Повідомлення telegram каналу - @pershodzherelo

ЦЕ ШО ТАКЕЕЕ?
Почистила Першоджерело від рандомних постів, щоб знову писати про психологію. Але ще не встигаю готувати інфу, тому +1 пост в стилі цього літа – розповім історію.
Сьогодні була на волонтерстві aka підкорювала Київську Міську Держ Адміністрацію.
Одна з особливостей волонтерств, на яких я бувала, – часто є абітурієнти. Вони приходять за досвідом, щоб додати його до переліку своїх соціальних активностей при вступі в іноземні виші або в наші на гранти. Активна молодь, іншими словами.
Сьогодні теж була абітурієнтка, назвемо її умовно – Анна. Вона горіла, вона очікувала, вона не спала ніч і прийшла за 10 хвилин до початку (а це 7:50). Для неї це волонтерство було першим.
На один перший досвід Анни наклався інший перший досвід умовної Поліни – project-менеджерки та представниці ГО.
Одноосібно Поліна організувала конференцію на двісті пʼятдесят осіб і в цьому потоці обов’язків забула організувати волонтерів, які то безцільно тинялись та балакали, то були безперервно навантажені потоком запитів від, здається, всіх учасників конференції одночасно. «Ну. Буває», –подумаєте ви. Але не Анна.
Анна як представниця учнівського самоврядування зібрала всю злість в свій маленький потужний кулак і взялась професійно відстаювати права всіх присутніх волонтерів перед організаторами, апелюючи до правил Української Волонтерстської Служби. Вона виборола фідбек-форму, листи-подяки та пів сотні вибачень, в купі з поясненнями.
Але цього було замало.
І ось картина.
Кінець заходу.
Волонтери 6 одиниць.
Організатори (представники Поліни, яка в той час домовляється про організацію другого дня конференції) – 2 одиниці.
Вибачення зі сторони організаторів – 9 кіл. Захід на 10.
Аргументи Анни – незліченні.
Додому ніхто не йде. Захист наших прав ще в процесі.
І в один момент моя буйна голова пошепки каже: «Треба шось розумне сказанути, ти ж дипломований психолог, альо».
Іііі….я знаю, що це підступна думка, бо за нею йде момент, коли ти видаєш зазвичай щось типу: хей, давайте не будемо сваритись і будемо вдячні одне одному, всім піііс. Але не цього разу.
Народ. Я сказала спіч на хвилин 5-7. Ахуєнний.
Ок. Можливо 40 секунд, хз. В моїй голові це було прям довго і багатотезово. Знаєте, як в фільмах прям. Вааау. Я з себе прибалдєла.
Підсвітила сторону Анастасії, подякувала Анні, сказала про різний досвід і його полярності.
На етапі про досвід класно включились колеги і ми разом розповідали, що бувають різні організації і частина твоєї рутини як волонтера – часом приймати подяки, а часом вирішувати конфлікти та шалено втомлюватись від невдячності.
І як не дивно – це спрацювало.
Анна слухала, а її емоції змінювались від злості до ледь стримних сліз розчарування.
Врешті вона сказала організаторам: «Волонтерство таким не має бути! Обов’язково скиньте мені фідбек-форму. Я все напишу вашим головним».
Всі подякували одне одному та пішли по домам.
І…знаєте, я оце йшла і так дивно почувалась після цього спічу.
Прям як доросла.
Ги ги.