День перед виходом ми провели готуючи їжу з усіх наявних запасів, що в нас назбирались при погрузкі, і сказати що то був пір - нічого не сказати. Я їв вже мабуть третю порцію горохової каши з тушонкою, а завтра мав довірити своє життя руцьким. Бо завтра моє життя не буде мені належати хоч я це і не зовсім розумів на той момент, або не хтів це розуміти. Близько до ночі нам дали можливість вийти на зв'язок, я не знав що казати чи писати рідним, але настанови дав: я сказав що скоро буду. Близьким друзям написав, що хвате соплі жувати - побачимось. Всю ніч я не спав, не те щоб я розраховував виспатись у новому житті яке наступає завтра, але заснути було неможливо. Внутрішня тривога була присутня і ніяк її заглушити не було можливо. Вранці ми всі пошикувались, командир сказав щоб ми не вийобувались і вмикнули режим жертви а не мисливця, мов я не я , нічого не бачив не знаю, видно було що майже кожного з нас був присутній мандраж, це тобі не якийсь там нерівний штурм - тут шансів немає взагалі, і ми почали рухатись на зустріч новому життю. Це мій останній допис, так як маріупольскі історії дійшли кінця.