Статистика telegram channel - @lifeaboutwritting

Червень, привіт...Мої плани на літо прості і прозорі:🌿 Зустріти світанок біля річки в лісі.🌿 Снідати над морем з просеко.🌿 Танцювати під дощем.🌿 Сфотографувати подвійну веселку. Ну або хоча б звичайну.🌿 Їсти кавун так, щоб сік тікав по ліктях.🌿 Сходити на музичний фестиваль.🌿 З’їсти відерце морозива в одну пику.🌿 Спекти галету з кожним видом ягід.🌿 Читати книгу до ранку, бо не змогла відірватися.🌿 Покататися на велику.🌿 Пити каву на березі під дощем в гарній компанії, коли одна пара навушників на двох.🌿 Подарувати і отримати квіти багато разів.🌿 Піднятися на гору.🌿 Говорити до ранку про глибоке, а потім піти пити каву.🌿 Їсти окрошку і зелений борщ.🌿 Слухати пташок годинами.🌿 Кататися на качелі.🌿 Загоріти річковим тихим загаром.🌿 Написати класний вірш, бо розпирає почуттями.🌿 Плакати від щастя.🌿 Їхати за кермом за містом, щоб дорога була красива, а музика — гучна.🌿 Влаштувати жіночий уікенд десь у гарному місті. А краще декілька. Щоб і ліс, і місто 🐾🌿 Знайти нові парфуми, щоб п’янили.🌿 Повалятися в гамаку.Хочеться в серпні подумать: яке гарне було літо🔆А поділіться про ваші літні "хочу"🐾

Плачуть люди не від компліментів. Плачуть люди від побаченості.Комплімент часто про оцінку: «ти красивий» «ти сильна» «ти талановитий» «ти молодець»Навіть дуже щирий комплімент все одно часто лишається дзеркалом. Просто дзеркалом, у якому людина виглядає красивішою, сильнішою, кращою.Ми ніби підносимо їй образ, в який приємно дивитися. Трохи підсвічений. Трохи прикрашений. Трохи такий, яким хочеться себе бачити.І в цьому немає нічого поганого. Людям дуже потрібні теплі дзеркала.Але побаченість — це щось інше.Це коли раптом хтось помічає не фасад, а внутрішній рух.Не те, як правильно ти живеш. А як тобі насправді.Як важко ти тримаєшся. Як сильно любиш. Як намагаєшся нікого не задушити своєю любов’ю. Як будуєш сенс навколо людей, справ, мрій — і як боїшся втратити це все.І дивно, але саме від цього інколи починають текти сльози.Бо більшість із нас дуже давно не були по-справжньому побачені. Не як функція. Не як роль. Не як «хороша людина». Не як «успішна людина».А як жива.Можливо, тому у Данте є окреме коло Пекла для підлесників.Бо лестощі — це не про контакт. Це про використання чужого образу.Підлесник не бачить людину. Він бачить її голод за визнанням — і взаємодіє саме з ним.Тому лестощі так легко п’янять. І так дивно спустошують після.А після справжньої побаченості часто навпаки.Якщо вона щира. Якщо нею не намагаються володіти чи маніпулювати, тоді раптом стає легше дихати. Наче лінзи очей стають прозорішими. Наче після дощу повітря насичується озоном. Наче всередині з’являється трохи більше простору для життя....можливо, саме тому справжня побаченість така цілюща. Бо вона не створює красивішу версію нас. Вона повертає нас до себе.

У кожного трапляється момент в житті, коли стає очевидно: щось неможливо змінити.Не тому, що ти мало старалась.Не тому, що недостатньо любила.Не тому, що не знайшла правильних слів.Просто є речі більші за нас:чужий вибір.чужа психіка.війна.час.втома тіла.відстань.реальність, у якої інколи немає хорошого сценарію.І тоді психіка дуже часто запускає болісне коло спроб повернути собі контроль.ще прояснити.ще потерпіти.ще порятувати.ще пошукати правильну версію себе, поруч з якою все нарешті стане добре.Так багато життя йде на боротьбу не тільки за стосунки чи ситуацію, а ще й проти самого факту безсилля.Бо визнати межу дуже страшно.Визнати, що щось закінчилось.Що хтось не стане іншим.Що деякі втрати не можна «переробити» любов’ю, терпінням чи правильним розумінням.І це не про те, щоб «просто відпустити».Чесно, мене трохи лякають ці красиві формули легкого звільнення.Бо прощання — це не тільки звільнення.А і горе.Злість.Розгубленість.Життя всередині обмежень, яких ти не обирала.Але я все більше думаю про те, що виснажує нас не тільки сам біль.Іноді найбільше виснажує нескінченна спроба перемогти реальність, яка не піддається.І інколи полегшення приходить не в момент перемоги.А в момент дуже тихого і неідеального: «я більше не можу воювати з цим».Без пафосу.Без просвітлення.Просто раптом з’являється трохи більше повітря.Трохи більше сну.Трохи більше життя на те, що все ще можливе.

Сьогодні на терапії я раптом помітила, що в моєму житті зараз менше “великих драм”, про які можна плакати годинами. Окрім, звісно, самої війни, яка фоном проходить через усе.І натомість з’явилося щось інше. Тихіше. Але дуже живе.Я багато говорила про цікавість.Про те, як вчуся відгукуватися на неї, навіть коли не знаю, куди вона мене приведе.Бо це завжди експеримент.Спонтанно куплений квиток у театр може раптом виявитися дверима у розмову з собою, про яку ти не підозрювала. Так у мене сталося з “Калігулою” Уривського.Цікавість подруги до Філоненка привела мене на читання Данте.А там — нові люди. Не з психотерапевтичного кола. Інакші. Живі. Дивні. Цікаві.І раптом моя бульбашка тріскається, і крізь неї починає просвічувати світ.Завтра я йду знайомитися з митцями з Дніпра, які створюють кінетичні скульптури, відомі десь у світі, але майже невидимі тут, поруч. І мене вражає сама ця думка: скільки всього прекрасного існує буквально за кілька вулиць від нас, а ми можемо прожити життя і не торкнутися цього.Мені здається, цікавість — це не легковажність. Це ж форма любові до життя.Форма уваги.Форма духовної дисципліни навіть.Бо відгукнутися на красу — теж відповідальність.Не пройти повз.Не сказати “колись”.Не знецінити свій імпульс.А піти. Подивитися. Сісти в зал. Заговорити. Відкрити книжку. Познайомитися.Дозволити світові себе здивувати.І, мабуть, якби я була людиною абсолютно релігійною, то зараз молилася б дуже просто:Боже, збільш це бомбардування красою в мій бік.Запрошуй мене далі.Через людей, міста, тексти, музику, випадкові квитки, розмови, дахи, погляди, мистецтво.І дай мені сміливість відгукуватися.

Сьогодні ми знову читали Данте в Менорі.Восьмий поверх.Надвечір’я.Дніпро під сапфіровим небом, яке ще тримає світло, але вже повільно починає віддавати його вечіру...І поки ми говорили про заздрість, метаморфози, любов і красу — крізь вікна раптом почав долинати Стінг. На даху готували концерт.Музиканти репетирували перед виступом.І «Fragile» тихо входила в текст Данте так, ніби завжди була його частиною.Мені взагалі здається, що іноді світ раптом починає говорити одною мовою.Через книги.Через випадкові пісні.Через вечірнє повітря.Через горизонт міста.І ти сидиш посеред цього — і розумієш, що випадковостей значно менше, ніж нам здається.Сьогодні в «Чистилищі» говорили про заздрість.Але не як про банальне «я хочу чуже», а як про втрату контакту з власною унікальністю.Бо щойно життя починає вимірюватися порівнянням — ми перестаємо бачити своє.Погоджуємось на «найкраще з конвеєра», забуваючи, що все живе і справжнє — рідкісне. І неповторне.Ми намагаємось стати кращими, успішнішими, правильнішими версіями себе. А Данте ніби весь час говорить про інше.Не «стати кращим».Стати інакшим.Метаморфоза не порівнює.І десь між рядками Данте сьогодні звучала думка, від якої в мене стислося всередині:у світі так багато краси, що її вистачить на всіх.Не треба видирати її одне в одного.У якийсь момент читали терцини про небо, яке кружляє довкола вічної краси, а людина вперто дивиться тільки вниз, на земне.І саме тоді за вікном здійнявся вітер над містом, а музика за вікном нагадала слова Стінга:How fragile we are… І це було майже нестерпно красиво.Бо «Чистилище» раптом перестало бути текстом про потойбіччя.Воно стало дуже точним описом людської душі.Про те, як важко підняти очі.Як важко дозволити собі не порівнювати.Не воювати.Не стидатися власної крихкості.Сьогодні ще говорили про мир.І про те, що мир — не природний стан світу.Його треба створювати.Мені здається, ми всі дуже довго жили з ілюзією, що мир існує «за замовчуванням».А тепер раптом вчимося створювати його руками.У стосунках.У тілі.У домі.У власному серці.І, можливо, тому Данте говорить не лише про межі, а й про магніти.Не тільки про те, від чого треба захищатися.А й про те, що притягує нас до життя.І яке ж прекрасне у Данте визначення дружби:це коли я хочу здійснити щось важливе, але сам не можу, і мені потрібен той, хто теж цього прагне.Не рятівник.Не контролер.Не жертва.Співрух.А ще ми читали «Чистилище» у П’ятидесятницю. Я не розумію в цьому нічого, це все пояснення ФілоненкаІ це теж здавалося невипадковим.Сходження вогню.Сходження любові.Сходження здатності говорити одне з одним живою мовою серця.Вийти з Пекла — це відновити зв’язок серця і зірок.А вийти з Чистилища — почати магнітитися до зірок - почати рух до свого істинного бажання.До того, що кличе.І, мабуть, тому наприкінці шляху у Данте дві ріки.Лета — забути болісне прилипання до темряви.Евноя — повернути пам’ять про добро.Бо душі недостатньо просто перестати страждати.Їй потрібно ще згадати світло.Сумбурно ділюся з вами своїм натхненням, що ще не вляглося в душі...

Перший день читання Чистилища Данте завершився розмовою про гординю. І раптом виявилося, що гординя — це не зовсім те, що ми звикли про неї думати.Ми зазвичай уявляємо пихату людину як когось дуже самовпевненого. Того, хто багато про себе думає, сперечається з Богом, конкурує, ніби сам себе створив і сам собі достатній.Але Данте говорить про інше.Про гординю як форму сліпоти.Про неможливість побачити себе по-справжньому.Не побачити себе люблячим поглядом. Поглядом Бога. Матері. Іншої людини. Іноді — власним поглядом на себе живого.І тоді все життя перетворюється на спробу заслужити право бути. Випросити його. Довести. Вистраждати. Вибороти.Ми ніби дуже багато про себе знаємо — свої історії, травми, перемоги, поразки, ролі. Але водночас можемо не знати найголовнішого.Хто ми без цього панцира.Олександр Семенович сьогодні говорив про перші кроки подолання пихи. І це мене дуже зачепило.Смирення.І краса.А що таке краса?Краса — це те, чим нас бомбардує Бог.Я буду казати “Бог”. Можна називати це життям, буттям, чимось більшим за нас. Але мені подобається саме це слово.Наче є щось, що зацікавлене в тому, щоб ми збулися в цьому житті. І воно весь час звертається до нас красою.Красою випадкових співпадінь.Красою людей.Красою викликів.Красою світла на стіні.Красою міст.Красою музики.Красою живого.І питання не тільки в тому, чи бачимо ми цю красу.А чи відповідаємо їй.Не просто споживаємо.Не просто милуємося.А вступаємо у стосунок.Відповідаємо власною присутністю, увагою, творчістю, сміливістю жити.І ще — не впадати у стан доживання.У цей страшний внутрішній стан, коли людина вже ніби не живе, а просто перебуває всередині власної оболонки.Мені здається, одна з найважливіших речей — не втрачати здатність дивуватися.І вірити, що не пізно.Що життя ще може статися.Що диво — не дитяча наївність, а форма контакту з живим.І нам дали сьогодні дуже просту практику: спостерігати красу.А потім ділитися з близькою людиною фактами краси, які зустріли сьогодні - 10 хвилин на день. Тільки фактами краси, а не роздумами про неї.І знаєте що ще?одна з ознак краси — наші сльози у відповідь.Ми плачемо не тільки від болю.Іноді ми плачемо, коли щось живе пробиває щілини в нашому панцирі гордині.Коли раптом знову починаємо відчувати.Побуду з цим до завтра.І вам пропоную.

Вчора клієнтка сказала фразу, від якої в мене всередині щось дуже впізнавано здригнулося: “Я можу відмовитися від навантаження тільки якщо захворію”. І я подумала, як багато людей насправді живуть саме так. Наче право зупинитися, не витримувати, не тягнути далі потрібно ще заслужити чимось достатньо серйозним — температурою, нервовим зривом, панічними атаками, безсонням чи просто тілом, яке одного дня відмовляється далі мовчки все нести.Просто сказати “я не хочу” для багатьох досі звучить недостатньо вагомо. Наче небажання — не причина. Наче межі можна ставити тільки тоді, коли ти вже буквально розсипаєшся на частини.І тіло дуже швидко навчається цій мові. Воно починає робити те, на що психіка ще не наважується. Забирає голос. Вимикає сили. Створює втому, яку вже неможливо пересилити силою волі. Не через слабкість, а тому що далі жити в режимі постійної внутрішньої мобілізації стає просто нестерпно.Мені здається, одна з найнебезпечніших речей тут — поступова втрата контакту з власними бажаннями. Коли людина так довго живе в готовності бути для інших, що перестає помічати саму себе. Спочатку відкладає себе “тимчасово”, потім звикає, а далі раптом виявляє всередині дивну порожнечу, де майже нічого не залишилося, окрім втоми.І тоді виникає дуже сумний несвідомий спосіб урятувати себе — зробити так, щоб віддавати більше не було чого. Стати настільки виснаженою, безсилою і спустошеною, аби нарешті ніхто нічого не хотів.Тільки разом із цим зникає і щось дуже важливе — відчуття власного життя. Не ролей, не функцій, не правильної “хорошості”, а тихого живого контакту з собою, у якому все ще можна відчути: мені це подобається, я цього хочу, а цього — ні.

Колись мені здавалося, що гідність — це щось дуже красиве. Майже урочисте. Стояти рівно, не плакати при свідках, не нав’язуватися, не благати, не втрачати обличчя. Витримувати. Бути людиною, яка справляється.І я роками намагалася бути саме такою.Тільки є одна проблема: коли занадто довго намагаєшся виглядати гідною, дуже легко втратити контакт із собою живою.Бо справжня гідність, як не дивно, часто зовсім не про велич. Вона про момент, коли перестаєш торгувати собою за любов, прийняття чи право залишитися поруч із кимось. Коли вже немає сил весь час доводити свою цінність — через правильність, терпіння, красу, мудрість, жертовність чи “хорошість”.І це дуже боляче помічати.Бо раптом бачиш, скільки життя пішло на цей внутрішній іспит. Скільки разів замість “мені погано” звучало “нічого, я впораюсь”. Скільки разів замість злості було красиве розуміння інших. Скільки разів замість чесного “мені не підходить” — спроба ще трошки потерпіти, ще трошки пояснити себе, ще трошки заслужити любов.А потім одного дня втомлюєшся і з цієї втоми починає народжуватися щось дуже справжнє.Можливість сказати: мені боляче. я прив’язалася. я заздрю. я не хочу бути сильною зараз. я не витримую. я не хочу більше зменшувати себе, щоб комусь було спокійніше поруч.Мені здається, у цьому і є парадокс гідності. Вона приходить не тоді, коли людина стає бездоганною, а тоді, коли перестає ховати свою людяність під бронею правильності.І ще — гідність не рятує від втрат. Від старіння, від самотності, від кінечності, від моментів, коли життя розсипається прямо в руках. Вона не дає магічної недоторканості “хорошим людям”.Але, можливо, дає дещо інше: можливість залишатися поруч із собою навіть у ті моменти, коли ти некрасива у своєму болю, не зібрана, не мудра, не “на висоті”. Не тікати від себе в цей момент. Не відвертатися. Не перетворювати себе на черговий проєкт покращення.І чомусь саме в цьому місці стає більше тепла. Більше тиші. Більше життя, яке вже не потрібно так судомно контролювати.

Колись на супервізорській я почула фразу:«Безсилля може стати головною опорою».І мене це страшенно дратувало.Бо як це — опора????Опора ж про силу. Про можливість змінити, врятувати, пояснити, повернути, достукатися.А безсилля — це ніби про капітуляцію. Про поразку. Про те місце, де закінчується всемогутність і починається щось дуже холодне й людське слабке якесь.Сьогодні згадала цю фразу на кіноклубі, коли ми говорили про фільм Форда "Під покровом ночі".Три години робили те, що люди роблять поруч із болем:шукали винних,зважували травми,сперечалися про право на помсту,про те, чи був у цих стосунків шанс,чи можна було врятувати любов,чи це все від початку було приречене.На якомусь колі дійшли до болю і суму, але знову зайшли на нове коло: мама героїні винна, у кого нарцисичний розлад...Ми ніби намагалися знайти двері, через які можна зайти в цю історію й переписати її так, щоб стало легше.Але полегшення з’явилося зовсім в іншому місці...У моменті, коли стало ясно:сталося те, що сталося.І цього не змінити.Вибух і тиша.Не можна повернути людей у точку “до”.Не можна відіграти назад жорстокість.Не можна зробити так, щоб хтось доріс до любові, яку не зміг витримати.Не можна змусити минуле закінчитися інакше.І раптом у цьому безсиллі стало менше метушні.Менше внутрішнього суду.Менше виснажливого пошуку “правильного” пояснення.Залишилося щось дуже тихе:визнати цінність того, що було.І горювати.Мені там і тоді здалося, що безсилля є тим місцем, де закінчується насильство над реальністю.

Читаю Пітера Філіпсона «Emergent Self» — і думаю про те, наскільки ми звикли сприймати себе як щось стабільне.Наче всередині є справжній, незмінний «я», якого треба лише одного дня знайти.У гештальт-терапії self — це не особистість у звичному сенсі. Це те, як ми переживаємо себе в контакті зі світом. Живий процес, а не застигла конструкція.І Філіпсон іде ще далі:він пише, що self не існує окремо від поля.А поле — це все, у чому ми живемо:люди поруч,місто,війна,тіло,втома,пам’ять,кохання,страх,культура,новини,чужий погляд,навіть час, у якому ми живемо.Ми не стоїмо окремо від цього.Ми весь час формуємося всередині цього.І тоді стає дуже помітно, як сильно нас змінює життя.Нова близькість.Втрата.Переїзд.Війна.Самотність.Народження дитини.Старіння.Нова книга.Чиясь любов або її відсутність.Поле змінюється — і ми змінюємося разом із ним.І в цьому є щось водночас красиве й тривожне.Бо якщо людина весь час змінюється, тоді що в нас є сталого? Де закінчується процес — і починається щось глибше? Душа? Пам’ять любові? Сам спосіб бути живим?Не знаю.Але, можливо, дорослішання — це не знайти одного разу «справжнього себе», а навчитися жити всередині цих змін, не втрачаючи здатності любити, відгукуватися і залишатися живими.