Navíщo

Колись на супервізорській я почула фразу:«Безсилля може стати головною опорою».І мене це страшенно дратувало.Бо як це — опора????Опора ж про силу. Про можливість змінити, врятувати, пояснити, повернути, достукатися.А безсилля — це ніби про капітуляцію. Про поразку. Про те місце, де закінчується всемогутність і починається щось дуже холодне й людське слабке якесь.Сьогодні згадала цю фразу на кіноклубі, коли ми говорили про фільм Форда "Під покровом ночі".Три години робили те, що люди роблять поруч із болем:шукали винних,зважували травми,сперечалися про право на помсту,про те, чи був у цих стосунків шанс,чи можна було врятувати любов,чи це все від початку було приречене.На якомусь колі дійшли до болю і суму, але знову зайшли на нове коло: мама героїні винна, у кого нарцисичний розлад...Ми ніби намагалися знайти двері, через які можна зайти в цю історію й переписати її так, щоб стало легше.Але полегшення з’явилося зовсім в іншому місці...У моменті, коли стало ясно:сталося те, що сталося.І цього не змінити.Вибух і тиша.Не можна повернути людей у точку “до”.Не можна відіграти назад жорстокість.Не можна зробити так, щоб хтось доріс до любові, яку не зміг витримати.Не можна змусити минуле закінчитися інакше.І раптом у цьому безсиллі стало менше метушні.Менше внутрішнього суду.Менше виснажливого пошуку “правильного” пояснення.Залишилося щось дуже тихе:визнати цінність того, що було.І горювати.Мені там і тоді здалося, що безсилля є тим місцем, де закінчується насильство над реальністю.

Читаю Пітера Філіпсона «Emergent Self» — і думаю про те, наскільки ми звикли сприймати себе як щось стабільне.Наче всередині є справжній, незмінний «я», якого треба лише одного дня знайти.У гештальт-терапії self — це не особистість у звичному сенсі. Це те, як ми переживаємо себе в контакті зі світом. Живий процес, а не застигла конструкція.І Філіпсон іде ще далі:він пише, що self не існує окремо від поля.А поле — це все, у чому ми живемо:люди поруч,місто,війна,тіло,втома,пам’ять,кохання,страх,культура,новини,чужий погляд,навіть час, у якому ми живемо.Ми не стоїмо окремо від цього.Ми весь час формуємося всередині цього.І тоді стає дуже помітно, як сильно нас змінює життя.Нова близькість.Втрата.Переїзд.Війна.Самотність.Народження дитини.Старіння.Нова книга.Чиясь любов або її відсутність.Поле змінюється — і ми змінюємося разом із ним.І в цьому є щось водночас красиве й тривожне.Бо якщо людина весь час змінюється, тоді що в нас є сталого? Де закінчується процес — і починається щось глибше? Душа? Пам’ять любові? Сам спосіб бути живим?Не знаю.Але, можливо, дорослішання — це не знайти одного разу «справжнього себе», а навчитися жити всередині цих змін, не втрачаючи здатності любити, відгукуватися і залишатися живими.

Нові звички рідко заходять у життя через силу волі.Сила волі взагалі дуже переоцінена.Бо якщо чесно, більшість із нас не прокидається вранці з натхненням робити зарядку, пити воду, вести щоденник чи лягати спати вчасно. Особливо коли життя складне, нервова система втомлена, а всередині більше тривоги, ніж ресурсу.Мені здається, нові звички приживаються не там, де ми себе примушуємо, а там, де починаємо відчувати:«Мені від цього трохи легше жити».Не “треба”, а “мені добре”.Тепла вода зранку — не тому що так пишуть нутриціологи.А тому що тіло перестає прокидатися так різко.Прогулянка — не для ідеальної форми, а тому що після неї голова трохи тихіша.П’ять хвилин тиші — не духовна практика століття, а спосіб хоч трохи повернути себе собі.І ще я помітила важливу річ:звички погано ростуть у атмосфері внутрішнього приниження.Коли людина говорить собі:«Ну що, знову не змогла?»«Ти безвольна»«Треба нормально взятися за себе» —організм сприймає нову звичку не як турботу, а як ще одну форму насильства.І тоді починає саботувати.Дуууже потужно саботувати.Може, нові звички варто вводити не як суворий режим, а як дуже маленькі двері у трохи інше життя.Не “тепер я завжди”.А “сьогодні спробую ще раз”.Не “нова я”, а більш жива, більш уважна до себе людина.Іноді цього вже достатньо, щоб щось почало проростати.

Відмова від відпочинку часто дуже красиво маскується. Під силу. Під витривалість. Під «я просто відповідальна людина». І якийсь час це навіть викликає захоплення — у себе і в інших. Людина працює без пауз, витримує шалені навантаження, тримає інших, вирішує проблеми, не розсипається. Наче справді може більше за звичайну людську норму.Але з часом я все частіше думаю про те, що за цим іноді стоїть доволі нарцисична ілюзія про власний об’єм. Наче ми маємо бути більшими за своє тіло, психіку і нервову систему. Наче нас не стосуються закони втоми і відновлення. Наче можна нескінченно жити «на внутрішньому резерві» і не платити за це ціну.І тоді відпочинок починає переживатися майже як приниження. Як щось, що викриває нашу людськість. Бо якщо мені потрібна пауза, сон, тиша, день без продуктивності — значить, я не така сильна, як хотілося б про себе думати.У якийсь момент людина перестає слухати себе. Вона слухає лише вимогу всередині: ще трохи, ще витримати, ще дотягнути. І це дуже підступне місце, бо зовні воно часто виглядає як зібраність і сила характеру, а всередині вже давно живе виснаження.Мені здається, одна з найскладніших дорослих задач — погодитися зі своїм реальним масштабом. Не героїчним. Не ідеальним. А живим. З потребою у відновленні, тиші, теплі, паузах і турботі.Бо відпочинок — це не слабкість. Це спосіб не втратити себе дорогою.

Є рани, які руйнують і закривають.А є такі, через які в людину входить життя.На читаннях Данте, Філоненко сказав фразу, яка не відпускає мене вже декілька днів:«Треба відкривати щасливі рани — рани красоти».І я думаю про те, що краса справді ранить.Не «робить боляче» у звичному сенсі.Швидше — пробиває оболонку.Музикою.Текстом.Чужим голосом.Світлом на стіні.Містом.Людиною.Моментом, коли посеред читання «Пекла» над містом збивають ракети, і реальність раптом стає одночасно страшною, крихкою і величезною.У такі моменти ми перестаємо бути закритою системою.Тріщина відкривається не лише для болю — для контакту.І це зовсім інше, ніж травма.Травма часто закриває серце, щоб вижити.Краса — відкриває його, щоб жити.Але тут є ще одна важлива річ.Якщо всередині людини лише виживання, контроль і захист — краса може переживатися як загроза.Тоді хочеться все знецінити.Відвернутися.Не дивитися занадто довго.Не слухати.Не відчувати.Бо краса завжди кличе нас бути більшими за власний страх.І, можливо, тому так важливо вирощувати всередині свій власний сад краси.Не ідеальне життя.Не «успішний успіх».А саме сад.Місце, де є: улюблені книги, чай у тиші, котячий сон поруч, запах літа, старі міста, світло лампи ввечері, чиїсь руки на твоїх плечах, кіно, вірші, мистецтво, тексти, сміх крізь сльози, музика, від якої щемить у грудях.Бо коли всередині вже є цей сад — зовнішня краса не нищить.Вона резонує.Впізнається.Відгукується.І тоді через тріщини входить не лише біль.А ніжність.Сенс.Любов.Бажання жити.І бажання створювати щось у відповідь.

Іноді всередині стає порожньо.Не «нічого не відбувається», а саме порожньо, ніби з поля зникає щось, на що довго спиралася психіка.У гештальт-підході це можна було б описати не як дефіцит чи поломку, а як втрату живого контакту.Коли стара фігура вже завершилась або руйнується, а нова ще не сформувалась.Людина в такі моменти часто переживає дезорієнтацію: те, через що раніше організовувалося її «Я», більше не дає достатньо підтримки.Стосунки, роль, сенс, спосіб бути поруч із кимось чи навіть звична форма страждання — перестають утримувати контакт із собою та світом.І тоді з’являється те особливе переживання порожнечі, яке часто пов’язане з порушенням процесу контакту та зупинкою вільного руху енергії.Організм не дуже добре витримує вакуум.Тому психіка починає терміново створювати хоч якусь фігуру на фоні.Іноді це тривога.Іноді — нав’язливі думки.Іноді — нескінченне пережовування старих образ.Іноді — переїдання, перевтома, конфлікти, драматичні стосунки або тілесні симптоми.Бо навіть болісний контакт часто переживається психікою як більш переносимий, ніж відсутність контакту взагалі.У цьому сенсі симптом нерідко стає способом організації поля.Спробою хоч якось відчути себе існуючим.Надати собі вагу, щільність, межі.Скука теж рідко буває просто «відсутністю занять».Часто це переживання заблокованої енергії.Момент, коли потреба вже є, але ще не усвідомлена або не знаходить адекватного способу контакту із середовищем.Тоді людина може втрачати чутливість до того, що її насправді зачіпає.Що викликає інтерес, збудження, агресію, ніжність, бажання наблизитися чи віддалитися.І замість живого процесу контакту починається заповнення порожнечі будь-чим, що тимчасово знижує напругу.Але парадокс у тому, що вихід із цього стану зазвичай починається не з чергового «заповнення».А з поступового повернення здатності витримувати паузу.Помічати себе у цій порожнечі.Не тікати від неї одразу в шум, їжу, метушню чи старі сценарії.Дозволити собі деякий час побути в незавершеності.Бо саме тут поступово починає народжуватися нова фігура.Нова потреба.Нове бажання.Новий спосіб бути в контакті.І тоді життя повертається не через насильницьке «треба терміново наповнитись», а через маленькі акти живої зустрічі зі світом.Через тіло.Через творчість.Через естетичне переживання.Через присутність іншого поруч.Через здатність помічати, що тебе насправді торкає.Бо порожнеча — це не лише відсутність. Це і простір, у якому стара форма життя вже завершилась, а нова ще тільки шукає себе.

Я вчора пізно закінчила працювати. О 22й. Ще й сесія важка - втрата улюбленого котика💔Зайшла на кухню, звично відкрила Netflix на планшеті — щось поставити на фон. Він запропонував нове надходження:шведський фільм «Мене звати Аґнета».До речі, рекомендую - розраджує.Фільм про пошук смаку життя.І там була така повторювана сцена:один із головних героїв — гей, років 80+, самотній, депресивний, в гарному шовковому халаті — щоранку виходить зі свого будинку на провансські простори і кричить:«Де ти, моє лібідо?»Кілька разів. На різні лади.Ох, як я насміялася і наплакалася з цим фільмом вночі.А вранці реальність не дає спокою:вибухи, вибухи, шахеди трикляті.Цей фон війни все поглинає, насувається на життя, як клякса на промокашці.Будь-який імпульс на цьому фоні вже ризик:відчувати — ризик,хотіти — ризик,мріяти — ризик,тягнутися до чогось — теж ризик.Саме питання буття, життєвості стає якимось сумнівним.І правда хочеться кричати:«Де ти, моє лібідо? Де ти?»Це не прямо про секс.Це про силу бути.Бути стовідсотково присутньою у своєму житті.Моє лібідо було сьогоднів насолоді від тугих струменів води в душі,в запаху улюбленого гелю і парфуму,в тілесних відчуттях у йозі,в муркотінні моїх котів,в їхніх іграх і сутичках,в каві, що була особливо смачною,і в смаку дорблю з абрикосовим джемом.Воно було в моїй супервізії,де ми говорили про красу життя,про силу хотіти жити, про силу взагалі жити.— Де ти, моє лібідо???— В тихому, але впертому русі назустріч життю.Навіть коли поруч дихає темрява 🔆А ваше лібідо знаєте де?)

Що писати в такі дні невідомо нікому.Дніпро палає з ночі.Вранці вже продовження нічного жаху.Що ж тут казати, коли один траур перетікає в інший, коли не встигаєш перетравити своє, а стрічка вже повна некрологів з війни і розвалених будівель,з яких дістають тіла.Невідомо що.Хіба що бути поруч.Ділитися теплом і турботою.Їхати один до одного в гості.Все одно йти дивитися на сакури.Все одно пити каву.Мовчати добре.Але краще все ж говорити —з тими, з ким і мовчати добре.Про тіло дбати:трясти, ходити, витанцьовувати,нести на масаж.Обійматися.Багато-багато обійматися.Йоги вважають що життя людини стоїть на 4 ногах- опорах- напрямках,як корова. І підпитувати треба кожну опору для гармонії і стійкостіСьогодні можна не фантазувати про грандіозне, піти маленькими кроками.Зробити щось суто для себе (артха): повести себе до друзів, купити щось миле, з’їсти тепле, випити води або і не тільки.Щось для відчуття радості, наскільки вона зараз можлива (кама) —кава, музика, сонце на обличчі, обійми, тілесні радості підходять всі)Щось для когось поруч, для своєї спільноти (дхарма): написати, подзвонити, спитати “ти як?”, привезти їжу, обійняти, побути поряд.І щось туди, де тихіше і глибше за все це (мокша): в тишу, в молитву, медитацію, у довіру і віру в те, що більше за нас і тримає, навіть коли ми вже не можемо.Можливо, цього достатньо на сьогодні.Щоб не падати всередині.Я горюю цю весну. Потужно.І така вона — щемка, холодна.Обіймаю кожного і кожну.

По понеділках я гуляю: йду з масажу на Старокозацькій до кабінету на Чапленка.І сьогодні в парку Глоби бачила, як хлопчик років чотирьох тягнув маму до великої вуличної собаки:— ну давай погладимо, ну будь ласка...Мама, звісно, сказала: «ні, не можна, собака чужий, може вкусити». Взяла сина за руку і повела в інший бік. Він ще кілька разів оглядався, щось тихо нив.І в цій сцені немає нічого неправильного.Собака справді виглядав небезпечно. Але я думаю про інше.Про те, що відбувається з цим «я хочу», яке не сталося.Куди дівається цей рух, бажання, напруга всередині?Часто його просто обривають.І, скоріш за все, не один раз.І це правильні «ні».Вони вчать обережності.Вчать думати.Будують структуру.Але разом із цим десь всередині лишається оте нераціональне, недоречне, дурнувате і водночас дуже живе. З часом воно стає тихішим, менш помітним.У якийсь момент людина може перестати його взагалі відчувати.А потім приходить на сесію і каже:«я ж усе роблю правильно.я не поспішаю.я обережна.чому ж мені так погано?»І правда — стратегія хороша.Все логічно.Все адекватно.Але щось усередині непомітно створює страждання без форми.І коли до цього вдається торкнутися на сесії — там океани почуттів.Злість.Сум.Образа.Оце «я ж так хотіла».Усе те, що колись не отримало місця.І ні, це не означає, що треба все собі дозволяти.Але це означає, що з цим можна бути.Не викидати.Не знецінювати.Не робити вигляд, що цього немає.Мабуть, це одна з тих речей, яких нам так не вистачає в досвіді:того, хто витримує всі ці почуття, називає їх для нас і не лякається.Тоді ми вчимося робити це з собою.І жити не тільки з «правильно».А з усім, що є.

Знаходжу іноді якісь старі замітки, ось накрила щось дуже давнє)Вона могла б жити на Монмартрі.Або, можливо, на Мангеттені.Сама.У маленькій студії з вікнами в підлогу, на останньому поверсі.З виходом на бляшаний дах — курити і думати.Її життя — ніч.Її кайф — заходи і зорі.Ранок?Ранок пропускаємо.Перша кава після третьої. І разом із першою сигаретою.Вона бореться з життям.А життя любить її і трохи підіграє:«Хочеш трохи fight, darling? No problems».У неї прокурений, хрипкий голос.Коли вона співає —він повзе в душу, як змія,згортається там тихо,не заважаючи людям їсти і пити.А потім —стає удавом.Стискає серце.Вилки падають на підлогу.Сльози підступають до горла.І пристрасть вимагає негайності.Її неможливо забути.З нею неможливо бути близько.Поки що — ні.Хіба що ти теж фанатик правди.Але це знову жорсткий fight.Волосся — дурниці.Ховає справжню мене — зголити.Тіло — теж не я.Сховати у майки й величезні teddy-шуби.Берці.Помаду — можна.І кільця у вуха.Думаєте, це трагічна доля?Смерть на самоті, наркотики й інша банальщина?Ні.Вона поступово дозволить людям бути неідеальними.Перестане співати.Її волосся стане кольору сталі.А серце — мудрішим за матір-Землю.Вона поїде в Португалію.У Балеал.Стане на дошку у шістдесят.Купить бар.Годуватиме й поїтиме серферів.Бо щоб відчувати себе живою —їй потрібно трохи небезпеки.Лише трохи.Легке лоскотання нервів.І…вона підбере собаку.Величезного. Старого. Покинутого.Не шкодуйте її.Їй добре.