Чупік Кулсторіз

Беклог росте як на дрожжах. В один прекрасний ранок, коли я хотів на останні гроші купити собі Сарос (який нещодавно вийшов на ПС5) щоб трошки пограти в грульку, я зрозумів що ігр в моєму беклозі - тьма. Я навряд чи встигну їх усі пройти чи пограти. Як казав Дюк Нюкем "Так мало часу, так багато дівчат". Дівчат у мене - двоє, це Пташечка і Сара Іванівна, а ось ігр непройдених - багато. І вони, ігри, всі такі гарні і хороші, але у ігр в беклозі є одна перевага - вони часто бувають по розпродажу. І якщо за умовний Сарос треба відвалити 2200 грн (а дискове видання продається за якісь взагалі незрозумілі гроші), то он в моєму беклозі є Арморед Кор 6. Який частенько по знижці буває за 800грн. Та й купа всього старіше продається часто за якісь символічні 427 грн (МехВоріор 5) і ще дуже багато годноти залітає в підписку. На ПК ситуація та сама, нать краще. Регіональні ігри стім дадуть привід серйозно задуматись над можливою купівлею СтімМашин. Але... Але... Але.... Стім машин ще не вийшла, і вийде господь зна коли (якщо взагалі вийде і не буде при цьому шматком лайна). Та й беклог досить великий. І цей беклог я можу мучити ще роками (особливо тими темпами якими я зараз граю, і тягою до хеллдайверс 2). Також ще тра враховувати елемент що я часто забуваю ігри в які я грав (причому Арканум, який я грав ще в школі, я блядь пам'ятаю, а от Нір Аутомату я починаю забувати, старість що поробиш). І виникає питання - а взагалі є резон купувати нові ігри??? Можна до кінця світу до закриття стору ПС5 грати і перегравати ігри для 5ї плойки. І нать не думати над купівлею нових ігр та\чи консолей. Хороше питання на яке я все частіше можу дати собі відповідь - нашо мені купувати гру на релізі?! Ну окрім Сталкер 2. Сталкер 2 то наше, тра підтримати (та й гра кльова, насправді). Анекдот згадався:- Діду, а геймінг в 2000ні був кручє ніж зараз, в 2050і? - звісно онучку. Крутіше геймінг був. - А чому, діду? - а в 2000ні у мене хуй стояв. P.S.: за місяць +/- вийде книжка коллаба з паном Мерратом. Нічого особливого - лише збірка текстів з фб/тг. Магнум опус ще в роботі. Як і йобана дегродезія. Проблема створення дегродезії в тому, що її тра робити після роботи. А на роботі я сиджу за компом постійно і ще частенько відео монтую. І після цього монтувати в своє задоволення - якось не виходить :( хоча роботи там лишилось небагато - годин на 6https://youtu.be/CSpdUbXYWaM?si=iFq5t484C3y-bMfb

Також запам’яталося прізвище Повшук. Обличчя його я не запам’ятав, а його прізвище записане в мій нотатник. І час від часу мої очі чіпляються за нього о 9й ранку щодня. “12) Повшук (ркб, сич)”Коли я гріб болотом назад на КСП, я зустрів Тумана. Туман був (та і є) високим струнким хлопом. З гострими виразами обличчя і, в принципі, з нього можна описувати персонажів для фентезійних романів де вовкулак не вбивають. Як я люблю казати - мені хотілося від нього розвідників. Так, в мене є мій типаж чоловіків, які мені подобаються. Нахуй я це зараз пишу не знаю, але, блять, най буде. Гарний він був. Гааааарниииий. Як античний грецький бог. Все, погнали далі. А то виходе якийсь камінгаут, а не кулсторі.З Туманом ми трошки перепізділи і я почвалав на своє КСП. Протягом наступних кількох тижнів я періодично заскакував до нього в гості. Дорога була паршивою, кацап періодично лютував, але нічого надзвичайного не відбувалось. Можна було і походить. На самий передок мене з вредності не пускав ГСР, але кілька раз я туди такі збігав. Поводив каравани з бех, розвозив провізію. А то знаю я цих солдатів: “нє, камандір, тут апаааснаааа, сюда не їїїїїїдь. Як ми без тебе якщо тебе уб’ють…”, а потім такі “у сууука тилова, сидить на своєму ксп і хуй дрочить, підар”Частина 3КБ об’явив що треба сформувати РКБ. Він же - резерв комбата. Два відділення вишколених піхотинців під керівництвом двох лютих сержантів. Одне відділення виставили 7 і 8 роти. Одне відділення виставила моя 9ка.РКБ отримував звільнення від позицій, натомість всі люди щодня займались на полігоні. Вправлялись в стрільбі, теорії, тактиці, метали гранати. Звичні піхотні тренування.Людей Туман підбирав сам, звісно ж я не віддав йому всіх боєздатних хлопаків, бо позиції б тоді приунили. Але ми прийшли до якогось спільного знаменника. Також в РКБ втрапила частина тих хто хотіли звалити з позицій. Це неуникно на війні. Дехто з людей панічно боїться позицій. І хоча РКБ по задуму своєму завжди направляється в якусь залупу, але вони діють як штурмовики - тренуються, чілять. Залітають в залупу, єбошаться і знову на відновлення. Робота більш небезпечна, але короткотермінова. Що багатьом (включаючи мене) імпонує більше ніж щоденне споглядання як сусідів і тебе їбуть мінометом.РКБ отримав свою власну хату в Констасі. Не довго думаючи ми виломали двері в здоровенній фазенді і оселились там. За місяць десь намалювався типу хазяїн і якісь вояки які наче як орендують цю хату. Але ми вже там жили, і поки не знайшли нову хату - виселити нас було неможливо.Місяці за півтора чи два РКБ отримав свою першу задачу. На Чайці знову намічався піздєц (він там завжди маячив, але цього разу мала бути прям срака срака). Північніше чайки була посадка чудернацької форми яку прозвали “пістолетом”. Східніше пістолету, за залізничними коліями, була невеличка посадочка яку прозвали, через її форму, пісюном. Атландидою пісюн стати не встиг, бо наші піхотинці так і не змогли там закріпитися.РКБ засів біля залізної дороги в двох пойобаних бліндажає між пістолетом і пісюном, по нашу сторону желєзки. І РКБ чекав доки почнеться двіж. Захід Тумана і його команди пройшов хоч і складно, але без втрат. Дорога довга, люди губляться. Кацап нічними скидами вже їбав там все що рухалося. Але в результаті РКБ таки дістався бліндажів в насипу залізної дороги.Одного ранку Повшук вийшов чи то за провізією чи то в туалет і загинув від рандомної ляпки з 120мм міномета. Його тіло вночі мали евакуювати. Під час евакуації Туман особисто очолив групу виносу тіла, оскільки непогано орієнтувався в темряві. Десь на початку пістолета по групі еваку наваляли мінометом. 120ка впала прямо біля Тумана, один осколок влучив йому в обличчя і 1 відірвав кілька пальців на стопі. Решта розбіглись і потім ми ще довго кричали в рацію щоб вони зібрались купи і витягнули і Тумана і Повшука. Картопля репетував в рацію більше всіх, за що заробив кілька різких і неввічливих сентенцій в свою адресу. Люди бігали посадкою, але в результаті і Тумана і Повшука витягнули.

Ну ось я і пройшов Clair Obscure Expedition 33.Коротко - гра сподобалась. Раджу спробувати. Тотал сінема 33 з 10.А якщо не коротко, то експедиція 33 це інтерактивне кіно з купою QTE елементів що видає себе за JRPG. Сюжет цікавий, історія хоч і не ідеальна, але чітка, герої еволюціонують і їх розумієш, хоча і співпереживаєш не всім.Музика - крута. Музичний дизайн інколи страждає, але сама музика дуже гарно звучить і навіть якщо ви не хочете в це грати - раджу послухати саундтрек. Щось та й сподобається.Геймплей - душний. Тому складність "ізі"наше все. Весь геймплей це літати мапою в пошуках грошей і артефактів (експлорінг), і битися з ворогами. В битвах треба задрачувати таймінги парируванння чи ухилення. Експлорінг водить гарними локаціями, але одноманітно. Бачиш основну тропу - значить збоку і знизузверху є кілька бічних проходів з лутом. Якщо серйозно то "Експедиція 33" це шикарний саундтрек з паршивими рпг елементами, кльовою історією і приємною графікою. І свою любов як і 8/10 гра явно заробила

Поки я перебуваю в ... обмежено дієздатному стані і ходою більше нагадую пінгвіна ніж солдата Збройних Сил(тм) є можливість катнути у відпуск і погамати на консолі. Сара одразу ж мене запрягла грати в майнкрафт, але хитра: сама грає в творчому режимі, чи режимах без монстрів, а потім хоче пригод і запригує до мене у режим виживання з скелетами і ендерменами, тягне зі скринь моє залізо і дрова, і веде пильний облік алмазів. Щоб не дай боже тато не нагріб більше неї. Алмази викопує той хто їх перший побачив, і хитра дитина одним оком зиркає на мій екран і кричить "це мої даймондс!!!". Мала і розумна хитрюга.Без Сари то гамав в Хеллдайверс поки гра не набридла. Потім спробував те, се. Ace combat 7, Soul Hackers 2, Death Stranding 1, Dirt 5, Crew 2, Dave the Diver, Deaths Door, Spider man, Tunic, Everspace, V rising, RDR1... вже думав що спіймав ігрове пів шостого, абощо. Нічого не зайшло, аж поки не поставив Ретьорнал. Мені гра розбурхала мою геймерську кров і кілька разів виєбала за криворукість. А потім показала що скоро вийде Saros, не те щоб сиквел Ретьорнала, але суть та сама. Реліз в кінці квітня. Ну, думаю, куплю. А поки чекаю релізу - затестую но я демку Claire Obscure Expedition 33. І, mierde, гра так зайшла що купив повну версію. Пройшов пролог і ввечері почну 1й акт. Гра гарна, музика шикарна, а бойова система сподіваюсь не змусить покинути гру. Їхоча є думки увімкнути ізі. Але потім. А там і саундтрек на Бендкемпі куплю.https://youtu.be/Tn6prJPc-YI?si=eKwmL5k8fuUQCLjo

#choopeekrearstoriesПісля того як мене привезли в палату потрібно було зробити лише один квест - перелізти з каталки на ліжко. Процедурка не складна, але коли в тебе толком не роблять ноги - то це не так вже і легко. Але за допомогою двух медсестер я з цим впорався. Мене просто перевернули як налісник. І такого всього голенького з пошматованою дупою (і смішна наліпка на сраці типу повʼязки) вкрили одіяльцем. Вручили мені качечку-базову версію (2 літрова каністра пластмасова) і суворо наказали спробувати сходити до вітру до вечора. Інакше поставлять катетера.І наче ж нічого складного - сходити до вітру, еге ж. Але - ти толком тіло не відчуваєш, організм весь підібрався і счепився щоб не обісцятись і не обісратись. І якось зконцентруватись на водоспаді не дуже то й виходить. Ну і здоровенний тампон в сраці не те щоб додає бажання ходити по малому. Спершу повернулись ноги, потім почав приходити біль, потім відчув дупу, потім - член, і в самому кінці прийшов БІЛЬ. Знеболююче таке враження що не працювало взагалі. І з безчюствєнной скатіни я перетворився на дуже таку чуттєву особистість. Ніхто не скаже що в мене почуттів нема і шо я - казьол. Як мінімум біль я був здатен відчувати. Сокамерники… товариші по палаті радили матюкатись, говорити, лупити в стіну. Більшість з них це відчула нещодавно. І ділились порадами. Медсестри регулярно приходили і питали як справи. Раз в 4-5 годин штрикали мені ще знеболювального. Я кілька разів дзвонив поговорити з Пташечкою, хоче брати по геморою мене відмовляли. Бо коли болить то шанс наговорити зайвого досить високий. Але наче обійшлося. Окрім болю. Боліло так що хотілось вити, і я вив, хотілось стогнати, і я стогнав. Десь в 22.00 мене просто вирубило від болю. Сопалатники потім розповідали що я раптово замовк і вони пішли подивитися чи я живий і дихаю. Наче був живим. Вночі прокинувся від того що воно знов болить. Але покликали медсестру і вона вколола знеболювалку. І за півтори години біль став стерпним.На наступний день, на ранковому огляді, лікар порадив починати їсти. Перші спроби були досить невдалими і мене рвало. Але до вечора поустило. Також періодично відчував слабкість під час піших прогулянок. Та й загалом не дуже то я і відновився на момент написання тексту. Але головне - біль пішов. Тобто - жахливий біль пішов. Воно просто сильно боліло і перші 3 дні кейвер і йому подібні тобі спамлять по кулдауну. Потім - на вимогу і за потребою.А далі особо нічого розповідати. Почалося рутинне відновлення після операції. Катетера мені на 3й день зняли. І лишався лише квест з пос… зі стулом. Щоденна клізма була вельми болісною, але результата не було. Зі слів лікаря - тра хєзати щоденно і тоді дупця заживе норм. Якщо не їсти, не хєзать і не мазюкать мазьок- то заросте як скважина для монет. І піде гомно стрічечками (так от звіжки беруться лакричні палички!!!) і доведеться операцію робити повторно.Перший похід на горшок увінчався успіхом на четвертий день. Організм об’явив що пора сну сну і все пішло штатно. Відчуття - наче вичавив з себе йоршика для чистки патронніка. Потім одразу ж паяєш собі знеболку і годину скулиш і відчуваєш себе зґвалтованим. Болить просто пекельно. Наступні походи на горщик вже простіші. На 6й похід - вже майже непогано. Але не подумайте що “майже непогано” це “майже не болить”. Перші рази ти верещиш на параші і ладен станцювати ламбаду і відсмоктати Сатані щоб це припинилось і біль пішов. На 6й похід - лише болить як сатана, і то більше після ніж під час.Дієта - не шибко складна. Головне пити більше води і поменше їсти хуйні. Можна дієту похєрити, але тоді буде високий ризик повтору гємору через погане зцілення. Тому я паїнька, і піцу хоч і дуже хочу, але не їм. Важкого не беру, рух зменшив до мінімуму. Лібідо забилося в куток і звідти сичить. А загалом - норм. Думав буде гірше. Постопераційні процедурки робити самому собі можна, але в перші дні після виписки (на 7й день після операції) це перевіряє характер і мужність. Бо робити самому собі боляче - досить важко.

Сама операція пройшла спокійно: Заходиш в передпокій операційної. Тебе зустрічає мила дівчинка і по новій розповідає все те саме що й лікар. Вона ж - твій анестезіолог. Розказує як колотиме тобі спінальну анестезію. Потім ввічливо просить роздягнутися, скласти речі і поставити біля лавочки свої капці. Я подумки гигикнув з алюзії на ці ваші списки Шиндлера, але не почав питати чи спершу мене в душ поведуть чи одразу на операцію.Стоїш перед нею голяка, вона дає тобі оту рубашечку/накидочку, ти її вдягаєш. І весь цей час отой хлопака, що живе всередині голови і відповідає за хтивість - не висовується, не відсвічує і взагалі сховав голову в пісок на весь період перебування в лікарні.Дебільні жарти на язика не йшли. Я вдівся і пішов за анестезіологом.Дивне відчуття мене затопило. Не млосності як при візиті до лікаря. Ні. Це був страх. Мені було страшно. Не так як зазвичай - що стало страшно на секунду і я це переборов і погнав далі. Ні. Мені було страшно прям довго вже. Я тут один, попереду операційна, на стелі полускана фарба і ні одного знайомого обличчя поруч..."Ой, та пішов ти нахуй." Вже звично я сказав сам собі, набурмосився, налаштувався і почав залазити на крісло.Помічниця анестезіолога довго не могла влучити у вену і почуття ммлосності повернулось. Я року з 14го почав помічати що не люблю коли в мене довго штрикають голкою. Коли всунув-вийняв - все гаразд, давай ще. А ото коли вони марудно тою голкою нишпорять - стає хуйово. Дівчинка помітно нервувала. Скільки їй? 22?!"Нічого, нічого. В твоєму віці у мене теж з першого разу не завжди виходило, тим більше з незнайомцем, та й вени у мене поникані." Я це лише подумав, внутрішній обмежувач хуйні спрацював на відмінно! Хуйня назовні не пішла.Але вена знайшлася. Знадобилося лише три рази поштрикати мене голкою. Я ще щось намагався пожартувати, але дівчинка була дуже зосереджена на роботі і їй на мене було похуй. В'єбали в хребта анестезію і анестезіолог питає:- якась частина тіла відчувається ніби ви її комусь позичили? - угу, мій член.Але ніхто не сміявся. І самому смішно не було. Бо член я дійсно комусь ніби позичив. Я відчував що він є на місці, але не більше.А далі я позичив сраку. Потім - ноги. Причому напружувати м'язи я все ще міг, але без відчуття - не міг контролювати наскільки я це роблю і рухи були дуже в'ялими. Мозок очкував і намагався не уєбатись в шось з розмаху. Взагалі мозок дуже дивно себе почав поводити в плані управління тілом. Експіранс такий собі. Не рекомендую.Операція пройшла легко. Лікар і медсестра щось там під шторкою копошились, я щось відчував, але не біль. Якісь посмикування, потягування. І постійний звук наче хтось складає/розкладає канцелярського ножа. Блять, якщо мене ріжуть жовтим ножем - це ж хохма.Під кінець мене запитали чи все гут? А я запитав: а можна зробити очко в формі сердечка - медсестра реготнула, хірург хіхікнув і сказав:- раніше треба було казати.Всю операцію персонал розмовляв про відпустки, про якісь приколи в універі, хто де там з ким пішов на побачення, коли Динамо вилетіло з чемпіонату. Для них це все... це все для них - робота. Як війна для мене. Трошки краще почав розуміти жах цивілів коли вони потрапляли в армію на війну. Робота, блін.Звісно ж одразу захотілося всіх присутніх побачити в посадці, танцюючими ламбаду на лопаті в пікселі. Але то з вредності і внутрішньої травмованості. І бажанні самоствердитись що десь мені буде веселіше ніж їм зараз.Потім мене перевернули на каталку і повезли в палату. Успішний успіх.А потім анестезія пройшла і почалося...Частина третя: Заживлення.Далі буде

Які пригоди - такі і історії. Далі буде 2-3 історії про мої пригоди з здоровлям. Вуйни нема - вимбачте. Кому неохота читати про те що таке геморой - не читайте. Решті - смач... приємного читання)#choopeekrearstoriesЧастина першаІдея прооперуватись у мене була в голові досить давно. Роки 2 як. По перше піхота заєбала в доску і хотілось у відпустку, а там мо лікування затягнеться і виженуть. По друге - піхотний недуг дарований мені ще в 14м році що зветься гемороєм не те щоб додає радощів в житті. І поки він ще на 1й стадії - то якось і пофігу. Ну посрав кров'ю, свічками дупу погодував з тиждень і норм.2а стадія теж нічого особливого. Те саме що і перша, але гємор, паскуда, вивалюється назовні. Певно хоче військове вітання тобі віддати. Ну і окрім того що кровить ще й досить суттєво болить.І ось десь на 2й стадії я і задумався що нада шота рішать. Походи по лікарям були однотипними: всі казали шо до операції ти ще не готовий. Чого ото його різати здорову сраку?! Яку ж здорову, заперечував я. Життя ж не дає?! Свічечку, детралексіка і німесільчик, одказували лікарі. Рано ще.В общім завафлитись від піхоти через гємор не вийшло.А коли я вже перевівся в тили, організм видихнув і включив режим - пора лікуватись. Спина послала нафіг першою, але там діло було копійчане. Стоматолог зробив зо кілька зубів і цей гештальт я теж закрив. Але це все була прелюдія до пробудження прадавнього зла що дрімало і чекало на слушну нагоду. Атлант розправив плечі, Ктулху виліз з Р'льєху - обирайте на свій смак.Боліло так, що очі лізли на лоба. Свічечки і весь стандартний комплект робили біль стерпним, але інколи тебе радувало щось новеньке. Кожен похід на горшок сприймався як добровільна екзекуція. Дуже прикрим був той факт що я тоді ще й був у відрядженні і якось не до лікарів. І ото сидиш на зустрічі - очі по 50 копійок, страшно на доповідаючого дивишся і крутишся на табуреті як вуж на сковорідці. І не так як в юності - що ерекцію ховаєш, нєєєєєє. Ти просто не можеш всидіти на місці. Тебе постійно щось їбе.І якщо раніше друзяка-гєморяка мучав з тиждень, то останнього разу ця веселуха розтяглася на місяць з гаком. І я зрозумів що пора. Пора знов ініціювати проєкт "Операція Чорний Вхід".Частина 2Багато людей довго шука лікаря, мучається вибором, тіранить знайомих... я зазвичай роблю простіше: обираю перший вподобаний мною запропонований варіант (щоб я так снарягу і ігри вибирав, ага -.авт). Я дуже часто йду на повідку долі, вона мені або підсуне що мені треба, або вб'є. Поки якось канало. І далі канатиме (ніт, але я дуже на це сподіваюсь).І ось - день повторного огляду, жменька аналізів і я вже лежу в койці лікарні в відділенні проктології. Вся палата - новопоступивші. Всім весело і цікаво. І Ось, по одному, нас почали возити на оперейшн. Заходе лікар, каже - давайте шановний, гоу на операцію. І розказує по дорозі в свій кабінет все що там він зі мною робитиме. Що мовляв місце інтимне, болітиме потім страшно, реабілітація довга, і давай навалювать контенту чому і як це взагалі все треба. Мені чесно похуйовіло: слухати як тобі різатимуть очко - неприємно. Дуже неприємно. Жмурів по посадкам тягать було веселіше, їй богу. Гаряча тепла хвиля закипіла всередині голови і плавно розійшлася всім тілом розповсюджуючи параліч. Руки не рухались, голова відмовлялась думати, ноги перестали тримати.Там, на війні, ти був сам творець своєї долі, з поправкою на фарт, а тут... бааа баааа і під ніж. Лікар ввічливо звільнив мені своє місце, я присів. Понюшкував нашатирчіку. Тєму з нашатирем я так і не зрозумів: він не роздупляє ніфіга, просто хочеться пошвидше втекти від цього смороду. Відлякувачка. Turn undead, блядь. Попідписував папери що я не проти операції, і що якщо я раптом вмру - ну то значить буває. Ну, хоч тут нічого нового. 15 лямів звісно не виплатять, це трошки прикро.

росіянське іпсо постійно намагається посіяти розбрат між українцями. Для нас вигадують жахалки, прибільшують існуючі. І все це для того щоб ми перестали битися, щоб захопити наші міста і села не зтерши їх на порох, а гарненькі і недоторкані. Вони хочуть зменшити ціну втрат за квадратний кілометр українськкої землі.Але всі ці спроби не матимуть успіху. По одній простій причині - ми їх ненавидим більше ніж найгіршого мусора, більше ніж найкрадущого міндіча. Принаймні ті люди які здатні воювати.рускій робе ставку на сцикуна, на ухилянта, на дебіла. рускій задоволено потирає лапки що якісь кретини десь б'ються з тцк, чи захуярили якогось мєнта. Але обісцянець хоч і здатен вбити, але він панічно боїться власної смерті, через що він не може битися коли знає що шанс загинути досить високий.Правди ніде діти - ніхто не хоче помирати. Хто хотів - вже давно вмер. І всі завжди будуть розказувати що на війну, в саме очелло, має йти хто завгодно але не він/вона.Сумбурно. Та й пофігу якось. Завтра просплюся і знову до роботи. А там два три тижні і договорнячок :-))))))))

Nothing to see here.Тилове життя пливе повільно і ненапряжно. Задачі є, задачі виконуються. Але нічого цікавого не відбувається. Час від часу сумую за двіжем. Час від часу читаю новини що ще хтось з знайомих загинув, с'єбнув в сзч чи перевівся в дронарі/ще глибще в тил.Якась пастка 33 чи ще щось. Складається враження що всі хто не с'їбнув в СЧ чи не перевівся - крякнули. Але це не так. Бойовикам не до піздьожі, не до розмов. Ото й чути в ефірі лише тилову двіжуху.Знайомі бойовики регулярно трьохсотяться і їздять по відпусткам. А я у мами зайчик і по годині на день формуєм відповіді на різноманітні телеграми. Латаю здоровля і напевне скоро висплюсь.Перестав прокидатись по ночах. Час од часу катаюсь на полігон і усвідомлюю що задеревенів. Але почати регулярно займатись - ліньки.Після роботи мені щовечора дзвонить діректор - Сара. І запрошує в майнкрафт, вже граєм на сурвайвалі і шукаєм їй алмази. Вона дуже смішно боїться скелетів, кріперів і профукати ті самі алмази. Я її переконую що тут нічого боятись, але потім згадую як в дитинстві мене налякав Мясник з Діабло 1. Році в 99му))) і радію за неї, що геймінг їй приносить стільки емоцій. Готуюсь до відпустки. Потихеньку клепаю дегродезію. Буде година чи коло того.

#чупікВи вибачте що мене тут більше нема ніж я тут є.Хто раптом пропустив - я перевівся в тил. Причому в тилово тиловий тил. В те темне місце де лише гола ЗП і тьму хуєти осяює лише принтер що блимає LED індикатором з сусіднього столу. Основна моя робота це організація заходів навчань солдатів і жменька паперового пекла. Робота непогана є можливість походити до лікарів, на всілякі ЛФК. Буквально через місяць як я повернувся з піхтури і спина висипалася в труси, гємор завив на новий лад і рівень втоми раптово став “2” замість “1”. Організм сказав “я заїбався” і включив режим енергозаощадження. Зараз нямкаю таблеточки, мене стукають струмом, запланував собі МРТ (в кінці грудня) і тикають на спину баночки. Раз в кілька тижнів катаю на полігон вчити новобранців. Але загалом ком частини дав наказ відновитися і увійти в курс справ.Ще почав ходити до терапевта. Є купа дурних і не дуже думок. То тра якось в голові це все перебрати. І буде дуже прикро після усього пережитого вияснити що в мене не ПТСР, а mommy issues. Та й таке.Про службу кулсторізи не пишу і не писатиму. На новому місці і писати нема про що. Хіба можу написати як я переміг принтер в нерівному бою і підкорив його своїй темній волі. Я ніколи не писав і не планую писати свої цінні думки чи рефлексії з приводу чогось. Якщо вам охота таке слухати - то кличте мене в бар і наливаєте за свій рахунок. В плані мого світогляду все без змін: ненависть до усього що не друзі і не сім’я і кохані.Тому якщо ви втрапили на цю сторінку лише нещодавно - можете почитати стару писанину за хештегами #чупік, #чеба і #самурай (чи #samurai, бляха, гляньте наступний закріплений пост). Чеба і Самурай - то не мої тексти, якщо що. А щось нове буде лише коли кацап долізе до обласного центру (чи у с.Задуп'я, тут не вгадаєш) де в даний момент часу я буду у командировці.Тому поки я відпочиваю, тренуюсь, граю в плейстейшн і веду непримириму і незламно потужну боротьбу в тилу. Думаю скоро почну книжку писати. Запланував на 26й рік. Там же і дегродезія наступна. А поки кидатиму сюди музичку, огляди ігор і якісь всраті мемчики.Поки що весь вільний час я відпочиваю. А писання книжки чи створення відео - така ж робота. Але тра буде це зробити. Але спершу хочу відпочити і відновитися.