По понеділках я гуляю: йду з масажу на Старокозацькій до кабінету на Чапленка.І сьогодні в парку Глоби бачила, як хлопчик років чотирьох тягнув маму до великої вуличної собаки:— ну давай погладимо, ну будь ласка...Мама, звісно, сказала: «ні, не можна, собака чужий, може вкусити». Взяла сина за руку і повела в інший бік. Він ще кілька разів оглядався, щось тихо нив.І в цій сцені немає нічого неправильного.Собака справді виглядав небезпечно. Але я думаю про інше.Про те, що відбувається з цим «я хочу», яке не сталося.Куди дівається цей рух, бажання, напруга всередині?Часто його просто обривають.І, скоріш за все, не один раз.І це правильні «ні».Вони вчать обережності.Вчать думати.Будують структуру.Але разом із цим десь всередині лишається оте нераціональне, недоречне, дурнувате і водночас дуже живе. З часом воно стає тихішим, менш помітним.У якийсь момент людина може перестати його взагалі відчувати.А потім приходить на сесію і каже:«я ж усе роблю правильно.я не поспішаю.я обережна.чому ж мені так погано?»І правда — стратегія хороша.Все логічно.Все адекватно.Але щось усередині непомітно створює страждання без форми.І коли до цього вдається торкнутися на сесії — там океани почуттів.Злість.Сум.Образа.Оце «я ж так хотіла».Усе те, що колись не отримало місця.І ні, це не означає, що треба все собі дозволяти.Але це означає, що з цим можна бути.Не викидати.Не знецінювати.Не робити вигляд, що цього немає.Мабуть, це одна з тих речей, яких нам так не вистачає в досвіді:того, хто витримує всі ці почуття, називає їх для нас і не лякається.Тоді ми вчимося робити це з собою.І жити не тільки з «правильно».А з усім, що є.