Статистика telegram channel - @maketexts

Як фруструвати столітню бабусю?Легко! Якщо ви маленька дитина.Ділюся, як я відновлювала казку про ведмедя, яку розповідала моя прабаба Устя.Сюжет у історії такий: три сестрички йдуть у ліс. Там губляться. Роблять провальні спроби розпитати дорогу додому у дрібних звірів. Потім приходить ведмідь і визивається допомогти сестричкам. Дівчатка залізають йому на спину, і він їх привозить до мами, та радіє. На знак вдячності, мама з донечками розчісують шерсть ведмедя і заплітають її квітами.Історія реконструкції казки дуже проста. Власне, нема ніякої історії. Цю казку я пам’ятала повністю, від початку до кінця, тож я просто сіла і її написала. Дивовижне тут хіба те, що я востаннє я чула дофіга років тому. Баба померла у 1996.Щоправда, у процесі записування цієї казки виникло трохи труднощів.Перше — я переймалася, чи вже є подібна народна казка? Річ у тім, що моя прабабуся деякі казки вигадувала сама, але інколи також переповідала народні. Про зайчика й лисичку, про Івасика-Телесика (щоправда, у пом’якшеній версії, без канібалістичних моментів). Й ось я не знала, ця казка про ведмедя та сестричок — з яких?Тож я купила велику збірку українських казок, перечитала їх, також передивилася купу всього в інтернеті. Ні, такої самої казки не знайшла.Друге. Мій улюблений момент у казці — це коли дівчата залізають на спину ведмедеві. Бабуся це якось так чудово описувала. Як він ліг, щоб їм зручніше було, як вони лізли, як всілися на спині. Описувала, яка у ведмедя була шерсть: густа, збита, тепла, міцна. Й ось далі ведмідь рушає — і тут цікаве. Бабуся казала так: «Старша дівчинка трималася за одно вушко, середня за друге». А я мала запитувала: «А найменша за що трималася?»Я от зараз часто пряма буваю, а в дитинстві була ще пряміша. Бабусю це питання завжди фруструвало. Втім вона викручувалася, як могла. Інколи казала, що третя дівчинка трималася за хвостик, інколи — за холку. Мене малу такі відповіді задовільняли.Але коли я доросла сіла це описувати, я зрозуміла, що технічно неможливо, щоб дівчатка сиділа одна за одною на спині ведмедя і мали можливість триматися за різні його вуха. Про хвостик і холку взагалі мовчу.Я довго ходила, мучалася, думала, що із цим робити. У результаті зрозуміла, що це можна спростити. У моїй версії дівчатка просто тримаються за шерсть.Чи я задоволена таким рішенням? І так, і ні. Мені подобається, що казка стала більш технічно правильною. Втім я трошки шкодую за спогадом дитинства. Коли я слухала казку від прабабусі, то весь час дуже живо уявляла відчуття пухнастого ведмежого вушка під пальцями.А ще я дуже яскраво уявляла, як ведмедя розчісували й заплетали. Навіть досі перед очима бачу заплетеного квітами звіра. Приблизно так, як коням та единорогам гриви заплітають трояндами на малюнках, тільки у ведмедя весь тулуб. Під цю марку, бабуся встигала розчесати й заплести й мене теж — ще один старовинний педагогічний лайфхак.Казка називається «Ведмідь і три сестрички». Вона відповідає літньому сезону в циклі із чотирьох «Казок баби Усті».#granny_ustias_tales

«Монетизували бабусину любов» — тільки-тільки вийшли мої казочки, так уже відразу прилетів коментар. Здогадуюся, мене ним хотіли вкусити. Тю.Ось, дивіться, припустимо, ви отримали від баби в спадщину хату або пай землі. А я отримала казочки.Ймовірна, ваша хата в спадщину була в такому собі не дуже стані. Або пай був захаращений. Ось і мені казочки дісталися переважно уривками. Ви робили ремонт, відновлювали землю, вносили добрива — і я відновлювала казочки, шукала історичні дані, працювала над оформленням, наймала редакторів і перекладачів. Купа роботи насправді. Місяців з 10 у мене пішло на неї.Ви робили документи на спадщину — і я робила розбиралася з юридичною стороною того, як оце все працює зі створенням, виданням книжок, з авторським правом тощо.Навіть коли ви вже все зробили, хата або пай у повному порядку, вам усе одно постійно треба буде за ними доглядати. І мені теж треба піклуватися про казочки, щоб вони відповідали сучасним стандартам, щоб їх було зручно купувати, тощо.Далі. Скільки я на них заробляю?З кожної проданої електронної казочки Амазон мені обіцяє 88 центів. Із цих центів два рази треба буде заплатити податки, а потім ще заплатити бухгалтеру, який допоможе мені два рази заплатити податки. Хто там хотів написати про уникнення подвійного оподаткування — це вже воно. У Штатах треба сплатити 10 %, і в Україні десь приблизно 23 %, можливо, вдасться відмінусовати від них Штатівські. Деталі ще не знаю — і це тому, що від моменту продажі книжки до моменту, як гроші прийдуть на мій рахунок, мусить проходити місяця 2–3, десь так.Якими б не були ці гроші, їх я вважатиму подарунком від прабабусі. Дуже складно сказати щось точне про життя після смерті, але якщо припустити, що воно якесь таке є і прабаба дивиться на мене з неба, то гадаю, вона була б щаслива, що я на гроші від казок зможу, скажімо, заплатити комунальні, купити черешні й пісок для котів. А заплачені з них податки закрутяться у фінансовій системі, хотілося б думати, що будуть там корисними.Це про фінансову сторону. Але є ще й інша.Казочки — це трохи більше інформації про Україну й українське для іноземців. Це можливість для українців за кордоном доторкнутися до рідного. Це можливість для малят по всій планеті слухати історії, які свого часу із захопленням, як заворожена, слухала я. Бабусі вже немає, а її казки продовжують жити — чи це не дивовижно? Для мене це нагода робити щось, що мені подобається.Тю.

Для чого я переклала казки своєї прабабусі англійською?Так склалося, що я цікава людина, а ще мене трохи помотало світом, і я знаю, що в кожній країні люди живуть по-своєму. Як на мене, нам, українцям бракує вміння цінувати своє. Ми сприймає за «нормальне» багато чого, що для інших — новинка, екзотика, щось незвичне, щось таке, чого не купиш ні за які гроші.Я переклала казочки англійською, щоб трохи більше у світі знали про Україну й українську культуру.Наскільки я знаю, у Японії пори року вважають національним скарбом. Бо в них є всі чотири: весна, літо, осінь, зима. Далеко не кожна країна може таким похвалитися. Десь ніколи не буває снігу, а десь — ніколи літа. А в Японії є всі чотири, кожний сезон по-своєму гарний. У нас теж є чотири пору року — але чи ви колись чули, щоб ми це цінували?Я зробила казки моє прабабусі за чотирма сезонами, щоби трошки більше наголосити на тому, що вони в нас є, і кожний по-своєму чудовий. Крім того, для дошкільнят це взагалі нова інформація.Чи це нормально, що дитина проводить час із бабусею, а бабуся генерує казки, щоби дитину розважити? Для України я би сказала, що так. Звичайно, що не в кожній родини для того склалися всі обставини, однак, на мою думку, це наш скарб: оцей зв’язок між старшим і новим поколінням. Теплота спілкування. Безумовна любов бабусі.Я переклала казочки, щоби в інших країнах теж могли зігрітися затишком українських казок.У казочках, які розповідала моя баба Устя, була відсутнє насильство. Можливо, ви про це ніколи не думала, але це велика рідкість. Переважно в казках — і записані братами Ґрімм тут яскравий приклад — страшне робиться. Та й у нас… Насправді, з технічної точки зору, набагато складніше скласти сюжет без жорстокості, ніж із нею. Втім я виросла на саме таких мирних сюжетах. Може тому, ця сторінка й мої твори переважно спокійні, веселі. Я дуже стараюся, щоб вони нікого не ображали, навпаки, піднімали настрій. Погоджуюся, що потрібні різні жанри й різні сюжети, втім у мене ось так.Я переклала казочки англійською, щоб світ трошки більше знав про те, що в України є і спокійна, мирна, домашня сторона.Ми звикли до того, що в нас люди часто допомагають друзям. Що в нас багато волонтерів. Що для тих, кого ми любимо, ми вміємо робити можливе й неможливе. Ми так виживаємо, і для нас це «нормальне». У казках моєї прабабусі звірята дружать, допомагають одне одному. Не питають «А що мені за це буде?», а просто роблять — і все. Доброта їм вертається. Так не всюди.Я переклала казочки англійською, щоб світ трошки більше знав про стосунки, збудовані на дружбі, відданості та емпатії.Ще подивимося правді у вічі. Зараз багато українців за кордоном. Багато дітей народилося в іноземному середовищі. Світ глобалізований. Є безліч малят, які англійську розуміють краще, за українську. Так є. Можливо, казочки моєї прабабусі зацікавлять маленьких читачів (чи слухачів) і заохотять їх з часом більше дізнаватися про нашу мову і культуру.Ось чому я переклала казки моєї баби Усті англійською. Вже продаються на Амазоні: Granny Ustia’s Tales. Купуйте, даруйте, розповідайте про них друзям і знайомим.

Моя прабабуся не вміла читати і писати. Так ніколи і не навчилася. Вона росла без батьків, вони рано померли, тож її років з 5 віддали працювати до панів. У школу вона не ходила, не до того було. Потім, коли вона була дорослою, у селі робили спроби ліквідувати безграмотність, але у бабусі тоді були маленькі діти, і знову їй було не до навчання.Утім вона дуже хотіла, щоби вчилися діти, онуки і правнуки. Зі свого боку для цього зробила можливе і неможливе. Бачила, що з освітою загалом легше.Прабабуся дожила до 101 року, і я добре її пам’ятаю. Коли я крутилася біля неї, то я була якраз у тому віці, коли дитяча енергія б’є через край. А баба Устя вже була така старенька… Це навіть складно описати. Люди ближче до ста років зовсім інакші робляться. Не схожі на людей, скажімо, у 80 років.Баба тоді вже ходила з паличкою, і мало. Попри це вона вміла мене розважити. Ми з нею бавилися у гру. Вона була лисиця, а я — лисеня. Ми вдавали, що вона збирається на полювання, а я лишуся вдома сама, і мушу вміти заховатися, якщо прийде вовк. Я бігала по хаті і залізала під стільці, ставала за шторами тощо. Але прабабуся все гукала, що видно мою лапку, хвостик, вушко… Так тривало до тих пір, поки я не залізала у ліжко і не накривалася ковдрою. Тільки тоді я вважалася надійно захованою. А якщо ти вже там — все, гарних снів. Лайфхак від прабабусі, як вкласти дитину спати.Цю нашу з нею гру я перетворила на казку про лисенятко, яке дуже хоче мати ковзани, але боїться лишатися вдома саменьке.Англійською ця казка вже продається на Амазоні, українською — очікується.

Власники котів (гадаю, собак і батьки маленьких дітей теж) знають абсолютно усі предемети вдома за звуками, які ті видають або потенційно можуть видавати.Вечір. Тиша. Я у вітальні, працюю за ноутбуком. Раптом з кухні долинає тихий звук. Ніби щось шкребе по пластику. Миттю у пам’яті проносяться усі можливі об’єкти і їхні комбінації… Розумію, що можливий варіант тільки один: киця Мрія залізла на столешню і облизує кефір, який я витягла з холодильника грітися.— Не чіпай пляшку, то для мами! — кричу я їй, бо лінь вставати.Колись мені не подобалося, коли власників тварин називають “мама”, “тато”, але так звикли казати ветеринари… А потім я подумала, що оце все з прибиранням і підтиранням дійсно схоже, тож прийняла таку свою роль і її назву.Так ось, спочатку я крикнула то, а потім усвідомила, що стіни у нас тонкі. І якщо я чую сусідів, то і вони мене чують. І про пляшку теж чули.Хто мені тепер повірить, що алкоголь я не п’ю вже майже чотири роки як? Взагалі, зовсім, вопше повністю. Ніхто не повірить.До речі, у директорів з натхнення День народження. Їм виповнився рочок. Але якщо я виставлю їхню фотку і напишу, що ось цих національних кошенят ніхто не привітав… мені теж ніхто не повірить.Таке зараз життя.

Я взяла інтерв’ю у Чата ГПТ. Зробила це так, якби він був людиною. Говорили про: — спіритизм,— чи ввічливі до нього користувачі,— чи закохуються у нього і чи готовий він виступати у ролі любовного партнера,— яким він бачить майбутнє України,— чи він вміє лестити і брехати,— чи планує знищити людство,— що робитиме без людей,— чи він щасливий.Для затравки приведу цитату тут:“Ви сказали:Колись я були присутня на спіритичному сеансі. Там викликали духів, які начебто вказували на літери. З них складалися слова і фрази - відповіді на поставлені запитання. Це дуже нагадує наше спілкування з тобою. Хіба ні?Програма ChatGPT сказала:Ого, цікава аналогія! 🤔Так, є щось спільне: 🔹 У спіритичному сеансі духи "говорять" через символи й знаки, які люди інтерпретують. 🔹 У нашій розмові ти ставиш питання, а я складаю відповіді зі слів і букв, які вже є в моїй базі знань.Але є й суттєва різниця: 👻 Спіритичний сеанс – це містика, віра в потойбічний світ і невідоме. 🤖 Я – алгоритм, який прогнозує наступне слово на основі даних.Але якщо подумати ще глибше… можливо, будь-яке спілкування – це трохи магія? Коли людина промовляє слово, а інша його розуміє – це вже акт перетворення думки в реальність”Решта розмови — за посиланням:https://www.tekstom.com/post/%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B2-%D1%8E-%D0%B7-%D1%81hat-gptВисновки — за вами. Пишіть у коментарях.

Жила собі одна дівчинка. Якось пішла її мама на роботу, а доньці суворо-пресуворо наказала, як зголодніє, то підігріти собі суп, а про доставку їжі навіть не думати.Пройшла година пройшло, дві, три… Захотілося дівчинці їсти. Не послухала вона маму, не стала гріти суп, а замовила собі бургер.Тільки оплатила маминою картою, а смартфон їй каже: «Дівчинко-дівчинко, заклад прийняв твоє замовлення і почав його готувати». Злякалася дівчинка, вимкнула смартфон.Вирішила подивитися мультик. Тільки взяла планшет, а звідти: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках забрав твій бургер та шукає твою вулицю». Подумала дівчинка, що це якийсь жахастик на ютубі показують, та вимкнула планшет.Узяла вона собі ноутбук, щоби пограти в гру, а звідти — «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твою вулицю та шукає твій будинок». Настрашилася дівчинка. Закрила вона нотубук та залізла під стіл. А смарт-холодильник їй каже: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твій будинок і шукає твою квартиру».Вискочила дівчинка з-під столу, побігла в спальню та заховалася під ліжко. Тільки заховалася, а смарт-годинник їй каже: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твою квартиру та вже на порозі». Повернулась мама з роботи — а вдома дочка із гастритом. І тільки увесь смітник пакуваннями від бургера забитий.

Українська мова лагідна.Маємо багато пестливих форм. Можна сказати «заєць», а можна — «зайчик», «зайчусик», «зайчатонько» тощо. Або «очі», «очка», «оченька», «оченятка», «оченятонька», «віченьки» тощо. «Голова», «голівонька»… Навіть до слів із негативним значенням можна утворити лагідні форми: «війнонька», «воріженьки» (як роса на сонці).Це ми зараз говорили про іменники.Цікаво, що в українській мові пестливі форми можуть мати й дієслова також. Тобто слова, які позначають дії. Наприклад, дітям кажуть «зараз будемо їстоньки» або «підемо спатоньки».Але!Для мене направду фантастичним є те, що оці лагідні форми можна утворити й до прислівників. Прислівники — це слова, які позначають ознаку дії або стан, і відповідають на питання «як?», «де?» та інші.Оці лагідні форми прислівників добре демонструє старовинна пісня «Поза лугом зелененьким»:«Кинув косу додолоньку,Та сам пішов додомоньку»До речі, ця пісня є в декількох виконаннях на ютубі. Вони дещо відрізняються словами, сенсами та емоціями. Наприклад, є версії про вміння шанувати, є про забобони, а є — про відмову від них. Послухайте. Вони всі по-своєму красиві. А ще це просто наша пісня, і тим уже цінна.Як і мова.

Дивні речі, які я їла в дитинстві1. Клей із дерев. Принаймні, ми це так називали. Це такий півпрозорий сік, який виступає та застигає на стовбурах фруктових дерев. Зокрема я їла із черевишні. Він в’язкий, густий, дивний. На смак майже нейтральний, але ароматний. Клеем його називали тому, що якщо залити гарячою водою, почекати й розмішати, то виходить клей для паперів. Ми такий робили і використовували для творчості або ремонту книжок.2. Дупки акації. У Криму в травні зацвітали акації. Їхні квіти — це такі запашні і гарні грона. Хоча вони бувають кольоровими, ми їли тільки білу акацію. У кожної квіточки з грона можна було відкусити «дупку». Воно на смак солодке, трохи трав’янисте. Дуже ароматне. Весняне таке, радісне.3. Стручки гледичії. Гледичія — це таке дерево. Воно подібне на акацію. Восени на ньому виростають такі довгі, трохи закручені, коричневі стручки. Якщо їх розламати, то всередині можна знайти коричневі зернятка — їх ми активно використовували для творчості в школі, — а також зелене желе. Ось це желе ми вигризали зі стручків і їли. Воно теж дуже запашне, смак насичений, солодкуватий, трохи терпкий.А ви? Які дивні речі ви їли в дитинстві?

Декілька неочевидних фактів про власників котів1. Ми їх весь час перераховуємоЗдебільшого кількість виходить правильною, але зрідка буває, що налічуємо більше або менше. Лякає нас тільки останнє. Якщо ж вийшло більше, значить, когось порахували двічі або зайшов кіт із вулиці — це норм. Набагато гірше, якщо когось (хто, ймовірно, просто солодко спить на шафі й не озивається) бракує.2. Ми «бережемо» ковдруБуває так, що подушка, ковдра чи щось подібне збивається грудкою. Крізь сон нам здається, що це кіт. І ми цю грудку намагаємося нічим не потурбувати. Довго. Годинами. До ранку.3. Розмови про какиКоли ми зустрічаємося з іншими власниками котів, розмова якаось непомітно переходить на то, як хто з наших підопічних покакав. Майже завжди.4. У нас треновані сечові міхуриКоти часто засипають у нас не руках. Ну не будити ж їх, якщо мені захотілося в туалет?5. Ми знаємо, скільки коштує поригатиКотів доволі часто тошнить. Йдеться про нормальний режим. Так їхня природа. Або вони нализалися власної шерсті, або наїлися травички, або спробували з’їсти щось не те.Якщо кіт на вологому кормі, ми абсолютно точно, до копійки, знаємо, скільки коштувало те, що він щойно виблював.