Статистика telegram channel - @pagan_visnyk

Трансформація міфо-релігійного образу Уранічного Владики від «Творця» до «Запліднювача», перехід сприйняття Його образу як наділеного всемогутністю, трансцендентною незворушністю до динамічного образу Громовика та трагізму Богів Родючості розкриває нам глибокі релігійні переосмислення, які відбувалися у культурах, що переходили до землеробства. Ці процеси самі по собі дозволяють зрозуміти, що однією з основних причин занепаду попередніх розумінь образу Небесного Божества є зростаюча важливість для господарської діяльності людини вітальних цінностей, «Життя». Не виходячи за межі індо-середземноморського регіону, відзначимо цікавий факт: образи Верховних Богів Месопотамії нерідко поєднують у собі солярні характеристики з покровительством над плодючістю. Мардук, месопотамський Бог-Громовержець — найвідоміший у цьому відношенні, але далеко не єдиний приклад. Можна стверджувати, що Боги рослинності виявляють присутність солярних атрибутів у тій мірі, в якій рослинні елементи структури Їх теофаній фігурують у міфах, пов’язаних із Божественною Верховною Владою, та у відповідних містичних розуміннях.ЯВ #ієрофанії

Небо як таке, у вигляді зоряного склепіння та атмосфери, має надзвичайно глибокий релігійно-міфологічний зміст. «Висота», «піднесеність», безмежний простір — це ієрофанії «переваги», недосяжної досконалості, взірцеве втілення сакральності. «Життя» атмосфери та небесних тіл відкривається перед нами як бездонний і невичерпний міф. Так нерідко найбільш шанованим Богом у язичницьких системах різних народів є саме Батько-Небо, як Той, до Якого застосовуються теоніми-епітети "Піднесений", "Небесний", "Величний" та ін. з яскравою уранічно-патріархальною семантикою.При цьому М. Еліаде у своєму "Трактаті з історії релігії" робить важливу примітку в аналізі міфогічних образів Уранічних Богів:"І все ж ми не маємо права обмежувати вищі істоти лише уранічними ієрофаніями. Вони є чимось більшим; вони мають особливу «форму», що передбачає характерний саме для них спосіб буття, який не зводиться до уранічних ієрофаній чи людського досвіду. Бо це «благі», «творчі», «вічні» («Старець») істоти, творці універсальних установлень і охоронці законів, — а подібні атрибути лише частково можна пояснити небесними ієрофаніями."ЯВ #ієрофанії

Як Володаря Потойбіччя шумери шанували і Батька Нінгішзіди Ніназу. Його теонім перекладають як "Володар-Цілитель". Він також асоціювався зі зміями та рослинністю, а з часом набув рис Бога-Воїна. Ніназу описували і, можливо, зображали озброєним двома булавами. Хоча жодне Його художнє зображення не було точно ідентифіковане, пов'язаними з Ним символами, згаданими в текстових джерелах, були змії та «змія-дракон» мушуссу.Первісними культовими центрами Ніназу були Енегі та Ешнунна, хоча в останньому місті з часом став домінувати культ Хтонічного Бога Тішпака. Культ Ніназу занепав після старовавилонського періоду, хоча в місті Ур, куди його запровадили з Енегі, він зберігав певну кількість адептів навіть після падіння останніх месопотамських імперій, у період Ахеменідів.Можливо, Ніназу був найдавнішим шумерським Богом Підземного Світу, культ якого затьмарили шанування Ерешкигаль і Нергала лише в пізніші періоди. Його називали «Володарем Великої землі», де «Велика земля» — евфемізм для Підземного Царства, або «Повелителем Підземного Світу», хоча цей епітет також був характерний для шанування Нінгішзіди, Нергала, Ніра, Енмешарра та Інших Божественних Ликів Бога Смерті.Про фото: Бог, Який тримає тризуб, стоячи на спині лева з хвостом змії на цій печатці ранньої династії, може бути Ніназу. (Британський музей 1933,0408.1)ЯВ

Віщого Бога Смерті у шумерській традиції шанували в Багатьох Ликах. Днесь розповімо про міфо-релігійний образ Рогатого Змієбога Нінгішзиду, Якого зображали подібно грецькому кадуцею (фото 1; можливо, це зображення не Самого Бога, а Його Символу чи Атрибуту) або з рогами/у рогатій короні та зміями з плечей (фото 2). Одним із Символів Бога є Дракон.Нінгішзіда (цей теонім, можливо, означає «Володар Доброго Дерева») шанувався у Месапотамії як Бог Рослинності, Підземного Царства, а інколи і війни. Як і Думузі, Він проводив частину року в країні мертвих. Сфера Його Божественного Покровительства подібна як у Його Батька Ніназу.Титули Нінгішзіди пов’язують Його з рослинами та сільським господарством. Його часто згадували у зв’язку з травою, яку, як вважалося, він забезпечував для домашньої худоби. Зникнення рослинності пов’язували з Його щорічними подорожами до Потойбіччя. «Дерево» в його імені може бути виноградною лозою, за думкою деяких ассирологів, зокрема Вілфреда Г. Ламберта, і зв’язок між Нінгішзидом та алкогольними напоями (зокрема вином) добре підтверджений. Наприклад, в одному тексті Він згадується разом із Богинею пива Нінкасі, а один із Його титулів був «Володар шинкарів».Про Нінгішзіду згадується в «Епосі про Гільгамеша». Мати однойменного героя Нінсун каже Шамашу, що знає, що її сину судилося «жити в країні без вороття» разом із Хтонічним Богом. В іншому міфі про Гільгамеша, «Смерть Гільгамеша», герою обіцяно місце в Підземному Світі, рівне становищу Нінгішзіди.ЯВ

На останніх стадіях розвитку германської етнорелігійної традиції перед християнізацією особливе значення отримує есхатологія, що відобразилося у відчутті очікування кінця часів у “Старшій Едді”. Есхатологічні настрої і розуміння наближення смерті Богів наскрізною ниткою проходять крізь скандинавську міфологію: світ рухається до свого кінця, щоб розпочати існування знову. В кінці часів – “вік бурь та вовків”, знищення традиційних цінностей, братовбивчі війни, вивільнення чудовиськ (змія Йормунганда, вовка Фенріра та йотуна Локі) трирічна зима Фімбульвінтер та Рагнарьок – остання Битва Богів.Згідно з еддичною міфологією, охоронець Асгарду та мосту Біфрьосту Геймдалль, трублячи в ріг Ґьялларгорн (“Gjallarhorn” – “Ріг для кричання”), будить Богів на чолі з Одіном та його дружину з полеглих воїнів (ейнхеріїв). Після цього Всебатько мчить до Міміра, господаря джерела мудрості, просячи у нього поради перед боєм. Під час битви Фенрір проковтує Одіна, але його син Відар відразу ж роздирає вовку пащу (або пронизує його мечем). Інші учасники бою вбивають одне одного і вогняний велетень Сурт спалює світ, після чого настає нове відродження: виживають Боги “молодшого покоління”, повертаються з Хельхейму та примирюються Бальдр та Хьод, виживає людська пара, яка укрилася у дереві – Лів і Лівтрасір, вони дають початок новому людському роду.ЯВ

"Часто буває, розповідають народні саги, що в ясну, тиху ніч раптово лунає страшний гул, світло місяця тьмяніє, вихори здіймають свист, дерева ламаються і падають з тріском, і в руйнівній бурі мчить по небу дикий мисливець — самотній або в супроводі великого почету духів, яких називають: nachtvolk, nachtgejäge. На статному, білому як молоко коні, що вивергає з ніздрів і рота полум’я, скаче давній бог на чолі величезної свити; голова його вкрита капелюхом із широкими полями; плащ, накинутий на плечі, далеко майорить за вітром.Іноді дикий мисливець виїжджає не верхи, а в вогняній колісниці, запряженій кіньми, що видихають полум’я; колісницею керує візник, він голосно клацає батогом, і після кожного удару сиплються блискавичні іскри. Свиту Водана або взагалі дикого мисливця, якого нерідко уявляють бородатим велетнем чи чортом, складають, зокрема, і тіні померлих. Цей поїзд супроводжують хижі птахи, що пожирають трупи, і серед них найпомітніші зграї воронів (ворон — віщий птах Одіна). Слідом за гамірною юрбою мчать із гавкотом і виттям великі й малі чорні пси, яких Водан підбурює до гонитви гучним мисливським вигуком: го-го! Сурмлять роги, і їхнім звукам вторять безліч інших музичних інструментів та несамовиті крики мисливців."джерело: Афанасьев А.Н. "Поэтические воззрения на природу" ЯВ #Вотан

У пізній слов'янській міфології зафіксоване розрізнення смерті на "природну" (від старості) та "неприродну" (вбивство, самогубство, смерть під час пологів). "Нечисті" покійники (наприклад, утопленики, самогубці) вважалися небезпечними, їхні душі могли стати демонічними істотами (упирями, навками).Померлого обмивали водою, часто з додаванням трав (наприклад, полину), щоб очистити його та захистити від злих духів. Потім покійника одягали в найкращий одяг, іноді спеціально пошитий для поховання. У східних слов’ян покійника могли вдягати в білу сорочку, що символізувала чистоту.Тіло клали в хаті, зазвичай головою до покуття (місця, де стояли ікони або язичницькі ідоли). Іноді покійника розміщали на лаві чи столі, застеленому тканиною.Померлого виносили з хати ногами вперед, щоб душа не повернулася. Іноді його виносили через вікно, щоб заплутати злих духів. Процесію супроводжували плакальниці, які виконували ритуальні голосіння. Це були професійні або рідні жінки, які оплакували померлого, вихваляючи його заслуги та благаючи не турбувати живих. На могилі могли приносити в жертву тварин (наприклад, коня).ЯВ

Ритуальні безчинства у слов'ян - ритуальна [анти]поведінка, яка передбачає сакральний трансгресивний акт порушення загальноприйнятих соціальних та морально-етичних норм. Ці обрядові дійства пов'язані із магічною силою перевертництва у демонічних істот, із поверненням до Хаосу через ритуальне відтворення есхатології. Нерідко ритуальні безчинства здійснюються ряженими, маски яких символізують темних духів.Обрядові безчинства були прив’язані до певних календарних дат або обрядових подій, які вважалися переломними періодами, коли межі між світом живих і світом духів ставали найбільш тонкими:Святки (зимовий цикл, у народному календарі - від Різдва до Водохреща): цей час вважався періодом розгулу нечистої сили, а ритуальні порушення порядку символізували присутність духів. Наприклад, молодь могла засипати снігом двері або забивати димарі, щоб створити тимчасовий безлад, який потім ритуально усувався.Івана Купала: молодь могла розбирати огорожі або перевертати вози.Петрів деньМасляницяОсінні обряди (Полісся): на Поліссі зафіксовано рідкісні випадки безчинств восени, часто пов’язані з поминальними обрядами.Сімейні обряди: безчинства могли супроводжувати весілля, особливо в контексті ритуального «випробування» молодих або їхніх родичів. Наприклад, під час весільних обрядів могли катати молодят на бороні, якщо вони недобре пригощали гостей (тут також присутня еротична символіка борони).ЯВ

Поширеним міфологічним мотивом є також викрадення очей або осліплення Бога його суперником із подальшим зціленням, яке сприймається як спосіб відродження Бога. У хетському міфі в Громовика Змій відбирає очі та серце. Щоб повернути їх, Бог грози народжує сина-людину, який одружується з дочкою Змія і випрошує в нього серце та очі свого Батька (пор. також осліплення єгипетського Гора Сетом і подальше зцілення його Богинею Хатор). Ритуальний відповідник цим міфам виявляється в обрядах, під час яких у статую Бога вставляли очі.Око нерідко зображується як джерело, омите водою (наче сльозами), що відображається у зв’язку назв ока і джерела в багатьох мовах (хетській, балтійських, слов’янських, семітських). У міфі каліфорнійського індіанського племені яна людина, що майже перетворилася на скелет, безперервно плаче, і вівці приходять пити воду, що тече з її очей; коли ж вона перестає плакати, на місці її страждань залишається солоне джерело (подібний мотив є і в міфі індіанського племені модок). З міфу відомо, що Вотан віддав Своє Око за ковток з Колодязя Мудрості, після чого Саме Око Вотана описується як Джерело Мудрості. Подібний міф (про Джерело Велінаса) був відомий і на балто-слов'янському просторі.ЯВ

Найдавніше писемне джерело дослідження міфології комі - «Житіє Стефана Пермського» (15 ст.). З нього ми дізнаємося про розвинену демонологію цих фіно-угорських племен, про шанування священних дерев, культ Світил, священних тварин, води і вогню.Згідно з етногенетичним міфом, комі походять від братів Остіяса та Ош’яса (пор. з міфами багатьох індоєвропейських народів, у яких народ походить від Двох Божественних або напівбожественних/героїчних братів, найвідоміший приклад - римські Ромул і Рем), які правили численним народом у міфічні часи достатку, коли "не потрібно було ні орати, ні сіяти". Вони мали приносити людські жертви Віщому Богу Смерті Йомалю і за відмову від жертвопринесень були вигнані в ліси коршуном, чиї крила видавали грім, а дзьоб вивергав полум’я: скинувши перо, коршун створив гірський хребет, який перегородив комі шлях до батьківщини. Предками комі також вважалася чудь, народ, що пішов під землю в давні часи. Легенди комі-пермяків зберегли уявлення про культурного героя Кудим-оша, першого коваля: він, як і Пера-богатир та інші, виступає захисником комі від ворогів і чудовиськ.ЯВ