Статистика telegram channel - @rozpovid

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут - подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе. Не дрімай же, бусинко, не дрімай.Всі дива на світі лови сама.Будь у тата сонечком з-поза хмар,бо тепла катма.Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,ти, сестричко, скучила вже, мей бі.Сто доріг на світі, на світі ніч,я пишу тобі.Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!По полях посохне хрумка трава.Відкривай цю книгу — не відкривай...та і ти собі полетиш — стривай! -ти ж жива, жива...Повертайся, Еллі, з усіх доріг, повертайся, Еллі, холоне чай. Урагани чубляться нагорі, літаки гарчать. Припадає порохом цей Канзас. Повертайся, Еллі, до нас, назад.А тепло обіймів, шалений сміх -несемо самі...

У кожному місті має бути своя легенда. Катакомби, в яких хтось заблукав іще з часів Другої світової, не їсть, не спить, не знає, в якій державі тепер опинився, мандрує катакомбами під унівеситетом, в метро чи десь на висілках, де печери лишили іще прийшлі вікінги чи святі. Часом бачить кошмари, часом перераховує уявні набої, бо справжні давно скінчилися, часом виходить на свіже повітря під зорями і марить речами, які були набагато смачніші в його дитинстві, а тепер хтозна, чи є ще на світі, якщо Друга світова пережила всіх своїх генералів (цього він теж не свідомий).А може, то була і не Друга, а просто якась там скіфська, птаха, миша, змія і п’ять стріл. Ось один цар ще звідтоді не може знайти виходу, а хто йому винен, що він не розуміє таких простих попереджень.У кожному місті має бути своя спалена школа, свій вокзал, у який прилетіло, свої меморіальні дошки, що волають про помсту, але того ніхто не чує, щоб не збожеволіти. У кожному місті мають бути короткі щасливі зустрічі, після яких іще більше болить, але тільки це й має значення, допоки Друга світова перетікає у Третю, а потім їх уже перестають нумерувати.У кожному місті має бути те, про що не говорять, що надає сил, навіть коли ти в це не віриш, що болить і лагодить зламане і болюче. Тоді байдуже, чи є у місті стіни, чи воно зараз існує у фізичному світі, де все не так, як має бути, де ніхто не розуміє жарту про птаху, змію і цю, як її, мишу.На землі має бути, наприклад, острів Зміїний, скинуті шкури, тонкі і прозорі на світло, отрута на кінчиках ікол, роздвоєні язики і рішучість. Все інше повені зносять, вони в цих місцях нереальні.І ось вирушають у темну дорогу своєї Незалежності. Мало хто в цю мить дивиться на годинник, і кажуть тільки ті речі, які ніхто не хоче бачити ані у підручнику, ані у своїх мемуарах, якщо пощастить їх написати. Лиш вічна земля під довгим небесним знаменом повільно розмотує пам’ять, пожбуривши в море свій острів Зміїний.

Коли дорослі повели його стежиною, озброєні і серйозні, Любомир знову відчув себе маленьким. Зараз за нього все вирішували дорослі, його справою було лише розповісти, що він бачив. Поселення було уже близько. В холодному вечірньому повітрі гіркота трав і далекого болота змінювалася поступово гіркотою диму і запахом тварин. Врешті пройшли вони різьблені стовпи із зображенням вужа. Вужі були грубо вирізані, та вони зміїлися в сутінках по деревині, здавалося, ворушились і лякали: Любомир дуже боявся змій, навіть веретільниці наводили на нього жах, бо слизьке гнучке тіло без ніг охоплювало його якимсь потойбічним, холодним жахом. Ось і тут він смикнувся. Вовчурищі, Підмаринь та інші селища з їхнього куща оберігала сова. Сов Любомир любив, вони пухнасті, з великими очима, а совенята так і взагалі кумедні. Та змії! Він, як міг, постарався приховати трем.—Змерз, малий? – спитав старший чоловік, кладучи руку йому на плече. Рука була важка, жилава. Любомиру хотілося обійняти його, та він стримався.Все добре, — промимрив. — Все ..гггаразд.Ходімо, — кинув молодший, чия спина манячила попереду у сутінках. Нарешті стало видно вогні: під вербами, у затишній ліщині, саме курилися печі, варили їсти. Любомир майже одразу провалився кудись, вода неприємно затікала у постоли, нога відгукнулася болем. Житла і комори тут були обкопані глибокими канавками. Саме селище стояло на пагорбі, проте що болотисті місцини – то болотисті. Тут постійно мали пильнувати, щоб не попливти, бува, уві сні. Проте підопічні Сірого вужа вірили болотистим теренам більше, ніж сухим, де всяк може прийти і схотіти твоє поле та твоє селище. Так про них завжди подейкували.У Любомира пересохло в роті, серце бахало в скроні. Щоразу як він чув у сутінках жіночі голоси, що кликали когось негайно повертатися, він почувався самотнім: він сам би не зізнався, але залюбки зараз обійняв би маму. Проте цю думку слід було сховати навіть від самого себе, і провалля на її місці віддавалося невизначеним тягучим болем під ложечкою. Любомир був сам у світі.Він вдивлявся у печі і вогнища, ловлячи теплі відсвіти жарини. Вдихав запах гною, болота і каші, що підкипала на вуглинках. Розпечена глина і згоріла деревина тримали світ ситим і теплим, тут як і всюди. Сонце сіло вже зовсім, світло пішло. Назустріч Любомирові промайнули дівчата, що вели за роги козу. Хлопчаки з оберемками хмизу. Стара жінка з веретеном – здавалося, вона ніде не припиняла прясти. Її сиві коси, забрані під очільну пов’язку, виблиснули сріблом. У кожного в сутінках була наче трохи затерта і пригасла подоба загадкового лісового духа. Любомира штовхали зусібіч, а надто відчував він цікаві погляди – що то приніс. Зазвичай поява захеканого самотнього хлопчака у селищі не віщувала нічого доброго.Осердя Вужеволока проявлялося з темряви обрисами очеретяних покрівель, тінями стін, складених з колод і мохом перекладених для тепла, тінями людей, світлом випадкових скіпок та печей. Ця заграва закрутила Любомира, і він перестав шукати очима обриси чергового вужа. Той точно мав бути тут – проте не бачиш його в дереві чи глині – і добренько.- Люте! — крикнув старший чоловік, прибираючи руку з плеча Любомира. — Тут хлопчина з Вовчурищ. Знайшли біля броду через струмок.

🏰🔥 Злий бог, поети та вогнища Монсегюра: Таємна історія катарівЧи може цей світ бути в’язницею, створеною злим деміургом? ⛓️👁 Чому середньовічні лицарі та поети-трубадури раптом зреклися офіційної церкви заради суворої аскези? ⚔️📜 Сьогодні ми вирушаємо у подорож крізь віки, щоб розплутати вузол Великої катарської єресі — історії, де філософія, віра і кров переплітаються в один темний, але захопливий сюжет 🧵🕰🔥Ми пройдемо шлях від пісків давнього Ірану 🏜, де Заратустра вперше розділив світ на Світло та Темряву ✨🌑, до квітучих садів Окситанії 🌿🌹, які згодом потонули в крові Альбігойського хрестового походу 🩸⚔️ Тут оживають стародавні міфи про Арімана і Сета 👹, що поступово перетворюються на образ середньовічного Сатанаїла — темного творця матеріального світу, який тримає людство у пастці матерії та ілюзій 🌍⛓️Це також історія про ідеї, що мандрують крізь кордони і століття 🌍⚡️ Богомили та павлікіани приносять на Балкани східний гностичний вогонь 🔥, який згодом спалахує в самому серці Європи, змінюючи уявлення про добро і зло, Бога і світ, істину і спасіння 🧠✨ Навіть витончена поезія трубадурів 🎶🌹 може виявитися не просто історією про кохання, а зашифрованою мовою таємного знання, прихованого від очей інквізиції 💌👁Але ця історія веде і до катастрофи 🛡🔥 Альбігойський хрестовий похід знищує не лише єресь, а й цілу культуру, перетворюючи південь Франції на поле руїн і страху 🩸🏰 Фортеця Монсегюр стає останнім притулком і символом опору, місцем, де вогонь інквізиції не зміг остаточно спалити ідею, яка пережила своїх носіїв 🔥🏔✨І навіть тут нитка не обривається 🌲🏔 У Карпатах з’являється загадковий Арідник, а легенди натякають, що воїни Святослава могли принести богомильські ідеї до Київської Русі ⚔️🛶 Чи це лише міф, чи відгомін великого духовного руху, який простягнувся від Ірану до Європи? 🤔🌍Це історія про боротьбу за «істинне знання» — гнозис 🧠✨ про Церкву Любові (AMOR) ❤️ проти влади Рима (ROMA) 🏛 і про ідеї, які не горять навіть на найвищих багаттях інквізиції 🔥📖https://youtu.be/ZKnIquPiZec

Тоді казали: “У нього, у неї, у них не було таланту.Здавалося на початку, знаєте, коли ми всі подаємо надії.А тоді виявилося, що ані крапельки. І тоді покотилося під укіс, ну а що ви думали”.Гашені марки стають дорожчими.Гашені люди – ой, та що з нього взяти, любі мої. Там подавались надії, а таланту не виявилось.Ми стояли напівколом у напівтемряві, юні придурки, сповнені своїх підліткових закоханостей, надій і забобонів. Якщо він відвернувся – то кохає, але соромиться, якщо він штовхається, ти йому подобаєшся, якщо він каже, що кохає, він щось замислив, якщо потерти сорочкою кам’яну кулю і закликати шару – сесія в кишені, але ми ще не знаємо, що таке сесія, хіба з анекдотів.Ми стояли і відчували крижаний холод оцього – у нього не виявилося таланту. Здавалося спочатку, а тоді ні – здалося.Скажіть, моєму хлопчикові варто писати?Скажіть, моїй дівчинці варто писати?Скажіть, чи треба продовжувати?Зізнайтеся собі, може, це просто не ваше?Можете не писати – не пишіть. Це ж так просто.Не малюйте. Не танцюйте. Не дихайте. Може, дихати – це просто не ваше.За межами кола, в якому ще не ясно, чи є у когось із нас талант – широкий світ, у який йдуть і зникають. Там, де ти не писатимеш, бо це просто не твоє. Там, де над тобою уже винесено вирок. Голос, який нашіптує тобі в найсумніші хвилини, не зникне. Просто тобі стане соромно відгукуватись. Ти ж, виявляється, не з талантом, а просто так. Руки свербітимуть, але відірви собі руки, зв’яжи уривком простирадла, уривком тексту, мотузкою з кропиви. І мимоволі хотілося зазирнути у ту прохолодну безодню - як там живуть чи вмирають?Запам’ятайте, головне - тяжка невсипима праця, а талант – це тільки один відсоток успіху, абсолютно незаслуженого, бо ти просто взяв дупою, а таланту у тебе немає, бо ти просто розкручена нікчема, а таланту у тебе немає, бо це взагалі не мистецтво, ти просто надто довбень, щоб це відчути, і нарешті бо ми всі знаємо, з ким ти спиш, навіть якщо ти не спиш із ним.Ви не будете нас засуджувати, якщо після всього цього ми трохи наллємо.

І тоді розумієш, як же ти збіса скучила.Набридай мені, будь ласочка.Пали цигарки, вари каву, нарікай на щось.Зараз нічого хорошого не знімають, от були часи,знаєш, хто пробувався на цю роль? Але провалився.Коли-небудь ми виберемося в далеку подорож.Коли-небудь ми двитимемося на зорі і мерзнутимемо.Коли-небудь цей лічильник, скільки годин лишилося бути разом, варити каву, перетягувати ковдру, планувати покупки, піти все ж таки в те дурнувате кіно – зупиниться, і там лишиться тільки “доки смерть не розлучить вас”. Їм набридли ці плюшеві жопки і це всюдисуще кохання,нашо його комерціалізувати,нащо показувати всім, з ким ти спиш,тут же діти ходять.Дивляться, як хтось із милицею, у чомусь військовому, чомусь цивільному і чомусь позиченому обирає печиво, набирає номер, забирає повітря про запас.Лічильник стоїть на нулі, бо я так збіса скучила.Бо розлука - це життя.Нова нормальність, нова реальність, що єси на землі, на картах діпстейту, на шкірі, і плоті, і крові, побачити його ще раз дай нам сьогодні, або завтра, або колись, побачити і не вмерти.

“Ну і чим ви тепер відрізняєтесь від росіян?” – питає простір між окулярами і підборіддям.У вас видно лють, прикрийтеся,у вас видно біль - накиньте щось,тут ходять діти,як вам не соромно.Ви агресивні,ви не любите домовлятися,ви дивно реагуєте на звичайні речі,чому вас не можна чіпати руками?чому вам не можна читати Блока?вам не здається, що у двадцять першому столітті вже має бути соромно бачити такі застарілі кошмарні сни,де вас убивають,де всіх убивають, де будинки падають, складаючись, мов карткові,і вас веде безликий конвоїр крізь нескінченні коридори у темряві.Власне, тінь конвоїра, якого шляк трафив іще у тридцять дев’ятому, але до пекла його чомусь не беруть,та і хто тут оце все робитиме - оця контра?оті в кулярах?оті без окулярів?Ніхто, крім нього.Ви не любите росіян, і чим ви відрізняєтеся від них, я вас питаю,адже росіяни теж себе не люблять.Потрібні якісь таблетки,потрібна якась терапія, потрібне якесь пояснення, щоб мені не було так страшно в одному всесвіті з вашою ненавистю, болем, тугою, сумом, втратою, будинками, що склалися, мов карткові.Безлика тінь конвоїра з діркою у формі п’ятиконечної зірки поверх провалля, де мала бути голова,мовчки стоїть за спиною мовця.Вона не має жодних таблеток, терапії, інтуїтивного письма, малювання по точках карми, і тим паче не має жодних пояснень.Вона нікуди не поспішає.

Забута колядка доби бароко,можливо, живе у кожному з нас.Свідчить вічне змагання смерті з життям,забуття із пам’яттю,і що кожного разу здається, ніби усе втрачено,а воно проростає,і проростає,і проростає.Забута колядка доби бароко,записана на звороті кулінарної книги,затерта часом,а потім перевигадана заново,забута пісня приречених на загибель,але веселих, але веселих,бо Різдво йде до Великодня,а потім вони обидва вічно триваютьдля тих, хто повірив в забуту колядку доби бароко.Забута колядка доби бароко,яку неможливо вже відтворити,бо чорнило не пережило руйнування всесвіту,падіння гетьманської булави,поступу паротягів,трьох універсалів,акту про Злуку,гарі і диму Другої світової,визвольних змагань, польотів у космос,пожеж і повеней,розчарувань і розлук,яку ніхто більше уже не співатиме,вона зате зашита в серцевий ритм,і тому часто ми дивуємося, звідки взялася ця тонка і дивна мелодія,як вона виринає, наче щойно її нам заграли, а ми собі слухали,і нічого іще не сталося.А це просто забута колядка доби бароко.А це просто ми.Дві ноти, три ноти,ти більше не сам,хоч у цьому немає гарних новин,але немає і остаточно поганих,тим паче що все погане вже сталося,і навіть кілька разів.Забута колядка доби барокозвучить на радіо апокаліпсису,їй не треба електрики,їй не треба мистецтвознавства,їй не треба нашої віри й надії,тільки дрібочку нас, які вже ми є,якими спроможемось бути.

Завжди кажуть, що війна буде короткою.Бо не можуть це уявити,бо не хочуть це уявляти,бо а якби уявили, то що?Завжди кажуть, що коли закінчується терпіння,коли вичерпуються останні сили,починається справжня витривалість.А якщо не починається, то що?Завжди наводять приклад бабусь, які народжувалися в полі,народжували полі,помирали в полі,і нічого, окрім цього, з ними не сталося.(А що сталося, про те вони воліють нікому не розповідати,і світ хотів би, аби так і лишалосяповіки-віки-амінь).Завжди кажуть, що предки тобою пишатимуться.Я хочу почути це від них, але я поки жива.Що б завжди не казали,кожен лишається в цій темряві сам.Зі списком загиблих,з переліком запчастин,з болем і втомою,з ранами, які болять на погоду,з пам’яттю, яка дуже псує картинкубудь-чого,будь-яку,бо картинка має влазити в рамку, а це не влазить.Дратує.Кожен лишається з власною прірвою,що шепоче про помсту,що волає про полегшення,і ніколи не заспокоїться, поки.Я хочу вірити, що знайду у цьому мороці твої змерзлі пальці.Що я все ще зможу торкнутися їх.Навіть якщо це буде єдине, що ми зможемо після всього.Навіть якщо це нічого не змінить,це змінить дещо.Це як винести щось із пожежі (до речі, пожежа перестала бути просто пожежею, просто лихом, яке сталось саме собою, у пожеж давно є імена, не такі різноманітні, як у торнадо, у них там взагалі немає фантазії).Це як берегти щось у кишені, і куртка зотліє, а це перекладуть у нову, щоб у світу лишався хоч якийсь сенс.Це як бути найзаповітнішою мушлею у дитинстві.Це як мати каву у стіку.Це як варити варення на руїнах, бо яблука ж дозріли,і куди їх тепер.#темрявавмені

Тор та одна пенсіонерка- І чого б то тобі пручатися? Ліс рубають, тирса летить,якщо хтось мене переможе, то це точно будеш не ти,підступає зима до фортець, темна крига будує мости,і по ним іде порожнечі пекельне військо, позачасся, депра і встид.Засинай, не пручайся, внученьку, та голівоньку поклади.От сюди, сюди.Над тобою у ніч безпам’ятну проливаю свої меди,Щоби світ назавжди застиг.Він мовчить, і біліють скроні, набухає мотуззя жил.В серединних похмурих землях і в горішньому диво-житі,хто не бився без сил останніх, той як слід, уважай, не жив,та вчувається – він марніє, він виходить, мов річ, з ужитку,він скидає останні шкури, мов морський безпритульний змій,завмирають усі бенкети, всі нічні божевільні траси поступово блякнуть самі...- Озирнись на своїх товаришів, на скарби свої озирнись.Всі, хто поруч і всі, хто мариться, беззмістовні, порожні, ниці,Всі присяги тобі позламано, зрада – черви у їх очницях,тільки бляклий і хворий щербатий місяць над руїнами сонно нипає.Все зотліє, усе розсиплеться, все іржею піде, згорить.Відчуваєш ритм?Це на судні із нігтів мерців повсякчас ударяють в ринду.Не очікуй його, тони…Він вмикає в квартирі світло, в стіну гатить його сусіда,щось у вікнах таке – не ранок, а ерзац, крижаний і сірий,і картаті і злі новини, мов шакали, його обсіли,темні погляди їх, холодні, і читається в них “не сіпайся”,і її безугавний голос – мов реклама, з кожної праски,він і чує її, й не чує, та дійшло до того, що й тиша – наче смерть узяла і трапилась.- Все поглинула мла, не віриш? На всі боки однакові нетрі.Він падає на одне коліно.Лише на одне.