявлення про забезпечення безпеки були такими, людина має прожити певний травматичний досвід, де близькість була небезпечною. Здебільшого ми говоримо про родинний досвід, найчастіше про дисфункційні сім’ї.Коли найрідніші люди в якісь моменти могли становити загрозу, людина запам’ятовує що дистанція — гарантія безпеки, а близькість це ризик. Згодом ці переконання стануть основою уникаючого типу привʼязаності, який у дорослому віці заважатиме побудувати здорові стосунки.Також у дисфункційних сімʼях часто формується амбівалентний тип прив’язаності, про який якщо цікаво можу розповісти у наступному дописі.#психологія #стосунки
«Моя мама як дитина»У дорослому віці діти, у яких в родині була парентифікація тобто простими словами «були мамою для своєї мами» часто не можуть сприймати батьків як дорослих. Адже вони з дитинства звикли брати за них відповідальність , розуміючи що не можуть розраховувати навіть на взаємність , не кажучи вже про правильний розподіл ролей у родині.Такі діти з дитинства були надто дорослими, розумними не по роках, але водночас дуже вразливими. Тому що у них не було тієї надійної батьківської фігури, яка могла б захистити, подбати та допомогти. Виростаючи вони нерідко шукають таку фігуру в інших людях - партнерах, начальниках, друзях тощо. Але, не у своїх батьках.Мама завжди буде сприйматися як ще одна дитина, за яку треба взяти відповідальність, яку хоч і важко витримувати, проте від неї не можна відмовитися. Адже разом з підміною ролей та навʼязуванням відповідальності, таким дітям навʼязують і почуття провини, через яке вони змушені витримувати цей тягар батьківської незрілості.У терапії таким людям довго доводиться працювати з цим відчуттям сорому та провини аби нарешті дозволити собі жити, взявши відповідальність лише за те і за тих, за кого дійсно повинні її брати, відмовившись від навʼязаного почуття обов’язку перед батьками за те,з чим вони повинні справлятися самостійно.#психологія
«Я не памʼятаю якусь частину дитинства»: з чим це може бути пов’язано Якщо людина не пам’ятає якийсь часовий проміжок з дитинства, то це часто є ознакою того, що тоді було надто багато травмуючих подій. І для того аби якось емоційно витримати цей досвід, психіка просто витіснила його.Тому, у дорослому віці складається враження, що наче якийсь період життя випав: ніби пам’ятаєте себе до 11 років, з 13 років пам’ятаєте, але що було поміж важко згадати навіть за допомогою фото, спогадів рідних тощо.Звісно це далеко не єдино можлива причина. Часто діти забувають великі проміжки з життя, якщо хворіють або якщо вони не були насичені чимось вагомим як от спільні поїздки, сімейні свята, час з друзями тощо.Варіант з витісненням як психологічним захистом найбільше підходить для тих, хто у дитинстві пережив насильство, булінг або ж інший психотравмівний досвід. Часто такі негативні події є настільки емоційно значущими, що для того аби продовжувати жити з ними психіка обирає відкласти їх у дальній ящик.Частина цих спогадів розблокується за сприятливих умов, а частина може з часом дійсно забутися під час періодів синаптичного прунінгу: коли нервова система обирає просто позбутися від зайвого. Таким чином поєднується дія двох захисних механізмів - витіснення та забування.Отож ми розглянули три захисні механізми. Традиційно якщо тема актуальна, прошу поставити реакцію і у наступних постах розглянемо інші.#психотерапія #дисфункційні_сімʼї
«Все було б нормально , якби мене не довели …»Нарциси не визнають своїх помилок на 100% та завжди намагаються розділити відповідальність за свої вчинки з партнеркою (ом), а часто і просто перекинути на них весь обʼєм відповідальності.Адже визнання помилок ставить під сумнів власну ідеальність, що є дуже великим ударом для Его нарциса, чого він точно не може собі цього дозволити. Звідси і прагнення у будь-якому конфлікті зробити винним партнера: таким чином нарцис в першу чергу захищає своє Его, а в другу - звинувачує вас.Власне крихкість Его та прагнення триматися за образ Ідеального Я лежить в основі багатьох патернів поведінки нарциса. Звинувачення партнера в усіх проблемах, приниження та шеймінг, бажання контролювати кожен крок: це все нарцис робить для того аби продовжувати вірити у власну ідеальність. І оскільки рівень зрілості у більшості не дозволяє допустити протилежного, нарциси рідко змінюються, що потрібно розуміти якщо ви з ними будуєте стосунки.Чи цікава тема нарцисів? Чи варто розглядати інші аспекти стосунків з ними?
Про відсутність опікиНещодавно ми з вами обговорювали теми гіперопіки та її наслідків, а сьогодні пропоную поміркувати а що якщо тієї опіки недостатньо? Як це впливає на особистість?Для формування гармонійної особистості необхідно аби батьки могли достатньо задовольняти базові потреби дитини: безпеку, увагу, прийняття та інші. Через відсутність належного піклування та турботи ці потреби не задовольняються належним чином, що має певні наслідки:• схильність до гіпер відповідальності;• труднощі у побудові взаємовідносин;• страх просити про допомогу;• тривожність, коли ти ніби постійно готовий до проблем;• проблеми з особистими межами.У дорослому віці людині, якій не вистачало турботи та піклування у дитинстві, важко довести собі, що вона у безпеці, що їй можна на когось покладатися і не «тримати світ на своїх плечах». Якщо гіперопіка позбавляє людину здатності взяти за себе відповідальність, то гіпоопіка навпаки - не дає можливість розділяти з кимось надмірну відповідальність і звісно це також нездоровий сценарій, з яким потрібно розбиратися.#психотерапія
«Я намагаюся врятувати весь світ просто тому, що колись хотів врятувати батьків»Рольову модель рятівника часто засвоюють люди, які виросли у адикційних сімʼях - там, де хтось з батьків або ж обоє мали залежності.У такій родині дитина автоматично бере на себе відповідальність не лише за власне життя, а й за когось з батьків або ж за них обох:• при залежності одного - включається у порятунок іншого, який перебуває у співзалежних стосунках;• при залежностях обох - стає рятівником для батьків чи сиблінгів.У дитини є прагнення допомогти батькам впоратися зі своїми залежностями, тому що так вони нарешті зможуть почати задовольняти її потреби у безпеці, увазі, любові та прийнятті. Але на жаль цього не відбувається: дитина виростає, батьки не змінюються. Залишається лише переконання про те, що тепер я маю всіх рятувати.Тому у дорослому віці такі діти нерідко знаходять собі друзів та партнерів, яких потрібно рятувати. І вони рятують: не тому, що хочеться, а тому що звикли так робити і в глибині душі просто хотіли б врятувати маму.#психотерапія #дорослідітиалкоголіків
Чому гіперопікаюча модель є не здоровою моделю виховання Здорова модель виховання у родині передбачає не лише те, що дитина отримує безпеку, увагу, турботу та задовільняютьться її інші потреби, а й що вона по мірі дорослішання набуває відповідальності. Це необхідно для її подальшої сепарації - відокремлення від батьківської родини заради того аби у перспективі створити власну.Коли ж батьки гіперопікають дитину, вони не дають їй набути необхідної відповідальності, а з нею і досвіду, який потрібен для формування внутрішньої опори. Таким чином виростаючи дитина дуже сумнівається чи зможе вона жити самостійно.Тому нерідко у таких родинах діти фізично пізно сепаруються, а емоційно можуть бути несепаровані і все життя, що має певні наслідки:• труднощі з відстоюванням особистих кордонів;• нерозуміння власних бажань;• страх прийняти самостійне рішення;• проблеми з самооцінкою та самоцінністю;• страх помилок та низка інших.Коли зачіпаю тему гіперопіки мені відгукується картинка, де мама-рослина так захищала дитину від всього, що вона виросла кволою та швидко завʼяла. Це як на мене дуже влучна метафора дії гіперопіки у реальному житті . Подібно до того як рослині необхідно зіштовхнутися з вітром, дощем та холодом, людині також потрібно пройти певні випробування аби стати сильною особистістю, і на жаль батьківська гіперопіка часто позбавляє цієї можливості. Власне тому це і токсична модель виходить #психотерапія #гіперопіка
«Я колись мріяла бути балериною, але не судилося. Тепер от доця на балет ходить»Про випадки, коли дитину не запитують хоче вона чогось чи ні, а просто через неї втілюють свої дитячі мрії . Це типовий приклад того як у житті проявляється нарцисичне продовження батьків. Коли дитина є не окремою особистістю, а інструментом, за допомогою якого батьки втілюють свої мрії або ж задовольняють власні амбіції. При цьому що відчуває дитина не важливо, адже при нарцисичному продовженні батьки несвідомо сприймають її як частину себе: тут дитина як функція, яка не має права на власну думку та почуття.Такі люди виростають з відчуттям, що вони не знають власних бажань та і власне себе: у такому середовищі мало шансів зрозуміти хто ти і чого тобі хочеться. Тому у дорослому віці їх чекає довгий шлях пізнання себе та знайомство зі своїми бажаннями та страхами, сильними та слабкими сторонами і всім тим, чим ми описуємо поняття «особистість». Це не просто, але зрештою дозволяє почати сприймати себе як окрему особистість, а не інструмент для реалізації батьківських цілей.#психотерапія #дисфункційні_сімʼї
Дещо про дисфункційні сімʼїВсі дисфункційні сім’ї об’єднує те, що в такому середовищі у дитини не задовольняється базова потреба у безпеці. У такому родинному середовищі дитина не почувається безпечно, вона постійно перебуває у напрузі.В дорослому віці це призводить до тривожності та гіперболізації: коли навіть маленька проблема набуває величезних масштабів.Також незадоволення базової потреби у безпеці у дорослому віці безпосередньо впливає на те як людина будує стосунки, а точніше на її здатність будувати здорові взаємини. У такої людини можуть бути великі труднощі з довірою, а також уникаючий тип прив’язаності, для якого близькість сприймається як небезпека.Те, наскільки і яким чином були задоволені наші основні потреби, в дорослому віці впливає на дуже багато сфер. Тому, у терапії нерідко піднімається питання відчуття безпеки та як переконати свою психіку: без цього часто неможливо вирішити запит. І навіть без терапії: кожній людині, яка виросла у дисфункційній сім’ї, я рекомендую замислитися про ось цю базову потребу і як ви їі можете задовольнити.#психотерапія #дисфункційні_сімʼї
TGLIST.COM.UA
