У кожному місті має бути своя легенда. Катакомби, в яких хтось заблукав іще з часів Другої світової, не їсть, не спить, не знає, в якій державі тепер опинився, мандрує катакомбами під унівеситетом, в метро чи десь на висілках, де печери лишили іще прийшлі вікінги чи святі. Часом бачить кошмари, часом перераховує уявні набої, бо справжні давно скінчилися, часом виходить на свіже повітря під зорями і марить речами, які були набагато смачніші в його дитинстві, а тепер хтозна, чи є ще на світі, якщо Друга світова пережила всіх своїх генералів (цього він теж не свідомий).А може, то була і не Друга, а просто якась там скіфська, птаха, миша, змія і п’ять стріл. Ось один цар ще звідтоді не може знайти виходу, а хто йому винен, що він не розуміє таких простих попереджень.У кожному місті є своя спалена школа, свій вокзал, у який прилетіло, свої меморіальні дошки, що волають про помсту, але того ніхто не чує, щоб не збожеволіти. У кожному місті мають бути короткі щасливі зустрічі, після яких іще більше болить, але тільки це й має значення, допоки Друга світова перетікає у Третю, а потім їх уже перестають нумерувати.У кожному місті має бути те, про що не говорять, що надає сил, навіть коли ти в це не віриш, що болить і лагодить зламане і болюче. Тоді байдуже, чи є у місті стіни, чи воно зараз існує у фізичному світі, де все не так, як має бути, де ніхто не розуміє жарту про птаху, змію і цю, як її, мишу.На землі має бути, наприклад, острів Зміїний, скинуті шкури, тонкі і прозорі на світло, отрута на кінчиках ікол, роздвоєні язики і рішучість. Все інше повені зносять, вони в цих місцях нереальні.І ось вирушають у темну дорогу своєї Незалежності. Мало хто в цю мить дивиться на годинник, і кажуть тільки ті речі, які ніхто не хоче бачити ані у підручнику, ані у своїх мемуарах, якщо пощастить їх написати. Лиш вічна земля під довгим небесним знаменом повільно розмотує пам’ять, пожбуривши в море свій острів Зміїний.
Зима почув, як Змій вагомо і водночас тихо пірнає назад у ріку. Він не бачив – але уявляв, як там, під водою, розвиваються темні кільця, і Змій одним поштовхом поринає у каламуть, у тіні, проти течії – сильне, велетенське, лускате тіло повелителя донного мороку і передсвітанкового берега. Зима замислився – на мить, перш ніж наважитися. У вранішній тиші ще тривав цей віддалений глухий плюскіт – звук протяжний і важкий, як падіння краплі води.Світ туманного ранку водночас примарний і дуже справдішній. Примарний – бо туман розмиває все, буває, витягнеш руку – і вона зникла, чи є там в тебе пальці ще. Справдішній – бо туман важко пахне вологою і очеретами, відчувається холодом на шкірі, переможно підступає до житла, робить звуки глухими, та й ця глухота – вагома, мов крок звіра.. В тумані легко загубитися, бо він спотворює все довкола. Та зараз, причаївшись біля поваленого під час позавчорашньої нічної бурі стовбура, Зима розумів, що туман рідшає. Вітром розвіє потроху, лишиться тільки в западинах, у ярках, у плавнях, в очеретах – шматками, схожими на скуйовджене біле хутро.#уплавняхтрохитуману
З чернеток другої частини. #бог_швидкої_смерті — Тоді Вітер-бор зробив крок назустріч тому воїнству, — мовив Джураш. — Так казали. Зробив крок і прикрив своїх товаришів від стріл однією рукою. А другою підняв виламаний з землі дуб. Його корені відкинули на землю страхітливі тіні, наче змії виповзли з землі і готуються до нападу.— Вітер-бор — це що, наш Боривітер? — спитав Любомир.— Він звідси, так, — покивав Джураш. — То розповідати? — Ага, —озвалася Рута. — І що, він…він виламав дуб з корінням?— І так і пішов до бою беззброїний, лише із деревом у руках, — підтвердив Джураш. — Без сорочки, без щита, без шолома, пішки він наводив такий жах, що коні бісилися і втікали світ за очі, а лучники не могли натягнути тятиву. І Аттіла наказав йому…наказав йому відкрити ворота, і тоді Вітер-бор відкрив їх, і взяв ворота як щит, а дуб як палицю. Тоді наші так побігли, так вдарили, що розкололи ту фортецю, як горіх, отак вона лежала повивертана, і каміння кричало про милосердя. А коли ділили здобич, то Вітер-бор узяв чарівний ріг, що викликає вітер, і п’ятнадцять молодих дівчат. І пішов собі у ліси, хоч обіцяли йому багато інших скарбів.Зима вийняв сопілку і заграв. Хотів би він знати, чи викликає вона вітер.— То що, Зимо, де п’ятнадцять молодих дівчат ховаєте? — Деян штовхнув його у бік.— Ніде, — буркнув Зима. — Це про когось іншого казка.— Так от чому ти сюди втік, — сказала Рута, ламаючи патичок у руках. — Бо про це місце є казки.— Ну, — мовив Джураш, — Хіба б ти не пішов у край казкових велетнів, якщо б тобі треба було заховатись від могутнього ворога?— Не знаю, — Зима із сумом сховав сопілку. — Чим той казковий велетень мав допомогти тобі?— Та я не просив ні про яку допомогу, — відповів Джураш. — Оце ще. Я сам собі ради даю. Мій прадід степовим вовком перекидався. Але хто б мене тут шукав? Полонені казали, що люди зникають тут, ну і далі живуть. Я теж схотів.
Привіт, друзі!Сімнадцята зустріч книжкового клубу «Мовити» відбудеться онлайн 26 липня (субота) об 11:00.У липні читаємо «Перехід» Юлії Баткіліної — роман про сучасних українців, які, кожен по-своєму, постають перед певною межею — моментом, коли потрібно визначитися й подумати, куди рухатися далі: щодо стосунків, політичної позиції, свободи і врешті — мови.«…це той аспект деколонізації, якого досі українська література не знала — ні в класиків «Розстріляного Відродження», ні навіть у культурно ближчих до нас «шістдесятників».Такі книжки треба читати. Про них треба сперечатись. На них треба покликатися в політичних дискусіях», — так каже про «Перехід» Оксана Забужко.Отож ми й читатимемо, міркуватимемо, сперечатимемось — і все це за участі авторки! Юлія Баткіліна долучиться до нашого обговорення, тож готуйте запитання й спостереження.А ще маємо для учасників нашого клубу приємний бонус від видавництва «Комора»: за промокодом movyty ви, любі читачі й читачки, маєте знижку 25% на книжку «Перехід»!Промокод діятиме на сайті komorabooks.com до 26.07 включно.Покликання на Zoom вже додали у календар: https://calendar.app.google/MWeT7u6UAxozBbRNAЗберігайте й до своїх календариків! Почуємось 💜
У такі ночі вбивають богів, закопують попід берег, щоб більше нічого не боятися, нікому не молитися, могти все. Потім під це підведуть якесь правдиве обгрунтування. Бога нема, той, що є – не ваш, а якщо є і ваш, то це було вчора і взагалі екстремізм чистої води, нечистої води, стоячої води, забороніть їм це.Мені здається, в цю ніч я роблю на банальніші в світі речі. Несу у серці пригорщі стиглої шовковиці. Серце чорне, мов язик від ягід, мов думки від цієї ночі.Як утримати в собі бодай клапоть червоного полум’я, віри як не в краще, то принаймні у те, що все було не даремно.А якщо й не мати анітрохи віри, то все одно йти, плисти, гребти далі, з серцем, повним шовковиць, зі світом, осиротілим без богів, з усесвітом, що мовчить і кудись провалюється.В такі ночі ніщо не врятує від самих себе. Ані зірки, ані алкоголь, ані сни, бо сну немає.І ось що я думаю: якщо в мені проростає образ нового сенсу, мов насіння, з якого убиті боги проклюнуться знову, чи це не може замінити серцю, пофарбованому шовковицею в цілковито чорне – віру, надію, трохи червоного полум’я і сподівання, що все це було не даремно, якщо кожна кинута у безвість пісня все-таки, попри все, повертається.Хай навіть не так, не туди, не тоді, як нам би хотілося. Хай навіть ми цього у повній мірі так і не застаємо.
Я заплющую очі і уявляю, як відкривають вцілілі ятки з черешнею після нічного нальоту. Кажуть, як хочеться спати, скільки ще випити кави, та щоб ви на тому світі так спали, як ми на цьому спимо.Всю ніч кляті недолюдки полювали на обійстя моїх друзів, квартири, дитячі садочки, кав’ярні і непокірну ятку з черешнею, яка відмовилася здаватись. Що то за черешня була, дорога і бажана. Солодка, як пісня, яку вони хотіли би задушити, яку ми співаємо дітям, яку носять у собі навіть ті, хто позбавлений музичного слуху. Вони хотіли би знищити цю пісню, розтоптати черешні, надіслати дірявий пластиковий лоток додому своїй самиці, хай бачить, який у неї добитчик. Вони хотіли би заборонити людям співати. Але вийшло у них, як завжди, що вийшло.Я чула крізь ніч, як вони полюють на ятку з черешнею, на ненависний воєнний об’єкт, який посмів кинути їм виклик. Вони навмання розстрілювали літо, соковите і яскраве, живе, і тому вразливе. Вони хотіли б заборонити літо, бо влітку люди багато мріють, а мрію не можна надіслати своїй самиці, здерши її з мертвого тіла.Відкривають ятки з черешнею, бо русский военный корабль, иди нахуй, бо черешня продаватиметься тут до самого краю найчорнішого апокаліпсису, і ці люди її купуватимуть. Бо пісні співають навіть у надрах найглибшого пекла, прикидаючи, де тут насадити черешень, як тут мовчки триматись за руки, уже не бажаючи бачити поруч цих придурків, все ще бажаючи знати, як вони, захриплим горлом, безсонням і болем, життям, що вмирає лише коли вмирає повністю.Я чую тихі співи, незнищенні і водночас до болю смертні, ті, що після кожного придушення вертаються, як незнищенний черешневий бумеранг, що облітає далекий вирій і знову тут. Їх і вишневі сади на підході. Звідки це, я ж у школі навчалась російською.
Я думаю, що небо схоже на щит, на який його поклали.Я свідома того, що насправді небо - не щит, а небо.Я в курсі, що щит – це символ, але у просторі міфа є що хочеш.Я знаю, що “на щиті” – це просто букви на білому аркуші, що герої вмирають, що біль не мина ніколи. І все-таки небо схоже на щит, на який його поклали і прийшли вшанувати мертві, і живі, і ненароджені, і ріки, і зорі, і дороги, що він пройшов та вже не пройде.Я знаю, що краще бути живим, здоровим і багатим, народитися на іншій планеті, ніколи не робити цього вибору, просто виходити на берег моря і нікому не бажати зла. Він хотів би, він би точно хотів.І все-таки небо схоже на щит. На прапор над тим щитом. На щось, що сповнене останнього, найчеснішого сенсу.І все-таки, дивлячись у небо, я завжди згадуватиму. А імен все більшає. А вони линуть, як титри, у нескінченність золота і блакиті. І тільки тому фільм ще не закінчився. Мені здається, що він теж його дивиться, де б не був. І під поглядом з того ряду, знаєте, геть байдуже, чи шанує тебе хтось іще, чи любить, що скаже. За тебе віддали життя, за тебе, за тебе, за тебе теж. Бори цю темряву, допоки можеш, але тільки чесно. Небо схоже на щит. Воно завжди нагадує, чим завершуються легенди - і як по завершенні несамовито і вічно тривають. Ніхто не може спалити небо, конфіскувати небо, заборонити небо, хоч подекуди намагалися. Зокрема на цьому все і тримається. Ну так, я серйозно.
Порція вареників з картоплею у студентській їдальні коштувала одну гривню. Та гривні у мене тоді не було. Принаймні не щодня. Ох, як ми вижили, каже. А це покоління таке зманіжене.Та біса ви виживали, відповідає.Спали ночами, не боялися шуму сміттєвоза. Не проводжали на війну, захлинаючись провиною і липким страхом, мов мокротою. Не чекали з війни, каже. Не хотіли уже нарешті загинути, щоб якось з війни повернутися. У вас просто не було гривні, а потім ви заробили, хіба ні?А потім ми заробили, і ось ми тут, каже, чекаємо, боїмося, не маємо більше сил. Ось я. Спина, очі, хронічний стрес, бути мамою сина нині – не подумай, я ним пишаюся, але. Я не можу цього бачити, мені серце хапає. Здається, я народилась на світ одразу старою, бо не може ж бути правдою оте все життя до війни. Не може бути парків, лотків на ринку, чобітків з дермантину, що завжди протікали, передвиборчих перегонів, обмінних пунктів, дитячих лікарень, пропахлих суцільним батьківським неврозом – і аби над усім цим не літала крилата смерть, що найчастіше приходить вночі. Як я могла бігати на побачення, народжувати дітей, закривати борги, подавати на розлучення – і не думати, що це може бути останній день, тому треба ухвалювати зважені рішення і ні з ким не сваритися. Це була якась інша я. Тому я народилася оцією жінкою за, що прокинулася від вибухів і накрила собою кота, а кіт не зрозумів цього номеру. А ти, чуєш, іще молода, хоча тобі зараз, мабуть, так уже не здається.Два келихи, сповнені втоми і люті по вінця. Літо - довгий шинквас медового кольору, з якого дбайливо змітають бите скло, битий камінь, наші сльози і наші прокльони. В цьому барі завжди наливають непередбачуване. Відділення Нової пошти ось-ось відкриється, якщо тільки не буде повітряної тривоги. #темрявавмені
«У нас підписаний меморандум з ЮНЕСКО про накриття будівлі тимчасовим дахом. Готується договір, але ЮНЕСКО застерігають і нас, і себе, побоюються везти підрядника через те, що активізувалися бойові дії у громаді. ...», — розповіла Суспільному директорка музею Сковороди Наталія Мицай**Там, куди ЮНЕСКО побоюється везти підрядників, бо ж бойові дії, двоє п’ють собі каву. І не тільки там, де музей без даху. Усюди по всій країні встає сонце, і ти, і я, і вони п’ємо каву, поки є кава, є життя, є сили. Емальований кухлик, надщерблений, мов цей світ, старий і жовтуватий, молоко своє, не подумайте, чашка тріснута, але ще міцненька, золотий обідок, клейонка з лапатими трояндами, мельхіорова ложечка, брехливий Шарик, ранок непоганий, якби не все це. Скільки років уже ранки непогані, аби не все це? Хрущі прилетять, почнеться спека й задуха, городи, собаки, закрутки, розпечена кухня, якщо пощастить, і у тебе є кухня і дах над нею. Вони лагодять дахи, розбиті ворогами.Вони стуляють докупи сни, пошматовані дронами.Вони саджають картоплю або не саджають картоплю, грець із нею.Вони купують каву. Вони йдуть на автобус, щоб не спізнитись по каву, ложечку, залік, посилку на Новій пошті, поки ще є Нова пошта, а вона, ми знаємо, тримається до останнього і першою приганяє свої фури туди, куди ЮНЕСКО побоюється везти підрядників, бо ж бойові дії. Живуть, поки живі. Внутрішньо плачуть. Жартують так чорно, що ЮНЕСКО побоюється внести ці жарти в списки світового спадку, і знов-таки боїться везти підрядника, бо ж… До біса ідіть, ось чому.Куди я поїду, куди я піду, що я знайду собі там, на Чумацькім шляху, коли світ трісне навпіл, а я знову випливу? Я ж знову – випливу, якщо не втону, я ж знову – знайду собі якийсь кухлик до кави, привід для сварки, дрібку останнього цукру, донат на ППО, яке спиняє кінець світу, але не всюди, бо можуть впасти уламки.Боже, якщо ти бачиш наш всесвіт, наш музей без даху, світову спільноту, яка ловила нас і не спіймала, будь ласка, дай нам ще трохи встояти. А там буде видно.
Тоді казали: “У нього, у неї, у них не було таланту.Здавалося на початку, знаєте, коли ми всі подаємо надії.А тоді виявилося, що ані крапельки. І тоді покотилося під укіс, ну а що ви думали”.Гашені марки стають дорожчими.Гашені люди – ой, та що з нього взяти, любі мої. Там подавались надії, а таланту не виявилось.Ми стояли напівколом у напівтемряві, юні придурки, сповнені своїх підліткових закоханостей, надій і забобонів. Якщо він відвернувся – то кохає, але соромиться, якщо він штовхається, ти йому подобаєшся, якщо він каже, що кохає, він щось замислив, якщо потерти сорочкою кам’яну кулю і закликати шару – сесія в кишені, але ми ще не знаємо, що таке сесія, хіба з анекдотів.Ми стояли і відчували крижаний холод оцього – у нього не виявилося таланту. Здавалося спочатку, а тоді ні – здалося.Скажіть, моєму хлопчикові варто писати?Скажіть, моїй дівчинці варто писати?Скажіть, чи треба продовжувати?Зізнайтеся собі, може, це просто не ваше?Можете не писати – не пишіть. Це ж так просто.Не малюйте. Не танцюйте. Не дихайте. Може, дихати – це просто не ваше.За межами кола, в якому ще не ясно, чи є у когось із нас талант – широкий світ, у який йдуть і зникають. Там, де ти не писатимеш, бо це просто не твоє. Там, де над тобою уже винесено вирок. Голос, який нашіптує тобі в найсумніші хвилини, не зникне. Просто тобі стане соромно відгукуватись. Ти ж, виявляється, не з талантом, а просто так. Руки свербітимуть, але відірви собі руки, зв’яжи уривком простирадла, уривком тексту, мотузкою з кропиви. І мимоволі хотілося зазирнути у ту прохолодну безодню - як там живуть чи вмирають?Запам’ятайте, головне - тяжка невсипима праця, а талант – це тільки один відсоток успіху, абсолютно незаслуженого, бо ти просто взяв дупою, а таланту у тебе немає, бо ти просто розкручена нікчема, а таланту у тебе немає, бо це взагалі не мистецтво, ти просто надто довбень, щоб це відчути, і нарешті бо ми всі знаємо, з ким ти спиш, навіть якщо ти не спиш із ним.Ви не будете нас засуджувати, якщо після всього цього ми трохи наллємо.
TGLIST.COM.UA
