Статистика telegram channel - @po_vodu

Рік тому відрізані на правому березі Маріуполя сили «Азову» і суміжних підрозділів морської піхоти здійснили прорив на «Азовсталь».Ворог постійно завдавав артилерійських ударів по єдиному мосту, яким можна було дістатись «Азовсталі». Частина бійців «Азову» змогли прорватись по мосту під пекельним вогнем противника. Інша — переправлялася по воді на човнах та вплав.Під шквальними обстрілами, не залишивши напризволяще своїх поранених побратимів, азовці евакуювали їх, ризикуючи життями. Втрачаючи життя.15 квітня — чорна сторінка в історії «Азову». Тоді полк втратив багатьох славних бійців. Справжніх воїнів. Безстрашних та відданих Україні.Проте, ця чорна сторінка осяяна подвигом. Подвигом самовідданості, мужності та вірності. Ніхто і ніколи не зітре його з історії. Наші побратими, які загинули під час прориву, назавжди в нашій пам'яті. Головне завдання «Азову» — не зганьбити їх чин. Не зганьбити пам'ять тих, хто поліг у жорстоких битвах з окупантом до них, і тих, хто загинув після. Гідно продовжити спільну святу справу — визволення України, і довести її до кінця.Лиш тоді, коли будуть покарані всі кати українського народу; коли додому з полону повернуться всі наші брати; коли останній клаптик української землі знову стане вільним — тільки тоді ми зможемо сказати, що цю справу завершено. Їхню справу. Нашу справу.

Замальовка: тобі років 6 – про школу знаєш хіба із розповідей старших дітлахів. Надворі спекотне літо. Серпнева запашна пора полудня. Бабуся порається десь по надвір‘ю. Зовсім скоро, і покличе на рум’яні пироги з вишнями і смородиною. Із дротяної загорожі гелгочуть кусючі гуси, рохкають годовані поросята й кудахчуть заклопотані кури. Лиш тихцем крадуть дерть малі горобці. Сусідські пси звели гавкіт на рудого котища Васька, який знов понадився знімати пробу з молока корів тітки Мотрі. Гурман той наглий Васько – абияке їсти не буде, абищо пити не стане. То ж честь, як руде стерво не відвертає морду від твоїх харчів. Але всеїдні собаки чхати хотіли на ту честь. Васько для них – ворог номер один. Як ти для бабусиних грядок моркви…Та сьогодні довгі вервечки зелених чубів можуть спокійно видихнути. Твоя капосна душа знайшла нову бавку – просторе пшеничне поле. Кращого місця для гасання з розпростертими, наче крила у журавлів, руками й не знайти. Біжиш собі крізь золоті струни колосків, наче крізь сонячні промені, яким чомусь заманулося проклюнутися в потрісканій землі. Вслуховуєшся в барви літа. Замріюєшся в шумові тополь. Мружиш очі від втіхи. Підстрибуєш від всеохоплюючої любові. Гигочеш до синього неба. Горлаєш до кожної комашки. Розпадаєшся думками на тисячі сотень коцюбинських інтермецо…Тобі 6 років. І ти точно знаєш що таке щастя. #настячь

А ото дім Мадонни. Без найменшого поняття чому його власницю назвали так. Одначе, як підказує мені дитяча пам'ять і щедра пригоршня уяви, великою красунею вона не була. Темне рідке волосся по плечі, або й ще коротше, бліда шкіра з лимонною жовтинкою, яку, будь я професіоналкою, порівняла б зі світлою оливою в променях вранішнього сонця. Красиво, чи не так? І блакитні очі – дві пронизливі прірви на простому овальному обличчі. Круговерті, здатні проковтнути за раз цілий світ. Не великі і не малі, просто неймовірно пронизливі. Яскравий відбиток на моїй черепній коробці часів молодшої школи. Вона пила – волосся пучками вилітало з голови, курила – зуби вкривалися кіркою жовтого нальоту, який поки що можна було відчистити дешевим зубним порошком. Лиш очі були поза часом і простором. Такі ж ясні, такі ж пронизливі. Можливо, це й робило її Мадонною для вічно п'яних алкашів нашого району.Мона Ліза мала невловиму усмішку, вона ж – лазурне провалля очей. Мистецтво – вічне, навіть у реаліях пропитих днів. #настячь

привіт!познайомлю вас із моїми людьми.вони різні такі, як ти їх не крути.і хоч може здатися, що одна з них це я,та запевню точно кожна згадка – чужа.моя давня подруга, але звісно не я,трохи дуже втратила розуміння буття.отак разом все кинула, від усіх втекла.і кричала матері, що вона – не дитя.а мій давній товариш, але звісно не я,має страх не зустріти свого друга Сашка.він не знає, де хлопець і що зроблено з ним,і щоб друга вернути він пожертвує всим.а ще інша знайома, але звісно не я,поселилась, де втома, їй сусідка Німа.тому майже щоранку сил немає вставать.і щоб швидше забути вона стала мовчать.а он інший знайомий, але звісно не я,замість йти на роботу, тихо сходить з ума.не вспокоїться, поки не отрима знаття:чому хтось помирає, а у нього – життя.і остання знайома, але звісно не я,та, що родом із Суму, на ім'я Часова,хоче міцно в обійми замотати кількох.і щоб грьобаний путін у неділю вже здох.розумію, буває, ви впізнали когось,хоч і авторка, може, приховала чогось:не сказала про сльози і про радості день,промовчала про інших важливих людей.і могла переплутать кільканадцять ідей,чи збрехати місцями для зміни ролей.хтось розкаже вам правду, яка одна,але звісно це буду уже не я.па-па!#настячь