Статистика telegram каналу - @pershodzherelo

Хоч врешті себе і не знайшла.
С’est la vie.

ПРИЙНЯТТЯ ПОСЕРЕДНОСТІ
Сьогодні раптом під час роботи усвідомила, що я посередній графічний дизайнер. Раніше мені здавалось, що я доволі професійна. Мене часто називали професіоналом.
Я працюю в цій сфері 4 рік. Перші два – це було суто напрацювання навичок. На 3 рік мені почали подобатись мої роботи. Клієнтам вони почали дуже подобатись. У мене зʼявилось гарне портфоліо.
Крайній рік я працювала керівником команди дизайнерів. Даючи правки, я стала краще відчувати дизайн. Відрізняти гарний від дуже гарного.
За рік роботи з дизайнами інших у мене піднялась професійна планка. І як не прикро – я, як практик, їй не відповідаю.
Шукаючи нову роботу після звільнення я свідомо не йшла на керівні посади, бо це як виявилось дуже ресурсозатратна роль, яку я не тягну. Тому – знову «просто» графічний дизайнер.
На сьогодні описала б свій рівень так: я гарний дизайнер, якщо мене порівняти з поганим дизайнером, але якщо порівняти з хорошим, то поганий – я.
І це я усвідомила буквально…сьогодні. Раніше я думала, що юююху, я просто космос.
Зараз мені навіть здається, що моє бажання змінити сферу діяльності було спровоковане тим, що я не могла прийняти свою посередність в дизайні. Я часто казала, що якихось надздібностей чи таланту в мене немає, я лише багато працювала. Але це різне. Легко казати між слів, але складно відчувати наскііільки все погано кожною клітинкою тіла, і, головне, чуйкой чуяти як багато роботи попереду.
Я раніше думала, що варто пошукати іншу сферу, до якої є талант, думала, що в дизайні вперлася у свою власну стелю, далі вхід тільки талановитим, кого в руки вищі сили поцілували. Але зараз мені здається, що я просто проходжу закономірний шлях, який не залежатиме від сфери.
Це ж дуже логічно: якщо не дійти до моменту, де ти – посередність, як тоді знайти точки зросту, щоб стати супер-пупер екстра класним спеціалістом?
Чомусь саме після цього усвідомлення у мене вперше за останні 2 роки зʼявилась думка залишитися в цій сфері надовго. Ніби…тільки зараз я побачила, що може бути інакше, краще, а це надихає.

1/270
12 РОКІВ РАБСТВА
Фільм заснований на автобіографічному романі Соломона Нортапа гуманізує слово «рабство». Воно показується нам не очима того, хто виріс в неволі, а очима вільної від народження людини, що опинилась в статусі раба у свідомому віці. Саме така історія розкриває простір режисеру для розмірковувань на тему расової нерівності. Глядач разом з головним героєм пізнає реалії та закономірності, за якими функціонує рабство.
Що цікаво, немає внутрішнього перетворення головного героя, є лише зовнішні сюжетні повороти та перипетії. Історія не розгортається, а розповідається. Що могло створити відчуття затягнутості фільму та нудності, але їх не було. Маю гіпотезу, що відсутність внутрішнього перетворення Соломона тільки глибше підкреслює статус раба – він немає права на своє, ним керує зовнішня сила, який він має підкорюватися. Доречне порушення правил.
Яскраві другорядні персонажі. Кожен має свою власну історію, що передає дух епохи. Наприклад, рабиня, яка регулярно піддається сексуальному насильству з боку плантатора та просить головного героя вбити її; або «гарна людина» – набожний рабовласник, який врешті вважає головного героя лише своєю власністю, а не людиною. Їх складно віднести до класичних архетипів, на кшталт Ментора, Вісника чи Вартового порога, бо знову ж – немає перетворення. Але свою роль вони виконують, оповідаючи нові грані історичного простору.
У мене стрічка викликала емоцію вдячності. За свободу. Запам’ятаю, але передивлятись не буду.
#кінопершоджерело

ПОДОРОЖ ПИСЬМЕННИКА або ЯК МАРІЯ БУДЕ ВЧИТИСЬ ВІДПОЧИВАТИ
Приймаю вітання – після 2,5 місяців пошуку та 4 звільнень за власним бажанням я таки знайшла роботу, яка мені подобається: графічним дизайнером в онлайн-школі кондитерів. Кайф. Єдиний нюанс – цілодобово тепер дивлюсь на тортики та тістечка. Це естетично, але ну відверта провокація.
Я дуже вагалась йти в компанію чи в студію, але практика показала – до інтенсивності роботи студії я не готова.
За ці 2,5 місяці пошук роботи замінив мені роботу, тому я зовсім не відпочила. Навпаки, була в постійній напрузі: або робила дії, щоб знайти роботу, або думала про роботу.
Коли влаштувалась та переконалась, що комфортно, настав момент, коли можна було видихнути. Що сумно, під час видиху зрозуміла, – за останні місяці напруги я забула як відпочивати. Бо я зовсім не знала, що тепер робити з вільним часом, який зʼявився.
Почала вивчати програмування. Але…не розслабляє, мʼяко кажучи. Пробувала писати для КУС і книгу, але останнім часом не пишеться, тому тут поки пауза. Малювала. Читати втомлююсь. І…все получається. Все поробила, а час ще є.
І я знайшла!
На щастя, нещодавно моїй книжковій колекції пожертвували «Подорож Письменника» Крістофера Воґлера. Книга – пісня. Написана дуже простою мовою і з багатьма кіноприкладами.
Ще пару тижнів тому придумала як мені з її допомогою відпочивати, і при цьому писати в Першоджерело, і поповнювати базу референсів з історіями/сюжетами в голові. (=ефективний відпочинок). Придумала давно, зараз готова реалізувати. Влаштую кіномарафон з подальшим написанням текстів про фільми based на власних враженнях та різних темах з «Подорожі письменника»!
Тут є в кінці фільмографія – це фільми, з яких автор наводить приклади для пояснення прийомів. Я собі думаю, що це такий більш менш мінімум, щоб шарити сюжети. Нижче додам фото.
Подивимось наскільки мене вистачить, але поки ідея мені подобається. Буду якийсь час «КіноПершоджерело».
Перший фільм з переліку «12 років рабства», якщо хочете – приєднуйтесь.
До нових зустрічей ❤️

БЛИЗЬКІСТЬ
Нещодавно думала про близькість. Це віднедавна одна з моїх цінностей, про них писала колись.
Для мене було парадоксом чому деякі ніби близькі люди, що знають як проходять мої дні, знають найдрібніші та найщиріші подробиці мого життя, мені здаються ніби… змістовно далекими. А хтось, хто може майже нічого не знає про мене, навпаки – близьким.
Випадково я зрозуміла, що обрала близькість цінністю, але не дала їй ВЛАСНОГО визначення.
Після тривалої рефлексії вивела, що для мене близькість – це ніби ви з людиною дивитесь на світ під схожими кутами та можете щиро говорити про те, що бачите. Ви не стали близькими шляхом факту ділення чи вчинків, а ви просто… близько світоглядно. Кожен з вас сам по собі працював над своїм світоглядом і зараз ви в точці, де ці світогляди… близько. Ніби в багатьох моментах вони перетинаються.
Я думала, що близькість – це щирість і ділення, коли ви знаєте таємниці, травми, біографічні події одне одного і т.д., але виявилось, що це не про ділення для мене, а про інтелектуальну та ціннісну спорідненість. З близькою для мене людиною мені не потрібно спілкуватись довго чи часто, близькість незалежна від цього. Вона існує сама по собі та непідвладна впливу зовнішніх факторів, лише внутрішнім змінам – з часом світогляди змінюються і близькість може пройти.
Наведу приклад близькості. Останні 2 тижні я працювала психологом в коледжі. Я звільнилась після декількох днів роботи, а інший час відпрацьовувала. На питання «чому звільнилась» у мене було дві відповіді: одна зрозуміла, а інша – «моя».
Зрозуміла відповідь: маленька зарплата і незручний графік. Так я відповідала майже всім, хто мене питав. І це була правда. Зарплата дійсно маленька, а графік і правда незручний.
Але одній дівчині, з якою ми були знайомі менше ніж тиждень, я під гарну розмову сказала «свою» відповідь: я не хотіла працювати з дітьми. Я не зможу провести для них виховну годину. Я не зможу серйозно казати, що курити це погано, або розбирати питання булінгу. Ці теми надто складні та комплексні, щоб я могла їх підняти. Комплексність дітям не потрібна, а говорити категорично не зможу я. Це звучить як абстрактна причина для доволі конкретного звільнення, але це причина щиро «моя».
Дівчина зрозуміла. Десь глибоко в собі, не на поверхні. Це відчулося. Це було про близькість.
В моєму житті мало таких людей, набагато менше, ніж мені б хотілось. Зараз напевно…лише дві-три людини, з якими, що цікаво, спілкуємось ми не надто часто. Але після кожного моменту такого близького спілкування я відчуваю себе трошки більш живою, це і є цінність.

ЕВРИКА
Йоу, прикиньте – я знайшла себе. І, як не дивно, в цьому мені допоміг телеграм-канал.
Роки 1,5 тому я вирішила змінити тему «Першоджерела». Раніше це був канал про психологію. З часом від ідеї психологічної карʼєри я відмовилась, а канал та любов до процесу його ведення залишились. Мені потрібна була нова тема і я вирушила у подорож, щоб її знайти.
Перше, що я зробила – перестала вести «Першоджерело». Зараз розумію, що це була помилкова дія, яка призупинила процес пошуку, але тоді мені це було потрібно. Я була тою ще невпевненою в собі перфекціоністкою і вести канал без теми ніколи б не наважилась.
Три місяці тому – після тривалої роботи в терапії – я все ж наважилась виносити свій внутрішній тематичний хаос назагал. По принципу «я почну, а буде, як буде».
Для себе я позиціонувала канал так – «я тут ділюсь тим, що мені цікаво». А цікаво мені як виявилось багато чого. Тому канал змінював назви. Три рази. Мінімум. Мені було тааак соромно від цієї неорганізованості та плутанини.
«Першоджерело» було про літературу, про психологію знову, про моє життя, про культуру, про комедію, про слова. І щоразу в моменті я думала – «ось нарешті знайшла свою вузьку тему».
Це було важливим для мене, бо здавалось, що і в житті я визначилась ким і про що буду. Знайшла свою спеціальність.
Але відчуття «еврики» проходило, коли вузька тема каналу не дозволяла мені написати про нову цікавинку, яку я знайшла. А це йшло всупереч «пишу про що цікаво». Тому я знову робила тут перестановочку. І в житті теж. Змінювала роботу чи курси.
Це було складно. Дуже турбулентно і часом без надії на позитивні зміни. Але зараз розумію – це і є процес пошуку. Хаотичний. Неструктурований. З помилками та мінус 500+ підписниками. В житті – зі сварками з близькими, нерозумінням та невпевненістю у власній адекватності, бо коли кажуть «визначся вже» єдине, що відповідається «ну ей, я не можу визначитись».
Період неприємний, але я дуже рада, що дозволила собі його прожити повністю, не зупиняти й не тікати.
Бо я знайшла! Серйозно. От прям…це інша еврика! Не «вау, емоції, буря, осяяння», а спокій та порозуміння – «це воно, це було так просто, а я не бачила».
Річ у тому, що мені нещодавно поставили гарне питання щодо спеціалізації, яке звучало приблизно так: «Хіба людина, яка цікавиться всім, і людина, що спеціалізується на одній темі – це однакові люди?»
І ця порада мені багато цеглиночок посунула в голові. Бо дійсно, я намагалась широку поверхневу себе запхати у глибоку вузьку тему. А це так не працює. Я думала, що це юність, що це період такий, коли хитає з боку в бік. Але змін не було. Навіть на день чи два я не ставала «спеціалізованою». Тому… напевно це просто я. І все, що я можу – прийняти себе і знайти формат каналу і роботу для СЕБЕ, а не уявної ідеальної версії себе, якою мені б хотілось бути.
Отже, «Першоджерело» тепер канал для загального розвитку. Науково-популярно про різні феномени та цікавинки від психології до культури та живопису. Абсолютно про все. Може колись навіть про ядерну фізику. Бо для авторки каналу немає теми важливішої чи цікавішої за інші, щоб обрати. Я обираю всі.
А щодо роботи… найчесніша відповідь, яка була для мене відкриттям: мені байдуже ким працювати.
Будь-яка робота однаковою мірою буде мені подобатись і буде мене дратувати. У будь-якій роботі будуть карʼєрні злети й падіння. Мінуси та плюси. Щоб я не обрала, чим би не займалась – просто робити це добре, отримувати гідну оплату, ось що мені хочеться. А інше – нюанси.
Цьомаю, обіймаю, до нових зустрічей! ❤️

ЦЕ ШО ТАКЕЕЕ?
Почистила Першоджерело від рандомних постів, щоб знову писати про психологію. Але ще не встигаю готувати інфу, тому +1 пост в стилі цього літа – розповім історію.
Сьогодні була на волонтерстві aka підкорювала Київську Міську Держ Адміністрацію.
Одна з особливостей волонтерств, на яких я бувала, – часто є абітурієнти. Вони приходять за досвідом, щоб додати його до переліку своїх соціальних активностей при вступі в іноземні виші або в наші на гранти. Активна молодь, іншими словами.
Сьогодні теж була абітурієнтка, назвемо її умовно – Анна. Вона горіла, вона очікувала, вона не спала ніч і прийшла за 10 хвилин до початку (а це 7:50). Для неї це волонтерство було першим.
На один перший досвід Анни наклався інший перший досвід умовної Поліни – project-менеджерки та представниці ГО.
Одноосібно Поліна організувала конференцію на двісті пʼятдесят осіб і в цьому потоці обов’язків забула організувати волонтерів, які то безцільно тинялись та балакали, то були безперервно навантажені потоком запитів від, здається, всіх учасників конференції одночасно. «Ну. Буває», –подумаєте ви. Але не Анна.
Анна як представниця учнівського самоврядування зібрала всю злість в свій маленький потужний кулак і взялась професійно відстаювати права всіх присутніх волонтерів перед організаторами, апелюючи до правил Української Волонтерстської Служби. Вона виборола фідбек-форму, листи-подяки та пів сотні вибачень, в купі з поясненнями.
Але цього було замало.
І ось картина.
Кінець заходу.
Волонтери 6 одиниць.
Організатори (представники Поліни, яка в той час домовляється про організацію другого дня конференції) – 2 одиниці.
Вибачення зі сторони організаторів – 9 кіл. Захід на 10.
Аргументи Анни – незліченні.
Додому ніхто не йде. Захист наших прав ще в процесі.
І в один момент моя буйна голова пошепки каже: «Треба шось розумне сказанути, ти ж дипломований психолог, альо».
Іііі….я знаю, що це підступна думка, бо за нею йде момент, коли ти видаєш зазвичай щось типу: хей, давайте не будемо сваритись і будемо вдячні одне одному, всім піііс. Але не цього разу.
Народ. Я сказала спіч на хвилин 5-7. Ахуєнний.
Ок. Можливо 40 секунд, хз. В моїй голові це було прям довго і багатотезово. Знаєте, як в фільмах прям. Вааау. Я з себе прибалдєла.
Підсвітила сторону Анастасії, подякувала Анні, сказала про різний досвід і його полярності.
На етапі про досвід класно включились колеги і ми разом розповідали, що бувають різні організації і частина твоєї рутини як волонтера – часом приймати подяки, а часом вирішувати конфлікти та шалено втомлюватись від невдячності.
І як не дивно – це спрацювало.
Анна слухала, а її емоції змінювались від злості до ледь стримних сліз розчарування.
Врешті вона сказала організаторам: «Волонтерство таким не має бути! Обов’язково скиньте мені фідбек-форму. Я все напишу вашим головним».
Всі подякували одне одному та пішли по домам.
І…знаєте, я оце йшла і так дивно почувалась після цього спічу.
Прям як доросла.
Ги ги.

ЗБІРКА
Відчуваю внутрішнє бажання щось написати сюди, але за останній час не маю жодної думки розміром в цілісний пост.
Тому вашій увазі топ тез останніх днів:
Вільним бути треба вміти.
Не людина втрачає сенс, а життя показує, що його немає.
Суспільство делегує митцям роботу з турбулентністю несвідомого. Часом вони виглядають як маргінали.
Мистецька освіта – виховання митця чи свідомого глядача? Письменницька освіта – виховання письменника чи свідомого читача?
Стендап-комедія – дзеркало суспільства. Самоорганізоване мистецтво.
«Його дотепи, якими він намагався розсмішити товариство, були такі тривіальні, що частіше сміялися з нього самого, ніж з дотепів. Все ж інколи вдавалися йому вислови цілком доречні, немов на підтвердження приказки: "При частій грі трапиться й виграш"»
Слова, які мене останнім часом супроводжують:
Феномен.
Індуʼстрія.
Докса.
Неконгруентний.
Семіотика.
Екзистенція – Есенція.
Антологія.
Лайф-райтінг.
Текстова замальовка на тему «дуальність»:
Я дивлюсь на світ. Схоплюю кожну його дрібницю. І намагаюсь її назвати.
Знайти термін. Дати визначення.
Шукаю відповідь, яка буде остаточною. Але не можу, бо кожен шматок реальності, що падає мені на очі, – дуальний.
Страждання людської плоті, що дає життя.
Внутрішній конфлікт, який тріщить зовнішню щелепу опонента.
Матір. Бажає дитині щастя, тому ламає її реальність та спокій своїм істеричним криком.
Воля, в боротьбі за яку втрачається її сила.
Поступовий занепад країни, в якому квітне культура.
Тріщини на сміливості, через які в будь-який момент вируючою жижею слів та жестів можуть витікти сором, злість та страх.
Перенасиченість думками, що утворює мисленнєву порожнечу та зовнішню притупленість…
Скільки їх ще таких дуальностей?
Чи вийде їх всі перелічити? Чи треба їх перелічувати? Яка цінність в цьому? Якщо не розвага?
І хто ми? Німі спостерігачі та спостерігачки дуального світу без права обрати бік.
Які в темряві подумки падають на коліна, затуляючи голову руками, а потім ридають, бʼють долонями підлогу та благають це зупинити. Благають бога зупинити це, але не вірять в нього.
Гостро вразливо кричать.
Доки зранку не йдуть на роботу.
Далі робити вигляд.
І жити в дуальному світі.

СВОЄ
Моя самоідентифікація будувалась завжди на 2 фактах – «я люблю читати» і «я люблю писати». Були також інші аспекти, що часом могли завітати на особистісний вогник, але вони були радше тимчасовими доповненнями до базового набору.
Останній рік я дуже мало читала – 1-2 книги. Не читалось. Починала – закидала.
Також за останній рік я мало писала. А те, що написала (художнє) – мені не подобається, навряд чи я колись використаю ці тексти. В травні щось зовсім важкі думки голову обсіли, то я порвала та викинула все, що писала за останні 1,5 роки – і тексти, і щоденники. Вийшло 2 кг макулатури. В моменті стало легше – зараз жалію.
Я вже все в голові перебрала, шукаючи відповідь на питання: «Ну чому так?!»
Чому цей рік я настільки відхилилась від того, ким я є? Невже те, що я про себе знала, було хибним?
Що ж сталось?
Рік тому, я прийняла для себе рішення, що хочу навчитись професійно писати художні твори. Я пройшла певні стадії прийняття цього факту від «тихенько шепочу перед дзеркалом» до «можу сказати батькам та бабусі і захиститись аргументами».
Але через цю стадійність та елемент боротьби з оточенням за право професійно ідентифікуватись як мені комфортно, я загубила свої теми. Почала писати та шукати себе в тому, що здебільшого бачила навколо – в сучасній белетристиці та каноні. Я читала українських класиків і розуміла – я не зможу і не хочу ніколи так писати.
На курсах в Рибі ми також вивчали канон. Мені не було цікаво. Я цікавилась, але…не було вогника. Уявляєте? Зібралась до купи, пішла професійно вчитись писати – і…не цікаво!
Вчора я повернулась спогадами до того, що хотіла писати та читати раніше. Тоді, коли я просто робила те, що подобається, без професійної привʼязки.
Я розповідала всім, що напишу про свою ідеальну модель суспільства. Я записувалась на курси, наприклад, релігієзнавство чи політичну психологію, щоб зрозуміти механіки творення цих соціальних явищ. Я читала фантастику, здебільшого фентезі. Мені подобалась умовність, а не реальність подій. Тільки я про це забула, бо в якийсь момент почало здаватись, що це «несерйозно», а я ж тут серйозна та професійно ідентифікована.
В безлічі та величі сьогоднішнього інформаційного потоку так складно почути те, що дійсно своє. Вчора почала читати «Утопію» Томаса Мора. Як же добре. Читати своє. Розуміти, що маєш свої теми, щоб писати. Які насправді, завжди були поруч. Не комедії, не белетристика, не прозові твори з канону, а утопії та фантастика.
Я і сенс Першоджерела за останні тижні загубила. Але він таки є.
Знайшла в постах, що в червні писала про комедію і трагедію. Вирішила тоді зупинитись на комедії, на третій чи четвертій главі «Тисячоликого героя», щоб заглибитись.
Заглибилась так сильно, що забула з чого все почалось. Але це було цікаво. Я навіть продовжу бути в темі комедії як автор текстів. Пам’ятаєте – КУС (Критика Українського Стендапу)?
Але глобально час пробувати вертатись, до свого. Того, що резонує. До читання фантастики та творення своїх вигаданих світів.
Хух. Ну і помотало, по чужим темам. А своє, воно завжди було, більше того – десь на поверхні. Десь в повторюваних думках та розповідях. Варто задатись метою знайти. І все знаходиться.