День КИЄВА💥: місто, яке посилає всіх "визволителів" за відомою адресою.Сьогодні, 25 травня 2025 року, Київ святкує свій День. Ну, як святкує — виживає, іронічно посміхається і п’є каву на тлі чергових спроб "врятувати" його до повного знищення. Скільки йому років? Літописець мабуть, писав хроніки після третьої чарки медовухи, тож офіційно кажемо "десь 1500+". Але Київ не про цифри — він про те, як встояти, коли всі хочуть тебе зламати, і ще й потролити їх у процесі.Київ — це місто, яке могло б вести майстер-клас із виживання. Вобщєм варяги Оскольд і Дір думали, що Київ — це їхній особистий хаб для торгівлі. Не вийшло, бо прийшов Олег і влаштував їм "перезагрузку". У 1240 році монголи спалили Десятинну церкву, думаючи, що Київ впаде. Ха, місто просто відбудувалося і пішло пити узвар.У 17 столітті Київ став ареною для "Хто крутіший?" між козаками, поляками і московитами. Поляки з московитами по черзі намагалися його "приватизувати". Результат? Київ залишився Києвом, а вони всі пішли додому сваритися між собою. У 19 столітті Російська імперія намагалася зробити з Києва "просто губернське місто". Ну-ну, а Золоті ворота і Лавра як стояли, так і стоять.Друга світова — окремий сезон цього серіалу. У 1941-му нацисти підірвали Хрещатик, думаючи, що Київ здасться. Комуністи "допомогли", залишивши після себе згарища і затоплені підвали в 1943-му. А Київ? Та він просто почистив бруківку, відбудував центр і пішов пити чай на Андріївському узвозі. У 1986-му Чорнобиль нагадав, що навіть ядерна катастрофа не змусить киян покинути своє місто — хіба що на вихідні на дачу.А що зараз? "Дєди" тих самих "визволителів" у 2022-му вирішили, що Київ можна "взяти за три дні". Ракети, танки, "денацифікація" — серйозно? Київ пережив хана Батия, Наполеона, Гітлера, Сталіна і навіть моду на джинси-варенки в 90-х. Ваші "калібри" — це просто черговий епізод у серіалі "Київ: вічний сурвайвал". Поки ви стріляєте, кияни вже планують, де пити каву після перемоги.А тепер про Москву, яку так люблять згадувати "визволителі". Заснована десь у 1147 році Юрієм Долгоруким, вона починалася як заштатне поселення на болотах, де фінно-угорські племена ловили рибу і торгували медом. Поки Київ уже був центром Русі, Москва була просто пунктом на карті, де князі зупинялися перекусити по дорозі. Лише через кілька століть, коли монголи спалили Київ, Москва почала "підніматися", випрошуючи ярлики у Золотої Орди і вислуживаючись перед ханами. Історія Москви — це не про велич, а про те, як вигідно прислужувати сильнішим, щоб потім приписати собі чужу славу.А що таке "історія Росії"? Це міф, який ліпили з усього, що погано лежало: вкрадені літописи Русі, перекручені факти, вигадані "перемоги". Поки Київ будував храми і торгував із Візантією, на території майбутньої Росії болота гуділи від комарів. "Росія" як ідея з’явилася лише в 18 столітті, коли Петро I вирішив, що Московія звучить не так круто. Тож усе, що вони називають "історією", — це просто ремікс чужих досягнень, присвоєних без сорому. Київ був і є серцем Русі, а Москва? Просто болото, яке захотіло бути імперією.Київ-2025 — це коли ти п’єш flat white за 120 гривень, а поруч бабуся продає петрушку за 5(чи скільки вона там наразі коштує). Це джаз на Софійській площі і мужик із баяном у метро, який співає про "гори-доли". Це пробки на Подолі, недобудовані мости і графіті "Слава Україні". Київ — це коли ти лаєш його за брудні тротуари, але любиш за кожну бруківку, бо це твій дім.Тож піднімімо стаканчик із фільтр-кавою за Київ — місто, яке плювало на всіх, хто хотів його зламати. За Золоті ворота, які стоять довше, ніж ваші імперії. За Дніпро, який тече, попри всі ваші ракети. За киян, які завжди знайдуть, де випити пива(тут повинно було бути кави), навіть якщо світ валиться. Київ був, є і буде. А ви, "визволителі"? Ідіть лісом, у нас тут свято. Не твій Київ, от ти і бісишся.😎Руслан Трегуб.
Вбивство Євгена Коновальця у Роттердамі 23 травня 1938 р. вважається трагедією. Але тоді, коли все сталося, цю смерть переживали як національну катастрофу. Авто із катафалком Вождя і супроводжуючі авта прибули на католицький цвинтар «Кросвік», де, як правило, хоронять відомих людей і де чимало старовинних поховань.Біля високої східної брами похоронна процесія зупинилася. На них очікував невеликий гурт людей. На малій швидкості заїхали на територію цвинтаря, де розташована цвинтарна каплиця. Тут католицький священник відправив панахиду, після якої усі присутні направилися до місця поховання.Ольга не кваплячись вийшла з авто. Уся в чорному, а через плече - хутро. Озирнулася довкола. Людей небагато. Підійшли Барановський, Курманович. Відкілясь взявся Ярослав Оршан Чемеринський, який очолював «Націоналістичну пресову службу».Перед нею свіжовикопана могила, де ось-ось навіки спочине її чоловік – Євген Коновалець.Священник із невеличким дитячим хором розпочали обряд похорону. Ольга намагалася молитися разом із хором, але відчула, що втрачає сили і притихла.Коли домовина із покійним лягла в акуратно викопану яму, де її швидко засипали землею, до неї приставили три вінки. Один від дружини і сина; другий від імені «Організації Українських Націоналістів»; і третій – від «Української Нації».Першим слово взяв генерал Віктор Курманович. Він, як військовик, був лаконічним:- Москва позбавила нашого вождя, а перед тим змогла вбити славної пам’яті отамана Симона Петлюру. Та помиляється Москва, коли вірить, що здолавши Коновальця, могла встромити ніж у серце націоналістичного руху. Так, його смерть, це страшна рана для нас. Але ворог сторицею заплатить за свій злочин. Його смерть не вбила нас, а зробила нас сильнішими. Мертве тіло, але дух вождя - найбільшого героя і мученика, надалі очолює українську національну революцію, яка неминуче визволить Україну від усіх займанців! Дорогий Євгене, ореол твоєї слави, геройства і мучеництва вічно світитиме прийдешнім поколінням.Останньою мала промовляти вдова. Вгамовуючи душевний біль і сльози, Ольга Коновалець спромоглася тільки на одне речення:- Ви мусите докінчити, продовжуйте його діло!Із майбутньої книжки «Андрій Мельник»Богдан Червак.
80 років тому у цей день українські та польські повстанці сіли за стіл переговорів. Ті, хто ще нещодавно стріляли один в одного, зрозуміли, що їх взаємна ненависть готує перемогу для комуністів - ворога, що хоче знищити їх обидва народи. Тому не лише домовилися про припиненя взаємної боротьби , але й пішли далі - розгортаючи співпрацю, провели кілька збройних акцій проти спільного ворога. Найвідомішою стала атака на місто Грубешів весною наступного 1946 року. В історії українців і поляків багато важких сторінок взаємної ненависті, яку ми напевно ще довго будемо памʼятати. Але важливо не забувати і про здатність наших предків, навіть безпосередніх учасників протистояння, домовлятися і боротися разом. «У цій боротьбі за волю і незалежність особливу роль можуть і повинні відіграти поляки та українці. Не тільки тому, що живемо поруч і що є кровно спорідненні, а також тому, що взаємно допустили проливу крові наших народів, з чого користали тільки інші». Мар’ян Големб’йовський, керівник Замойського інспекторату АК-ВіН, учасник антиукраїнських акцій весною 1944 року на Холмщині, ініціатор та організатор переговорів з УПА в 1945-1946.На фото учасники переговорів з боку УПА та АК, 21 травня 1945, присілок Жари села Люблинець Новий, Холмщина. Сподіваюся, що колись ця дата відзначатиметься в Україні та Польщі на державному рівні.Володимир В'ятрович.
Трамп вчергове знецінив подвиг українців, які вистояли самі, без військової підтримки, в найтяжчі часи. Його слова про російські танки, які застрягли в багнюці, є відвертою брехнею. Бо ні в якій багнюкі ніякі танки не застрягали. Вони їхали асфальтовими дорогами від самого кордону до передмість Києва. Застрягли вони не в болоті, а в обороні ЗСУ. Кадрові військові ЗСУ, Нацгвардії, всіх підрозділів та родів військ разом з добровольцями ТРО стали тим "болотом", в якому застрягли російські танки. Вони били окупантів не в болоті, а на асфальтованих вулицях Бучі, Ірпеня, на Житомирській трасі, під Броварами – там кругом асфальт.Погано озброєні, погано координовані, в хаосі перших днів вторгнення, на жилах і власному героїзмі та жертовності українські воїни не дали ворогу зайти в Київ. Напиздюнькавши про "болото", ганебний президент США знецінив подвиг українського солдата, плюнув в могили тих, хто поклав життя, щоб зупинити російські танки. А джавеліни, про які п#здить ця напомаджена істота, дав не він, а Байден. Той самий "сонний Джо", якого дружно х#єсосять і наші і американські дебіли і без якого наш спротив міг захлинутися в крові. Це знецінення дуже яскраво демонструє справжнє відношення Трампа до України і українців. Ми йому не просто пох#й, а він отримує задоволення, принижуючи нас і приписуючи собі заслуги, за які ми заплатили кров'ю. Хворий виродок має горіти в пеклі. Serhii Marchenko
Зустріч радянських та американських війск на р. Ельба (Німеччина) 25 квітня 1945 року. На фото: лейтенант 1-ї американської армії Вільям Робертсон (США) з лейтенантом 1-го українського фронту, українцем з Черкащини, Олександром Сільвашком (УРСР); на нижньому фото – вони ж через 30 років. З одного боку, ми всіляко заперечуємо будь-яку суб'єктність УРСР та українців у Радянському Союзі, говорячи про "радянсько-російських окупантів", з іншого ж – коли Трамп щось ляпне, всіляко намагаємось довести, що УРСР в контексті Другої світової таки мала суб'єктність.Багатьом подобається історія про те, що український народ є народом-переможцем нацизму.У той же час цей народ-переможець одночасно є кривавим окупантом.Виходить, що 1-й та 2-й українські фронти звільняли Україну від нацистів, але потім ці ж самі фронти з українських перетворюються на "радянських окупантів та ґвалтівників" у Чехії, Сілезії, Угорщині та Німеччині.У нас радянська влада окупант ще з 1917 року, але Кожедуб герой-ас і наша людина, та і капітуляцію Японії підписував Дерев'янко, який, коли треба, перетворюється з "радянського" на "українського" генерала, який поставив крапку у Другій світовій війні.З одного боку "заміна одного окупанта на іншого", а як глянути далі – то під час Другої світової в ¾ українців предки були саме в Червоній армії.Спочатку ми називаємо СРСР "росіянами", а потім якось згадуємо, що УРСР засновниця ООН і рахується окремою радянською державою-засновницею цієї міжнародної організації.Сьогодні справжніми українцями, правильними, під час Другої світової війни залишились тільки бійці УПА, але й відмовлятись від статуту народу-переможця нацизму теж не хочеться.От і маємо, що наші предки в Червоній армії для внутрішнього споживача – окупанти, а для зовнішнього – наче й ні.З одного боку, ми всіляко заперечуємо будь-яку суб'єктність УРСР та українців у СРСР, говорячи про "радянсько-російських окупантів", з іншого ж – коли Трамп щось ляпне, всіляко намагаємось довести, що УРСР в контексті Другої світової таки мала суб'єктність.У світі існує консенсус: у Другій світовій війні СРСР – менше зло.Ми можемо скільки завгодно говорити, що "ніякого звільнення не було, просто один окупант змінився іншим", але тоді будьте готові, СРСР буде дорівнювати Росії.І тоді не треба постити ніяких алярмічних картинок з втратами радянських республік і волати, що світ не знає історії.Так, він її не знає, але й ми теж досі не придумали, як нам поєднати в собі ці непоєднувані для нас речі.Ми або маємо взяти на себе історичну відповідальність за УРСР і говорити про специфічну радянську квазі-державність як свою зокрема, або тоді припинити "примазуватись" до перемог СРСР.Бо дуже зручно виходить: з одного боку– комуністи завжди окупанти, а як треба Берлін брати – то "наші", і 8 травня десь у Парижі на урочистостях хочеться постояти як народ-переможець, а не як безсуб'єктна жертва двох окупацій.Треба або зняти хрестик, або все-таки вдягнути труси, бо оця історична шизофренія трохи бісить.Автор: Олександр Сапронов, історик, викладач Першого інноваційного приватного львівського ліцею. Джерело: https://www.istpravda.com.ua/columns/2025/01/24/164676/
Коли ми говоримо про націотворення ХІХ століття, частіше за все зводимо цей процес до мови, культури та історії.Попри те, що це дуже важливі складові, вони часто не пояснюють всіх складнощів процесу націотворення.Юджин Вебер в своїй праці "Із селян у французи" говорить, що важливим чинником гальмування націєтворчих процесів були такі, здавалося б, незначні речі, як гроші та міри ваг.Далі - пряма мова:"Неосяжне розмаїття одиниць і систем вимірювання вражає.Складність конвертування між різними мірами була вагомим аргументом на користь єдиної системи, яка замінила б їх усі. Але старі міри вкорінилися дуже глибоко, і хоча «всі народи Європи захоплювалися і заздрили» французькій системі мір і ваг, щонайменше 9/10 французів станом на 1861 рік на них не зважали"Попри введені метри, гектари та кілограми, аж до початку ХХ століття в різних сільських регіонах Франції, в більшій чи меншій мірі використовували лікоть, бушель, кварту, фунт, унцію, акри, жердини та інші міри довжини та ваги"Схожа історія з грошима.Пряма мова від Юджина Вебера:"Закон від 7 жерміналя 11 року Республіки (28 березня 1803 року) став вирішальним актом для створення стабільної валюти, на якій французька економіка та французькі заощадження трималися протягом наступних 120 років. Але запроваджений ним франк мусив конкурувати з попередніми грошовими одиницями майже до моменту своєї першої девальвації в 1920-х роках"Протягом ХІХ століття новий, столичний франк у сільських регіонах "перекладали" на місцеві валюти, і в різних регіонах один і той самий франк міг вартувати різну суму.Паралельно з франком люди використовували старі валюти, такі як су, екю, реал, сантим, соль, пістоль та інші.Остаточно франк переміг у всій Франції лише під кінець ХІХ століття, а в деяких гірських "бартерних" регіонах франк був чимось дивним і малозрозумілим аж до WWI.Олександр Сапронов.
Поздоровляю всіх під@расів, які пінилися, що американські ЗМІ брешуть і ні про яке визнання Криму російським Сполученими Штатами не може бути і мови. Позитивні експерти вчергове довели, що вся їхня експертиза – пиздюнькати солодку брехню для довірливих імбецилів, яку їхні підписники хочуть чути, а не розказувати правду про цю війну. Хом'ячки хочуть, щоб США не визнавали Крим російським? Прекрасно! Пишемо, що вони ніколи не визнають Крим російським, збираємо лайки, підписки, формуємо репутацію справжніх патріотів, а не протівних зрадой@бів і чудово себе почуваємо. Поки не викриється брехня.А правда в тому, що Америка готова визнати Крим російським. Причому, не за якісь серйозні поступки з боку путіна, а просто за те, що під@ри зупиняться на лінії зіткнення. З сьогоднішнього посту Трампа про поганого Зеленського, який не хоче визнавати Крим російським, очевидно, що визнання Криму російським не просто на столі, а вже УЗГОДЖЕНА між росією і США позиція. УЗГОДЖЕНА!І тут, мабуть, можна було б лізти в помиральну яму, але я їб@в! Просто фіксуємо, що Америка все. Спокійно і без істерик. Тим більше, що від Трампа ми не мали жодного патрона і вже знаємо, як воювати без США. Дякувати богові і правильній стратегії на розвиток БПЛА ми маємо хороші позиції і плюс-мінус паритет з свиномордими в найбільш результативних засобах враження цієї війни. Боляче дивитися, як колись велика країна смокче вже не тільки у свого клоуна, а ще й у путіна. І хай би путін тій Америці за такий сервіс хоч канфєт купив і таксі викликав, так ніт – кінчив і виштовхав у запльований під'їзд, де її вже чекає не тільки Сі, а навіть Кім Чен Ин. Ніколи не думав, що слова Черчіля про країну, що між війною і ганьбою вибирає ганьбу, отримує і війну і ганьбу – це насправді про Америку було. Сергій Марченко.
На фото — колишній президент Афганістану Ашраф Гані. У 2017 році він підписав угоду щодо видобутку рідкоземельних металів із тодішнім президентом США Дональдом Трампом, сподіваючись, що це допоможе Афганістану економічно зміцнитися та ефективніше боротися з «Талібаном». Він вірив, що економічне партнерство із США стане гарантією стабільності.Але 15 серпня 2021 року Кабул упав. Таліби страчували чиновників, переслідували всіх, хто співпрацював із Заходом. Гані втік у вигнання, а США, які обіцяли підтримку, просто зникли. Американські війська без попередження залишили найбільшу авіабазу Баграм, покинувши тонни військової техніки, яка зрештою опинилася в руках талібів.Декілька років потому, Дональд Трамп знову підняв питання про залишену зброю. Він заявив, що Афганістан має повернути озброєння, інакше США припинять фінансову допомогу. Відповідь представника талібів була зухвалою: «Хочете свою зброю? Приходьте і забирайте».А тепер Трамп пропонує аналогічну угоду Україні — про видобуток рідкоземельних металів. Ті самі обіцянки, ті самі слова про «взаємовигідне партнерство». Але Афганістан вже довів: такі «угоди» не захищають від війни, не зупиняють агресора і не гарантують безпеки.Ми знаємо, чим закінчуються такі домовленості. Ми вже бачили, як союзники залишають своїх партнерів у критичний момент. Афганістан, В'єтнам, Сирія... Історія повторюється.Україна ж має інший шлях. Ми вже навчилися розраховувати лише на власні сили. І якщо хтось знову пропонує нам сумнівну угоду, варто добре подумати, кому вона вигідна насправді.Любов Дожук.
30 років тому, 7-8 квітня 1995 року, російські карателі спалили чеченське село Семашки (Самашки), вбивши від 100 до 300 місцевих мешканців. «Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16 години ми не здамо їм 286 автоматів, то почнеться штурм селища. Взяти зброю не було звідки, бо того ж дня всі бійці пішли з Самашок. Їх вмовили старики. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не ввійдуть... На зборах народ вирішив різати худобу, продавати м'ясо і на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців при повній блокаді із землі та з повітря надходить зброя? Ми купуємо його у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханець хліба. Але того дня становище було безвихідним. Ми не могли встигнути так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не став чекати навіть на обіцяні 16 годин. Все почалося на дві години раніше.…Ми сиділи, чекаючи на свою долю. Втекти не могли, боялися, що поранений раніше дядько спливе кров'ю. Чуємо, як відчиняють ворота, як в'їжджає БТР, як кидають гранату у порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 людей. На вигляд тверезі, тільки очі ніби скляні. Побачили дядька: "Коли поранило? Де автомат? Де духи?" Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тата тяжко поранено. У вас теж є батько?» «У нас наказ вбивати всіх від 14 до 65 років», закричали ті, хто прийшов, і стали перекидати ногами відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб не було чим гасити. Омонівці вийшли із кімнати. Кинули у двері гранату. Раїсу поранило. Вона стогнала. Я чула, як хтось запитав: "Що?" Поруч відповіли: "Баба ще жива". Це про Раїсу. Після цих слів два постріли з вогнемету. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб'ють, і хотіла лише одного померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, завіса, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, сприйнявши за мертвих…Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1-3 класи. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх зловили та задушили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухли і стали невпізнані. Поруч була купа згорілих кісток, рештки ще приблизно 30 школярів. За словами очевидців, їх також повісили, а згодом спалили з вогнемету. На стіні чимось бурим було написано: "Музейний експонат майбутнє Чечні". І ще: "Російський ведмідь прокинувся". Більше я нікуди не могла йти. Повернулась додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку та газетний папір попіл та кістки дядька Насрейдіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23". Зі спогадів мешканки села Семашки Амінат Гунашевої.
** _____ **Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ. Сaма потрібна покупка в житті жінки, сучасної Леді - це сокира. Не шуба-чоботи-мешти-сумочка. Сокира. Точно вам кажу. Я тут купила одну. За акцію, в супермаркеті. Хорошу тaку, фірмову, з орaнжевою довгою ручкою. Мені її запропонувала дівчинка-промоутер. "Хорошу сокиру! - скaзала вона, - купіть, стане в нагоді!" 🪓Я і купила. І не пожалкувала. Майже відразу і стала в пригоді. Поклала я її зверху в кошик з продуктами і понесла до мaшини. Дивлюся, а на пaрковці мужик так щільно до моєї свою мaшину поставив, що мені двeрі широко не відкрити і сумки туди не пропхати, а з іншого боку від машини бордюр, і відкривати двері незручно. І сам мужик стоїть поруч і сумки свої в бaгажник вантажить.І тут я така підходжу. З кошичком. З сокирою. Подивилася я на нього і на його мaшину. І він на нас подивився. З сокирою. І раптом засміявся мені, як рідний, і каже: "Дaвайте, я допоможу вам сумки в багажник поскладати, а то я близько мaшину постaвив, а з іншого боку-бордюр і нeзручно ..." "Дaвайте, - погодилися ми з сокирою, - велике Вам дякую". Бувають же такі чудові люди!Ну, поклав він мої сумки і поїхав. Я сокиру поклала на підлогу переднього пасажирського сидіння, сіла і покерувати спокійно додому. Ну, як "спокійно". Пятниця, народу повно, ще всі за місто прагнуть, поспішають. І один на світлофорі як мене обжене, як подріже, так як загальмує різко, прямо переді мною, на червоний. Так, що я йому трохи в зад і не в'їхала. Сантиметр залишився. Він такий виходить і починає кричати: "Як водиш, та взагалі, що права купила? Виходь, нам треба поговорити". "А чого не поговорити", - кажу. І сокиру так, не поспішаючи, піднімаю з підлоги. Він від різкого гальмування з'їхала і ручкою мені в педалі майже уперлася. Заважає. Я виходжу і її виймаю. І в руках тримаю. "Чого ж не поговорити, - кажу, - ми завжди готові, - кажу, - до конструктивного діалогу". З сокирою. Той, який з ледь цілим задом, раптом відразу якось подобрішав. Настрій у нього, мабуть, покращився, і він радісно так говорить: "Так я і сам винен. Поспішав. Різко перебудувався, різко загальмував. Пятниця! Нерви! Вибачте!" Швиденько сів у машину свою і газанул під зелений.💚😌Ну і ми з сокирою сіли і, не поспішаючи, додому поїхали. Під'їхала додому, дивлюся - моє місце на стоянці біля під'їзду зайняли. Знову. Ще й хтось, не з нашого будинку. Своїх-то я всіх знаю. А вони - мене ... Ну, гаразд. Я поруч на аварійку встала, думаю, зараз сумки важкі занесу в квартиру, а потім поїжджу по дворах - місце собі пошукаю. Сумки занесла, сокиру залишила. Дай, думаю, її теж додому заберу, в машині нащо їй лежати. Ручка яскрава, помітна, раптом хто зазіхне. А ми з нею рідні вже майже. Взяла її і машину закриваю. А тут, дивлюся - водій, що моє місце зайняв, виходить. "Ой, - каже, - а я місце ваше зайняв? Так я вже їду, вставайте, будь ласка!" І посміхається так по-доброму. "Хороших вихідних", - говорить. І поїхав.😜Я на своє місце встала, і ми з сокирою додому пішли. І вітер теплий в листі шелестів. І Сонце світило. Нам. З сокирою.😁👍З інтернету
TGLIST.COM.UA
