І про класіку! Російську, знову ж. Літературну. Кореспондентка Еспресо Леся Вакулюк нині в США, висвітлює вибори. Її запросили відвідати університет в невеличкому містечку. Що потрапило їй на очі. Є прапори всіх держав, звідки є тамтешні студенти. Українські студенти є, прапора немає. Ну, то такоє. А російський прапор є. Є й афіша студентського театру - «Трі сєстри», бляха. Нє, канєшно, то ж світова класика. І репліка «В маскву, в маскву, вмаскву!» то ж тіпа не канкрєтна в маскву, географічну. То вапщє - вирватись з болота провінційного життя, то ж про сенс людського існування, про екзистенційну кризу!» Йдіть ви на буй! Це суто російська проблематика. Коли хто хоче приїхати до Києва чи Львова, той їде. Хто з французів хоче в Париж - то сів на коня і фффіть, щоден Рішельє й Рошфор тобі не поміха! А це є суто російською забавою - якщо чого дуже сильно кортить, то треба сидіти й звиздіти про це! Хто вас, трьох дур, тримав в тій провінції? Нє, так вам треба звинуватити увесь світ в своєму скнінні (прозябаніі па-русскі). Треба взяти зброю в руки і йти доводити що ви вялікіє і прєкрасниє, а вас ні ценят.Що? Що від цього чехівського волання в дірку нужника може бути цікавим американським студентам? Що, ви мені скажіть! Окрім власне долучення до «великої російської культури». Мовчу про «Дядю Ваню»! Я довго терпіла, але в одному пості все, звісно, не викладу. Коли йти «за Чеховим» - це посто триндець яка безідейна, до рефлюксу нудна річ! Якщо сприймати історію як сьоб над вялікой культурой - все стає на свої місця. Бездарні, аморальні, неповноцінні, закомплексовані людиська! Там жодного позитивного персонажа. Всі потвори. Про що грають Чехова в Італії? Франції? У Франції перед росією якийсь немотивований пієтет. У чехівських оповіданнях є ключ до розгадки його драматургії. Він викриває це болото з чаєк, сісьор, вішньових вєток. Шо дворяни, шо простий люд - уроди! Зва рити в окропі немовля - дитину брата, це норма поведінки. А потім до церкви. Де незрозумілою мовою батюшка буде казати про добро і любов. І на слові «дондєже» капатимуть сльози. Бо така вона загадкова расєйська душа. І вони її всюди пхають, як той кирзак на самовар. Ви б пили щось після кирзака?Ізольда Зельц.
"Щодо іншого вигаданого свята «Ночі дідів» яка нібито святкувалася українцями у ніч з 31 на 1 листопада, то тут має місце спроба перенести існуючий поминальний обряд українського народу, що мав назву «Діди» або «Батьківська субота» без приставки «ніч» на конкретну дату коли святкується Гелловін, та надати йому не властивих українському обряду британсько-американських рис.«Дідами» називався день (у жодному разі не ніч) коли відбувався обряд і душі небіжчиків, яких ушановували. У найархаїчнішій формі обряд зберігся в білоруській та українській культурах, однак в українській культурі цей день навіть не вважався святом, а радше скорботним обрядом поминання померлих батьків.Обряди поминання «діди» проводяться кілька разів на рік, для кожного обряду встановлений проміжок часу в 10 — 14 днів, протягом якого його варто провести. Але при цьому обряд завжди проводиться в суботу, без жодної прив’язки до конкретної дати. Зазвичай, у дні «дідів» люди йдуть до могил рідних, щоб вшанувати їх пам’ять. Подається поминальна їжа, яка повинна бути гарячою (для того, щоб духи могли вдихати пару, що підіймається від їжі, приготованої на їх честь). Крім того, на столі кладуть більше ложок — для предків.Особливо шанований обряд «діди» проводиться в суботу, напередодні 26 жовтня (за григоріанським та новоюліанським календарями або (8 листопада за юліанським). Тоді пекли млинці, ходили на могили рідних, перший млинець із медом ділили між усіма членами родини. У цей день «діди» приходили до своїх родин на поминальні обіди, а тому промовляли до них: «Пом’яни, Боже, чесних батьків». Обряд проводили пізніше після полудня або надвечір, однак обряд діди ніколи не проводився уночі, хіба що трохи їжі могли залишати померлим родичам на ніч. Взагалі традиційних рис для американсько-британського святкування Гелловіну поминальний обряд «Діди» не мав Також у цей день наші пращури в козацьку добу історії України ходили до церкви ставили свічки за своїх померлих рідних й молилися Богу за упокій своїх близьких.Отже, можна стверджувати, що ані запорозькі козаки в 16-18 століттях, ані українці у 16-му – середині 20 століття зовсім не святкували Гелловіну, яке є геть чужорідним святом для традиційної української культури, так само як псевдонародні свята «Велесова ніч» та «Ніч дідів», які нібито святкуються з 31 жовтня на 1 листопада. Для тих хто хоче вшанувати своїх померлих близьких за поминальним обрядом «діди» може зробити це у суботу 2 листопада за юліанським церковним календарем, бо за новоюліанським та григоріанським календарями цей обряд «діди» проводили 26 жовтня.Утім в нашій країні повно свобода віросповідання і тому кожна людина має право відзначати які завгодно свята, будь-яких народів світу, хоч традиційні свята маорі з Нової Зеландії, утім слід пам’ятати, що Гелловін, має таке ж відношення до давньої культури українців, як вшанування бога ночі Тескатліпоки давніми ацтеками."Марина Зеленюк ©️
Я побачила в ФБ що в Києві хочуть демонтувати пам’ятник Ахматовій. Питання, як він з’явився тут в 2017 році. Не в 1990-х, коли поетесу почали активно видавати й читати. А саме після Вторгнення 2014 року комусь прийшло в голову маркувати локацію в Маріїнському парку бюстом російської письменниці. Дискусії про те, що «муж в могілє, син в тюрьмє» і вона також натерпілась від радянської влади, українському суспільству мало що дають. Адже не радянська влада стала джерелом ненависті нинішніх росіян до українців. Не лише вона. Там суміш набагато давніша, замішана на фейках і міфах, які формувались як до 1917 року, так і після розвалу сересер. Для мене Ахматова в 1990-х стала альтернативою совковій культурі. Об’єктивно - вона її не творила. Як і Чайковський, Глінка (пам’ятник якому також є в цьому парку і його також планують демонтувати). Проте нині Анна Ахматова - це дрон, убивча сила, яка летить знищити моє житло, мене зрештою. Розчистити тут місце для інших - тих, хто не сприймає моє право обирати культурний ландшафт. Не Стуса читають ті, хто пуляє по Україні. Не Хвильового, Підмогильного, Ліну Костенко чи Забужко. У них на полицях стоять томики Ахматової та Цвєтаєвої, яких вони ніколи не читали. Але силоміць бажають скормити це українцям. Аби ті нічого іншого не знали й не сприймали. У мене з Ахматовою нині немає нічого спільного, я не можу зачепитись за будь-який меседж, тип, архетип, щоб ріднили їі світ з моїм. Навіть лірика, яку я колись так любила, тепер мені чужа. Бо я подорослішала, стала іншою. Російскі митці, за незначними винятками, не впливають на мої візії української історії та культури. Я відрефлексовую своє, намагаюсь збагнути хто я. В Україні, в світі. А мене штовхають назад, у 1980-ті, 1990-ті.Нещодавно я побачила книжечку з віршами Анни Ахматової в Гончаренко-центрі. Там росліт збирають на макулатуру. За гроші потім куплять дрони. Від купи цих книг я відчула єдину користь. Це все, на що вони заслуговують.Ізольда Зельц.
Берта Бенц та її чоловік Карл Бенц винайшли перший автомобіль на бензині, але ніхто не знав, як ним користуватися, залишивши винахід невикористаним. Всі називали Карла дурнем за те, що він створив смішний триколісний велосипедЩо ще гірше, Карл вдавався до алкоголю, щоб супроводжувати свою депресію.Родина Бенц жила в Мангеймі з п'ятьма дітьми, а Берті довелося відвідати батьків у Пфорцгеймі, майже за 100 кілометрів на південь. Щоб підтримати чоловіка і переконатися, що його робота була не марною, Берта набралася сміливості і вирішила поїхати до них на триколісний велосипед.Подорож зайняла майже повний день, розумна кількість часу з огляду на потужність автомобіля наприкінці 19 століття. Берті довелося кілька разів зупинятися в аптеках, щоб заправити бензином, який там тоді продавали. Відвідала два танери, щоб полагодити гальма, винайшла тим самим гальмівні колодки, і коваля, щоб полагодити ланцюг передач.Приїхавши до пункту призначення, Берта повідомила чоловіка про успіх поїздки по телеграмі. Наступного дня вона вирушила до Манхейма, завершуючи зворотну подорож.Поїздка привернула багато уваги, оскільки Берта зустріла по дорозі багато цікавих людей. Саме тоді люди почали розуміти, що автомобіль – це не просто цікава іграшка, а практичний та швидкий засіб пересування.Карл миттєво прославився і незабаром усі захотіли копію його автомобіля, що призвело до численних замовлень. Поїздка Берти також стала для неї можливістю протестувати автомобіль з погляду користувача, виявивши потенційні покращення.Вона запропонувала додати передачу в коробку для збільшення швидкості, тим самим зменшити час у дорозі і обганяти вагони, додати четверте колесо для більшої стійкості, поліпшити гальма та встановити паливний фільтр. Звідти народилося те, що стане великою автомобільною імперією, відомою досі.Daily Factfinder
Помітили, яку лексику часто використовують у розмовах про секс? «Вона дає», «він бере», «він її тр...нув». Не рівноцінні учасники, а суб’єкт виконує дію над об’єктом. А коли один з учасників — об’єкт, то його можна особливо й не питати.Те, що секс у нашій культурі, — це приниження, видно навіть з того, як говорять про окупантів. «Що, відсмоктали? Та ЗСУ вас в...бе, ставайте раком». Отже, якщо оральний секс із чоловіком принижує окупантів, то принижує і жінок? Очевидно, що це пішло з тюремної культури, котра, як мені здається, саме завдяки зусиллям росії занадто поширена в нашій країні. На жаль, люди переносять її у звичайне життя, побут, навіть не рефлексуючи.Насамкінець хочу сказати дві речі. По-перше, варто пам’ятати, що секс — це процес, що відбувається за згодою всіх учасни_ків, які досягли віку згоди й ухвалюють це рішення свідомо і не під тиском. Якщо людина не хоче, достатньо просто сказати «ні», і це «ні» треба почути і прийняти.По-друге, чоловіки, а вас не принижує те, що вас зображують тваринами, які постійно хочуть сексу й «уламують» на нього жінок, які не виявляють такого бажання? Давайте разом змінимо цю культуру. Припинимо поширювати стереотипи, толерувати принизливі й недолугі жарти на цю тему, почнемо ставитися до сексу як до процесу, у якому всі учасники/ці рівноцінні і задоволення кожної й кожного важливе. І дамо медіа зрозуміти, що їхнє завдання — формувати певну культуру, а не поширювати застарілі стереотипи, які тягнуть суспільство на дно.Спільними зусиллями ми сформуємо здорове ставлення до сексу та поважне ставлення до партнерок/ів і їхніх бажань. Повірте, виграють від цього і жінки, і чоловіки.
Згадую, як бабка наша залишила нас із братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по 8 років було. Вляглися спати, базікаємо, бавимося. Дід каже: – Спіть. Завтра підніму рано. Сніданок о дев'ятій. Нам усе одно. Заснули за північ. Дід будить о 8.30: – Вставайте. Сніданок о дев'ятій. – Ага, дідусь... І спати далі. Встаємо об 11. Сарай із продуктами замкнений. Ключі в діда в кишені. Бабка-то нам по п'ять разів сніданок підігрівала. – Діду, a сніданок? – Сніданок о дев'ятій. Помикалися, думаємо, ну й добре!– Діду, ми на річку. – Ідіть. Обід о першій. Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку. – Деда? – Вечеря о сьомій. Після купання в річці жерти хочеться, аж караул. До того ж, ще й не снідали.За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так от. Два восьмирічних пацани їли це масло пальцями з банок. Сьома година. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу.Я починаю їсти. Братик кашу відсуває: – Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить. Дід, мовчки, забирає миску: – Сніданок о дев'ятій. – Ні, діду, не прибирай. Я з'їм. Наступного дня ми сиділи за столом рівно о дев'ятій. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій і рукоприкладства...
Один із найпопулярніших заголовків у наших розділах шоубізу чи лайфстайлу - про «відому людину».«Відома співачка сказала те-то», «Відомий актор розлучився з дружиною», «Популярна ведуча показала гардероб».Але у самих текстах майже ніколи не йдеться про відомих людей. Це історії або про маловідомих, або взагалі про ноунеймів. Питання до вас - чи знаєте дівчину на фото?Інша штука, яка мене дивує. Часто в текстах журналісти до людей культури-шоубізу і тд приставляють слово «українська/український». «Українська співачка Ірина Білик блаблабла». Нафіга? В іноземних медіа так можуть написати, якщо йдеться про біографію людини чи довідкову інформацію. «Американська співачка Тейлор Свіфт народилася у 1989…»Чи якийсь, приміром, конкурс. Якесь «Євробачення», де багато учасників з різних країн. Або якщо хтось приїхав з однієї країни в іншу. У нас навіщось це «українська» роблять ледь не обовʼязковим атрибутом, автоматичним до написання, причому абсолютно непотрібним. Всі знають, що Білик чи Саніна - українські співачки, нафіга це зазначати?Понад те - багато людей ось так самі представляються. Усно чи письмово. Так і кажуть десь в інтервʼю: «Привіт, я український актор такий-то». Уявіть в Каннах на сцені ведучий каже: «А зараз вийде французька акторка Катрін Денев!». Ну або якщо хтось таке чув чи бачив - киньте у коменти.Єдине моє пояснення - люди хочуть одразу показати, що вони не росіяни. Особливо актори/акторки телебачення. Оскільки серіали, які у нас знімали, були російськомовними, без ідентифікації місця та з російськими акторами, глядачі після повномасштабного вторгнення почали дивуватися. Бо цілий список артистів, яких вони вважали росіянами, виявилися українцями. Памʼятаю кумедні випадки, коли у соцмережах під новинами - купа обурених коментів: «Чого ви знову про ту р*сню пишете?». А то не р*сня😝Лєна Чичеріна ©️
80 років тому:2.10.1944 – у Львові помер Степан Чарнецький, поет, перекладач, журналіст, актор, режисер, театральний критик. Батько – Микола Чарнецький, сільський священник УГКЦ, помер під час епідемії тифу в травні 1882. Мати – Владислава Екгардт походила з полонізованого німецького роду. Степан був тринадцятою дитиною. Після смерти чоловіка матір з малими дітьми переїхала до старшого сина Івана в Станіслав (нині Івано-Франківськ). Після несподіваної смерти Івана сім’я переїхала до дочки у Львів. Навчався у цісарсько-королівській Вищій реальній школі в Станіславі, а закінчував здобуття середньої освіти у Вищій реальній школі Львова (1900). У 1900 розпочав навчання на інженерному (шляхо-будівельному) факультеті Вищої політехнічної школи у Львові (нині Університет «Львівська політехніка»), проте студії не закінчив захистом диплому. Деякий час працював за отриманим фахом інженером-мостобудівником, помічником начальника залізничної дільниці, проте захоплення літературою і театром переважило, що й визначило подальший життєвий шлях. До 12 років розмовляв польською мовою, відтак прийшло усвідомлення власної української ідентичности до тієї міри, що часто докоряв студентам-українцям, які спілкувалися польською мовою. Згодом його племінниця згадувала, що саме Чарнецький сформував з неї українку. Писав поезії, новели, фейлетони, рецензії на театральні вистави, праці з історії українського театрального мистецтва, перекладав для українського театру п’єси та лібрето опер з німецької і польської мов, редагував значне число українських газет і часописів Галичини. Співзасновник літературної групи «Молода муза». Театральний референт товариства «Руська бесіда» (від 1906), режисер і мистецький керівник його театру (1913-1914). У 1914 під час постановки трагедії Василя Пачовського «Сонце руїни» про гетьмана Петра Дорошенка переробив фінальну пісню, яку почув чотар УСС Григорій Трух, доповнив її власними строфами й так постав широко знаний сьогодні славень «Ой у лузі червона калина». У співавторстві з Богданом Веселовським написав відоме українське танго «Прийде ще час». Чимало його віршів, до яких також укладав музику стали народними піснями.Під час Першої світової війни мобілізований до австрійського війська, проте за станом здоров’я звільнений зі служби. Працівник тогочасних українських часописів, референт преси у Львівському магістраті (від 1920). Одружений з Іриною Поповачак, в шлюбі народилися дві доньки. За першої більшовицької окупації науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки (1939-1941). В останні роки важко хворів. Похований на Личаківському цвинтарі. В радянські часи ім’я Степана Чарнецького перебувало під суворою забороною. Народився у с. Шманьківці на Тернопільщині 1881.Іванові Іване без роду, Іване без долі, Куди не ходив ти, кого не видав? У спеку, і стужу, у лісі і в полі Ти гинув, а славу сусід добрий взяв… На сербських зарінках клалась твоя сила, На волинськім млаці твій гріб вже присів, І серед Поділля сіріє могила, Де впало в двобою двох рідних братів… * * *Ворожому війську І тебе мені жаль, сірий сину півночі, Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди; Ржа утоми лягла на твій голос і очі, І чоло вкрила тінь недостатків, біди…І тебе взяв указ із сільської оселі, Від розораних скиб чи буйного лану, І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі У невідомий світ, у чужу сторону. А там стріне тебе гучний вистріл гармати, Або тихший привіт: добре кована сталь; Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, – І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..
- Валя, куда ти єдєш? Ти не слишала что тваріца на Алімпіадє?! - Кричить заплаканим голом рідна сестра до біженки.- А, шо там тваріца? - Запитує та.- Спартсмєни сідят галодниє і сплять на кроватях с картона. Ти сашла сума.- А куда мнє єхать? Відєла что ані с Данєцкам здєлалі? Ти в курсі аткуда там настаящіє прільоти? Ти в курсі как сєбя вєдут чєчєнци в Марікє?- Валя, роднюлькая мая, всьо я в курсі. У нас всьо тоже самоє. Пака етат дібіл в крємлє нігде пакоя нє будєт.- Ну? А чо ти мнє предлагаєш к вам єхать?- Ну нада же било сказать. Ну могла би хатя би Толіка пріхватіть. Похресник всьо-такі. (Слово похресник вона вимовила дуже так українською.)- Так он же школьнік. І папа с мамой вродє как прі здравіі. Кто мєня с нім випустіт?- Нуууу…. Може же как то. Напрімєр, что радітєлі помєрлі. Ти Валюха всю жізнь била хітрой. Вот хахлушка і всьо!Якщо ви подумали, що вже прочитали наймахнутіше, то краще сидіть. Племінники по чоловіку цієї жєньщіни з Маскви два воюють проти України , а вона просить рідну сестру, яка через Латвію вирвалася з Донецька, забрати її сина з собою і готова заради того сфальшувати документи, що вона і чоловік мертві.Уявіть стан Творця, якому доводиться спостерігати, що витворяють його створіння. Мусить мати залізні нерви, курчадошка!Олег Ущенко ©️
Не мав часу написати про перейменування вулиць в Одесі, які викликали чимало дискусій і які підпалили чимало ватних срак. От на скріні нєґодує російський громадянин Труханов, який крім цього відомий тим, що обраний одєсітамі на посаду мера. Що скажу про нову топоніміку. Так, вона міняє обличчя і позиціонування Одеси. Думаю, що ті, які складали переліки це чудово розуміли. Вони хотіли, щоб Одеса (як і Миколаїв, Дніпро, Херсон, Харків і інші міста, які були засновані або розбудовані в часи російської та совєтської окупації) перестали бути "самі по собі" і стали інтегральною частиною українського національного проєкту. І це, звісно, "обнуляє" частково те, що було кілька століть. Де укрАінцам було відведено малопочесну роль бути приїжджими на ярмарки чи на роботу "селюками" со своїм такім смєшним говором. Ну, і асимілюватися і стати "нормальними людьми" з общерусскім язиком. Так було. Але так не має бути. Те, що росіянин Труханов під час війни - голова міста і те, що він взагалі живе і здравствує - це недопрацювання відповідних органів. Ганьба їм. Вони профукали можливість посадити деркачів, колесніченок, табачників і шаріїв, тепер вони те саме роблять з трухановими. Тобто нічого. Кілька слів про самі перейменування. Одеса стає українською. Бо тепер вшановує героїв останніх ста років, які воювали за неї і саме українську. Від генералів Армії УНР до члена ОУН Караванського і титанів нинішньої війни з окупантами. Я публічно і непублічно просив членів міської топонімічної комісії назвати велику вулицю іменем націоналіста і правозахисника, глибокого знавця та популяризатора української мови Святослава Караванського. На що мені казали - він помер менше, ніж десять років тому, і хай почекає. Це було непристойно. Адєсса чинила опір Одесі. І вона цей опір програла. Чи це означає, що вся сотня нових топонімів супервдалі - ні. Там є кілька, на мій погляд, не дуже доречних чи незручних у міській навігації назв. Але це можна буде підправити у "процесі експлуатації". Російська окупація вулиць і вшанування колаборантів на кшталт всємі гарячо любімого Міхаіла Міхайловіча Жванєцкого добігла кінця. Він творив міф міста, а потім отримав орден від Путіна і холуйськи заглядав йому в очі, а потім навіть не заповів поховати себе, "президента всесвітнього клубу одеситів", ггг, у рідному місті. Тому самому, який зараз російські вбивці мордують кожен день і кожну ніч. Перейменування навіть однієї вулиці - це стрес для всіх. Перейменування сотні - це дуже боляче. Це як операція. Завтра пацієнту стане краще. Бо Одеса буде українською. І це момент її одужання. У місті, де шанують Омеляновича-Павленка, Строкату, Семикіну, Бойчука, Гулого-Гуленка і ще багатьох визначних українців труханови поступово зійдуть на труху.Вахтанг Кіпіані ©️
TGLIST.COM.UA
