Першоджерело | СВОЄМоя самоідентифікація будувалась завжди на 2 фактах – «я люблю чит...

СВОЄМоя самоідентифікація будувалась завжди на 2 фактах – «я люблю читати» і «я люблю писати». Були також інші аспекти, що часом могли завітати на особистісний вогник, але вони були радше тимчасовими доповненнями до базового набору. Останній рік я дуже мало читала – 1-2 книги. Не читалось. Починала – закидала.Також за останній рік я мало писала. А те, що написала (художнє) – мені не подобається, навряд чи я колись використаю ці тексти. В травні щось зовсім важкі думки голову обсіли, то я порвала та викинула все, що писала за останні 1,5 роки – і тексти, і щоденники. Вийшло 2 кг макулатури. В моменті стало легше – зараз жалію. Я вже все в голові перебрала, шукаючи відповідь на питання: «Ну чому так?!» Чому цей рік я настільки відхилилась від того, ким я є? Невже те, що я про себе знала, було хибним? Що ж сталось? Рік тому, я прийняла для себе рішення, що хочу навчитись професійно писати художні твори. Я пройшла певні стадії прийняття цього факту від «тихенько шепочу перед дзеркалом» до «можу сказати батькам та бабусі і захиститись аргументами». Але через цю стадійність та елемент боротьби з оточенням за право професійно ідентифікуватись як мені комфортно, я загубила свої теми. Почала писати та шукати себе в тому, що здебільшого бачила навколо – в сучасній белетристиці та каноні. Я читала українських класиків і розуміла – я не зможу і не хочу ніколи так писати. На курсах в Рибі ми також вивчали канон. Мені не було цікаво. Я цікавилась, але…не було вогника. Уявляєте? Зібралась до купи, пішла професійно вчитись писати – і…не цікаво! Вчора я повернулась спогадами до того, що хотіла писати та читати раніше. Тоді, коли я просто робила те, що подобається, без професійної привʼязки.Я розповідала всім, що напишу про свою ідеальну модель суспільства. Я записувалась на курси, наприклад, релігієзнавство чи політичну психологію, щоб зрозуміти механіки творення цих соціальних явищ. Я читала фантастику, здебільшого фентезі. Мені подобалась умовність, а не реальність подій. Тільки я про це забула, бо в якийсь момент почало здаватись, що це «несерйозно», а я ж тут серйозна та професійно ідентифікована.В безлічі та величі сьогоднішнього інформаційного потоку так складно почути те, що дійсно своє. Вчора почала читати «Утопію» Томаса Мора. Як же добре. Читати своє. Розуміти, що маєш свої теми, щоб писати. Які насправді, завжди були поруч. Не комедії, не белетристика, не прозові твори з канону, а утопії та фантастика. Я і сенс Першоджерела за останні тижні загубила. Але він таки є. Знайшла в постах, що в червні писала про комедію і трагедію. Вирішила тоді зупинитись на комедії, на третій чи четвертій главі «Тисячоликого героя», щоб заглибитись. Заглибилась так сильно, що забула з чого все почалось. Але це було цікаво. Я навіть продовжу бути в темі комедії як автор текстів. Пам’ятаєте – КУС (Критика Українського Стендапу)?Але глобально час пробувати вертатись, до свого. Того, що резонує. До читання фантастики та творення своїх вигаданих світів. Хух. Ну і помотало, по чужим темам. А своє, воно завжди було, більше того – десь на поверхні. Десь в повторюваних думках та розповідях. Варто задатись метою знайти. І все знаходиться.