Я не лікар. І не гастроентеролог. Але маю тіло. І все частіше — чую його. Воно вже не хоче знижок і компромісів. Не вимагає суворої дієти чи абстиненції, але так тонко зітхає після оселедця на ніч чи смаженого «аби не викидати». Це зітхання — не осуд. Це як улюблений дім, який трохи образився, що ти знову вдерся в нього в брудному взутті. А він — святе. Бо тіло — мій храм, навіть коли я не вірю в жодного бога. А як інакше пояснити, що в ньому зберігається все: і рани, і дотики, і довга-довга пам’ять запахів, яких уже немає? І от у такому святому храмі — питаю себе:Я хочу це туди занести? Чи це — автоматизм? голод? нудьга? самопокарання? Чи помірне харчування — це ознака хворої людини, яка «не може собі дозволити»? А може — це мова любові? Ця крихітна пауза перед — клац — «з’їсти». Це не про відмову. Це про вибір. Про турботу, а не заборону. Бо, як то кажуть: всі продукти — від Бога, а от від кого кухарі — питання відкрите 😂

Особливо ті, що у шаурму додають п’ять соусів і три печатки нечітких намірів. Тож я не гастроентеролог. Я просто людина, яка почала любити своє тіло не після змін, а під час шляху. Іноді воно просить — легкості. Іноді — прощення. І майже завжди — чесності.