Статистика telegram каналу - @poeziya_ua
2024-07-14
Поезія України 🇺🇦
Кількість підписників:
906
Фото:
5410
Відео:
85
Посилання:
5430
Категорія:
Релігія
Опис:
Розмістити свій вірш на каналі або з питань реклами 👉 @R_Markovskiy
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Поки що змін не зафіксовано
Історія змін назви
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни типу аккаунта
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни статуса
Офіційно не підтверджена
2024-07-14
Стіна канала Поезія України 🇺🇦 - @poeziya_ua
ЖІНКА
Ти створена від першого ребра,
Та інша: і по формі, і по статі.
Ти є початком первозданного добра,
Доповненням у вічній благодаті.
Ти носиш у собі з початку літ
Великий дар земного материнства,
Ти породила всіх царів на світ,
Навчала їх від самого дитинства.
Наділена ти вродою була,
А не для того, щоб уміти воювати,
Та в слабкості ти сильною росла
І научилась се́бе захищати.
Смієшся ти, як боляче тобі.
Буває – безпричинно сльози ллються,
І не показуєш ти серце у журбі,
Дивуюся, як сили ті беруться.
Ти обуваєш, з шпильками, взуття
І полюбляєш одяги нарядні,
Ти з легкістю крокуєш повз життя,
Для тебе всі професії підвладні.
Прекрасна ти в святкові вихідні,
В буденності – по-своєму чарівна,
Дивують очі радісно-сумні.
Ти гарна: і служниця, і царівна.
Над небесами і по всім земним краям,
Ти світло особливого відтінка,
Від Бога ти наділена ім'ям,
І Він тебе назвав велично – "ЖІНКА".
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Ти створена від першого ребра,
Та інша: і по формі, і по статі.
Ти є початком первозданного добра,
Доповненням у вічній благодаті.
Ти носиш у собі з початку літ
Великий дар земного материнства,
Ти породила всіх царів на світ,
Навчала їх від самого дитинства.
Наділена ти вродою була,
А не для того, щоб уміти воювати,
Та в слабкості ти сильною росла
І научилась се́бе захищати.
Смієшся ти, як боляче тобі.
Буває – безпричинно сльози ллються,
І не показуєш ти серце у журбі,
Дивуюся, як сили ті беруться.
Ти обуваєш, з шпильками, взуття
І полюбляєш одяги нарядні,
Ти з легкістю крокуєш повз життя,
Для тебе всі професії підвладні.
Прекрасна ти в святкові вихідні,
В буденності – по-своєму чарівна,
Дивують очі радісно-сумні.
Ти гарна: і служниця, і царівна.
Над небесами і по всім земним краям,
Ти світло особливого відтінка,
Від Бога ти наділена ім'ям,
І Він тебе назвав велично – "ЖІНКА".
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
48
24-10-30 06:40
Радію…
О люди землі, що живуть в благодаті,
А думають лиш про пусту метушню,
Ви різні: убогі і дуже багаті,
Чому не радієте кожному дню?
Як часто доводиться нам в сьогоденні
Бачити різні обличчя сумні,
Яких затягнули клопо́ти буденні,
І чути лише про проблеми одні.
Дощ за вікном і чому тут радіти?..
Настій не той, бо туманна пітьма,
Набридло комусь на роботі сидіти,
Чи скільки триватиме люта зима?
Недобре, коли у весняному цвіті
Багато комах і кусючих створінь,
Літо жарке світить сонцем в зеніті –
Кажуть: "Дістала проклята жарінь".
Журиться бідний, що хліба немає,
Багатий ¬– щоб статки свої зберегти,
І перший і другий покою немає,
Не можуть за цим благодать віднайти.
***
В період осінньо-холодної днини,
Якось я бабусю убогу зустрів,
І на обличчі старої людини
Розгледіти по́смішку щиру зумів.
Її запитав, як проходила поряд:
Тримаючи квіти в старечій руці –
"Від чого ви маєте радісний погляд
І посмішку гарну на свому лиці?"
Сказала так щиро старенька бабуся:
Мене здивували прості ті слова –
"Життя я приймаю як дар і сміюся,
Радію від того, що просто жива!..
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
О люди землі, що живуть в благодаті,
А думають лиш про пусту метушню,
Ви різні: убогі і дуже багаті,
Чому не радієте кожному дню?
Як часто доводиться нам в сьогоденні
Бачити різні обличчя сумні,
Яких затягнули клопо́ти буденні,
І чути лише про проблеми одні.
Дощ за вікном і чому тут радіти?..
Настій не той, бо туманна пітьма,
Набридло комусь на роботі сидіти,
Чи скільки триватиме люта зима?
Недобре, коли у весняному цвіті
Багато комах і кусючих створінь,
Літо жарке світить сонцем в зеніті –
Кажуть: "Дістала проклята жарінь".
Журиться бідний, що хліба немає,
Багатий ¬– щоб статки свої зберегти,
І перший і другий покою немає,
Не можуть за цим благодать віднайти.
***
В період осінньо-холодної днини,
Якось я бабусю убогу зустрів,
І на обличчі старої людини
Розгледіти по́смішку щиру зумів.
Її запитав, як проходила поряд:
Тримаючи квіти в старечій руці –
"Від чого ви маєте радісний погляд
І посмішку гарну на свому лиці?"
Сказала так щиро старенька бабуся:
Мене здивували прості ті слова –
"Життя я приймаю як дар і сміюся,
Радію від того, що просто жива!..
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
84
24-10-29 09:26
Два грішника
Віку земного дійшовши до краю,
Там, де Суддя в піднебесній межі,
Біля воріт до прекрасного раю,
Чекали на участь свою два мужі.
Долі обох виріша́лись останні,
Хто з них ввійде у небесні врата...
Вели між собою розмову в чеканні
І перший сказав, крізь веселі уста:
– Я не боюся Суддевого трону,
Бог, це отець і його я дитя,
Вірю в молитву і піст, і ікону,
І те, що почуті мої каяття.
Життя без гріха я прожити старався,
На службу недільну до храму ходив,
Пожертви давав і завжди́ сповідався,
Нужденним добро, без утоми, робив.
Від того добра не жалів десятину,
Перелюб тілесний ніколи не мав,
Словами лихими не ганив людину,
Не крав, не обманював, не убивав.
Чекаю тепер без жалю і тремтіння,
Коли вже відкриються брами воріт,
Бо я заслуговую вічне спасіння,
І райських плодів і Господній "привіт".
А інший стояв несміливо, позаду,
І сльози свої витирав із повік,
– Не гідний я цього прекрасного саду, –
Промовив тихенько сумний чоловік.
А ще, він сказав тоді, крізь зітхання:
– Не можу я зватись "Господнє дитя",
Нікчемне для Бога моє покаяння,
Не гідний ввійти я у вічне життя.
До храму святого, святої неділі,
Зайти у гріховності просто не смів,
Молитви були якісь зубожілі,
Не міг підібрати розкаяних слів.
Грішив я щодня у думках і у плоті,
Камінь у серці, немов би носив,
Із-за гріха потопав у болоті,
Тому і спасіння я не заслужив.
Смиренно прийму, що Господь приготує,
І навіть, якщо це безславний кінець,
Нехай справедливість на небі царює,
І долю мою хай розсудить Творець".
Променем світла і звуками грому
Відкрилися раптом небесні врата,
Голос почувся незвичний потому,
І з тіні з'явилася постать Свята.
– До царства мого і до світлого раю,
Сьогодні із вас увійде лиш один,
Бо душу його і всі наміри знаю,
Це грішний, розкаяний, люблячий син.
А далі отой, що "Сидячий на троні",
Що владу від Бога найвищу прийняв,
Волею духа, відкривши долоні,
На того вказав, що позаду стояв.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Віку земного дійшовши до краю,
Там, де Суддя в піднебесній межі,
Біля воріт до прекрасного раю,
Чекали на участь свою два мужі.
Долі обох виріша́лись останні,
Хто з них ввійде у небесні врата...
Вели між собою розмову в чеканні
І перший сказав, крізь веселі уста:
– Я не боюся Суддевого трону,
Бог, це отець і його я дитя,
Вірю в молитву і піст, і ікону,
І те, що почуті мої каяття.
Життя без гріха я прожити старався,
На службу недільну до храму ходив,
Пожертви давав і завжди́ сповідався,
Нужденним добро, без утоми, робив.
Від того добра не жалів десятину,
Перелюб тілесний ніколи не мав,
Словами лихими не ганив людину,
Не крав, не обманював, не убивав.
Чекаю тепер без жалю і тремтіння,
Коли вже відкриються брами воріт,
Бо я заслуговую вічне спасіння,
І райських плодів і Господній "привіт".
А інший стояв несміливо, позаду,
І сльози свої витирав із повік,
– Не гідний я цього прекрасного саду, –
Промовив тихенько сумний чоловік.
А ще, він сказав тоді, крізь зітхання:
– Не можу я зватись "Господнє дитя",
Нікчемне для Бога моє покаяння,
Не гідний ввійти я у вічне життя.
До храму святого, святої неділі,
Зайти у гріховності просто не смів,
Молитви були якісь зубожілі,
Не міг підібрати розкаяних слів.
Грішив я щодня у думках і у плоті,
Камінь у серці, немов би носив,
Із-за гріха потопав у болоті,
Тому і спасіння я не заслужив.
Смиренно прийму, що Господь приготує,
І навіть, якщо це безславний кінець,
Нехай справедливість на небі царює,
І долю мою хай розсудить Творець".
Променем світла і звуками грому
Відкрилися раптом небесні врата,
Голос почувся незвичний потому,
І з тіні з'явилася постать Свята.
– До царства мого і до світлого раю,
Сьогодні із вас увійде лиш один,
Бо душу його і всі наміри знаю,
Це грішний, розкаяний, люблячий син.
А далі отой, що "Сидячий на троні",
Що владу від Бога найвищу прийняв,
Волею духа, відкривши долоні,
На того вказав, що позаду стояв.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
86
24-10-28 10:20
Взірець вроди
Зів'яне колись, ще учора квітуча,
Молодість років –веселий сезон,
Доля у неї, нажаль, неминуча,
Зникне кудись, наче ранішній сон.
Тіло звабливе і сповнене сили,
Завжди́ енергійне, таке молоде,
Яке ми учора завзято любили,
Сьогодні до старості впевнено йде.
Погляньте.. Юнак, той стрункий, синьоокий,
Що вчора цікавість в дівчат викликав,
Вродливим здавався, веселим, аж поки...
Він іншим сьогодні, старішим не став.
Чи та молода і вродлива дівчина,
В якої чорнява і пишна коса,
Роки пролетять і настане хвилина
І згине її молодеча краса.
Наша усмішка і погляд грайливий,
Які так втішали в дзеркальному склі,
З часом поникнуть і образ мінливий,
Зміниться зморшками в нас на чолі.
Усі живемо́ ми у тлінному тілі,
Щоденно для інших його прикраша,
Та нащо усі ті старання змарнілі,
Якщо важливіша за тіло душа?
Її ви, найперше, щодня прикрашайте,
Це вашої вроди найкращий взірець,
Добром і любов'ю її наповняйте,
І тлінним не буде для неї кінець.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Зів'яне колись, ще учора квітуча,
Молодість років –веселий сезон,
Доля у неї, нажаль, неминуча,
Зникне кудись, наче ранішній сон.
Тіло звабливе і сповнене сили,
Завжди́ енергійне, таке молоде,
Яке ми учора завзято любили,
Сьогодні до старості впевнено йде.
Погляньте.. Юнак, той стрункий, синьоокий,
Що вчора цікавість в дівчат викликав,
Вродливим здавався, веселим, аж поки...
Він іншим сьогодні, старішим не став.
Чи та молода і вродлива дівчина,
В якої чорнява і пишна коса,
Роки пролетять і настане хвилина
І згине її молодеча краса.
Наша усмішка і погляд грайливий,
Які так втішали в дзеркальному склі,
З часом поникнуть і образ мінливий,
Зміниться зморшками в нас на чолі.
Усі живемо́ ми у тлінному тілі,
Щоденно для інших його прикраша,
Та нащо усі ті старання змарнілі,
Якщо важливіша за тіло душа?
Її ви, найперше, щодня прикрашайте,
Це вашої вроди найкращий взірець,
Добром і любов'ю її наповняйте,
І тлінним не буде для неї кінець.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
95
24-10-27 07:17
Ревнощі
Людину сильну оберне
В слабку її душевна вада,
І часом мало хто збагне,
Що є над ним підступна влада.
Це перший слабкості дзвінок,
Подібний він лихому звіру,
Що зветься "ревнощів порок",
Який вселяє недовіру.
В любові з'єднанні серця!
До ближнього, ви, віру майте,
І маску ревного бійця
На все життя кудись сховайте.
Подумайте на самоті,
Ти чоловік, і ти, дружина,
Ніхто не любить взаперті,
І поруч з вами, це людина.
Близького можна ревнувати
І думати, це захист, сила,
Але не вдасться нам тримати,
Невидимі любові крила.
А може, так близьких любіть,
Щоб світ навколо весь затих,
І запал, і любов даріть,
Щоб бути кращими для них.
Хай будуть ваші почуття
Польотом вільної жар-птиці,
Теплом сердечного биття,
Ковтком цілющої водиці.
Не сумнівайтеся в близькому
І ревнощів відкиньте слід,
А будьте вільними у тому,
Адже кохання - це політ!
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Людину сильну оберне
В слабку її душевна вада,
І часом мало хто збагне,
Що є над ним підступна влада.
Це перший слабкості дзвінок,
Подібний він лихому звіру,
Що зветься "ревнощів порок",
Який вселяє недовіру.
В любові з'єднанні серця!
До ближнього, ви, віру майте,
І маску ревного бійця
На все життя кудись сховайте.
Подумайте на самоті,
Ти чоловік, і ти, дружина,
Ніхто не любить взаперті,
І поруч з вами, це людина.
Близького можна ревнувати
І думати, це захист, сила,
Але не вдасться нам тримати,
Невидимі любові крила.
А може, так близьких любіть,
Щоб світ навколо весь затих,
І запал, і любов даріть,
Щоб бути кращими для них.
Хай будуть ваші почуття
Польотом вільної жар-птиці,
Теплом сердечного биття,
Ковтком цілющої водиці.
Не сумнівайтеся в близькому
І ревнощів відкиньте слід,
А будьте вільними у тому,
Адже кохання - це політ!
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
90
24-10-26 05:21
Старенький альбом
Людина спроможна і час зупинити,
Чи просто момент, що в майбутнє спішить,
У кадрі на фото його відтворити,
А потім побачити ще раз цю мить.
Щасливу усмішку себе молодого
Побачити можна, і це не секрет,
Бар'єра здолати щоб нам вікового,
Достатньо відкрити в альбомі портрет.
Твоєї дитини невпевнені кроки,
Чи з твого весілля хвилюючі дні,
Згадаються часом із юності роки,
Як глянеш на фото, що там, на стіні.
Або як у гори колись піднімались –
До піку вершини не легка ходьба,
Як добре, що фото ті досі зостались,
Де друзі сміються, весела юрба.
І там, на вершині, красу первозданну,
І свій, в ті хвилини душевний кураж,
Коли споглядали всю велич туманну,
Ми можемо згадати крізь фотопейзаж.
Ніколи минуле назад не вернеться,
Бо час – це наїзник з своїм батогом,
Лиш образ минулий на фото встається,
Який зберігає старенький альбом.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Людина спроможна і час зупинити,
Чи просто момент, що в майбутнє спішить,
У кадрі на фото його відтворити,
А потім побачити ще раз цю мить.
Щасливу усмішку себе молодого
Побачити можна, і це не секрет,
Бар'єра здолати щоб нам вікового,
Достатньо відкрити в альбомі портрет.
Твоєї дитини невпевнені кроки,
Чи з твого весілля хвилюючі дні,
Згадаються часом із юності роки,
Як глянеш на фото, що там, на стіні.
Або як у гори колись піднімались –
До піку вершини не легка ходьба,
Як добре, що фото ті досі зостались,
Де друзі сміються, весела юрба.
І там, на вершині, красу первозданну,
І свій, в ті хвилини душевний кураж,
Коли споглядали всю велич туманну,
Ми можемо згадати крізь фотопейзаж.
Ніколи минуле назад не вернеться,
Бо час – це наїзник з своїм батогом,
Лиш образ минулий на фото встається,
Який зберігає старенький альбом.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
80
24-10-25 05:16
Хто я?
Хто Я такий? Таке просте питання,
Та відповідь на нього не проста,
Чи зможуть вам, про себе, без вагання,
Без сумніву промовити вуста?
Чи світу суєта і його "краски",
Вас не втягнули у своє кільце?
Чи Ваші, на щодень безликі маски
Не закривають істинне лице?
Чи перед сном, із власними думками,
Як залишаєтесь в вечірній самоті,
Чи справжні Ви, під небом і зірками? -
Ці відповіді знаєте прості?
Чи ранок, як пробудженням стрічає
Промінням сонця першим з-за вікна,
Чи кожен з вас прокинеться і знає -
"Це справжній Я родився після сна?"
Чи мене істинного бачать близькі друзі,
Чи на роботі Я це справжній є,
Чи не ходжу в брехливому "картузі"
Ховаючи за ним лице своє?
Як інколи не легко розібратись,
Коли життя –- бурхлива течія,
Задуматись про себе і зізнатись –
Що я не знаю, хто є справжній Я.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Хто Я такий? Таке просте питання,
Та відповідь на нього не проста,
Чи зможуть вам, про себе, без вагання,
Без сумніву промовити вуста?
Чи світу суєта і його "краски",
Вас не втягнули у своє кільце?
Чи Ваші, на щодень безликі маски
Не закривають істинне лице?
Чи перед сном, із власними думками,
Як залишаєтесь в вечірній самоті,
Чи справжні Ви, під небом і зірками? -
Ці відповіді знаєте прості?
Чи ранок, як пробудженням стрічає
Промінням сонця першим з-за вікна,
Чи кожен з вас прокинеться і знає -
"Це справжній Я родився після сна?"
Чи мене істинного бачать близькі друзі,
Чи на роботі Я це справжній є,
Чи не ходжу в брехливому "картузі"
Ховаючи за ним лице своє?
Як інколи не легко розібратись,
Коли життя –- бурхлива течія,
Задуматись про себе і зізнатись –
Що я не знаю, хто є справжній Я.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
91
24-10-24 05:40
Заробітчани
Веде на осліп по житті
Людину різними стежками,
І що чекає на путі –
Це таємниця перед нами.
Усім не легко вдалині
Від рідних стін і свого дому,
І працювати в чужині
Я не бажатиму нікому.
А скільки є таких людей,
Що покидають стіни хати,
Сім'ю, малесеньких дітей
Заради гідної зарплати?
Дається втома у знаки,
Вдалі ростуть отії дітки,
Проходять молоді роки,
Які ідуть на заробітки.
Поли́шать рідну батьківщину,
Щоб тяжко, в наймитах, робити.
Далеко їдуть, на чужии́ну,
Лише, щоб рідних прокормити.
І кожен задає питання,
Хто десь далеко заробляє:
Чи варті всі оті старання,
І чи не більше він втрачає?
Чи не помірна та ціна,
Чи варто нести тії ноші?
Чи все отримаю сповна
За час, що я віддав за гроші?
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Веде на осліп по житті
Людину різними стежками,
І що чекає на путі –
Це таємниця перед нами.
Усім не легко вдалині
Від рідних стін і свого дому,
І працювати в чужині
Я не бажатиму нікому.
А скільки є таких людей,
Що покидають стіни хати,
Сім'ю, малесеньких дітей
Заради гідної зарплати?
Дається втома у знаки,
Вдалі ростуть отії дітки,
Проходять молоді роки,
Які ідуть на заробітки.
Поли́шать рідну батьківщину,
Щоб тяжко, в наймитах, робити.
Далеко їдуть, на чужии́ну,
Лише, щоб рідних прокормити.
І кожен задає питання,
Хто десь далеко заробляє:
Чи варті всі оті старання,
І чи не більше він втрачає?
Чи не помірна та ціна,
Чи варто нести тії ноші?
Чи все отримаю сповна
За час, що я віддав за гроші?
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
104
24-10-23 06:41
Відтінок моїх кольорів
Усе почалося зі сна, серед ночі
Натхнення родилось в мені,
Коли я побачив спокусливі очі
Й дівчи́ну в блакитнім вбранні.
Зустрівши осінній ще вдосвіта ранок,
Відчувши незвичний порив,
Усе пам'ятав я і рушив на ганок,
І сон той в вірші відтворив.
Це був лиш початок нового поета,
І іншої форми думки,
Коли описав я її силуета,
У риму складались рядки.
Із тої пори відчинялися двері
У дивний, захопливий світ…
Чорнила лягали в віршах на папері
Проявом творчих робіт.
Кожна історія складена нова –
Відтінок моїх кольорів,
Які проявляються силою слова,
Що я ним донести зумів.
Не кожен поезію ту зрозуміє
За різних причин до кінця.
Для тих я писав, хто дивитися вміє,
На світ крізь відкриті серця.
Прийшла незнайомка колись серед ночі,
Для мене як муза вона,
Здається, й сьогодні я бачу ті очі
Із того осіннього сна.
Кожен рядок – це нове откровення,
Частина поета душі.
Я дякую тій, що приносить натхнення,
І пише зі мною вірші.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Усе почалося зі сна, серед ночі
Натхнення родилось в мені,
Коли я побачив спокусливі очі
Й дівчи́ну в блакитнім вбранні.
Зустрівши осінній ще вдосвіта ранок,
Відчувши незвичний порив,
Усе пам'ятав я і рушив на ганок,
І сон той в вірші відтворив.
Це був лиш початок нового поета,
І іншої форми думки,
Коли описав я її силуета,
У риму складались рядки.
Із тої пори відчинялися двері
У дивний, захопливий світ…
Чорнила лягали в віршах на папері
Проявом творчих робіт.
Кожна історія складена нова –
Відтінок моїх кольорів,
Які проявляються силою слова,
Що я ним донести зумів.
Не кожен поезію ту зрозуміє
За різних причин до кінця.
Для тих я писав, хто дивитися вміє,
На світ крізь відкриті серця.
Прийшла незнайомка колись серед ночі,
Для мене як муза вона,
Здається, й сьогодні я бачу ті очі
Із того осіннього сна.
Кожен рядок – це нове откровення,
Частина поета душі.
Я дякую тій, що приносить натхнення,
І пише зі мною вірші.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
94
24-10-22 06:24
Подвиг однієї людини
Далеко в горах, на скелястім поклоні,
Знаходилось тихе маленьке село,
Де мешкали люди, в глухому районі…
І лікаря в тому селі не було.
Жила там сім'я, що ростила дитину,
В убогій хатині й потребах простих.
І в літню погожу спекотливу днину,
Якось занедужала донька у них.
До лікаря в місто, в дорогу далеку,
Запрягши стареньку конячку у віз,
Минаючи скелі високі і спеку,
Турботливий батько дитину повіз.
Вела за горою в пологому схилі
Єдина дорога десь миль тридцяти…
Поки́ чоловік подолав оті милі,
Дитину живою не встиг довезти.
Скорботний період в родині настав,
Не знала сім'я, як біду пережити.
І рішення батько незвичне прийняв,
В жадобі він подвиг задумав вчинити.
Щоб в місто добратись могли напрямки
Його односельці із рідних земель,
Для світлої пам'яті тої доньки
Він в скелі надумав зробити тунель.
Минув не один за роботою рік,
Коли він побачив нарешті кінець.
Своїми руками старий чоловік,
Дорогу зробив у горі навпростець.
Від тої події, із тої пори,
Жителі того гірського села,
Ходили до міста в підніжжі гори,
А дальня дорога ота заросла.
У всякої дії є різні причини,
Які спонукають до різних робіт
І кожен учинок простої людини,
Може змінити навколишній світ.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
Далеко в горах, на скелястім поклоні,
Знаходилось тихе маленьке село,
Де мешкали люди, в глухому районі…
І лікаря в тому селі не було.
Жила там сім'я, що ростила дитину,
В убогій хатині й потребах простих.
І в літню погожу спекотливу днину,
Якось занедужала донька у них.
До лікаря в місто, в дорогу далеку,
Запрягши стареньку конячку у віз,
Минаючи скелі високі і спеку,
Турботливий батько дитину повіз.
Вела за горою в пологому схилі
Єдина дорога десь миль тридцяти…
Поки́ чоловік подолав оті милі,
Дитину живою не встиг довезти.
Скорботний період в родині настав,
Не знала сім'я, як біду пережити.
І рішення батько незвичне прийняв,
В жадобі він подвиг задумав вчинити.
Щоб в місто добратись могли напрямки
Його односельці із рідних земель,
Для світлої пам'яті тої доньки
Він в скелі надумав зробити тунель.
Минув не один за роботою рік,
Коли він побачив нарешті кінець.
Своїми руками старий чоловік,
Дорогу зробив у горі навпростець.
Від тої події, із тої пори,
Жителі того гірського села,
Ходили до міста в підніжжі гори,
А дальня дорога ота заросла.
У всякої дії є різні причини,
Які спонукають до різних робіт
І кожен учинок простої людини,
Може змінити навколишній світ.
Автор: Роман Марковський
✍️ Розмістити свій вірш на каналі
84
24-10-21 05:27