По понеділках я гуляю: йду з масажу на Старокозацькій до кабінету на Чапленка. І сьогодні в парку Глоби бачила, як хлопчик років чотирьох тягнув маму до великої вуличної собаки:— ну давай погладимо, ну будь ласка... Мама, звісно, сказала: «ні, не можна, собака чужий, може вкусити». Взяла сина за руку і повела в інший бік. Він ще кілька разів оглядався, щось тихо нив. І в цій сцені немає нічого неправильного. Собака справді виглядав небезпечно. Але я думаю про інше. Про те, що відбувається з цим «я хочу», яке не сталося. Куди дівається цей рух, бажання, напруга всередині? Часто його просто обривають. І, скоріш за все, не один раз. І це правильні «ні». Вони вчать обережності. Вчать думати. Будують структуру. Але разом із цим десь всередині лишається оте нераціональне, недоречне, дурнувате і водночас дуже живе. З часом воно стає тихішим, менш помітним. У якийсь момент людина може перестати його взагалі відчувати. А потім приходить на сесію і каже:«я ж усе роблю правильно.я не поспішаю.я обережна.чому ж мені так погано?»І правда — стратегія хороша. Все логічно. Все адекватно. Але щось усередині непомітно створює страждання без форми. І коли до цього вдається торкнутися на сесії — там океани почуттів. Злість. Сум. Образа. Оце «я ж так хотіла». Усе те, що колись не отримало місця. І ні, це не означає, що треба все собі дозволяти. Але це означає, що з цим можна бути. Не викидати. Не знецінювати. Не робити вигляд, що цього немає. Мабуть, це одна з тих речей, яких нам так не вистачає в досвіді:того, хто витримує всі ці почуття, називає їх для нас і не лякається. Тоді ми вчимося робити це з собою. І жити не тільки з «правильно». А з усім, що є.