Статистика telegram channel - @pershodzherelo

ЕВРИКАЙоу, прикиньте – я знайшла себе. І, як не дивно, в цьому мені допоміг телеграм-канал. Роки 1,5 тому я вирішила змінити тему «Першоджерела». Раніше це був канал про психологію. З часом від ідеї психологічної карʼєри я відмовилась, а канал та любов до процесу його ведення залишились. Мені потрібна була нова тема і я вирушила у подорож, щоб її знайти. Перше, що я зробила – перестала вести «Першоджерело». Зараз розумію, що це була помилкова дія, яка призупинила процес пошуку, але тоді мені це було потрібно. Я була тою ще невпевненою в собі перфекціоністкою і вести канал без теми ніколи б не наважилась. Три місяці тому – після тривалої роботи в терапії – я все ж наважилась виносити свій внутрішній тематичний хаос назагал. По принципу «я почну, а буде, як буде». Для себе я позиціонувала канал так – «я тут ділюсь тим, що мені цікаво». А цікаво мені як виявилось багато чого. Тому канал змінював назви. Три рази. Мінімум. Мені було тааак соромно від цієї неорганізованості та плутанини. «Першоджерело» було про літературу, про психологію знову, про моє життя, про культуру, про комедію, про слова. І щоразу в моменті я думала – «ось нарешті знайшла свою вузьку тему».Це було важливим для мене, бо здавалось, що і в житті я визначилась ким і про що буду. Знайшла свою спеціальність.Але відчуття «еврики» проходило, коли вузька тема каналу не дозволяла мені написати про нову цікавинку, яку я знайшла. А це йшло всупереч «пишу про що цікаво». Тому я знову робила тут перестановочку. І в житті теж. Змінювала роботу чи курси.Це було складно. Дуже турбулентно і часом без надії на позитивні зміни. Але зараз розумію – це і є процес пошуку. Хаотичний. Неструктурований. З помилками та мінус 500+ підписниками. В житті – зі сварками з близькими, нерозумінням та невпевненістю у власній адекватності, бо коли кажуть «визначся вже» єдине, що відповідається «ну ей, я не можу визначитись». Період неприємний, але я дуже рада, що дозволила собі його прожити повністю, не зупиняти й не тікати. Бо я знайшла! Серйозно. От прям…це інша еврика! Не «вау, емоції, буря, осяяння», а спокій та порозуміння – «це воно, це було так просто, а я не бачила». Річ у тому, що мені нещодавно поставили гарне питання щодо спеціалізації, яке звучало приблизно так: «Хіба людина, яка цікавиться всім, і людина, що спеціалізується на одній темі – це однакові люди?»І ця порада мені багато цеглиночок посунула в голові. Бо дійсно, я намагалась широку поверхневу себе запхати у глибоку вузьку тему. А це так не працює. Я думала, що це юність, що це період такий, коли хитає з боку в бік. Але змін не було. Навіть на день чи два я не ставала «спеціалізованою». Тому… напевно це просто я. І все, що я можу – прийняти себе і знайти формат каналу і роботу для СЕБЕ, а не уявної ідеальної версії себе, якою мені б хотілось бути.Отже, «Першоджерело» тепер канал для загального розвитку. Науково-популярно про різні феномени та цікавинки від психології до культури та живопису. Абсолютно про все. Може колись навіть про ядерну фізику. Бо для авторки каналу немає теми важливішої чи цікавішої за інші, щоб обрати. Я обираю всі. А щодо роботи… найчесніша відповідь, яка була для мене відкриттям: мені байдуже ким працювати. Будь-яка робота однаковою мірою буде мені подобатись і буде мене дратувати. У будь-якій роботі будуть карʼєрні злети й падіння. Мінуси та плюси. Щоб я не обрала, чим би не займалась – просто робити це добре, отримувати гідну оплату, ось що мені хочеться. А інше – нюанси.Цьомаю, обіймаю, до нових зустрічей! ❤️

ЦЕ ШО ТАКЕЕЕ?Почистила Першоджерело від рандомних постів, щоб знову писати про психологію. Але ще не встигаю готувати інфу, тому +1 пост в стилі цього літа – розповім історію. Сьогодні була на волонтерстві aka підкорювала Київську Міську Держ Адміністрацію.Одна з особливостей волонтерств, на яких я бувала, – часто є абітурієнти. Вони приходять за досвідом, щоб додати його до переліку своїх соціальних активностей при вступі в іноземні виші або в наші на гранти. Активна молодь, іншими словами. Сьогодні теж була абітурієнтка, назвемо її умовно – Анна. Вона горіла, вона очікувала, вона не спала ніч і прийшла за 10 хвилин до початку (а це 7:50). Для неї це волонтерство було першим.На один перший досвід Анни наклався інший перший досвід умовної Поліни – project-менеджерки та представниці ГО. Одноосібно Поліна організувала конференцію на двісті пʼятдесят осіб і в цьому потоці обов’язків забула організувати волонтерів, які то безцільно тинялись та балакали, то були безперервно навантажені потоком запитів від, здається, всіх учасників конференції одночасно. «Ну. Буває», –подумаєте ви. Але не Анна. Анна як представниця учнівського самоврядування зібрала всю злість в свій маленький потужний кулак і взялась професійно відстаювати права всіх присутніх волонтерів перед організаторами, апелюючи до правил Української Волонтерстської Служби. Вона виборола фідбек-форму, листи-подяки та пів сотні вибачень, в купі з поясненнями.Але цього було замало. І ось картина. Кінець заходу. Волонтери 6 одиниць. Організатори (представники Поліни, яка в той час домовляється про організацію другого дня конференції) – 2 одиниці. Вибачення зі сторони організаторів – 9 кіл. Захід на 10.Аргументи Анни – незліченні.Додому ніхто не йде. Захист наших прав ще в процесі.І в один момент моя буйна голова пошепки каже: «Треба шось розумне сказанути, ти ж дипломований психолог, альо». Іііі….я знаю, що це підступна думка, бо за нею йде момент, коли ти видаєш зазвичай щось типу: хей, давайте не будемо сваритись і будемо вдячні одне одному, всім піііс. Але не цього разу.Народ. Я сказала спіч на хвилин 5-7. Ахуєнний. Ок. Можливо 40 секунд, хз. В моїй голові це було прям довго і багатотезово. Знаєте, як в фільмах прям. Вааау. Я з себе прибалдєла. Підсвітила сторону Анастасії, подякувала Анні, сказала про різний досвід і його полярності. На етапі про досвід класно включились колеги і ми разом розповідали, що бувають різні організації і частина твоєї рутини як волонтера – часом приймати подяки, а часом вирішувати конфлікти та шалено втомлюватись від невдячності. І як не дивно – це спрацювало. Анна слухала, а її емоції змінювались від злості до ледь стримних сліз розчарування.Врешті вона сказала організаторам: «Волонтерство таким не має бути! Обов’язково скиньте мені фідбек-форму. Я все напишу вашим головним». Всі подякували одне одному та пішли по домам. І…знаєте, я оце йшла і так дивно почувалась після цього спічу. Прям як доросла. Ги ги.

ЗБІРКА Відчуваю внутрішнє бажання щось написати сюди, але за останній час не маю жодної думки розміром в цілісний пост. Тому вашій увазі топ тез останніх днів:Вільним бути треба вміти.Не людина втрачає сенс, а життя показує, що його немає. Суспільство делегує митцям роботу з турбулентністю несвідомого. Часом вони виглядають як маргінали. Мистецька освіта – виховання митця чи свідомого глядача? Письменницька освіта – виховання письменника чи свідомого читача? Стендап-комедія – дзеркало суспільства. Самоорганізоване мистецтво.«Його дотепи, якими він намагався розсмішити товариство, були такі тривіальні, що частіше сміялися з нього самого, ніж з дотепів. Все ж інколи вдавалися йому вислови цілком доречні, немов на підтвердження приказки: "При частій грі трапиться й виграш"»Слова, які мене останнім часом супроводжують: Феномен. Індуʼстрія.Докса.Неконгруентний.Семіотика.Екзистенція – Есенція. Антологія.Лайф-райтінг.Текстова замальовка на тему «дуальність»: Я дивлюсь на світ. Схоплюю кожну його дрібницю. І намагаюсь її назвати. Знайти термін. Дати визначення. Шукаю відповідь, яка буде остаточною. Але не можу, бо кожен шматок реальності, що падає мені на очі, – дуальний. Страждання людської плоті, що дає життя. Внутрішній конфлікт, який тріщить зовнішню щелепу опонента. Матір. Бажає дитині щастя, тому ламає її реальність та спокій своїм істеричним криком. Воля, в боротьбі за яку втрачається її сила. Поступовий занепад країни, в якому квітне культура. Тріщини на сміливості, через які в будь-який момент вируючою жижею слів та жестів можуть витікти сором, злість та страх. Перенасиченість думками, що утворює мисленнєву порожнечу та зовнішню притупленість…Скільки їх ще таких дуальностей? Чи вийде їх всі перелічити? Чи треба їх перелічувати? Яка цінність в цьому? Якщо не розвага? І хто ми? Німі спостерігачі та спостерігачки дуального світу без права обрати бік. Які в темряві подумки падають на коліна, затуляючи голову руками, а потім ридають, бʼють долонями підлогу та благають це зупинити. Благають бога зупинити це, але не вірять в нього. Гостро вразливо кричать. Доки зранку не йдуть на роботу.Далі робити вигляд. І жити в дуальному світі.

СВОЄМоя самоідентифікація будувалась завжди на 2 фактах – «я люблю читати» і «я люблю писати». Були також інші аспекти, що часом могли завітати на особистісний вогник, але вони були радше тимчасовими доповненнями до базового набору. Останній рік я дуже мало читала – 1-2 книги. Не читалось. Починала – закидала.Також за останній рік я мало писала. А те, що написала (художнє) – мені не подобається, навряд чи я колись використаю ці тексти. В травні щось зовсім важкі думки голову обсіли, то я порвала та викинула все, що писала за останні 1,5 роки – і тексти, і щоденники. Вийшло 2 кг макулатури. В моменті стало легше – зараз жалію. Я вже все в голові перебрала, шукаючи відповідь на питання: «Ну чому так?!» Чому цей рік я настільки відхилилась від того, ким я є? Невже те, що я про себе знала, було хибним? Що ж сталось? Рік тому, я прийняла для себе рішення, що хочу навчитись професійно писати художні твори. Я пройшла певні стадії прийняття цього факту від «тихенько шепочу перед дзеркалом» до «можу сказати батькам та бабусі і захиститись аргументами». Але через цю стадійність та елемент боротьби з оточенням за право професійно ідентифікуватись як мені комфортно, я загубила свої теми. Почала писати та шукати себе в тому, що здебільшого бачила навколо – в сучасній белетристиці та каноні. Я читала українських класиків і розуміла – я не зможу і не хочу ніколи так писати. На курсах в Рибі ми також вивчали канон. Мені не було цікаво. Я цікавилась, але…не було вогника. Уявляєте? Зібралась до купи, пішла професійно вчитись писати – і…не цікаво! Вчора я повернулась спогадами до того, що хотіла писати та читати раніше. Тоді, коли я просто робила те, що подобається, без професійної привʼязки.Я розповідала всім, що напишу про свою ідеальну модель суспільства. Я записувалась на курси, наприклад, релігієзнавство чи політичну психологію, щоб зрозуміти механіки творення цих соціальних явищ. Я читала фантастику, здебільшого фентезі. Мені подобалась умовність, а не реальність подій. Тільки я про це забула, бо в якийсь момент почало здаватись, що це «несерйозно», а я ж тут серйозна та професійно ідентифікована.В безлічі та величі сьогоднішнього інформаційного потоку так складно почути те, що дійсно своє. Вчора почала читати «Утопію» Томаса Мора. Як же добре. Читати своє. Розуміти, що маєш свої теми, щоб писати. Які насправді, завжди були поруч. Не комедії, не белетристика, не прозові твори з канону, а утопії та фантастика. Я і сенс Першоджерела за останні тижні загубила. Але він таки є. Знайшла в постах, що в червні писала про комедію і трагедію. Вирішила тоді зупинитись на комедії, на третій чи четвертій главі «Тисячоликого героя», щоб заглибитись. Заглибилась так сильно, що забула з чого все почалось. Але це було цікаво. Я навіть продовжу бути в темі комедії як автор текстів. Пам’ятаєте – КУС (Критика Українського Стендапу)?Але глобально час пробувати вертатись, до свого. Того, що резонує. До читання фантастики та творення своїх вигаданих світів. Хух. Ну і помотало, по чужим темам. А своє, воно завжди було, більше того – десь на поверхні. Десь в повторюваних думках та розповідях. Варто задатись метою знайти. І все знаходиться.

КРИЗИВ підлітковому віці люди переживають за Еріком Еріксоном кризу ідентичності. Ідентичність в цьому контексті – це сукупність сталих уявлень про себе. Що цікаво – на віковій психології ми розглядали сценарії розвитку особистості, коли переживання цієї підліткової кризи відбувається не в підлітковому віці (12-15 років), а пізніше – навіть у дорослому віці. Це пов’язано з особливостями виховання на теренах пострадянського простору, де часто є заборона на проявленість, індивідуальність, заборони, контроль, необʼєктивні вимоги (доця відмінниця, син маминої подруги), а самоусвідомлення навпаки не є головною із цінностей. В таких умовах підліток може, не зорієнтувавшись, «проскочити» підліткову кризу, не сформувавши чітку ідентичність. Що ще ще цікавіше – я це слухала, але не думала, що сама стану героїнею такого сценарію. У віці 21-23 роки приблизно люди переживають ще одну кризу. Вона теж повʼязана з ідентичністю переходом від уявлень про себе як про «Я – ідеальне» до «Я – реального». Здебільшого перехід від ідеалізованого уявлення про професію, що сформувався за часів навчання, до реального розуміння що таке робота. Так от до теми героїні сценарію. В 23 роки відчуваю те, що Еріксон називав «демонстрація розгубленості» саме підліткової кризи, яка виникає на фоні відсутності чітких уявлень про себе. Ніби тут треба реальне прийняти, а ідеального не було толком, бо тільки роки 4 в психотерапії працювала над сепарацією. Цікава сукупність переживань, що разом формують духовну кризу – відсутність внутрішньої гармонії і когнітивний дисонанс, який звучить приблизно так «це реально я?» Ще щось напишу про конструктивний вихід з криз, щоб для себе подосліджувати. Колись писала пост «Чому я люблю кризи», де оповідала, що кризи це про зростання. Так от – класно любити кризи, коли ти не в них. Зараз – не прикольно від факту їхнього існування, не люблю кризи. Йоу, у кого теж криза ставте дизлайк – хай це буде простір для вираження негативізму мислення.