Я з України

В час чергового загострення укр- польських історичних позицій варто запитати: чи існують взагалі військові герої, які прихильно сприймаються іншими державами? Чи є Олександр Македонський героєм для Ірану? Чи є Цезар героєм для Франції? Чи є Чингіз хан героєм для Узбекистану чи України? Чи є Сулейман Пишний героєм для Австрії, а Євген Савойський для Туреччини? Цей ряд можна продовжувати безкінечно. Ясним є одне - військові лідери організовували вбивства. І тому той, хто є героєм для однієї сторони, майже автоматично є табу для іншої. Якщо послуговуватися логікою правих партій Польщі, то поляки мають зняти багато памятників та назв вулиць і університетів. Бо німців убивав Ягайло з Вітовтом і Андерс. Українців та білорусів - Болеслав Хоробрий і Ярема Вишневецький. А Казимир Великий - литовців. А татар і турок - Собєскій і Ходкевич. А Костюшко - англійців...Скільки при цьому полягло цивільного населення - лиш бог знає. Тому єдино прийнятною є спільна формула: вибачаємо і просимо вибачення. Але є ще одне важливе правило: на своїй землі - свої герої. Що не заважає розумним спільно будувати краще майбутнє.Юрій Луценко.

Ну що ж, Польща отримала назад чотири ордени Білого Орла, а також нагороди від українських урядовців Гройсман, Буданов, Сибіга, Тарасюк Подивимось, що натомість не отримала Польща.Польща очевидно не отримає нових спільних проєктів з Україною у сфері ВПК. І це не лише питання дронів чи радіоелектронної боротьби, бо йдеться про набагато ширшу співпрацю, яка вже почала формуватися.Нагадаю, що ще у лютому цього року Польща та Україна підписали меморандум про створення спільних оборонних підприємств з повним циклом виробництва на територіях обох держав. Саме такі проєкти, і подібні до них ініціативи, тепер опиняються під ударом, бо довіра і політична воля для їхньої реалізації стрімко випаровуються.Польща навряд чи тепер отримає рівне місце за фінальним столом політичних переговорів.Польща втратила можливість мати преференцій у питаннях відбудови України. А це питання побудови спільних інтегрованих логістичних хабів, і ще багато іншого польська економіка тепер просто недоотримає.А ще українці тепер так само почнуть масово виїжджати з Польщі, і це теж стане відчутним ударом по їхній економіці.Перші наслідки всього цього ймовірно побачимо вже в Гданську, де відбудеться конференція з відновлення України, і за результатами якої навряд чи тепер варто очікувати проривних рішень. Незалежно від складу української делегації. Довіра підірвана.Це і є ціна популізму, яку рано чи пізно платить кожна країна. Платила за це Америка, платила за це Росія та Україна, і платить за це Польща. Усі зрештою платять.Віктор Таран

Дума про КапотнюТак буває, коли НПЗ знаходиться посеред великого міста. Точніше, ніхто так не планував, воно само розширилось. Нафтобазу та потім НПЗ там збудували ще в кінці 30-х, коли це була далека провінція біля Москви. Потрібно було місце десь ближче до великої московської агломерації, щоб стояло на річці вниз по течії. Тобто, щоб потім всі викиди з завода не пропливали біля Кремля, а десь далі "після Москви".Місто росло, згодом Капотня стала частиною Москви, а потім збудували МКАД так, що сама Капотня опинилась в межах МКАДа. Вони поруч з МКАДом, але не замкадиши. Ну і потім не зносити ж завод, який вже працює і в який вбухано стільки валюти?Так воно і працювало по суті в центрі міста. В 90-ті питання переносу піднімалось, але спочатку не було грошей, а потім територія в межах міста була такою дорогою, що ціни не підібрали. А далі і околиці стали такими дорогими, що обрати нове місце поближче до міста, але не в Тамбові, стало неможливим. Довелось модернізувати далі, бо і так вже купу грошей вклали.І ось унікальна ситуація, коли велика хімічна бандура стоїть в центрі міста і ти її нікуди не прибереш. Виявилось, що ти її особливо і не можеш захистити. Навіть якщо розставити Панцирі по периметру, то так така щільна забудова, що половина ракет повлучає в сусідні будинки, а оптично збивати - це ще треба побачити і вже може бути пізно. Плюс коли розгорається одна велика бочка і от вже не факт, що Панцирь поруч може так спокійно прицілюватись. Політ бочки ви всі бачили.Тобто так хотіли прикрити Москву в межах самої Москви, що зрештою Москви і завадила. До удару готувались. Може як відповідь за Лавру, а може на тлі перемовин G7. Так чи інакше, дуже здивувався, коли за день до цього ніч пройшла практично тихо - тобто видали на Капотню дводенний заряд. Було одне відео прольоту чогось схожого на Бегемот. Начебто раніше вони літали на 200-300 км, але до Москви 400-500. Виходить, що збільшили дальність? Ну і були декілька штук реактивних Барсів. Как би це вже ракети.Як з цим можуть боротись Московіти? Легше та в російськиму стилі, було б поступово заборонити продавати мобільні телефони з гарними камерами. Мінімальна розподільна здатність, бажано чорно-білі камери. Кремль, жгі! Тобто, жгітє Крємль!Тепер всім іншим росіянам треба пояснювати проблеми з бензином тим, що все повезли на Москву.Антон Павлушко.

Сучасний Бандера ніколи не здасть історію чи територію в обмін на обіцянку вступу до союзів.Коли Бандера боровся проти більшовицького розкуркулення, він захищав економічний базис українця. Сучасний державник повинен так само нещадно боротися з внутрішніми мародерами — тими, хто ухвалює закони штибу №15150 чи №15260, намагаючись легалізувати віджим майна українських біженців та перетворити власну країну на зону поліцейського рекету. Справжній націоналізм ХХІ століття починається із захисту громадянина від корумпованого чиновника!ВисновокУкраїнська нація століттями страждала на геополітичний «синдром відмінника». Ми постійно намагалися комусь сподобатися, вписатися в чужі історичні рамки, заслужити поблажливе схвалення європейських столиць і довести сусідам, що ми «теж цивілізовані». Ми постійно ставали в позу підсудного, який виправдовується за те, що взагалі посмів узяти до рук зброю.Світ має засвоїти один фундаментальний, непорушний урок: Україна більше ніколи не має торгуватися власною історією, своїм національним пантеоном чи своїм суверенітетом. Ми не будемо здавати імена своїх провідників в обмін на євроінтеграційні квоти. Ми не будемо переписувати свої підручники в обмін на розблокування митних переходів. І ми категорично відмовляємося купувати право на транзит зерна ціною власної національної гідності. І так, для Москви Бандера — це передвісник їхньої остаточної смерті як імперії. Він — доказ того, що їхня багатовікова спроба асимілювати Україну зазнала тотального, незворотного краху.А для Варшави Бандера — це жорстке дзеркало їхнього власного імперського минулого. Він — живе нагадування про те, що будь-яка спроба ставитися до українця як до безправного колоніального ресурсу неминуче закінчується кривавим, безжальним бунтом.Їхні фантомні болі, їхні образи і їхній страх — це виключно їхні проблеми. Українська зрілість полягає в тому, щоб перестати бути психотерапевтом для сусідніх держав. Ми можемо і повинні шанувати пам'ять невинних жертв будь-яких конфліктів, але ми ніколи не дозволимо перетворити цю скорботу на політичний зашморг для нашої держави.Бандера потрібен сучасній Україні як алгоритм державного мислення. Як ідеологічний скальпель, який безжально відтинає будь-які ілюзії про «добрих сусідів» і «братні народи». Сьогодні, коли зовнішні стерв'ятники цинічно чекають нашого виснаження, щоб почати геополітичний дерибан, а внутрішні мародери у владних кабінетах намагаються узаконити грабунок власного народу через віджим майна та корупцію, філософія практичного націоналізму стає єдиним ключем до виживання. Справжній націоналізм ХХІ століття — це сильна, мілітаризована, економічно самодостатня держава, яка захищає українця в пріоритеті, його власний капітал, знищує корупціонерів як внутрішніх окупантів і розмовляє із зовнішнім світом виключно з позиції сили та власного інтересу.Ми підійшли до тієї історичної межі, де нація припиняє бути об'єктом. Україна виходить із цієї війни не просто як країна, що дивом вижила. Вона повинна вийти як регіональний гегемон, який диктує свої умови. Імперії падають там, де нація перестає просити дозволу на своє існування. Бандера — це і є ця відмова, відлита у сталь. І той, хто спробує сьогодні перевірити цю сталь на міцність, гарантовано зламає об неї зуби. Епоха виправдань має бути завершена назавжди.

Вона була донькою президента УНР, сестрою президента УНР в екзилі, подругою Олени Теліги, коханням Євгена Маланюка, дружиною художника Петра Холодного.Але найбільше — вона була Наталею Лівицькою-Холодною.15 червня 1902 року на Черкащині народилася жінка, чиє життя могло б стати серіалом на кілька сезонів: українська революція, еміграція, Прага, Варшава, війна, втрати, літературні кола, заборонені почуття, довге мовчання і несподіваний творчий вибух уже в старості.Її біографія звучить майже неймовірно. Вона народилася ще в Російській імперії, пережила дві світові війни, втрату Української держави, десятиліття еміграції, холодну війну — і дожила до незалежної України. Доля відміряла їй 102 роки.Та найцікавіше в ній — не лише довге життя.Наталя Лівицька-Холодна була однією з найсміливіших українських поеток ХХ століття. У час, коли від жінки в літературі часто чекали ніжності, жертовності й мовчазної краси, вона писала про пристрасть, ревнощі, тілесність, самотність, жіноче бажання і внутрішню свободу. Не як «муза» при великому чоловікові, а як людина, яка сама має голос.Її першу збірку недарма назвали «Вогонь і попіл». У цих словах — майже вся вона. Вогонь почуттів і попіл втрат. Кохання і вигнання. Пам’ять про Україну і неможливість повернутися в ту Україну, яку вона знала в юності.Її пов’язували з Євгеном Маланюком — одним із найсильніших українських поетів еміграції. Він був суворий, державницький, майже бронзовий. Вона — нервова, чуттєва, гостра, жива. Їхня історія стала однією з найвідоміших любовних легенд української літератури. Але було б несправедливо пам’ятати її лише через Маланюка. Бо вона не була чиєюсь тінню. Вона сама була вогнем.Її називали фатальною жінкою Празької школи. Але за цією красивою фразою стояла не поза, а характер. Вона не вписувалася у зручні рамки. Не була «правильною» поеткою. Не писала так, як від неї чекали. Не прикрашала біль. Не ховала пристрасть за пристойними словами.І ще один дивовижний факт: справжній розквіт її таланту прийшов не в молодості, а в старші роки. Юрій Шевельов писав, що саме на пізній вік Лівицької-Холодної припав її справжній вибух таланту. Наче життя довго збирало в ній досвід, пам’ять, втрати, любов, а потім усе це раптом прорвалося словом.Вона прожила століття, але не стала музейною постаттю. У її поезії немає пилу. Там є жінка, яка любила, страждала, пам’ятала, ревнувала, сумнівалася, хотіла жити й писати чесно.Можливо, саме тому Наталя Лівицька-Холодна сьогодні звучить сучасніше, ніж багато її сучасників.Бо вона писала не для пам’ятників.Вона писала зсередини життя.

Кацапи, фактично, зруйнували Успенський собор на території Києво-Печерської лаври. Деякі журналісти й експерти уже встигли порівняти цей теракт із підривом Лаври у 1941 році, який, начебто, здійснили нацисти.Насправді ж німецька окупаційна влада лише зафіксувала один із багатьох злочинів Москви.Більшовицьке мінування Києва у 1941 році стало безпрецедентною військовою операцією із застосуванням тактики «спаленої землі».Мінування міста координували інженерне управління 37-ї армії на чолі з московським головорізом О. Голдовичем та спецгрупи НКВД. Роботи велися у суворій таємниці з літа 1941 року під виглядом прокладання кабелів або ремонту каналізації. Використовувалися тонни тротилу (ТНТ) та новітні на той час радіокеровані міни Ф-10.Крім Успенського собору, кацапи заклали вибухівку під усі мости через Дніпро, урядові будівлі, залізничний вокзал, поштамт, оперний театр, водогін та житлові будинки на Хрещатику. Радіоміни Ф-10 могли детонувати від сигналу, надісланого по радіо за сотні кілометрів. Так, перші вибухи на Хрещатику були активовані радіосигналом із Харкова (на відстані понад 400 км). В Успенський собор вибухівку завезли у вантажівках і замаскували у підвалах під виглядом складів із харчами або військовим майном.Руйнування Успенського собору 3 листопада 1941 року мало катастрофічні наслідки для української та світової культури. Собор, закладений у 1073 році за часів правління князя Святослава Ярославича, було практично стерто з лиця землі. Встояв лише один автентичний кут будівлі - приділ святого Іоанна Богослова. Вибух назавжди знищив унікальні фрески та мозаїки XI століття, а також величний бароковий іконостас XVIII століття, висота якого сягала 22 метрів. Під руїнами опинилися гробниці видатних історичних постатей, які були поховані в соборі, включаючи литовського князя Скиргайла та митрополита Петра Могилу.Вибухова хвиля пошкодила Велику Лаврську дзвіницю та Трапезну церкву. Постраждали фонди лаврської бібліотеки та архіву, де зберігалися тисячі стародавніх рукописів та першодруків. Московити використали цей підрив для посилення антинімецької пропаганди, звинувативши німців у «варварстві». Натомість німці лише продемонстрували більшовицьке безбожництво. Загалом мінування восени 1941 року перетворило центр Києва на руїни, позбавило даху над головою понад 50 тисяч киян та забрало життя сотень мирних жителів і німецьких військових.Змінилися покоління, але не змінився ворог. Тоді вони нищили Лавру закладеною зсередини вибухівкою, а сьогодні - запускають балістичні ракети та Shahed, намагаючись поцілити в наше коріння. Ця атака стала ще одним актом московського терору, за який неминуче настане розплата.@nationalizm

“Маруся Гальчевська” (зі спогаду Юрія Горліса-Горського “В казематах ҐПУ“). * Книга є у Хмельницька обласна бібліотека для молоді *«Кожний смертник, якщо мав вільні руки, олівцем, склом чи скалкою залишав [на стіні] пару слів, свій підпис і дату. Напис залишила й дружина отамана [Якова] Орла-Гальчевського — найсвітліший образ жінки, який довелося мені зустріти у своєму житті: “Знову привезли в це прокляте місце... Боже! Коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б, якби сьогодні вже розстрі­ляли... Маруся Гальчевська”.Два роки утримувало ҐПУ бідну Марусю в тюрподі, періодично від­правляючи на деякий час до в'язниці. Чекісти вимагали, щоб Маруся видала людей, які були пов'язані з її чоловіком під час повстань. Щоб написала листа до нього за кордон з метою заманити в Україну — в за­сідку ҐПУ.Знаючи, як сильно любить Гальчевський свою дружину, і сподіваю­чись через неї спіймати його, чекісти пропонували Марусі звільнення, якщо вона погодиться вийти заміж за когось із них і буде з ним жити. Але всі бажання ҐПУ розбивалися об незламну волю, моральну чистоту й висоту молоденької жінки. Обдерши на собі за два роки одяг, не взя­ла ні однієї шматки з вбрання й білизни, що купило для неї ҐПУ, голо­дна, на тюрподівському пайку, не доторкнулася ніколи до обіду, який часом приносили для неї чекісти з ресторану. Коли її, виснажену, при­возило ҐПУ на деякий час “на відпочинок” до в'язниці, Маруся дістава­ла через лікаря Зейфмана трьохгодинну прогулянку. Із закам'янілим обличчям, з упертим в одну точку поглядом усі три години непорушно сиділа вона під в'язничним муром. Ніколи ніхто не бачив на її личку хоча би сліду посмішки.А по другий бік високого муру, іноді довгі години, в застиглому об­разі смутку й жалю, непорушно сиділа бідна вдова — мати Гальчевського [Мотря Іванівна], яка, довідавшись, що Маруся у в'язниці, приходила пішки з Гути-Літинської і приносила їй буханець чорного хліба. Біль­ше сама нічого не мала. Побачення не давали, і вона, посидівши півдня на валу, з похиленою головою вирушала в зворотну дорогу, щоб через три-чотири дні знову з'явитися під в'язничним муром. Не заставши відвезеної до ҐПУ Марусі, передавала хлібину іншим в'язням й, обнявши голову руками, відсиджувала на валі свої години.Як траплявся вартовий, що не зганяв і не стріляв по вікнах, Маруся під час “відвідин матері” сиділа на вікні своєї камери. Тоді дві жінки, кожна зі своїм горем, із спільною думкою про “нього” — сина й чолові­ка, мовчки дивилися одна на одну й тихо плакали. (Як мені довелося чути, рідні батьки Марусі, багаті люди, відмовилися від неї тільки че­рез те, що вона проти їхнього бажання одружилася з бідним учителем Гальчевським. Коли ж потім, до в’язниці, батьки прислали дочці одяг і харчі, вона їх не прийняла).Наглядачка, своя людина, що, ризикуючи, зробила нам немало по­слуг, вмовляла її:— Марусю! Згодься з тим, що пропонує ҐПУ. Виходь заміж за якого-небудь чекіста. Поживеш з ним кілька днів і втечеш. Доберешся як-небудь за кордон до чоловіка. Він тебе за це не осудить, бо що ж для нього за радість, коли тебе розстріляють або вишлють на Соловки.— Але ж я мусіла би, хоч нещиро, стискати руку, що вбивала наших. Хоч один день жити з ним як з чоловіком. Краще смерть...— Ти через свою впертість сама відбираєш собі все. На Соловках, як буде пізно, пожалкуєш.— З мене досить любові до України й чоловіка. З думкою про те, що я залишаюся їм вірною, я буду щасливою і на Соловках.Роздобувши за допомогою цієї наглядачки й київського жида Фіми Салганіка (розстріляний у 1924 році) трохи потрібного одягу та речей, ми виправили Марусю на п’ять років на Соловки...».Джерело: Горліс-Горський, Юрій. “Ми ще повернемось!”: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листуван­ня / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. — Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012. — 432 с. — (Серія “Отаманія XX століття”. — Кн. 5).На фото: Марія Оксентіївна Жуматій, дружина Я. Гальчевського (з книги Р. Коваля «Яків Орел-Гальчевський. Боротьба та філософія боротьби»).

Поки Стармер, Мерц, Макрон та Зеленський проголошують нереалістичні “5 умов завершення війни”, значно більше мене зацікавили “5+2 критеріїв оцінки лідера”, озвучені політологом Віктором Бобиренком. Він каже, що з цими 5 основними критеріями плюс-мінус погоджується більшість світових політологів, а ще два – очевидно необхідні для кандидата на роль лідера саме України.І оскільки різні соцопитування стабільно показують трійку лідерів симпатій українців – “Залужний Порошенко, Зеленський” – я вирішив накласти ці критерії на цих трьох джентльменів. Бо саме вони можуть у недалекому майбутньому визначати долю нашої країни. А от наскільки, і чи позитивно або негативно – тут вже, як то кажуть, нюанси.Отже, 5 основних критеріїв – про умовну “професійність”.Критерій 1: “Стратегічне мислення”.На мою думку, тут так: “Зе– 0, Залужний – 10, Порошенко – 7”. Бо ж вибори Порошенко зрештою програв – а це точно не на корись “стратегічного мислення”.Критерій 2: “Вміння підбирати та розставляти кадри”.Як на мене: “Зе– 0, Залужний – 8, Порошенко – 5”. Про кадри Порошенко більшість з нас мусить ще пам’ятати - один лише кіберзлочинець Скріпт у ролі нардепа від президентської партії чого був вартий. А от про “кадри Залужного” – тут також не все ідеально, у ГШ окремі з тих “кадрів” я бачив доволі зблизька. Але це для будь-якого керівника завжди велика проблема – якийсь відсоток залучених людей згодом виявляється какашкою. Питання лише наскільки цей відсоток великий і за якими взагалі критеріями людей “набирають у команду”.Критерій 3: “Професіоналізм” – у сенсі наявності професії, причому наявності досягнень високого (експертного) рівня.Шо я думаю: “Зе– 3, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Залужний - ясно чому топ-військовий світового рівня. А бізнес Порошенка досі процвітає – навіть попри вкрай агресивне ставлення з боку поточної влади. І ось це якраз про “професіоналізм” у веденні бізнесу. А “трійка” Зеленському – за те, що останні роки до входу у політику він був зовсім несмішним, хоча й цілком професійним коміком.Критерій 4: “Комунікабельність. Вміння спілкуватися”.Моя оцінка: “Зе– 0, Залужний – 7, Порошенко – 5”. Наразі Залужного важко назвати супер-комунікатором – бо він з більшості найцікавіших питань поки що просто мовчить. Поки що.Серозні проблеми з комунікаціями були в останні роки президентства Порошенка. Можливо, через те він і програв у 2019.Критерій 5: “Вміння тримати удар під час форс-мажору”.Тут десь так: “Зе– 2, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Те, що Зеля “не втік” – то скоріше від страху та безвиході, ніж його патіротизм. А два бали даю все ж за окремі епізодичні прояви на зовнішньополітичному напрямку та нарешті якісь успіхи по дроновій програмі, хоча й лише на 5-й рік повномасштабки. Ну і виїзд у Куп’янськ знов таки ж. Ну нехай три бали.Критерій +1, який надзвичайно важливий для широких народних мас – це “порядність”. На цьому беззавітному бажанні електорату ефективно зіграли “зелені” під керівництвом Коломойського у 2019-му. І що характерно: на цьому вони виграли, повністю проігнорувавши 5 вищезазначених критеріїв “професійності”.Критерій +2 - це “Патріотизм”. Який абсолютно необхідний для топ-політика. У по ньому я бачу так: “Зе– 5, Залужний – 10, Порошенко – 10”. Попри всі неприйнятні негативи Зеленського, попри його жартики про “порноактрису” та “ебонітові палички”, я вважаю, що жити в Україні йому все ж більше подобається, ніж жити на якійсь росії чи, скажімо, в Ізраїлі. І це не стільки про “любов до країни”, скільки про його особистий комфорт.В цілому я не проти названих критеріїв від пана Віктора. Можливо, їх недостатньо для по-справжньому об’єктивної оцінки майбутніх лідерів країни. Але для більшості виборців - і цього буде забагато, вони вкотре будуть голосувати за принципом “я так відчуваю”. То нехай хоча б ці 5+2 критерії будуть у них перед очима. Або щоб вони хоча б про них знали. Можливо, це позитивно вплине на більш продуманий наступний вибір. А колись-то воно буде.

Переляк на фоні постійного страху про який я писала вище. Бо це інородне тіло, Булгаков тобто, завжди відчувало, що Київ це не просто місто, це місце сили для людей потужних, світлих, шляхетних і величних, всіх інших він розчавлює.І він втік, втік з України з білогвардійцями спочатку на Кавказ, а потім до тих, кого всіма фібрами ненавидів - в саму концентровану клоаку - до більшовиків в москву, гдє русскіє, гдє свої. В 1919 він назавжди покинув Київ і Слава Богу, амінь!В москві він вигриз собі сите номенклатурне життя, але радянська система відразу взяла Міхал Афанасіча за горло і не відпускала до самої смерті. В москві він не був таким пихатим зверхнім шовіністичним чмом як в Києві, ну бо перед ким корчіть баріна, коли навколо барєй як свиней на фермі?До речі, на росії аж три памʼятника булгакову, а чому так мало? Вєлікій рускій пісатєль же, має бути натикано повсюди як арапов Пушкіних, в кожному селі штук по 5.Якщо розподілити творчість Булгакова на «київський» та «російський» періоди, є один дуже парадоксальний момент. Попри те, що він народився в Києві й прожив тут майже 28 років, у самому Києві він фактично не написав жодного великого чи відомого художнього твору. ЖОДНОГО!Київ у його житті був періодом навчання, медицини та приватної венерологічної практики. Письменником він став уже після того, як назавжди поїхав з України. І не сумнівайтесь, там він теж все ненавидів. Проста чілавєк такой, говно, расіянін одним словом.І ось мій залізний аргумент: він не був в Києві письменником, тож памʼятник йому як письменнику має бути прибраний і музей закритий.Будь-які спроби сьогодні виставити його «великим київським митцем» розбиваються об банальну історичну хронологію та сухі факти які я ретельно перебрала і впакувала для вас.Не творив він в Києві нічого, він на Андріївському лікував сифіліс і гонорею у багатих розпусних мєщан і знаті.Венерологічний кабінет десятиліттями подавали нам як музей вєлікого руского пісатєля, тому знесення памʼятника підтримую! І музей, який утримується за державний кошт теж закрити к чортам!І відкрити там Музей Олександра Кошиця.Це чи не найголовніший та історично найточніший кандидат на будинок № 13.Видатний український композитор і диригент Олександр Кошиць реально жив у цьому самому будинку (в інші роки). Саме він очолював Українську республіканську капелу, яку Симон Петлюра відправив у світове турне для культурної дипломатії. Саме Кошиць привіз наш «Щедрик» (Carol of the Bells) в Америку, де той став головним різдвяним хітом планети.Перетворення будинку на Андріївському узвозі 13 на Музей української музичної дипломатії та хорового мистецтва. Замість гнійної шовіністичної атмосфери там звучав би «Щедрик» та історія про те, як українська пісня завойовувала світ.А не оці ваші Воланди і Аннушки, каториє пралілі масло.Оця вся чортівня, яка коїлась в москві хай там і залишається разом з Булгаковим і його творчістю.І якщо про Гоголя можна дискутувати, то Булгаков це саме той чорт, якого можна повністю подарувати сусідам.Він точно не наш.Клеопатра.

"Повістки демократії". Пашинян відправив електоральний десант Кремля на військові збориУ соцмережах активно обговорюють шедевральний хід Пашиняна, який перетворив російську гібридну передвиборчу загрозу на комедійний сюжет. Спроба Москви втрутитися у завтрашні парламентські вибори у Вірменії повернулася масовою панікою "імпортованих" проросійських виборців.План Кремля був простий: оскільки вірменське законодавство забороняє голосувати за кордоном, з раші літаками вирішили екстрено доставити "виборчий десант" - до 100 тисяч вірменських громадян, які живуть в росії і мали проголосувати проти уряду Пашиняна в обмін на російські гроші. Але Єреван зустрів гостей не хлібом-сіллю, а з Військовою поліцією і розгорнутими мобільними пунктами прямо в аеропорту "Звартноц". Усім прибулим чоловікам призовного віку і резервістам почали масово вручати повістки на 25-денні військові збори прямо в аеропорту. Уряд у Вірменії раптово зрозумів, що Батьківщині якраз потрібні люди в армії. Після місяця в казармі на високогірному полігоні всі "електоральні заробітчани" зможуть спокійно повернутися до своєї Калуги чи Сочі.Цей хід частково спрацював. Перспектива провести червень у військовому таборі швиденько збила хвилю патріотизму - росіяни масово скасовують авіаквитки. Щоб закріпити успіх, вірменська влада вирішила над дільницями запустити дрони для фіксації каруселей і хабарів.Останні тижні путін влаштувує справдні дипломатичні істерики з погрозами і звичним економічним шантажем. Росія відкликала посла, пригрозила підняти ціни на газ і несподівано знайшла паразитів у вірменській полуниці, квітах і навіть у коньяку. Але Пашинян ці випади просто ігнорує. ЄС допоміг на випередження - виділив Вірменії 50 млн євро допомоги, а заблокований експорт переспрямував до Європи і України.У підсумку путін залишився воювати з вірменськими полуницями, а Пашинян просуває 25-денну сувору армійську дисципліну і копання окопів серед новоприбулих виборців. Чим все закінчиться - побачимо вже завтра.(Дозвольте доповісти)