Приказка

Жила собі одна дівчинка. Якось пішла її мама на роботу, а доньці суворо-пресуворо наказала, як зголодніє, то підігріти собі суп, а про доставку їжі навіть не думати.Пройшла година пройшло, дві, три… Захотілося дівчинці їсти. Не послухала вона маму, не стала гріти суп, а замовила собі бургер.Тільки оплатила маминою картою, а смартфон їй каже: «Дівчинко-дівчинко, заклад прийняв твоє замовлення і почав його готувати». Злякалася дівчинка, вимкнула смартфон.Вирішила подивитися мультик. Тільки взяла планшет, а звідти: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках забрав твій бургер та шукає твою вулицю». Подумала дівчинка, що це якийсь жахастик на ютубі показують, та вимкнула планшет.Узяла вона собі ноутбук, щоби пограти в гру, а звідти — «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твою вулицю та шукає твій будинок». Настрашилася дівчинка. Закрила вона нотубук та залізла під стіл. А смарт-холодильник їй каже: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твій будинок і шукає твою квартиру».Вискочила дівчинка з-під столу, побігла в спальню та заховалася під ліжко. Тільки заховалася, а смарт-годинник їй каже: «Дівчинко-дівчинко, кур’єр на коліщатках знайшов твою квартиру та вже на порозі». Повернулась мама з роботи — а вдома дочка із гастритом. І тільки увесь смітник пакуваннями від бургера забитий.

Українська мова лагідна.Маємо багато пестливих форм. Можна сказати «заєць», а можна — «зайчик», «зайчусик», «зайчатонько» тощо. Або «очі», «очка», «оченька», «оченятка», «оченятонька», «віченьки» тощо. «Голова», «голівонька»… Навіть до слів із негативним значенням можна утворити лагідні форми: «війнонька», «воріженьки» (як роса на сонці).Це ми зараз говорили про іменники.Цікаво, що в українській мові пестливі форми можуть мати й дієслова також. Тобто слова, які позначають дії. Наприклад, дітям кажуть «зараз будемо їстоньки» або «підемо спатоньки».Але!Для мене направду фантастичним є те, що оці лагідні форми можна утворити й до прислівників. Прислівники — це слова, які позначають ознаку дії або стан, і відповідають на питання «як?», «де?» та інші.Оці лагідні форми прислівників добре демонструє старовинна пісня «Поза лугом зелененьким»:«Кинув косу додолоньку,Та сам пішов додомоньку»До речі, ця пісня є в декількох виконаннях на ютубі. Вони дещо відрізняються словами, сенсами та емоціями. Наприклад, є версії про вміння шанувати, є про забобони, а є — про відмову від них. Послухайте. Вони всі по-своєму красиві. А ще це просто наша пісня, і тим уже цінна.Як і мова.

Дивні речі, які я їла в дитинстві1. Клей із дерев. Принаймні, ми це так називали. Це такий півпрозорий сік, який виступає та застигає на стовбурах фруктових дерев. Зокрема я їла із черевишні. Він в’язкий, густий, дивний. На смак майже нейтральний, але ароматний. Клеем його називали тому, що якщо залити гарячою водою, почекати й розмішати, то виходить клей для паперів. Ми такий робили і використовували для творчості або ремонту книжок.2. Дупки акації. У Криму в травні зацвітали акації. Їхні квіти — це такі запашні і гарні грона. Хоча вони бувають кольоровими, ми їли тільки білу акацію. У кожної квіточки з грона можна було відкусити «дупку». Воно на смак солодке, трохи трав’янисте. Дуже ароматне. Весняне таке, радісне.3. Стручки гледичії. Гледичія — це таке дерево. Воно подібне на акацію. Восени на ньому виростають такі довгі, трохи закручені, коричневі стручки. Якщо їх розламати, то всередині можна знайти коричневі зернятка — їх ми активно використовували для творчості в школі, — а також зелене желе. Ось це желе ми вигризали зі стручків і їли. Воно теж дуже запашне, смак насичений, солодкуватий, трохи терпкий.А ви? Які дивні речі ви їли в дитинстві?

Декілька неочевидних фактів про власників котів1. Ми їх весь час перераховуємоЗдебільшого кількість виходить правильною, але зрідка буває, що налічуємо більше або менше. Лякає нас тільки останнє. Якщо ж вийшло більше, значить, когось порахували двічі або зайшов кіт із вулиці — це норм. Набагато гірше, якщо когось (хто, ймовірно, просто солодко спить на шафі й не озивається) бракує.2. Ми «бережемо» ковдруБуває так, що подушка, ковдра чи щось подібне збивається грудкою. Крізь сон нам здається, що це кіт. І ми цю грудку намагаємося нічим не потурбувати. Довго. Годинами. До ранку.3. Розмови про какиКоли ми зустрічаємося з іншими власниками котів, розмова якаось непомітно переходить на то, як хто з наших підопічних покакав. Майже завжди.4. У нас треновані сечові міхуриКоти часто засипають у нас не руках. Ну не будити ж їх, якщо мені захотілося в туалет?5. Ми знаємо, скільки коштує поригатиКотів доволі часто тошнить. Йдеться про нормальний режим. Так їхня природа. Або вони нализалися власної шерсті, або наїлися травички, або спробували з’їсти щось не те.Якщо кіт на вологому кормі, ми абсолютно точно, до копійки, знаємо, скільки коштувало те, що він щойно виблював.

Крим 60-х років. Ніч. Моя полтавсько-чернігівська бабуся не спить.Вона крутиться в ліжку, а з голови не йдуть думки про роботу: її, фельдшера провінційної лікарні, поставили головною над медсестрами з усіх сільських лікарень району. І проблеми тут три. По-перше, вона цю посаду не хотіла. По-друге, медсестер виявилося багато. По-третє, перше завдання — заповнити документи — вони з тріском провалили. Бабуся опинилася перед вибором: або переробити самій величезний стос паперів і потім переробляти завжди, бо вони ж так і не навчаться. Або почати знайомство з претензій тим, чию довіру та повагу вона ще не встигла заробити. Так собі ситуація для новоспеченого керівника.Що б ви робили на її місці? Що бізнес-підручники радять на такий випадок? Моя бабця їх не читала. Не було ще таких книг.Два дні потому. Медсестри із сіл приїхали на знайомство з новим керівником. Лікарня. Зал засідань. Моя бабуся заходить в двері та стає до кафедри:— Дівчата, шоп ви повсиралися так документи заповнювати!Коли всі проржалися та витерли сльози, бабуся перейшла до діла та пояснила, як і що потрібно заповнювати. Переробили. Навчилися. Все добре.— Ви коли вийшли й те сказали, ми одразу зрозуміли, що спрацюємося! — через багато років розказала їй одна з тих медсестер.===А як ви розумієте, що людина — "ваша"?

Зараз я вам розкажу, як їздила з Криму в Польщу. Це набагато складніше, ніж ви можете думати.Це було у 2009 році, я їхала в Польщу у двотижневу навчальну поїздку. Ціль — дістатися в Ольштин. Це північ країни. Треба проїхати приблизно 2 000 км.З літками все погано. Їх або взагалі не було, або з дуже довгими кількома пересадками. Тож ні.Автобусів чи то зовсім не було, чи без офіційних квитків… А мені треба був офіційний. Я вибрала їхати поїздом.Прямих поїздів із Криму в будь-яке, у хоч якесь, місто Польщі не було. Був один вагон, який у складі якогось іншого поїзда доїздив до Києва, там його чіпляли до поїздів на Польщу. Але мені не підходили дати.Усі в нашій групі були з різних міст України, тож ми домовилися купити квитки на один поїзд, зустрітися в Києві на вокзалі і їхати далі разом.Ну, припустимо, квиток Сімферополь — Київ я купила. За місяць до поїздки сходила ногами на вокзал і купила. А на поїзд Київ — Варшава так квиток купити не можна було. Треба було їхати в спеціальну касу, одну-єдину на весь Крим. І я поїхала — їхати мені було годині півтори. Але це мені. Якби я жила в Керчі, то їхати було б годин 5. Там у касі працівники довго комусь телефонували, друкували, підклеювали, відривали, підшивали в архів, знову телефонували, одне в одного питали й перепитували… Інколи поверталися до віконечка й казали мені, що ну то ж міжнародний квиток! Це заняло, фактично, весь день. Було видно, що вони таке не часто робили.Думаєте, це все? Ні!Треба їхати в Одесу за візою! Двічі!І я поїхала. 12 години в поїзді. Приїздиш о 5 ранку на вокзал, не знаєш, де себе там діти. Коли відкривається консульство, то йдеш туди й подаєш документи. Тиняєшся містом до 23 години. Сідаєш на поїзд. Повертаєшся в Крим. Через тиждень повторити, щоб забрати документи.Тепер сама поїздка.Поїзд до Києва їхав 17 годин. Пересадка коротка, години дві. Потім поїзд до Варшави, приблизно добу. Він їхав до кордону, там нас піднімали в повітря, поїзду міняли колеса. Потім повертали ближче до землі. Далі прийшли польські хлопці у формі й розкурочили всі панелі обшивки у вагоні. Назбирали два мішка цигарок. Провідниці плакали, казали, що вчать дітей і зарплата маленька… Ох…У Варшаві ми пересіли на автобус. Це нас уже організатори зустріли, порахували, розсадили. Ще години з 3–4 — і ми в Ольштині.Дорога зайняла в мене дві доби. Плюс ще один день на купівлю квитків. + два рази по півтори доби на поїздки в Одесу.Це я до чого?До того, що ви не уявляєте, на якому відшибі від усього я почувалася, коли жила в Криму.Я знаю, що є люди, які, живучі в Криму, знаходили способи подорожувати далеко й багато, але це не я. І не, мабуть, більшість кримців.

Зараз розкажу не педагогічне, втім рідне. В моєму дитинстві були три головні відповіді, які можна було почути від дорослих.1. “На голову мені”Це відповідь на питання “А куди покласти *назва речі*?”У перекладі на педагогічну мову це означає прохання не турбувати дурними питаннями. Або мені добре відомо, де місце цієї речі, або її можна покласти будь-де, це не має значення.У дитинстві чути таку відповідь було якось образливо, неприємно… хіба не можна було нормально відповісти? Я обіцяла собі так ніколи не робити. І довго дотримувалася цієї обіцянки. Аж поки до мене, вже геть дорослої, не приїхали подруги.- А де у тебе ложки?- А де діти чашку- А де зубні щітки?- А куди покласти рушник?Треба сказати, що у мене вдома гранично очевидно все влаштовано. На п'ятий день, я почула, як волаю мартином сакральну фразу:- Та на голову мені!(Вони довго реготали, ніхто не образився)2. “Собака”Відповідь на питання “А що це?”. Значення приблизно те саме: не заважай порожніми питаннями. Ти знаєш, що за предмет перед тобою, а якщо не знаєш, то здатна розібратися сама.- Це що?- Собака.3. “З гімном”Відповідь на питання про начинку пиріжків, вареників, млинців тощо. Значення все ж з тієї опери: це очевидно або не важливо. У будь-якому разі не вартує запитання.===Що ж, з погляду сучасності, все це не педагогічне. Хоч там як, але користь від того все ж була: я направду навчилася обходитися без зайвих питань та самостійно добувати інформацію у багатьох випадках.Все це було давно. Насправді, зараз для мене це якісь такі затишні сімейні спогади.А тепер мій сьогоднішній сон.===Крим. Літо. Мій дід сидить за столом на подвір'ї. Перед ним у тарілці лежить ціла маленька диня. Поруч крутиться його донька, моя мама, порає якісь дрібні господарські справи.Дід: а з чим диня?Мама: *зупиняється і набирає повітря в груди*Дід: з гімном?

Я не була у Стамбулі років, мабуть, із десять. Турецькою я майже не говорила за цей час і геть усе забула. Ну, думала, що забула. Утім життя — фантастична річ. Хто б міг подумати, що турецька мова стане мені в пригоді аж у Нідерландах! Це був випадок, коли знадобилося відвезти кішку до ветеринара (див. попередні дописи).Туреччина для мене — це вибух смаків, ароматів, кольорів, емоцій. Мальовнича природа. Люди, які вміють насолоджуватися життям. Вони космічно працьовиті, дуже охайні, гостинні. Від них я вчилася готувати і прибирати, інтенсивно виявляти повагу і торгуватися. І ще вони дуже люблять котів. Бо це ж улюблена тварина пророка Мухаммеда. Потім, уже у Львові, в мене були коти Лукум та Інжир і ще гостьовий кіт Шербет.Ще феномен турецької педагогіки. Діти там абсолютно шалені й некеровані — але поки маленькі. Уже до моменту повноліття вони перетворювалися на спокійних, стриманих і розважливих особистостей, для яких терпіння — одна з важливих чеснот. Звичайно, що все індивідуально, але загальна тенденція така.Треба сказати, що в Туреччині я перебувала в “бульбашці”  людей із гарною освітою. Це важливо. Я знаю, що не всі турки такі. Мабуть, зараз там ситуація покращилась, але тоді я була здивована побачити дорослих людей, які не вміли читати й писати. У Криму всі вміли. Навіть дуже-дуже бідні.Я знаю, що в багатьох аспектах Туреччина — це складна країна і, мабуть, так було завжди. Проте  в мене залишились про неї чудові спогади. Ось виходиш із літака — і вже відчуваєш особливе стамбульське невагоме повітря, а в ньому — нотки моря, парфумів і миючих засобів.Чи були в мене там неприємні моменти? Були, але незначні і зрідка. Якісь такі комунікаційні непорозуміння — та в принципі все. Аптеки в неділю не працювали — це мінус. Рельєф міста місцями скажений. Затори. Були також деякі райони і вулиці, куди місцеві просили не ходити —  і я не ходила. Необхідність дуже сильно вважати на думку сусідів — це водночас і плюс, і мінус, як я тоді гадала. Не можна виходити босоніж на балкон, бо там можуть бути скорпіони. І так, я бачила, що людям там часто буває важко, з різних причин. Чого вартував лише досвід страшних землетрусів… Але де легко?..Тоді я мало думала про творчі перспективи, але зараз розумію, що можливостей для самореалізації в мене там, мабуть, було б мало.З однієї зі своїх останнії поїздок до Стамбула я привезла мозаїчні світильники. Їх у мене вдома у Львові кілька, я їх дуже люблю. Затишні, казкові, таємничі. Вони зроблені з розрізаного або розбитого на шматочки скла. Інколи я дивлюся на них і думаю, що життя часто й нас змушує почуватися розтерзаними та розбитими. Здається, що все не так. Розбиваються ілюзії, надії, плани, мрії… А потім із тих уламків складається щось нове, щось надзвичайно красиве. І якось так воно є.І наостанок пораджу книжки про Туреччину, які мені дуже сподобалися. Утім, якщо ви в Туреччині ніколи не жили тривалий час, можливо, вони не стануть для вас близькими та зрозумілими.«Тривожний вісник Стамбула», Ерсін Карабулут — цікавий, щирий і дуже талановитий комікс про життя в Туреччині.«Мене називають Червоний», Орхан Памук — до деталей виписаний, гарний, як турецька мініатюра, детектив у старовинній атмосфері.«Музей невинності», Орхан Памук — гарна, у багатьох моментах дуже влучна книжка, проте сумна.І також рекомендую будь-яку книжку про турецьку кухню.Та пам’ятайте: ви завжди можете сказати “Ні, я не буду” у відповідь на будь-яку пораду. Просто пам’ятайте, що можете.

На суто раціональні речі першої необхідності, а інколи й на радісну дурню. І, чого вже там, на свої помилки.Там виходять із того, що аскеза робить людей сильнішими. Може й так.====У мене є багато причин бути вдячною Нідерландам. Там я зрозуміла, що важливо для мене. Саме для мене. Отака я людина в колготках.Хоча Нідерланди платили біженцям гроші, вони були дуже невеликі, порівняно з моїми скаженими витратами. Загалом, моя голландська історія — це було дорого й боляче, проте  багато в чому  “вправило мені мізки”. Мабуть, те, що в Україні не доходило до мене, як то кажуть, “через голову”, там до мене дійшло “через дупу”.Озираючись назад, я відчуваю, що життя в Криму, Стамбулі, Львові — це “мої” історії. А ось у Нідерландах — ніби цього не мало зі мною статися. Ніби це сторінка з іншої книжки. Однак це було. Там я побачила, яким різним може бути світ. Там розбилося багато моїх ілюзій. І хоча втрачати їх боляче, проте вони застилали мені світло. Тепер їх немає — і світла стало більше. Я краще розумію, хто я, чого я хочу від життя і що можу йому дати.Хай там як, але я жива і здорова. Цілий рік у мене був дах над головою. На мене не впала ракета. Я мала інтернет і електрику — і працювала. На свій ФОП. Цей проєкт зробив стрибок у розвитку. Він був тим, що тримало мене емоційно й фінансово. Ви бачите, скільки всього з’явилося в ньому для вас. Для всіх. У мене з’явилося багато нових друзів і загубилися ті, хто друзями ніколи не був.Тепер мені подобається українська неідеальність. У ній багато життя. Якщо будинок має старий обдертий паркан, можливо, це тому, що замість фарби там купували іграшки дітям. Або донатили. Може й ні, може, той паркан занедбаний просто через лінь або алкозалежність. Утім, це воля власників. У них вона така.Мені здається милим, коли українці сваряться через побутові дрібниці. Через прибирання під’їзду, через відчинене або зачинене вікно в маршрутці. Люди сваряться, бо їм не байдуже. І своє невдоволення вони вміють виразити різними словами. Не шаблонами.Всюди на планеті кожна людина один раз народжується і один раз помирає. А в проміжку вона живе. Стільки, скільки вдасться, і настільки добре, наскільки зможе. Я б сказала, що ми в Україні із цього відведеного уривка вміємо витискати багато для себе. Так, у нас багато проблем. Я знаю. Проте я тут — і я нікуди більше не хочу. Хіба що в коротку відпустку.===Задля справедливості скажу, що в Нідерландах у мене були півтори години абсолютного щастя. Тоді я зустрілася з друзями із Криму. Кожен із нас різними шляхами опинився в Голландії - і ми страшенно раділи можливості побачитися. Вони заїхали по мене і відвезли на море. Таке красиве! Була чудова погода, ми стрибали у хвилях, бризкалися водою, роздивлялися мушлі і малювали на піску.А ще там, в Амстердамі, я зустрічала новий 2023 рік у буддійському храмі. Мене запросили. Це дуже цікаво і навіть казково гарно. Монахи теж трохи повправляли мені мізки. Один із них, етнічний голландець, який покинув оце все і переїхав до Таїланду, сказав мені, що нещасливі люди не відрізняють хороше від поганого. Гадаю, ми всі нещасливі певною мірою і не вміємо відрізнити, як краще: витрачати гроші чи зберігати, мити руки чи ні, фарбувати паркан чи “йой, най буде, як є”… Курити косяки чи ні, обрізати кутикулу чи лишити… Їхати чи залишитися…Якби вміли, на цій планеті вже був би рай. Але так не є. Ніде не є. А нам би всім хотілося.Я розумію, що жодна держава світу не зможе мене захистити від УСЬОГО. Від усіх хвороб, стихійних лих, несправедливості, старості, дрібних побутових проблем… Утім, коли щось невідворотне стається, мені просто хочеться мати трохи співчуття.Дякую, що ви зі мною.

Музичний шлях Олега почався давно. Йому було років 14, коли він долучився до реп-гурту в м. Новояворівськ, де кожен з учасників писав свій шматок тексту для спільних пісень. Там він також пробував створювати свої перші музичні біти.Потім були університетські часи, й Олег часто брав гітару в походи в Карпати та інші чарівні місця нашої України.Далі якийсь період Олегу було не до музики. Втім у 2020 році, якраз під час пандемії та карантину, вирішив згадати минуле і спробував написати пісні під гітару. Надіслав демоверсію співачці Юлі Василець (вони земляки, та вчилися в одній школи), на що вона відповіла: «Новосад, мутимо альбом». Тож Олег дописав ще кілька треків. Уже 1 червня 2020 року світ побачив перший мініальбом (EP — Extended Play) — «LOVE». Таку назву обрали тому, що любов — це найкраще, що в нас є, і якщо літери «LOVE» покрутити туди-сюди, то вийде слово «ОЛЕГ».Після того Олег почав більше часу приділяв музиці. Він такожі залучав інших артистів та почав працювати з NAZAR YA (переможець «Голосу країни»), з Grohotsky (переможець «Української пісні»), з гуртом «Шосте Чуття».Також Олег працює із закордонними артистами. Наприклад, найпопулярнішим є Jordan Grace, який має треки з Martin Garrix, Nicky Romero, Afrojack, Steve Aoki та іншими. Цієї осені в Олега та Jordan Grace вийде ще одна спільна робота.Останнім часом Олег почав поєднувати українські інструменти з електронною музикою, як це робить KSHMR з індійськими інструментами. А ще він додав звуки українських музичних інструментів до нашого застосунку про мову.Цьогоріч Олег відкривав музичний фестиваль «Українська пісня» з DJ-сетом, де міксував свої, українські та закордонні, треки, намагаючись показати, як гармонійно наша музика може вплітатись у великі фестивалі Європи.Олег пише музику в стилі house, progressive house, tropical house, slap house, future bass та інших. Майже всі тексти пісень він також складає сам або разом із запрошеними артистами.У 2025 році Олег планує випустити перший сольний альбом.Послухати музичну творчість Олега можна тут: https://linktr.ee/olegnovosad===Ми знайомі вже понад два роки й щодня працюємо разом. Я ніколи не чую від нього «не вийде», «не можна», «все погано», «все пропало». Натомість він завжди шукає рішення та способи зробити навіть неймовірне — і врешті-решт йому це вдається. Завжди. Для мене Олег — це натхненний приклад того, як багато можна встигати робити для себе та своїх. Попри все.