Сьогодні на терапії я раптом помітила, що в моєму житті зараз менше “великих драм”, про які можна плакати годинами. Окрім, звісно, самої війни, яка фоном проходить через усе.І натомість з’явилося щось інше. Тихіше. Але дуже живе.Я багато говорила про цікавість.Про те, як вчуся відгукуватися на неї, навіть коли не знаю, куди вона мене приведе.Бо це завжди експеримент.Спонтанно куплений квиток у театр може раптом виявитися дверима у розмову з собою, про яку ти не підозрювала. Так у мене сталося з “Калігулою” Уривського.Цікавість подруги до Філоненка привела мене на читання Данте.А там — нові люди. Не з психотерапевтичного кола. Інакші. Живі. Дивні. Цікаві.І раптом моя бульбашка тріскається, і крізь неї починає просвічувати світ.Завтра я йду знайомитися з митцями з Дніпра, які створюють кінетичні скульптури, відомі десь у світі, але майже невидимі тут, поруч. І мене вражає сама ця думка: скільки всього прекрасного існує буквально за кілька вулиць від нас, а ми можемо прожити життя і не торкнутися цього.Мені здається, цікавість — це не легковажність. Це ж форма любові до життя.Форма уваги.Форма духовної дисципліни навіть.Бо відгукнутися на красу — теж відповідальність.Не пройти повз.Не сказати “колись”.Не знецінити свій імпульс.А піти. Подивитися. Сісти в зал. Заговорити. Відкрити книжку. Познайомитися.Дозволити світові себе здивувати.І, мабуть, якби я була людиною абсолютно релігійною, то зараз молилася б дуже просто:Боже, збільш це бомбардування красою в мій бік.Запрошуй мене далі.Через людей, міста, тексти, музику, випадкові квитки, розмови, дахи, погляди, мистецтво.І дай мені сміливість відгукуватися.