Колись на супервізорській я почула фразу:«Безсилля може стати головною опорою».І мене це страшенно дратувало.Бо як це — опора????Опора ж про силу. Про можливість змінити, врятувати, пояснити, повернути, достукатися.А безсилля — це ніби про капітуляцію. Про поразку. Про те місце, де закінчується всемогутність і починається щось дуже холодне й людське слабке якесь.Сьогодні згадала цю фразу на кіноклубі, коли ми говорили про фільм Форда "Під покровом ночі".Три години робили те, що люди роблять поруч із болем:шукали винних,зважували травми,сперечалися про право на помсту,про те, чи був у цих стосунків шанс,чи можна було врятувати любов,чи це все від початку було приречене.На якомусь колі дійшли до болю і суму, але знову зайшли на нове коло: мама героїні винна, у кого нарцисичний розлад...Ми ніби намагалися знайти двері, через які можна зайти в цю історію й переписати її так, щоб стало легше.Але полегшення з’явилося зовсім в іншому місці...У моменті, коли стало ясно:сталося те, що сталося.І цього не змінити.Вибух і тиша.Не можна повернути людей у точку “до”.Не можна відіграти назад жорстокість.Не можна зробити так, щоб хтось доріс до любові, яку не зміг витримати.Не можна змусити минуле закінчитися інакше.І раптом у цьому безсиллі стало менше метушні.Менше внутрішнього суду.Менше виснажливого пошуку “правильного” пояснення.Залишилося щось дуже тихе:визнати цінність того, що було.І горювати.Мені там і тоді здалося, що безсилля є тим місцем, де закінчується насильство над реальністю.