🎭🍷ОТАКОЇ, АНДРІЙКУ! 🍷🎭

📚 Мені неодмінно потрібна ця книжка! Бо француз Луї-Фердінан Селін – мій найулюбленіший письменник з моменту, коли я прочитав його «Подорож на край ночі». Дивовижна річ!Роман «Лондон» вийшов друком аж через 60 років після смерті автора. Тут є любовний трикутник – головний герой Фердінан, його коханка й повія Анжель та джентльмен на ім'я Персел. Автор у своєму стилі (іронія на межі сарказму!) змальовує химерну картину лондонського міського дна – сутенерів, повій, власників борделів, торговців наркотиками, збоченців, дезертирів, шахраїв, до яких іноді пристають цілком випадкові люди: збіднілі аристократи, емігранти, ветерани війни.Українською «Лондон» переклав один з моїх улюблених перекладачів – Петро Таращук, тож очікую якісного перекладу. Книжку вже віддали в друк, має з'явитися у продажу в лютому. Буде близько півтисячі сторінок!Зважаючи на те, що ця книга виходить у зашкварному «Фоліо», суперобкладинка в неї доволі непогана – вивернута вітром розчепірка, як на мене, навіть дуже колоритна.

Серед сучасних українських письменників для мене найглибшим майстром психологічної прози є Степан Процюк. Його роман «Травам не можна помирати» присвячений темі каральної психіатрії в СРСР.Радянська влада намагалася силою добитися любові до себе, а тих, кого не змогла нагнути, знищувала морально й фізично. Совєти жорстоко карали за щирість та правду, вважаючи вільнодумство страшним злочином і змушуючи людей жити в тотальній недовірі – водномить свій міг виявитися чужим.Моторошна книга, в якій глибокі психологічні пасажі поєднуються з видіннями. Мурахопішкірними є епізоди, коли агентці КДБ Світлані являється привид закоханого в неї самогубця Миколи, якого вона зрадила, віддавши на поталу душогубам.Автор не лише показує звірячі злочини совєтів у психушках спеціального типу і незламність ідейних сміливців, а й викриває тогочасних українофобів, лакеїв, запроданців і стукачів.📽️ Після читання цієї книжки раджу переглянути фільм «БожеВільні» Дениса Тарасова – про дисидентів, закатованих у психлікарнях.

📚 Чимало років у Львові біля пам'ятника друкарю Івану Федоровичу просто неба функціонує книжковий «блошиний ринок». Тут я ще студентом зібрав значну частину своєї домашньої бібліотеки – так би мовити, дешево і сердито.Чи не щодня зупинявся біля кожної розкладачки, обмацував книжки, наче пишних молодиць, знав напам'ять, у кого що може бути й за якими цінами. Я був там таким частим гостем, що продавці мене впізнавали. Один дядечко навіть жартома називав мене босом, так і казав при зустрічі: «О, бос, здоров! Ну шо там? Шо шукаєш?» 😃А ще на одній із розкладачок регулярно сидів кіт, поважно й пофігістично дрімаючи – в нього я купив двотомник Анатолія Дімарова 🐱В цьому місці я завжди відпочиваю душею. Старі книги із запахами часу здаються мені таємничо чарівними. Іноді тут можна знайти рідкісні скарби 😎💬 А ви купуєте старі книги? Чи принципово ігноруєте «смердяче чтиво»? (знаю, що книголюбів найбільше відлякує запах стародруків) Які ще книжкові «блошині ринки» чи букіністичні ресурси порадите?

Ця книга з безліччю старих світлин перенесла мене до Львова періоду Другої світової війни. В ній польська історикиня з українським корінням Оля Гнатюк на основі спогадів, щоденників, листів, протоколів допитів досліджує досвід виживання і взаємин тогочасної української, польської, єврейської інтеліґенції (лікарів, науковців, художників, літераторів) за тоталітарних совєтського і гітлерівського режимів у Львові.То були роки масових етнічних чисток, арештів, погромів, розстрілів і переселень. Хтось віддано співпрацював з окупаційною владою, як от письменники Олександр Корнійчук і Ванда Василевська, що стали подружжям («Корнійчук і Ванда, не сім'я, а банда»), а хтось, ризикуючи життям і місцем під сонцем, рятував від знищення євреїв.Тут, зокрема, описано, як совєти анексували західну Україну під вивіскою «визволення» від панів і фашистів, як окупанти намагалися приборкати інтеліґенцію і як населення реагувало на новий політичний лад.Єдине, що дещо ускладнювало читання, – величезна кількість імен і прізвищ.

Відкрив я для себе сучасну турецьку літературу і ще одного класного автора – лауреата Нобелівської премії Орхана Памука. Його роман «Нове життя» – вишукане інтелектуально-меланхолійне чтиво у східних традиціях. Здавалося, ніби одночасно читаю Льосу й Муракамі.Оповідь ведеться від імені 22-річного студента Османа, якого книгою зваблює вродлива, неприступна і загадкова Джанан. Книжка ця докорінно змінює Османа і його життя, навіваючи самоту та смуток, а якийсь божевільний наказує вбивати кожного, хто серйозно зацікавиться книжкою.Одним з її читачів є й Мехмет – виявляється, вони з Османом в одне дівча закохані. Осман намагається знайти і ліквідувати Мехмета, аби здобути серце Джанан. Автор маніпулює іменами: здається, Мехмет – той же Осман. Тим часом Джанан зникає, ніби її ніколи й не було...Дуже химерна й екзотична історія, в якій течуть річки кольору ртуті, пливуть ревниві хмари в очах, туман є безголоссям нещасної душі, а очі коханої іскряться, аж здається, що в них от-от закипить велетенська сльоза.

🌲 Виявляється, ялинка символізувала райське дерево, а звивисті гірлянди на ній – змія-спокусника. Тож не дивно, чому ялинки зазвичай прикрашали яблуками. Схоже, вперше прикрашену ялинку вдома на Різдво встановив батько протестантизму Мартін Лютер, і з Німеччини ця традиція поширилася світом.Головний дарувальник українців – Святий Миколай мав звірину, водно-метеорологічну і навіть алкогольно-кулінарну іпостасі! Образ Діда Мороза не був вигадкою радянської влади, а існував іще задовго до її появи. Та під час Другої світової війни обох дарувальників використовували з пропагандистською метою.А ще з книги «Під подушку чи під ялинку?» фольклористки й антропологині Дарії Анцибор дізнаєтеся, як називається феміністична версія дарувальниці з Італії, як Ґете (ага, той саме Ґете!) зі своїм другом влаштовував різдвяні вечірки для... собаки, як більшовики заборонили Різдво і намагалися видумати нові версії важливих обрядів, які ялинкові іграшки були популярними в різні часи і ще багацько всього цікавезного.

«Над прірвою в іржі» – художній репортаж, який Павло Стех написав під час подорожі Україною приміськими потягами – від Харкова через північ, захід, південь і схід. Уперше ця книга з'явилася 2019-го, тепер її перевидали з новим розділом – його автор дописав цьогоріч у війську.Вона пронизана іронією, вайбом електричок та вокзалів із таксистами, яких усі ігнорують, безхатьками, ромами, торчками, божевільними, місцевими алкоголіками, музикантами з акордеоном і торбою для грошей, подорожніми, котрі діляться своїм безумством із незнайомцями.Стех підкреслює, що «іржа є головним складником ландшафтів Укрзалізниці», втім, у книзі немає песимізму чи занепадництва. Поміж галасу електричок він чує внутрішні ритми України, ловить народну мудрість, електричка тут як дзеркало держави. Таке собі ориґінальне соціологічне дослідження сучасного українського суспільства без пафосу і з колоритними метафорами.Найкраще книжку характеризують слова Сергія Жадана: «Я люблю цю країну навіть без кокаїну». Дуже раджу її прочитати!

📚 «Родаки» Дмитра Кешелі давно стали народним бестселером. Химерністю і притчевістю цей роман нагадав мені «Ирій» Володимира Дрозда, атмосферністю – «Зачаровану Десну» Олександра Довженка.Халамидник-збитошник Митрик згадує власне дитинство і своїх родаків, себто родичів – задерикувату бабу Фіскарошку, яка горою стоїть за своїх, флегматичного діда Соломона, заклопотаного ненька (татуся), мамку Анцю, котра малює музику й говорить із небесами. Типажем Митрик нагадує Швейка – прихований бунтар, його вважають телепнем, та саме він є найадекватнішим у цій круговерті.Через призму Митрикових спогадів бачимо колоритних селян Закарпаття в першій половині ХХ століття, яких не здатна зламати жодна влада. Тут багато соковитого гумору, філософських міркувань, містики, фаталізму, біблійної символіки, гострої антирадянської сатири, закарпатської екзотики й цілком зрозумілої місцевої говірки.🍎 На сторінках «Родаків» яблука сміються дівочими щоками, очі співають солов'ями, а смерть коханої пахне перезрілими абрикосами.

Книга «Містерії долі» Сергія Тримбача – не лише про життя і творчість видатного українського актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. А й про Українське Міфопоетичне Кіно, про особистостей, які залишили відбиток у долі Миколайчука: зокрема про Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Богдана Ступку, Ніну Матвієнко, про те, як кіномитці обходили цензуру радянської влади.Іван Миколайчук був четвертою дитиною в гуцульській сім'ї з 10-ти дітей. Мав музичну освіту й відмінний слух, одружився в 21 рік. У дитинстві часто навідувався у психдиспансер у панському маєтку, цікавився психічними зрушеннями, міг стати психіатром – це вплинуло на його світовідчуття і мислення, йому геніально давалися персонажі химерної вдачі, які балансували на межі життя і смерті.«Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» – кіношедеври, позначені генієм Миколайчука. Він розповідав небилиці, ніколи не сердився, експериментував. Мав безліч неординарних ідей, та через онкологію його життя обірвалося у 47 років...

Сьогодні 75 років мало би виповнитися Олегу Лишезі – поету-новатору, талановитому прозаїку, драматургу, перекладачу, художнику, різьбяру. 10 років тому Лишега відійшов у засвіти...Його життя – це ориґінальна багатоголоса метафора. Неуважний до побуту і рутини, мінімаліст у житті і творчості, геніально дивакуватий, шляхетний, шалено щирий, лагідний, енергійний, дитя Природи, не терпів обмежень, любив багато їсти, але завжди був худорлявим і струнким, ловив рибу руками, робив стійку на руках у помешканні Івана Малковича, визнаний радянською владою неблагонадійним.2019-го у «Піраміді» вийшла друком об'ємна книга спогадів про Олега Лишегу «Полум'я відігріє пам'ять..» Про Лишегу і середовище львівської богеми 1970-их, так зване «витіснене покоління». Класне видання з чималою кількістю унікальних світлин.Твори Лишеги переповнюють первісні символи й стихії. Обожнюю його новелу «Квіти в темній кімнаті» (інша її назва «Море») про Самість Людини. Зазирніть у його тексти! Раптом і вам вони сподобаються? 😉