Статистика telegram channel - @lifeaboutwritting

Інколи здається, що горе перестало бути інтимним.Тільки-но людина впала на коліна — вже працює камера.Щойно хтось закрив обличчя руками — вже чекають крупного плану.Наче скорбота — це частина ефіру. Її можна транслювати наживо. Без пауз. Без дозволу.Кажуть:— Це потрібно, щоб світ побачив правду.Але ми тут. Ми — не світ. Ми — ті, хто живе всередині цієї правди.Ми не вимикаємо її — вона не кнопка. Вона — наша реальність.І знаєте, що найбільше хочеться в момент розпаду?Щоб тебе залишили в спокої.Щоб не підходили ближче. Щоб не знімали, не ловили ракурс, не розбирали твоє лице на кадри.Бо це не лице для екрану. Це лице матері, яка втратила. Жінки, яка не встигає зрозуміти, що сталося. Людини, яка розсипається.Якщо колись — не приведи Боже — я опинюсь на тому боці горя, де нічого вже не зібрати в долоні, я прошу лише одне:не знімай.не виставляй.не додавай шрифтів.Дай мені право впасти — без глядачів.Право мовчати — без мікрофонів.Право бути людиною — а не контентом.Бо навіть у війні ми досі люди.І це, здається, головне, що ще можна зберегти.

Не віддам.Перше, що побачила зранку — допис колежанки, важливої й рідної. Її будинок стоїть перпендикулярно до тієї зруйнованої багатоповерхівки на Лук’янівці. Вікна вибиті, балкон зірвано, всюди уламки — там, де ще вчора була кухня з запахом кави, книжки на полицях, домашні капці під стільцем.Але вони живі. Це головне.Потім стрічка накотила, як цунамі — Одеса, Запоріжжя, Київ… Обличчя людей, які ще вчора жили щось своє, спокійне чи бурхливе. Батьки, що плачуть біля завалів, жінка з котом, хлопчик з зошитами, дід із перебинтованою ногою. І я — яка спала цієї ночі. Добре спала.І так ми й живемо — вкраплені у абсурд, де живе поруч з мертвим, спокій — поруч з пеклом.Я встала. Погодувала себе сніданком, заварила чай. І потяглася за серветками — з лимона на поличку щось накапало. І щось всередині сказало: витри.І я витерла.Поличку. Потім стіл. Потім кухню. Потім коридор. Потім всю квартиру. Навіть підлогу.Не знаю, що це було — не схоже на ОКР.Більше схоже на акт спротиву. На людське:не віддам.Не здам. Не дозволю війні забрати мою оселю. Мій порядок. Мій запах кави. Лимонну поличку. Посуд, що залишився з маминої молодості. Скатертину з весілля.Я знаю, що нормальність — вкрадена. Але я все одно її тчу. Вкотре.Я поплакала.Квартира — чиста.Життя — триває.Липа — пахне.Помічаєте?PS А серветки - "Фрекен Бок" з нашої Біосфери, склад якої в Дніпрі теж зруйновано...

Кажуть, батько — це той, хто стоїть за спиною. І коли він є, світ здається менш небезпечним.Бо навіть сама його присутність — наче тихе “я тут”.Навіть якщо він мовчить, навіть якщо стоїть осторонь — усе одно є відчуття, що ти не одна, не один.Бо батько — це не завжди про слова. Це про опору.Про дозвіл бути.Про відчуття: “зі мною все гаразд, я справлюсь”.І якщо батько був, але мовчав — ми вчимося чути тишу.Якщо був, але ранив — ми довго загоюємо себе через чужі руки.Якщо його не було — ми виростаємо, наче з перекошеною рівновагою, постійно шукаючи, на що спертися.Батько — це про фундамент.Навіть коли його довелося відбудовувати в собі самотужки.Через чужі фрази, через книги, через терапію.Через “так не хочу, як було в нього”.Або — “я так сумую за тим, чого не було”.Іноді ми уявляємо собі батька. Навчилися так, щоб вижити.Щоб відчути, хоч на мить: він би пишався. Він би захистив.Він би сказав: “я радий, що ти є”.Сьогодні — день батька.День тих, хто справді стояв за нашою спиною — мовчки чи з ніжністю.День тих, хто навчив нас сміливості або обернувся уроком втрати.День тих, хто будував, ламав, пробував, помилявся і… любив — як умів.Дякую вам, батьки.Живі й ті, кого вже немає.Присутні поруч і в пам’яті.За життя, за силу, за досвід.За те, що ваш слід — завжди з нами. Навіть у тіні.

Я не лікар. І не гастроентеролог.Але маю тіло. І все частіше — чую його.Воно вже не хоче знижок і компромісів.Не вимагає суворої дієти чи абстиненції, але так тонко зітхає після оселедця на ніч чи смаженого «аби не викидати».Це зітхання — не осуд. Це як улюблений дім, який трохи образився, що ти знову вдерся в нього в брудному взутті.А він — святе.Бо тіло — мій храм, навіть коли я не вірю в жодного бога.А як інакше пояснити, що в ньому зберігається все: і рани, і дотики, і довга-довга пам’ять запахів, яких уже немає?І от у такому святому храмі — питаю себе:Я хочу це туди занести?Чи це — автоматизм? голод? нудьга? самопокарання?Чи помірне харчування — це ознака хворої людини, яка «не може собі дозволити»?А може — це мова любові?Ця крихітна пауза перед — клац — «з’їсти».Це не про відмову. Це про вибір.Про турботу, а не заборону.Бо, як то кажуть: всі продукти — від Бога, а от від кого кухарі — питання відкрите 😂Особливо ті, що у шаурму додають п’ять соусів і три печатки нечітких намірів.Тож я не гастроентеролог.Я просто людина, яка почала любити своє тіло не після змін, а під час шляху.Іноді воно просить — легкості.Іноді — прощення.І майже завжди — чесності.

П’ять звуків, які заспокоюють тіло й душу(і допомагають нервовій системі вийти з тривоги)Іноді, щоб повернутись до себе, достатньо… подихати.А ще краще — подихати зі звуком.Є п’ять простих звуків, які можуть стати підтримкою, коли все всередині напружено, коли серце б’ється надто швидко, а думки скакають, як пташки, що не можуть знайти гнізда.Ці звуки — давня мудрість зі Сходу, але сьогодні вони стають порятунком для кожного, хто хоче трохи більше спокою, ясності і тепла всередині.💠 "Мммм…"Гудіння, яке наче зігріває зсередини.Можна закрити вуха руками — і відчути, як тіло відгукується на цю вібрацію.Це допомагає розслабитися, "повернутися" до себе, зняти напругу.💠 "Чшшш…"Той самий звук, яким ми заспокоюємо дитину.Скажіть його повільно, м’яко — і самі відчуєте, як заспокоюєтесь.Звільняє від тривоги, стишує всередині.💠 "Хааа…"Довгий видих із голосом. Так ми іноді зітхаємо, коли нарешті можемо відпустити напруження.Цей звук добре виводить гнів, роздратування або накопичену втому.Як сказати "досить" — але ніжно, без крику.💠 "Шшшш…"Нагадує подих вітру або звук дощу.Спробуйте повторювати його, трохи пружинячи на ногах — це допоможе тілу "згадати", що воно в безпеці.💠 "Сссс…"Тихе шипіння, як пар.Дозволяє випустити біль, сум, навіть сльози.Чистить місце всередині, щоб знову стало легше дихати.🌿Ці звуки — не просто звуки. Це дбайливі дотики до вашої нервової системи.Вони заспокоюють серце, стишують думки і допомагають тілу згадати:я живий / жива, я тут, я у безпеці.Ви можете обрати один звук, який вам особливо підходить,або пробувати різні — слухаючи, як відгукується тіло.Дихайте, звучіть, повертайтеся до себе.М’яко. Повільно. З любов’ю.

Текст Tata Kepler Люблю її, її справи, її тексти і смак до літератури і музики...про що я думала: про любов. про дорослу цигарку, останню ментолову в пачці. я думала про пляшку неве, 16го року (рік, коли все було вже розламано, але надія жевріла). я думала про хворий фікус на балконі, про тарчика у відрядженні. я думала про вагітну юлю під обстрілами, олю в одесі, анну-марію в підвалі, соню на подолі і шашиків біля набережної. я думала про катю з розбитим серцем, про всіх своїх під високими поверхами, і навіть про свою викладачку з філософії. я думала про людей і те, що хочу прокинутися в світі, в якому всі вціліли. у пашки день народження, країна в салютах яких би краще ніколи не було. анна-марія плакала, так боляче і так красиво як 25 років тому, коли я вперше її побачила. я спитала у незнайомців в мережі - що би зробите після відбою? і вони почали ділитися: надувати повітряні кульки, їсти спечений ввечері торт, пити джин, переносити сонних дітей в ліжко, цілувати собак і дивитись на квіти. і в цьому всьому було стільки життя. стільки життя охопленого мороком, запахом диму і згарищ. гули ракети і дрони, а вони всі писали про любов. і коли нічого не залишилось, це єдине що є. і якщо цей світ закінчиться я, принаймні, кохала. по-справжньому, безумовно і сильно. і це єдине що є. єдине що є. природа виборює своє - птахи не перестають співати і, цей шалений світанок вкриває втомлене місто світлом. я можу це бачити, тому що хтось обрав сьогодні вночі мене захистити. знову. і я дякую за це. кохайте. це єдине що є. єдине, що є.

Конспект із триденки про травму(або кілька речень, які залишились у тілі після глибокої роботи)🔻 Якщо ти чесно назвеш, що саме дає тобі відчуття безпеки — швидше за все, зустрінешся зі своїм дефіцитом. А там недалеко й до тієї ситуації, де її було вкрадено.🔻 Підтримка — це не порада. Це схвалення самого факту, що ти є. В такому вигляді, в якому є.🔻 Травма — це:реальна небезпека (для життя, тіла, гідності),раптовість (немає часу підготуватись),самотність (немає поруч того, хто витримає).🔻 Вона б'є по найглибшому: по здатності бути в безпеці, довіряти, розрізняти, вибирати, бути близько.🔻 Іноді те, що виглядає як "агресивна поведінка", — це спроба відчути перемогу, а не вкотре капітулювати.Бо гідність захищають сильніше, ніж життя.🔻 Після втрати контролю над життям важливо віднайти контроль хоч над чимось.Навіть над диханням. Навіть над тим, коли встав і попив води.🔻 Довіра після зради починається не з “я знову відкриюсь”, а з рішучого “Ні”.Із повернення гідності.🔻 Уникання, емоційні “перекоси”, ті ж самі “дивні” реакції — це не капризи. Це неусвідомлений драйв психіки, яка досі виживає.🔻 Іноді протилежністю тиску є не контроль, а — невимушеність. М’якість. Дозвіл.🔻 Співчуття терапевта лікує сором лише тоді, коли не знецінює досвід, а вшановує його.🔻 І ще. Якщо ви як терапевт бачите щось — не завжди це треба перемагати.Іноді достатньо бути поруч.

Життя збирається навколо дрібниць.Ми вже давно живемо у фоні війни. І що страшно — звикли.Це не норма. Це психіка рятує нас, як може. Хоч і не завжди з турботою про «потім».Але травма рве тканину буття.Вона не відновлюється сама. Її треба зшивати.Грубо і різко. Або навпаки — художнім швом.Вишивати по ній щось нове, своє.І отут, у дрібницях, які лишаються з нами, коли все інше зникає, — і є точка опори.Не шукай її в книжках чи великих планах. Вона — під ногами.У чашці теплого чаю, яку ти наливаєш собі ввечері.У рушнику, що пахне домом.У ранковому світлі, що падає на кухонний стіл.У повідомленні: "Як ти?", яке ти надіслав, бо не забув.У пісні, яку слухаєш по колу, бо тільки вона зараз витримує твій біль.І — у стосунках.У тих, де можна бути живим. Не сильним — а справжнім.Де мовчать поруч. Де тримають за руку, навіть коли вона холодна.Де не змушують "триматись", а дозволяють впасти й побути.Де дихають разом, без зайвих слів.Де достатньо просто бути.Ці дрібниці й ці зв’язки — як коріння, що тримають тебе, коли дме вітер.Іноді — єдине, що тримає.Бережи себе. І тих, з ким можна мовчати.Бо саме з цього починає будуватись нове життя.

без шкіри...У моїй практиці зараз звучить одна і та сама нота. Дзвенить, мов бокал після дотику ложки.Тема меж. Не гучних і демонстративних:«зі мною так не можна», «відчепіться всі»,а тонших, майже невидимих —як дотик повітря до рани.Коли ти — ніби без шкіри.Коли межа між «я хочу» і «так треба» стерта пальцями інших.Коли втомлює навіть власне життя — бо воно більше не твоє.🔹 Як відчути, що я — це я?🔹 Як зрозуміти, де закінчуються нав’язані реакції й починається справжнє «моє»?Це не про навчитися говорити «ні».Це про народження «так».Про внутрішнє «так» собі — головній героїні свого життя.Про повернення контурів.Про вивчення себе: що я люблю, як мені добре, як звучить моє «ні», яке з любові.Це довгий шлях. І дуже тілесний.Бо повернення меж — це, як нова шкіра.Спершу ніжна, тендітна, чутлива до всього.А потім — міцна, але жива.Пишу це, бо багато хто зараз на цьому етапі.Не відштовхнути, а народитись. Не тікати, а з’явитись.І це можливо.Може, повільно.Може, не одразу впевнено.Але ти знову станеш собою.Зі шкірою. З голосом.І з правом бути головною у своєму житті.

Деякі з нас навчилися контактувати лише через злиття.Не тому, що це найздоровіше. А тому, що іншого способу не було — або ти зливаєшся і зникаєш у комусь, або тебе не чують, не бачать, не люблять.А хіба можна витримати дитині, що любов — не гарантована? Без впевненості, що можна бути собою — і бути в стосунку?От ми й навчилися ставати хвилею, що вкриває берег іншого.Прозорою, гнучкою, готовою втратити форму, аби тільки не бути відкинутою.Але злиття — не близькість.У злитті немає двох. Там є тільки одна оболонка на двох.І як тільки хтось із цієї оболонки захоче дихати окремо — інший відчуває це як зраду.Бо якщо я — це ти, а ти — це не я… то хто я? І куди я поділась?Вчитись контактувати — не зливаючись — це як вчитись дихати в новому середовищі.Там буде самотність.Там буде сором за свою окремість.Там буде страх, що тебе залишать, як тільки станеш чіткішою.І там буде свобода.І обійми, в які заходиш не з потреби зникнути, а з вибору бути поруч.Межі — це не мур. Це шкіра.Вона відчуває, вона проводить тепло, вона може бути м’якою. Але вона є.Без шкіри — немає відчуттів, немає дотику, немає контакту.Бути в контакті, не втрачаючи себе — це мистецтво.Його можна вчитись. Крок за кроком.Коли "я" і "ти" — не протилежності, а два береги однієї розмови.І наші межі — не заради захисту від любові, а щоб ця любов могла жити.